Пам'ятаєте, як ми боялися казки про Бабу-Ягу? А надто того, що вона хотіла запекти в печі Івасика-Телесика.
Хоррор нашого дитинства.
А виявляється, дітей і насправді запікали. Ця казка - відгомін дуже давнього обряду «перепеканіе дитини», який тривав віками.
Крім записів етнографів та істориків, збереглося чимало літературних згадкок про це дійство.
В наш час ця традиція видається дикунством. Проте колись так лікували недоношених немовлят, кволих дітей, хворих на сухоти (туберкульоз), грижу, рахіт (у народі «собача старість»)... Навіть, коли діти були більші й мали коросту, їх саджали в піч у теплий попіл.
Вважалося, якщо плід з`явився на світ завчасно, або ж слабкий чи хворий, то це означає, що "не дозрів", "не допікся в материнському череві". І тому його має догріти піч, щоб він не тільки вижив, а й знайшов необхідні життєві сили.
Піч в традиції стародавніх слов`ян представляла собою віддзеркалення всесвіту та материнську утробу. Вона замінювала сучасні кувези - апарати для зігрівання передчасно народжених немовлят. Старі люди казали: "Піч одкриє дитині легені".
У віддалених селах рідко де були медики. Зазвичай кликали на поміч бабу-знахарку, яка набирала воду з трьох колодязів і замішувала житнє тісто, нашіптуючи молитви. В те тісто загортала дитя, залишаючи вільними від нього тільки рот і ніздрі. Іноді тісто з діркою для дихання клали дитині лише на личко.
Немовля в тісті укладали на хлібну лопату, прив`язували до неї, щоб не звалилося і тричі відправляли на короткий час в теплу (в жодному разі не гарячу) піч, де не мало бути вогню, лише теплі вуглинки.
Після обряду тісто, все до дрібки, віддавали собаці й пильнували, щоб з’їв.
Перепікання ніколи не проводилося поодинці. До того ж завжди супроводжувалося особливими примовляннями.
У 1984 році на Волинському Поліссі
записали увесь обряд. Мати питала знахарку:
- «Що ви-те печете?»
Та відповідала:
- «Сущики-лущики» (сущики – тобто сухоти). Або ж говорила: «Хліб гнітю». - «Печіте, печіте, коб їх не було».
Цей діалог повторювався тричі, і дитя тричі відправляли в теплу піч.
Сенс діалогу полягав не тільки в інформативному посилі, а й підтримував ритм. Промовлені слова відлічували час, за яким треба було вкладати й витягувати з печі дитя, щоб, бува не задихнулося. Заки дитя ставили в охолоджувальне місце, мати мала тричі дім оббігти.
Слід зазначити, що перепікали (запікали) дітей рідко. Згідно зі свідченням старожилів, після такого обряду немовля, або виживало, або вмирало. До смерті дітей ставилися філофськи. Говорили: «Бог дав – Бог забрав. Значить, не жилець. А якби переніс, то кріпкий був би».
Цим обрядом лікували дітей й інші народи: німці, поляки, словаки, угорці, білоруси, литовці, чехи, росіяни. Останні в глибинках досі це практикують.
А казкарі з плином часу перетворили знахарку Бабу-Ягу на кровожерливу відьму, яка запікає дітей в печі та ще й кличе на трапезу гостей...
Всього лише казка, але в ній підказка.
