- Ви - коваль?
Голос за спиною пролунав так несподівано, що Василь аж здригнувся. До того ж він не чув, щоб двері в майстерню відкривалася і хтось заходив усередину.
- А стукати не пробували? - грубо відповів він, злегка розсердившись і на себе, і на моторного клієнта.
- Стукати? Хм... Не пробувала, - відповів голос.
Василь схопив зі столу ганчір'я і, витираючи натруджені руки, повільно обернувся, прокручуючи в голові відповідь, яку він зараз збирався видати в обличчя цього незнайомця. Але слова так і залишилися десь в його голові, тому що перед ним стояв вельми незвичайний клієнт.
- Ви не могли б наклепати мені косу? - жіночим, але злегка хриплуватим голосом запитала гостя.
- Що, все? Кінець? - Відкинувши ганчірку кудись в кут, зітхнув коваль.
- Ще не все, але набагато гірше, ніж раніше, - відповіла Смерть.
- Логічно, - погодився Василь, - не посперечаєшся. Що мені тепер потрібно робити?
- Наклепати косу, - терпляче повторила Смерть.
- А потім?
- А потім нагострити, якщо це можливо.
Василь кинув погляд на косу. І дійсно, коса була добряче пощерблена, та й саме лезо вже пішло хвилею.
- Це зрозуміло, - кивнув він, - а мені-то що робити? Молитися або речі збирати? Я просто в перший раз, так би мовити...
- А-а-а... Ви про це, - плечі Смерті затряслися в беззвучному сміхові, - ні, я не за вами. Мені просто косу потрібно підправити. Зможете?
- Так я не помер? - Непомітно обмацуючи себе, запитав коваль.
- Вам видніше. Як ви себе почуваєте?
- Та ніби нормально.
- Нема нудоти, запаморочення, болю?
- Н-н-ні, - прислухаючись до своїх внутрішніх відчуттів, невпевнено сказав коваль.
- У такому разі, Вам нема про що турбуватися, - відповіла Смерть і простягнула йому косу. Взявши її в моментально задерев'янілі руки, Василь почав оглядати її з різних сторін. Роботи там було на півгодини, але усвідомлення того, хто буде сидіти за спиною і чекати її закінчення, автоматично продовжує термін, як мінімум, на кілька годин. Переступаючи ватяними ногами, коваль підійшов до ковадла і взяв в руки молоток.
- Ви це... Сідайте. Ви ж не будете стояти?! - Вклавши в свій голос всю своє гостинність і доброзичливість, запропонував Василь. Смерть кивнула і сіла на лавку, спершись спиною на стіну.
***
Робота закінчувалась. Напроставши лезо, наскільки це було можливо, коваль, взявши в руку чавило, подивився на свою гостю. - Ви вибачте мені за відвертість, але я просто не можу повірити в те, що тримаю в руках предмет, за допомогою якого було забрано стільки життів! Жодна зброя в світі не зможе зрівнятися з нею. Це воістину неймовірно.
Смерть, яка в невимушеній позі сиділа на лавці і розглядала інтер'єр майстерні, якось помітно напружилася. Темний овал капюшона повільно повернувся в сторону коваля.
- Що Ви сказали? - Тихо промовила вона.
- Я сказав, що мені не віриться в те, що тримаю в руках зброю, яка... - Зброя? Ви сказали зброю?
- Може я не так висловився, просто... Василь не встиг договорити. Смерть, блискавичним рухом схопившись з місця, через мить опинилася прямо перед обличчям коваля. Краї капюшона злегка тремтіли.
- Як ти думаєш, скільки людей я вбила? - Прошипіла вона крізь зуби.
- Я... Я не знаю, - опустивши очі в підлогу, видавив із себе Василь.
- Відповідай! - Смерть схопила його за підборіддя і підняла голову вгору, - скільки?
- Н-не знаю...
- Скільки? - Викрикнула вона прямо в обличчя коваля.
- Та звідки я знаю скільки їх було? - Намагаючись відвести погляд, не своїм голосом відповів коваль.
Смерть відпустила підборіддя і на кілька секунд замовкла. Потім, згорбившись, вона повернулася до лавки і, важко зітхнувши, сіла.
- Значить ти не знаєш, скільки їх було? - Тихо промовила вона і, не дочекавшись відповіді, продовжила, - а що, якщо я скажу тобі, що я ніколи, чуєш, ніколи не вбила жодної людини! Що ти на це скажеш?
- Але... А як же?...
- Я ніколи не вбивала людей. Навіщо мені це, якщо ви самі прекрасно справляєтеся з цією місією? Ви самі вбиваєте один одного. Ви! Ви можете вбити заради папірців, заради вашої злості і ненависті, ви навіть можете вбити просто так, заради розваги. А коли вам стає цього замало, ви влаштовуєте війни і вбиваєте один одного сотнями і тисячами. Вам просто це подобається. Ви залежні від чужої крові. І знаєш, що найнеприємніше у всьому цьому? Ви не можете собі в цьому зізнатися! Вам простіше звинуватити у всьому мене, - вона ненадовго замовкла, - ти знаєш, якою я була раніше? Я була красивою дівчиною, я зустрічала душі людей з квітами і проводжала їх до того місця, де їм судилося бути. Я посміхалася їм і допомагала забути про те, що з ними сталося. Це було дуже давно... Подивися, що зі мною стало!
Останні слова вона викрикнула і, схопившись з лави, скинула з голови капюшон. Перед очима Василя постало, помережане зморшками, обличчя глибокої старості. Рідке сиве волосся висіло сплутаними пасмами, куточки потрісканих губ були неприродно опущені донизу, оголюючи нижні зуби, кривими уламками визираючими з-під губи. Але найстрашнішими були очі. Абсолютно вицвілі, водянисті очі, які втупилися в коваля.
- Подивися на кого я перетворилася! А знаєш чому? - Вона зробила крок в сторону Василя.
- Ні, - зіщулившись під її пильним поглядом, хитнув він головою.
- Звичайно не знаєш, - посміхнулася вона, - це ви зробили мене такою! Я бачила як мати вбиває своїх дітей, я бачила як брат вбиває брата, я бачила як людина за один день може вбити сто, двісті, триста інших осіб! Я ридала, дивлячись на це, я вила від нерозуміння, від неможливості усвідомити того, що відбувається, я кричала від жаху... Очі Смерті заблищали.
- Я поміняла своє прекрасну сукню на цей чорний одяг, щоб на ньому не було видно крові людей, яких я проводжала. Я одягла капюшон, щоб люди не бачили моїх сліз. Я більше не дарую їм квіти. Ви перетворили мене на монстра. А потім ще й звинуватили у всіх гріхах.
Звичайно, це ж так просто... - вона дивилася на коваля уважним поглядом, - я проводжаю вас, я показую дорогу, я не вбиваю людей...
Віддай мені мою косу, дурень! Вирвавши з рук коваля своє знаряддя, Смерть попрямувала до виходу з майстерні.
- Можна одне питання? - Почулося ззаду.
- Ти хочеш запитати, навіщо мені тоді потрібна коса? - Зупинившись біля відчинених дверей, але не обертаючись, запитала вона.
- Так.
- Дорога в Рай... вона вже давно заросла травою.
