Давно пішли ми зі шкільного двору.
Давно останній дзвоник продзвенів.
Життя позвало у дорогу…
Дорослих маємо уже синів.
Та тільки так бере за душу
День отой перший восени.
Коли признати серцю мушу
Знов пішло літо назавжди.
…стоїть осиротіла школа…
В подвір’ї дзвоник не дзвенить.
Бузок розрісся геть довкола…
Поглянеш…і душа болить.
Дах похиливсь…вікон немає…
Ми розумієм – віджило.
Та тільки пам’ять знов збігає,
Туди…дитинство де було.
У класі з сірою дошкою
Сиділи ми мов пташенята…
Невмілою тоді рукою
Виводили «мама»…і «хата».
Швидко перерва пробігала.
Тяглися будні ті шкільні…
Дитяча мрія підгоняла:
Скоріше б ті дорослі дні…
…В тому шкільному коридорі
Риплять старенькі половиці…
Вікна маленькі…не прозорі…
У павутинні їх зіниці.
Так…згодна, друзі, ностальгія.
За тим котре не повернути.
Там жила світла наша мрія…
Яку ніколи не забути.
Т.Білєцкая
фото-інтернет
