Батьки відіграють однакову роль у вихованні дитини. Чоловіча та жіноча роль у сімейній системі взаємодоповнювальна, десь ці ролі, навіть, перетинаються.
Щоб уникнити парентифіквції, батьки мають давати дитині посильні задачі та водночас надавати достатню кількість підтримки.
У здоровій сімейній системі завдання дитини полягає в тому, щоби просто розвиватися, а у батьків – спостерігати за розвитком дитини й поступово ускладнювати завдання відповідно до віку та можливостей. У такій сімейній системі все буде добре.
У немовля основна потреба – смоктати молоко та бути поруч із батьками. До трьох років основна потреба дитини – це безпека, бути поруч із батьками, присутність у сімейній системі, стабільність, гра. У період від 3 до 6 років, крім гри, може з’являтися інтерес до навколишнього середовища, важливо йти за цим.
Із 6 років можуть з’являтися більш ясні соціальні інтереси, і тут важливо надати підтримку, не утримувати й не підштовхувати, а дати можливість, допомогти дитині вийти на новий рівень відповідно до її розвитку.
У підлітковому віці, коли в дитини виникає бажання до саботажу, потреба сепаруватися, відокремитися від батьків, бути окремою особистістю, завдання батьків підтримати дитину та не утримувати її. Дитина має просто розвиватися, рости й брати участь у сімейних процесах, наскільки це можливо для неї.
Передавати дитині відповідальність важливо, але треба робити це такою мірою, яку дитина може подужати. Одна справа, коли в дитини є якесь зобов’язання в родині посильне за віком. Наприклад, у віці 6 років дитина може зібрати свої іграшки; у віці 10 років може помити посуд або підмести підлогу, це їй підсильно. Інша справа, коли дитина стає опікуном й починає робити всі домашні справи не як помічник, а як дорослий член родини.
Іноді діти беруть на себе роль старших, наслідуючи, копіюючи батьків. У такому разі дорослим важливо встановлювати кордони, говорити, домовлятися та проявляти свій характер, тобто показувати, хто головний, але не принижувати та не подавляти дитину. Тобто треба встановлювати в родині не авторитарність, а авторитет.
До чого може призвести парентифікація
Якщо дитина не проходить усі етапи розвитку поступово й на незрілу дитячу психіку звалюється забагато відповідальності, дитина тягне це завдяки тому, що в неї психіка починає працювати не відповідно вікові.
У результаті дитина виростає в чомусь дуже розвинена, наприклад дуже відповідальна, практична, але водночас може бути дуже вразлива в емоційному плані, мати низьку самооцінку, високу тривожність і почуття провини як компонент зарано виданої відповідальності.
Почуття провини звучить, як: «Я відповідаю за це». Дитина не може розрізняти, що її відповідальність, а що – ні. Тобто виникає така гіпервідповідальність і дитина думає, що вона відповідає за все. Це дуже руйнує людину. Коли дитина розвивається планомірно, у неї чутливість зон відповідальності теж дозріває нормально. В іншому випадку дитина бере на себе відповідальність і, відповідно, почуття провини за все.
Що робити, якщо зміна ролей відбулася
У кризовій ситуації, коли, наприклад, мама-одиначка захворіла на рак, а в неї єдина дитина, відбувається парентифікація й інших варіантів немає.
Важливо розуміти, що іноді це єдиний спосіб виживання для конкретної сімейної системи. Зловмисно батьки не завдають шкоди дитині, найчастіше це зовсім не свідомі процеси.
У психотерапії з’являється можливість «зупинити зло на собі», усвідомити деструктивні процеси й внести зміни. Коли батьки наситять себе, перестануть займати дитячу роль, розберуться зі своїми травмами, перестануть перекладати забагато відповідальності на дитину, тоді все відновиться.
Треба змінювати не дитину. Дитина, як «лакмусовий папірець» відреагує на здорове середовище найкращим чином.
Передусім треба змінюватися батькам, побачити в дитині дитину, а для цього потрібно побачити себе. Потрохи ситуація налагодиться, і дитина повернеться до своєї ролі в сім’ї.
За матеріалами гештальт-психотерапевта Вікторії Білик
