ЧОРНОБРИВЦІ
(Легенда )
Ніхто не знає, як давно все це було,
Наша земля не знала горя й лиха,
Сіяли хліб…-Буяло все й цвіло,
Та підкрадавсь на землю ворог стиха..
Земля родюча, ріки мов кришталь
До себе завжди вабили чужинців,
Вони принесли сльози і печаль,
Вбивали й полонили українців..
Малими викрадали у полон,
Щоб виросли слухняними рабами,
Не знаю, чи легенда це, чи сон?
Та як синам лишитися без мами?
Жінки журились й хвилювались за дітей,
Шукали у ворожки порятунку,
Кожна тулила сина до грудей,
І слухала порадницю – віщунку…
Сини…-В них очі, як гречаний мед,
Мов крила пташки – смолянисті брови,
Діти позаду… - Матері вперед,
Чи є щось краще материнської любові?
Сива чаклунка перевершила себе,
Слова промовила, в них незворотна сила,
Принишкло навіть небо голубе,
У квіти діточок перетворила...
Очі мов мед і брови як смола,
Такі вродливі наші українці,
Добро у світі цім сильніше зла,
Тому й квітують з весен чорнобривці…
Пахучі кущики – вдивляюся в красу,
Вони цвітуть крізь материнські сльози,
Дівча вплітає їх в свою косу,
Цвітуть…І не лякають їх морози…
Хай згине зло…Хай правда оживе,
Й покинуть нашу землю всі чужинці,
А небо буде тільки дощове,
Буде родина, мати й чорнобривці…
