Тема: БІЛЬШОВИЦЬКО-РОСІЙСЬКА ОКУПАЦІЯ УКРАЇНИ
1. Формування державної системи УСРР
2. Політика «воєнного комунізму»
3. Антибільшовицький повстанський рух
4. Отаманщина
1. Формування державної системи УСРР
На окупованих українських територіях 6 січня 1919 р. російські більшовики проголосили про створення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР). Головою її уряду В. Ленін призначив X. Раковського. За Конституцією УСРР (березень 1919 р.), що максимально повторювала текст Конституції РСФРР, владні повноваження надавалися радам. Вищими органами влади проголошувалися Всеукраїнський з’їзд рад, обраний ним Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК), що діяв між з’їздами, та уряд — Рада народних комісарів (раднарком, РНК). Місцевими органами влади вважалися губернські, повітові та волосні з’їзди рад, а між їхніми скликанням — відповідні виконавчі комітети.
Конституція УСРР позбавляла виборчих прав усіх «експлуататорів» — тих, хто використовував найману працю, їхніх «прислужників» — священиків, колишніх службовців, поліцейських та ін. Було обмежено й права трудящих: один делегат обирався від сільської волості (незважаючи на кількість населення), від 10 тис. робітників і від 1 тис. червоноармійців. Як наслідок, чужі українству люди перевищували чисельність українських делегатів удесятеро.
Однак місцеві виконкоми все одно не корилися більшовикам. Тому, усупереч конституції, у повітах і волостях більшовики формували т. зв. революційні комітети (ревкоми), а в селах — комітети незаможних (комнезами), використовуючи їх як слухняне знаряддя диктатури комуністів. Головним інструментом цієї диктатури стала Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК, (рос.) ВУЧК) — «каральний меч революції», який знищував усіх, хто протистояв владі комуністів.
УСРР стала складовою єдиного державного механізму, очоленого державними органами РСФРР. 1 червня 1919 р. Всеросійський ЦВК опублікував декрет про «воєнно-політичний союз». Згідно з ним, централізоване керівництво військовими комісаріатами, радами народних господарств, залізницями, фінансами та робочою силою покладалося на раднарком РСФРР та його наркомати. Військовий комісаріат УСРР був розформований, Український фронт ліквідовано й уключено до складу Південного фронту. Уряд УСРР було зведено до обласної ланки управління.
2. Політика «воєнного комунізму»
Метою цієї політики було підпорядкування всіх ресурсів Росії та завойованих народів потребам Червоної армії, яка мала вторгнутися в Європу й здійснити світову революцію. Оскільки «воєнний комунізм» суперечив загальнолюдським принципам господарювання, то запровадити його можна було лише використовуючи силу зброї.
Складові політики «воєнного комунізму» | |||||
націоналізація промисловості | реквізиції хліба | примус до неоплачуваної праці | відмова від товарно-грошових відносин | заміна ринку прямим розподілом товарів | червоний терор |
Спочатку радянська влада вдалася до ліквідації товарно-грошових відносин, заборонивши діяльність банків і конфіскувавши на свою користь золото й інші цінності. Наступним кроком стала націоналізація цукрової промисловості, великих шахт, металургійних, хімічних, машинобудівних заводів. Керівництво ними перейшло до Вищої Ради народного господарства (ВРНГ) РСФРР. Це призвело до припинення роботи майже 2/3 підприємств. Решта працювала недбало, з перебоями й недовантаженням.
«Воєнний комунізм» — система заходів соціально-економічного характеру, що мала на меті побудову нових, т. зв. комуністичних відносин, заснованих на націоналізації землі, промислових підприємств, торгівлі, ліквідації товарно-грошових відносин, примусовій трудовій мобілізації, централізованому розподілі продуктів і товарів. В Україні проводився російсько-більшовицькою владою протягом 1918-1921 рр.
Ліквідувавши товарно-грошові відносини, а з ними й заробітну платню, комуністи вдавалися до примусової праці. У січні 1920 р. було створено т. зв. Українську трудову армію, чисельністю 30 тис. «бійців». Оскільки робітники намагалися уникнути мобілізації до цієї армії, то в кожному губернському центрі було організовано табори примусових робіт. Лише голод примушував робітників і службовців іти на роботу, щоб отримати мізерний продовольчий пайок.
Щоб дати продовольчі пайки працівникам міста, потрібно було реквізувати майно або продукцію в сільських трудівників. Політику реквізицій було узаконено 11 січня 1919 р., коли РНК РСФРР запровадив своїм декретом в окупованій Україні продрозкладку. За нею селяни мусили свою продукцію віддавати радянській державі за обіцянку отримати в майбутньому промислову продукцію. Одночасно була заборонена торгівля зерном. Селян, які намагалися продавати хліб, оголошували спекулянтами, «ворогами революції», грабуючи й страчуючи їх.
До 1 червня планувалося реквізувати 50 млн, а до осені — 140 млн п хліба. Опорою більшовицького режиму в українському селі стали комнезами. Саме вони здійснювали продрозкладку на місцях, отримуючи за це переваги при розподілі землі, звільнення від податків та 10-20 % відібраного збіжжя.
Захищаючи свій хліб, селяни чинили опір. Тому протягом 1919 р. продзагонам вдалося заготовити не більше 8 млн п хліба. Причому в селян більшовики зуміли відібрати лише 4 млн п хліба, решту було вивезено з поміщицьких маєтків та ін.
3. Антибільшовицький повстанський рух
Політика «воєнного комунізму» викликала масове незадоволення селянства. Проти більшовиків піднялося щонайменше 250 тис. українців, що в кілька разів перевищило чисельність армії А. Денікіна. Проте стихійність і прив’язаність до рідних місць, політична наївність перешкоджали їм вигнати російсько-більшовицьких зайд, яких уважали «розбійниками й грабіжниками».
Характерною вадою українського повстанського селянського руху була відсутність сформованої національної свідомості. Більшість повстанців не пов’язувала інтереси своєї громади, малої Батьківщини з потребою в Українській державі. Тому національним урядам і не вдалося використати повстанський рух для вирішення завдань національного масштабу. Незважаючи на вади, повстанці майже паралізували тил червоних.
Червоний терор — злочин проти людяності. Щоб подолати опір українського народу, більшовики використали армію, створивши спеціальний внутрішній фронт під командуванням К. Ворошилова. Оскільки селяни-червоноармійці могли «проявити м’якість», до каральних дій залучали загони т. зв. «інтернаціоналістів»: китайців, латишів, угорців та ін. «Інтернаціоналісти» вдавалися до найжорстокіших форм терору, масово спалюючи й вирубуючи цілі села.
Реквізиція (від латин. requisition — вимога) (конфіскація) — примусове вилучення радянською державою або військовою владою майна у власника без будь-якої компенсації.
Продрозкладка (продовольча розкладка) (січень 1919 р. — березень 1921 р.) — реквізиційний спосіб заготівлі сільськогосподарської продукції, виробленої українськими селянами.
Водночас уряд УСРР рекомендував «м’якші» форми терору: узяття заручників, накладання контрибуції на непокірні села, розстріли організаторів непокори, ув’язнення в концтаборах, яких було створено 18.
У містах тим часом лютували чекісти. Так, у Києві діяло понад 20 відділень ВУЧК, кожне з яких стало гігантською катівнею та моргом. Число жертв другої більшовицької інтервенції вже вимірювалося не тисячами, а десятками тисяч.
Якими були наслідки червоного терору в Криму 1920-1921 рр.?
Після оволодіння кримськими перешийками командувач Південного фронту червоних Михайло Фрунзе звернувся по радіо до командуючого білогвардійською армією Петра Врангеля з пропозицією здатися впродовж доби. «Усім бійцям Кримської армії, — зазначав він, — гарантується життя та бажаючим — вільний виїзд за кордон... Кожному, хто складе зброю, буде надано можливість спокутувати свою провину перед народом чесною працею» . Одночасно в наказі по фронту М. Фрунзе оголосив, що Червона армія не прагне помсти, а бійців закликав «щадити тих, хто здається в полон». Однак наступні події розвивалися геть за іншим сценарієм. Довідавшись про пропозицію, що її М. Фрунзе зробив П. Врангелю, В. Ленін розлютився: «...Вкрай здивований непомірною поступливістю умов... Якщо ворог не прийме цих умов, то, по-моєму, не можна більше повторювати їх, треба розправитися нещадно».
13 листопада М. Фрунзе наказав військам Південного фронту до 20 листопада остаточно заволодіти всією територією півострова. Того самого дня 2-га Кінна армія й махновці захопили Сімферополь. Втративши перекопські укріплення, білі практично припинили опір. Залишки їхньої армії поспіхом вантажилися на кораблі у кримських портах і вирушали до Туреччини. 16 листопада М. Фрунзетелеграфував В. Леніну: «Сьогодні наша кіннота зайняла Керч. Південний фронт ліквідовано».
Радянська історіографія зазвичай подавала цю телеграму як останню крапку в перебігу громадянської війни. Насправді ж Кримська операція мала інше, страхітливе, завершення. За наказом В. Леніна після захоплення Криму тут розгорнулася широкомасштабна каральна операція. Було створено надзвичайні органи влади, насамперед Кримський революційний комітет (Кримревком), який очолив етнічний угорець Бела Кун. Важливою постаттю у новій владі була Розалія Землячка (Залкінд) — секретар Кримського комітету РКП(б). Саме вони стали головними провідниками ленінської ідеї нещадної розправи.
На виходах із Криму було розгорнуто мережу етапних пунктів, перед котрими поставилося завдання фільтрації всіх громадян, що намагалися залишити територію півострова. Бюлетені особливого відділу 4-ї армії червоних малюють вражаючу картину дикого полювання за колишніми врангелівцями, а також тим мирним населенням, яке переїхало до Криму з материкової частини в надії знайти тут мир і спокій. Таких були десятки, якщо не сотня тисяч. Для їх виявлення чекісти займались агентурною роботою, використовували колишнє більшовицьке підпілля, інформаторів і донощиків. Усім колишнім військовослужбовцям врангелівської армії було наказано з'явитися для реєстрації. Тих, хто виконав це розпорядження, кинули до тюрем і надзвичайок, а потім розстріляли. У згаданому вище бюлетені повідомлялося про розстріл з 7 по 15 грудня 1920 р. 318 врангелівцев. У Феодосії військовополонених розстрілювали з кулеметів партіями від 100 до 300 чол., а трупи скидали у вибалки на мисі Святого Іллі. Враження про розстріли можна скласти зі зведення військово-цензурного відділення особливого відділу 4-ї армії, яке займалося перлюстрацією приватного листування. Наведемо кілька фрагментів листів, вилучених цензурою. «Під час вирішальних боїв за взяття Сиваша, а потім Криму наші функції трибуналу були найвідчайдушніші: пачками розстрілювали білогвардійців, судили своїх. І скільки жертв, страждань. Про це можна розповідати впродовж довгих бесід», — писав слідчий ревтрибуналу 3-ї дивізії. «Тут тисячі й десятки тисяч людей розстрілюють, — повідомляв з Ялти 4 грудня 1920 р. невідомий відправник. — Досить для смертної кари слова «дворянин» (не кажучи — офіцер, солдат; їх, конаючих, піднімають з лазаретів і виводять у ліси, де вбивають без розбору). Приїзд після 1918 р. — уже злочин, освіта — злочин. Усе, усе може бути підставою, щоб тебе вночі схопили й повели в надзвичайку. Уранці рідним видають частину одягу, який не підлягає реквізиції (частина залишається), лікарів, інженерів — усіх косять. Порятуйте людей — це не суди, це не пошуки контрреволюції, це знищення культурних сил країни». Навіть у березні 1921 р. із Сімферополя повідомляли: «… дуже багато розстрілів, ми ходимо дивитися на розстріляних в яри, деяких собаки обгризли, а їх так і не прибирають». Людей знищквали без суду і слідства за списками, які ледь встигали скласти. Причиною розстрілу могла стати військова служба, соціальне походження, професія, зміна місця проживання щодо. У книзі Л. Абраменка «Последняя обитель: Крым 1920-1921 годы» наводяться десятки розстрільних списків, які авторові, колишньому прокуророві, вдалося розшукати в архівах. У них тисячі прізвищ і знищених доль. Сучасні дослідники схиляються до думки, що червоний терор у Криму забрав життя 96 тис. осіб.
4. Отаманщина
За умов зруйнування старої держави, поширення анархії, глибокої соціально-економічної кризи, втрати авторитету українськими політичними силами, найавторитетнішими на місцях були отамани. Формально визнаючи владу С. Петлюри, отамани стали військовими правителями цілих губерній, повітів і волостей. Вони намагалися привабити маси закликами до боротьби з експлуататорами, давали нездійсненні обіцянки й водночас реквізували провіант. Безвладдя використовували й кримінальні елементи, чинячи погроми та грабежі.
Серед отаманів вирізнявся Петро Болбочан, командир Запорозького корпусу, який контролював територію Харківщини та Полтавщини, підтримував Директорію. Отамани Матвій Григор’єв (Херсонщина) і Данило Терпило (Зелений) (Південна Київщина) схилялися до радянської влади. На Чернігівщині домінував «червоний курінь смерті» отамана Ангела, на Волині — «чорний курінь смерті» отамана Гуцоля, на Поділлі діяв загін під командуванням полковника армії УНР Якова Шепеля.
Найяскравішою особистістю серед отаманів був Нестор Махно. Непоказний статурою, він виявляв надзвичайну силу волі, незламною переконаністю надихав своє найближче оточення й десятки тисяч селян. Щоб захистити їх від примусових поставок продовольства, Н. Махно в серпні 1918 р. створив невеликий повстанський загін. За давнім українським звичаєм його шанобливо нарекли «батьком». У різний час його загін, згодом дивізія, а потім армія налічували від кількох до 50 тис. бійців (10 тис. кінноти, 40 тис. піхоти на 12 тис. тачанок). Запорукою воєнних успіхів Н. Махна було швидке та вміле маневрування. Завдяки легендарним тачанкам, які були озброєні кулеметами, посилювалася вогнева міць майже в будь-якій точці бою, вони проходили понад 100 км за добу.
На контрольованих територіях батько Махно встановлював «вільний радянський лад». Він ішов на воєнно-політичні домовленості й із С. Петлюрою, і з червоними. Після того як більшовики зрадили його після взяття Криму, він до літа 1921 р. вів з ними запеклу боротьбу, а 28 серпня з невеликим загоном прорвався за румунський кордон.
Отаманщина — стан сваволі й анархії, який породила соціальна стихія за умов слабкості чи бездіяльності органів державної влади.
Особистості
Нестор Міхненко (батько Махно) (1888-1934) народився в с. Гуляйполі на Катеринославщині в бідній селянській родині. З дитинства наймитував, працював на заводі, став членом групи «хліборобів-анархістів-комуністів», яка здійснила кілька пограбувань і політичне вбивство.
1910 р. був засуджений до смертної кари. З огляду на молодий вік, смертну кару замінили на довічну каторгу.
У березні 1917 р. повернувся до Гуляйполя й очолив Гуляйпільську раду робітничих і селянських депутатів, яка, не чекаючи розв’язання земельного питання Всеросійськими Установчими зборами, відібрала землю в поміщиків і наділила нею селян. З 1921 р. — в еміграції. Помер у паризькій лікарні.
Директорія УНР намагалася об’єднати курені та загони отаманів в єдину армію УНР, проте їхнє число й неконтрольованість зростали. Отаманщина засвідчила про розрізненість українських демократичних сил, неготовність до спільних державотворчих дій та захисту молодої Української держави.
Василь Чучупака
Холодноярська республіка. Легендарна Холодноярська республіка розпочалася з невеликого загону самооборони (22 особи), який було створено в 1917—1918 рр. на прохання ігумені славнозвісного Мотронинського Свято-Троїцького монастиря. У 1919 р. загін перетворився на полк гайдамаків Холодного Яру під командуванням сільського учителя, прапорщика царської армії Василя Чучупаки. Наприкінці 1919 р. чисельність полку досягла 15 тис. бійців. Він визнавав владу Директорії УНР, протистояв більшовицькому «воєнному комунізму» і денікінському режиму. У листопаді 1919 р. холодноярці проголосили Чигиринський повіт Холодноярською республікою, відновили дію законів Директорії УНР.
Історичний факт
Захисник Холодноярської республіки Ю. Горліс-Горський у книжці «Холодний Яр» (Львів, 1926) ознайомив майбутніх оунівців, упівців з тактикою партизанської боротьби, життям холодноярців, уключаючи й вітання: «Слава Україні! — Героям слава!» («Козакам слава! — Україні слава»!).
Домашнє завдання:
Опрацювати конспект та параграф підручника.