Для нього війна почалася раніше,
задовго до грому, десь, мабуть, у грудні.
Тоді і міста залишалися людні,
і небо іще прокидалося в тиші.
Він знав, з ким воює, він знав, що боронить,
не треба було ані свідчень, ні гасел.
Йому шепотів переляканий ясен
і криком кричали жита на осонні,
що буде ще гірше і певно страшніше,
що хмари ридатимуть злими дощами,
зруйнуються начисто душі і храми
і будуть нажахані люди та миші.
Усе саме так, як написано в Книзі
про святість меча і гріхи супостата,
про те, що дарма переконувать ката,
і, звісно, даремно прягтися у кризі.
Здавалось йому, що усе очевидно:
ось ворог, ось друзі, ось лінія долі,
ось щастя дещиця, ось горя доволі,
ось вірші прекрасні, ось проза огидна.
І двадцять четвертого він був готовий.
Зробив собі кави, узяв автомата,
зібрав рюкзака, прив'язав каремата,
піхотну лопатку і берці зимові.
Та якось занило у грудях, лівіше,
від неба нічного і зір безголосся,
від задумів Божих, незвіданих досі,
в яких і війна почалася раніше...
(c) Anatoliy Anatoliy
