Буває плачу, та все більш мовчу.
Буває бачу галок чорних зграю.
Та я в віршах на цілий світ кричу
Як рідний край свій зболений кохаю.
Як мрію ним, як подумки іду
Полями діда і ланами мами.
Як відчуваю жилами біду,
Як льон беру гарячими руками.
Шепчу слова любові цій землі.
Молюсь за неї і її рівнини.
Лікую свої рани й мозолі
І дня не можу я без України.
Пишу про все - про всесвіт, про село,
Про квіти радості і про дерева смутку.
У кожнім слові правди джерело.
Пишу про мальву, м"яту, незабудку.
У кожнім слові невимовний біль.
У кожній крапці сльози і ридання.
У кожній комі сніг та заметіль,
Любов і зрада, зрада і кохання.
Така ось я, беззахисна, жива.
Як та волошка, як чебрець і рожа.
Як під порогом боса кропива
І моє слово - це травинка божа.
Це мій Едем. Безмежний горизонт.
Моя земля в весняному пориві.
Тут мій Париж, Дунай мій і П"ємонт.
І тільки тут мої літа щасливі.
Г.Потопляк.
