Школа та доброчесність. Доброчесність у школі. Зізнавайтеся, вам теж хочеться доповнити ці речення прикметником “академічна”? Пропонуємо не поспішати, бо насправді це не про конкретизацію, а про звуження й обмеження. В освітнє середовище доброчесність повинна бути інтегрована в якомога ширшому розумінні, з усією її багатогранністю та впливом на різні життєві сфери. Чому — читайте далі.
Тривалий час поняття доброчесності взагалі було поза суспільним дискурсом, хоча самі принципи, закладені в його основу, споконвіків допомагали людям співіснувати та розвиватися. Згодом про доброчесність почали говорити гучніше й навіть зафіксували її на законодавчому рівні. Так, у Законі України “Про освіту” є окрема стаття, присвячена академічній доброчесності.
Зі Статті 42. ЗУ “Про освіту”:
Академічна доброчесність — це сукупність етичних принципів та визначених законом правил, якими мають керуватися учасники освітнього процесу під час навчання, викладання та провадження наукової (творчої) діяльності з метою забезпечення довіри до результатів навчання та/або наукових (творчих) досягнень.
Плагіат, самоплагіат, фальсифікація, фабрикація, списування, обман, хабарництво, необ’єктивне оцінювання визначені порушенням академічної доброчесності. Законодавча норма — дуже важлива річ, але чи достатньо формальної констатації, щоб побудувати доброчесне середовище не лише безпосередньо під час уроків, не лише в межах класних кімнат чи одного закладу освіти, а й у значно більших масштабах? Бо якщо школяр навчений додавати посилання на джерела та вказувати автора цитати, проте так само звик, що довідку в спортивну школу мама може взяти сама, попередньо придбавши лікарю коробку цукерок, то система виховання доброчесності, вочевидь, дає збій. Ми знову повертаємо дитину в подвійні стандарти, чого не має бути. Та й навіть у межах академічної доброчесності складно не вловити різниці між страхом списати контрольну роботу через імовірне покарання та свідомим вибором самостійно виконувати завдання, щоб перевірити рівень власних знань.
І що ж робити? Розширювати закон? Створювати нові офіційні норми? Насправді, навіть якщо хтось узявся б за цю справу, результатом було би щось на кшталт кількатомної енциклопедії “Про все на світі — від етики до правил дорожнього руху: як навчити дітей доброчесності”. Б’ємося об заклад, і вчителі, і батьки, і школярі не були б у захваті! До того ж доброчесність — це чеснота, яку просто неможливо нав’язати законом чи будь-якими іншими формальними правилами. Є простіші та більш ефективні рішення.
По-перше, продовжуйте навчати академічної доброчесності (так, не списувати, не завантажувати чужих рефератів, приносити власні твори) й водночас розкажіть про доброчесні стратегії поведінки в інших сферах життя, інших місцях і ситуаціях.
По-друге, пам’ятайте золоте правило виховання: не проповідувати, а подавати власний приклад. Нехай у жодного з учнів не буде сумніву щодо вашої доброчесності. Кращі оцінки “улюбленцям”, невиправдані затримки після дзвінка чи упередження — точно не кращі звички для педагога.
По-третє, варто говорити про доброчесність як невід’ємну частину досягнення успіху в період сьогодення (а це саме так, адже в глобалізованому світі успіху досягають завдяки знанням та інноваціям). Спілкуйтеся з дітьми, як із дорослими, про нинішню ситуацію в Україні, про нові суспільні цінності, проведіть аналогію з передовими державами та приреченою на загибель росією. Важливо, щоби школярі розуміли: доброчесність — запорука розвитку, як їхнього особистого, так і суспільного.
Нарешті, використовуйте під час занять цікаві, корисні та ефективні інструменти для навчання дітей доброчесності. Усі вони безкоштовно доступні на сайті Офісу доброчесності НАЗК.
ЯК ВИХОВУВАТИ ДОБРОЧЕСНІСТЬ У ДІТЕЙ
1. Вчителі мають демонструвати якості доброчесності на своєму прикладі
Антоніна Мегела згадує, як на педраді на тему “Академічна доброчесність” колектив дійшов висновку, що нове покоління не народжується – його треба виховувати. І це неможливо зробити без власного прикладу.
“Доброчесність – це про готовність узяти на себе відповідальність за те, що ти робиш. Якщо ти вчитель, то відповідаєш за дітей, за їхнє майбутнє. Усе починається з маленького: коли вчитель вчасно приходить на урок, не затримує дітей опісля, об’єктивно оцінює, заохочує, мотивує.
Якщо дитина бачить, що перед нею такий педагог, то буде старатися виконувати домашнє завдання, не дозволятиме собі запізнюватися. Якщо бачитиме креативного вчителя, то старатиметься також ділитися креативними ідеями. Наприклад, наш учень прийшов з ідеєю поставити сонячні батареї, вчителі розширили її – і дитина посіла перше місце в обласній МАН”, – розповідає Антоніна.
2. Залучати батьків до співправці
Педагоги кажуть, що має бути бажання всіх учасників освітнього процесу створити таку школу, щоби вона була комфортною і для батьків, і для дітей, і для вчителів. Взаємини мають бути побудовані на партнерстві, співпраці, академічній свободі й доброчесності.
Під час одного з проєктів, у якому брала участь Тур’ї-Реметівська школа, усі учасники освітнього процесу обговорювали сильні та слабкі сторони закладу, яким усі його хочуть бачити в майбутньому.
“Зрештою, виявилося, що ми всі хочемо одного: аби діти були успішними, реалізовували свої цілі, були впевненими в собі й у завтрашньому дні. Ми зрозуміли, як класно працювати з батьками, щоби наші задуми й ідеї акумулювати через батьків до дитини. Бо якщо в школі ти вчиш одного, а в сім’ї кажуть, що це дурниці і треба бути хитрим, думати лише про себе, то результату неможливо досягнути”, – пояснює Антоніна.
Олег Слушний розповідає про те, що батьки деяких дітей хочуть, аби ті гарно навчалися, і дитина має величезний стрес, коли не отримує бажаного результату.
“Тоді треба спілкуватися з батьками й запитувати типове: “Вам важлива оцінка чи реальні знання дитини?”. Ми доходимо до того, що всім важливі якісні знання. Школі треба надати якісні знання, дітям – отримати, а батьки мають не помилитися з вибором навчального закладу, де їхні діти можуть отримати якісні послуги”, – каже Олег Слушний.
Виконувати роботу замість дітей, кажуть педагоги, також не діє. Це було дуже помітно під час дистанційного навчання. Мовляв, деякі діти навчаються самі, а над іншими стоять батьки й підказують.
3. Не спонукати дітей до недоброчесності
“Якщо вчитель задає виключно складні завдання з підручника, строго викладає й усе треба обов’язково виконати, то дитина точно спише. Якщо йдеться про початкову школу, треба не задавати дитині щось виготовити, знаючи, що вона повертається о 17 годині додому, і точно попросить зробити це батьків.
Натомість, наприклад, дослідити, які дерева ростуть у нашому селі, і принести листочки, як це роблять фіни. Тобто треба задавати завдання дослідницького характеру без класичних рефератів, прості, доступні, посильні”, – пояснює Валентина.
4. Встановлювати єдині вимоги й покарання
“Починаючи грати в будь-яку гру, усі мають чітко розуміти правила. Ми в закладі оприлюднили критерії, правила і процедури оцінювання вчителів і учнів. У 5–11 класах із кожного предмету вчитель на початку навчального року наголошує про те, чим відрізняється оцінювання, наприклад, практичної роботи від лабораторних і проєктної діяльності”, – ділиться Олег.
Антоніна Мегела порівнює школу з маленькою правовою державою, у якій мають діяти правила й покарання. І розповідає, як 2 роки тому в школі організували таку практику: кожен клас перед початком навчального року обговорює правила в колективі і прописує їх. Наприклад, не запізнюватися, не користуватися телефонами під час уроків, толерантно ставитися до думки кожного. Також вказують, що буде, якщо не дотримуватися правил.
“Без покарання, мабуть, і не формується доброчесність. Наприклад, якщо вчитель скопіював чужу роботу й розмістив на десь, її треба вилучити і зробити попередження вчителю, не дати сертифікат. Діти мають знати, що є антиплагіат. Якщо учень списав твір, то вчитель має попередити, що за це він не отримає бали, або він буде низький”, – міркує Валентина.
5. Системно працювати з темою доброчесності
“Навчання доброчесності не буде діяти на дітей, якщо це робити несистемно. Наприклад, я не дозволяю списувати, задаю індивідуальні завдання, є взаємооцінювання дітей, оцінки прозорі, є критерії. А інший вчитель робить навпаки. Це те саме, що мама говорить одне, а тато – інше. Тоді дитина не знає, як правильно”, – каже Валентина.
6. Не наголошувати на оцінках
Валентина пояснює, що учні не бояться поганих оцінок, але не люблять, якщо вчителі оголошують їх при всіх.
7. Організовувати проєктну й позакласну діяльність про доброчесність
Наприклад, у вінницькій школі вже два роки працює центр академічної доброчесності. Це – неформальне об’єднання, у якому є педагоги, адміністрація, учні. Також заклад запрошує тренерів, які розповідають, що таке самоплагіат, плагіат, де шукати докази.
А в Тур’ї-Реметівській школі влаштовують позакласні заходи, на яких говорять про доброчесність, аби це поняття однаково розуміли і вчителі, і батьки, й учні.
8. Постійно говорити про це з педагогами й мотивувати їх помічати, якщо дитина списує, не пробачати переписування з ГДЗ
“Найбільшої загрози українська доброчесність зазнала, коли вийшла перша серія ГДЗ. Я був класним керівником із 2009 до 2016 року, відкривав зошити й зорово вже міг сказати, що це матеріали з ГДЗ. Вони були повсюдно. Нині ж є багато застосунків, як-от із математики, коли дитина наводить камеру на написаний математичний приклад, сканує – й отримує розв’язок за лічені секунди”, – каже Олег Слушний.
9. Створювати авторські завдання, які унеможливлюють ознайомлення з ними напередодні. Найкраще успіх академічної доброчесності, каже Слушний, працює на прикладі ЗНО
“Ми знаємо, що є освітні системи за кордоном, коли дитина навіть не думає, що можна підглянути відповідь чи в когось списати. Вона зосереджена на своїх знаннях, хоче показати свій рейтинг і здобутки. Ми до цього тільки прагнемо”.
10. Розвивати доброчесність на рівні держави й не ставити завищені вимоги до вчителів
Валентина каже, що система також спонукає до порушень доброчесності. Наприклад, для атестації вчителі повинні опублікувати власну книжечку на 40–60 сторінок. Щоби написати свою книжку, людині треба надзвичайно багато часу й зусиль. І тоді вчителі списують, перероблять, змінюють прізвище. Усе – як із рефератами учнів.
“Чому не можна презентувати свою розробку чи методику – щось, що може вміститися на 2–3 сторінках. Виходить замкнене коло. Спочатку система повинна довіряти вчителеві. Якщо він працює нормально, можна проатестувати його за іншими критеріями. Учитель припинить боятися, знатиме, що йому довіряють, і буде виставляти такі самі вимоги до дітей. А діти будуть довіряти одне одному, іншим людям і вчителям”, – підсумовує Валентина.
