"Така вже доля педагога: отримувати зарплату, аби їсти, а замість того давати духовну поживу саме тим, хто цього потребує." - вислів,
який змусив згадати і передумати багато чого про мою сім'ю. Я народилася в педагогічній сім'ї. Так: бабуся по татовій лінії була вчителем історії, тато з мамою вчителями фізики, трудового навчання та математики. Я і двоє моїх рідних сестер та двоюрідна сестра зі сторони мами стали вчителями математик та фізики, української мови та літератури. Моя старша доня викладає інформатику в технологічному коледжі, - і це вже четверте покоління нашої сімї. Більше ніхто з четвертого покоління, і сподіваюся надалі, педагогами не стануть! Я пам'ятаю той час, коли мама і тато віддавалися роботі та писали свою "педагогічну поему" так, що найменша сестра зранку задавала мені питання "А де мама?"(а мама була вже на роботі: готовилася до уроку, зустрічала учнів, учителів, бо була ще й на біду директором школи), а вечором, лягаючи спати, все та ж найменша сестричка питала знову "А де мама?"(а мама з татом були в школі - готовилися до наступного робочого дня). Дивовижно, але я і мої сестри, окрім, зверніть увагу, найменшої, стали теж педагогами. Взірець перед нами був відмінний. Батьки виплекали не тільки душі своїх учнів, але умудрилися і нас навернути до педагогічної діяльності. Я теж стала такою відданою роботі, як і мої бабуся, мама, тато. Так в мене є багато різних регалій, є дивовижні випускники з якими я підтримую дуже дружні стосунки, мене знають в районі, області і поза ними. Але четвертого покоління в нашій сімї не буде: ні мої діти, ні діти моїх сестер учителями не стануть, бо саме вони бачать ту зневагу держави до цієї професії із самої середини. А чому? Бо час суботників та воскресників пройшов. Молоде покоління розуміє, що за роботу необхідна відповідна зарплатня. І не тільки зарплатня, а й повага до цієї професії перш за все. Працюючи в школі, за останні десять років, я бачила як багато молодих людей починали учительський труд. Були серед них і ті , яких я бачила вчителем і педагогом. Мріяла, що молода людина стане моєю колегою. Та, нажаль, жоден з молодих спеціалістів так і не зупинився на роботі в школі!!!
Моя найстарша, яка ще працює викладачем інформатики, в цьому році закінчила другу освіту. Професія повязана з фінансами. А чому??? Бо ота найменша, яка непослухавши батьків, закінчила фінансовий інститут має на сьогодні зарплатню 22 000 грн, а крім цього солідну прибавку до цього за ведення бугалтерії маленького бізнеса в онлайнрежимі. Не погано!!!!! Я її поважаю за рішення, яке вона зробила в свій час.
Я не жалкую про свою професію. Я склалася як учитель, як педагог. Та тільки так нічого і не передам в спадок своїм власним дітям, окрім зібраної бібліотеки, як це в свій час зробили і мої батьки. Квартиру власну не нажила(проживаю в гуртожитку), на машину не назбирала з вчительської зарплатні, дач не накупляла, навіть на лікування дає син, слава Богу він не вчитель.
Ви гадаєте, що мені не шкода, що переривається династія педагогів у яких стільки наробок, власного досвіду, досвіду який передається з покоління в покоління. Шкода!!!!! По нашій сімї можна писати історію педагогіки. І, до речі, ніхто ніде ніколи не цікавився династичними сім'ями педагогів.
А хочеться зарплатні не для того, щоб їсти, а для того, щоб ЖИТИ!!!!!
