Дощі, зима… На серці жах...
Згубили люди свою вроду, -
Розкидали десь по кутках
Творіння Господа – природу.
Куди не глянь – гілля стирчить
Неначе із сердець жадоба,
Душа розтоптана лежить,
Але нічого вже не зробить.
Закидана презирством днів,
Сховалася в куточках Раю.
Палає лісом у вогні
І з року в рік вона зникає.
І всі забули, що вона –
Життя людей, одвічна сила.
Природу випивши сповна
Собі ми віку вкоротили.
Тож схаменись і не вбивай!
Шануй її в тяжку годину,
Бо це і є земний твій Рай!
І пам’ятай, що ти – Людина!