Відчуття чогось страшного, що насувається на нашу країну виникло ще до 24 лютого 2022 року та ми вперто не хотіли вірити... "Яка війна?! ХХІ століття ж" - цю фразу казала і я, сидячи за столом з колегами на обідній перерві.
Останній тиждень перед "датою після" кар'єр, який розташовується неподалік мого будинку гудів як ніколи. Вся техніка працювала з такою гучністю та інтенсивністю, що було таке враження, ніби той Белаз (чи як там називаються ті велетенські машини) припаркується біля мого під'їзду. Такого я не пам'ятаю за все життя "до", хоч і до звуків працюючої техніки, тепловозів та періодичних промислових вибухів вже давно звикли.
Те, що буде війна, знали всі, напевно треба було бути глухо-сліпим, щоб нічого не помітить, та ми все одно не хотіли в це вірить.
Ще в січні всіх заступників директорів збирали на нараді з наказом підготувати документи по ЦЗ та привести до ладу підвали (тимчасові укриття), обладнавши їх навіть питною водою та їжею. Моєму чоловіку, який ще з 2018 року був знятий з обліку в воєнкоматі по причині контракту в пожежній частині, дзвонили з пропозицією підписати контракт в ЗСУ (і тоді ще ми сиділи та розмірковували... "а може все таки буде війна? Та нє... Яка нафіг війна - ХХІ століття ж").
Останні дні до "дня після"... Знову дзвінок з воєнкомату "Завтра, 23 лютого на 7 ранку бути з речами". На півдорозі чоловік отримав повідомлення про "Збір-аварію" (кожному робітнику пожежної частини надається максимум 30 хвилин, щоб прибути в частину з речами). Пізніше ми дізнались, що всіх, хто прибув тоді до воєнкомату (в числі яких був і мій сусід) додому більше не повернулись. Всі, хто вижив і по цей час знаходяться на фронті.
Наступного дня, в той самий день, дені "Коли", в день, коли почалась війна, на той же час чоловік знов поїхав у воєнкомат... Та на півдорозі знов "Збір-аварія: посилення".
Ніколи в житті я, як і, напевно кожен українець, не міг і уявити собі, що прокинеться так, як наші бабусі та пра-бабусі. Мій ранок почався з дзвінка на мобільнику о 6:45 від чоловіка "Прокидайся! Війна почалась! рассія ввела війська, зараз бомблять Київ, обстріляли вже всю Україну, навіть в нас в місто прилетіло. Бережи себе та нашу доньку! Не знаю, може біжіть до батьків та разом тікайте. Повітряна тривога по всій країні" (місто в нас велике, не все чутно). Ці слова, я напевно, запам'ятаю на все життя. Я ходила від одного вікна до іншого і намагалась збагнути, а що таке "повітряна тривога"? Ракети? Літаки? З якого напряму? Здавалось, що повітря настільки наелектризоване, що зараз посеред площі просто шандарахне розрядом блискави. Так почався ад, який, на щастя, ми не відчули так, як іншим містам.
Це вже не "десь там, далеко", а тут. Моє місто відстояли. В перші дні війни кожен намагався допомогти, чим міг. 25 лютого в нашому пологовому обладнали мобільною бригадою пункт здачі донорської крові. Ми прибули одними з перших. Всі, і медики, і донори були однаково перелякані. Пам'ятаю, як об'явили тривогу (сирени тоді ще не встановили) і на тій кушетці мене тіліпало так, що здавалося, наче зараз і голка з руки вилетить. Медсестричка (дякую їй величезне) присіла біля мене, поклала свою руку на мою і разом зі мною плакала - страшно було усім.
Далі тиждень безсонних ночей. Постійне перечитування новин. Ми не поїхали, сиділи "на чемоданах", але їхать не бачили сенсу (аби лише не окупація, бо це мабуть, найстрашніше).
Ці спогажи жаху залишаться в моїй пам'яті назавжди... тепер і наше покоління буде казать нашим онукам "Аби не було війни...!"
