19 березня письменниця, поетеса-шістдесятниця, класикиня української літератури Ліна Костенко святкує свій 94-й день народження. Костенко не має соцмереж і не веде блогів, але її продовжують цитувати й сама вона постійно потрапляє до переліків найвидатніших українців. Суспільне Культура розповідає про її дитинство, дисидентство, кохання, відмову від державних нагород і, звісно, про літературне й публічне "затворництво".
"Марудне діло — ювілей, всі пера вмочені в єлей", — так сама Костенко іронізує над ажіотажем, який щорічно виникає до її народин. Не любить вона й патетичних епітетів поруч зі своїм іменем, як-то "королева поезії", "совість нації" чи "живий класик". Але так чи так її роль для української літератури важко переоцінити, а на її честь навіть названа одна з малих планет Сонячної системи — ім’я "Лінакостенко" у 2015 році дали планеті № 290127. Тож непересічний імідж склався давно.
Дитинство в "Київській Венеції"
Ліна Костенко народилася у 1930 році у Ржищеві. Батько поетеси, педагог і поліглот Василь Костенко самотужки опанував 12 мов і викладав у місцевій школі ледь не всі предмети. У 1936 році його як "ворога народу" засудили на 10 років концтаборів.
Існує легенда, що, коли до нього прийшли з обшуком енкаведисти і сказали: "Показуй, де ти ховаєш зброю", Костенко усміхнувся і кивнув на колиску: "Отам". Там у колисці спала маленька Ліна.
За кілька років родина переїхала до Києва. Жили в робітничому селищі на Трухановому острові. Школу №100, до якої ходила Ліна, було спалено разом з усім селищем 1943 року. Про це Костенко згодом написала вірш "Я виросла у Київській Венеції". Поетеса продовжила навчання в школі №123 на Куренівці.
Писати Ліна почала в літературній студії при журналі "Дніпро", якою опікувався Андрій Малишко, друкуватися почала в 16 років. На відмінно закінчивши школу, вступила спочатку в Київський педагогічний інститут імені Ґорького (тепер імені Михайла Драгоманова), а потім продовжила навчання в Московському літературному інституті Ґорького.
Її онучка Ярослава-Франческа Барб'єрі розповідає про бабусю, що її вибір міг бути й не літературним — за її словами, Костенко з підліткового віку була закохана у філософію, вже тоді читала Руссо, Дідро, Вольтера, Канта. Та на філософський факультет університету Шевченка вступ для неї був закритий через "неблагонадійність" родини.
У Київському університеті на факультеті філософії їй, вісімнадцятилітній дівчині, сказав військовий з маузером: "Такие, как вы, учиться здесь не будут", — переказує Ярослава-Франческа.
.
Ліна Костенко і війна
Дитинство Ліни Костенко пройшло в роки Другої світової. Вона мало розповідає про це, але в поезіях можна зустріти рядки про "балетну школу" замінованого поля та "дитинство, вбите на війні".
Коли ж у 2022-му розпочалося повномасштабне вторгнення, Костенко несподівано з'явилася на публіці під час нагородження Орденом Почесного легіону Франції. Уперше за останні 12 років письменниця дала інтерв'ю телеканалу "Київ", у якому розповіла, що не припиняла працювати, навіть коли під Києвом точилися бої.
Я ж належу до покоління, яке пережило Другу світову війну.
І ці бомби о четвертій годині ранку — мені вони звичні з дитинства. Тепер я знову почула ті самі бомби, страшніші, і, мушу вам сказати, я не злякалася. Ні разу не пішла в укриття. Воно гуде, думаю, добре, хай: уб'є, то уб'є.
Перший місяць, правда, не дуже писалося. Перший місяць я стежила за кожним кроком і нюансом цієї війни. А потім узяла себе в руки й почала писати, писати і все. А інші люди кожен у своїй професії робить своє", — розповіла письменниця.
Про Росію, росіян і перемогу України Костенко сказала:
"Це імперія давня-предавня, народ невільний. Я ніколи не мала жодного поганого почуття до жодного народу, а зараз росіян терпіти не можу. Я всі тридцять років незалежності знала, що Росія на нас нападе. Навіть у цій книжці про українського самашедшего — вони думали, що це сумашедший, а він єдиний був нормальний. Він знав, що одного разу Україна прокинеться в іншій країні. Так ми і прокинулися під час війни.
Я ж казала вам, що французи казали про українців? Перемога або смерть".
Сердечно сподіваюсь, що рідна серцю кожного українця поетеса напише ще не один пронизливий вірш про нашу з вами нескорену й непереможну Україну.
Ми воїни. Не ледарі. Не лежні
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.
