Козаки-характерники ведуть свою історію ще від давньоукраїнських язичницьких волхвів (віщунів, чародіїв). Вважалося, що вони знали таємну силу речей, явищ і володіли своєю наукою і прийомами. Вони бачили майбутнє, через що і називали їх віщунами. На думку дослідників, після хрещення Русі, переслідувані князями та греками волхви, жреці і воїни-охоронці храмів об’єднувалися у таємні громади й у віддалених місцях створювали Січі. На островах Дніпра, побережжях Бугу і Дністра, в Карпатах та багаточисельних лісах України (Русі) волхви заснували школи бойового гартування і вишколу, в яких шлях воїна до вершин досконалості опирався на рідну віру, одвічні звичаї та обряди.
Багато хто з характерників не були християнами, і доказом цього слугує те, що «їх ніколи не ховали попи, а ховали запорожці по-своєму».
Все це дійшло до наших днів у вигляді бойових танців – гопака, метелиці, козачка. Д. Яворницький стверджує, що «характерників», ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Вони могли відкривати без ключів замки, плавати на човнах по підлозі, як по морських хвилях, переходити через річку по сукняній повсті чи циновках з лози, брати в голі руки розпечені ядра, бачити за кілька верств довкола себе за допомогою особливих «верцаєл», влазити і вилазити з туго зав’язаних і навіть зашитих мішків, «перекидатись» у котів, перетворювати людей у кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро і плисти в ньому під водою сотні, тисячі верств.