Арттерапія (лат. ars — мистецтво, грец. Therapeia — лікування) являє собою методику лікування за допомогою художньої творчості. Арттерапія сьогодні вважається одним з найбільш м’яких, але ефективних методів, що використовуються в роботі психологами і психотерапевтами.
Можна сказати, що під час сеансів арт-терапії пацієнти отримують важливе послання від власної підсвідомості. Дана методика належить до найдавніших і природних форм корекції емоційних станів. Важливо, що будь-яка людина навіть самостійно, без допомоги фахівця, може займатися арттерапією. Це допомагає розслабитися і зняти напругу.
У різних країнах існують різні моделі арттерапії. Дуже важливо відзначити, що дана методика не має протипоказань і обмежень. Вона застосовується майже всіма напрямками психотерапії. Знайшла вона також досить широке застосування в педагогіці, соціальній роботі і навіть бізнесі. Арттерапія будь-якій людині дає можливість виразити свій внутрішній світ через творчість.
Види арттерапії Якщо говорити про класичну арттерапії, то вона включає в себе тільки візуальні види творчості, такі, як: живопис, графіка, фотографія, малювання та ліплення. Але сучасна арттерапія налічує більше видів методик. До неї відносять також бібліотерапію, маскотерапію, казкотерапія, орігамі, драматерапія, музикотерапію , кольоротерапія , відеотерапію, пісочну терапію, ігротерапію і т.д.
Був розроблений і комплексний метод — арт-сінтезтерапія. Він заснований на використанні поєднання живопису, віршування, драматургії і театру, риторики і пластики. Причому, кількість методик весь час збільшується.
Застосування арттерапія Техніки арттерапії застосовуються при досить широкому спектрі проблем. Це можуть бути психологічні травми, втрати, кризові стани, внутрішньо-і міжособистісні конфлікти, постстрессовие, невротичні та психосоматичні розлади, екзистенційні та вікові кризи. Арт-терапія допомагає розвинути в людині креативність мислення і цілісність його особистості, а також через творчість дозволяє виявити особистісні смисли. Потрібно відзначити високу ефективність арттерапії, як при роботі з дорослими, так і при роботі з підлітками та дітьми.
За своєю природою ця методика радикальна. Вона дозволяє розкрити внутрішні сили людини. Арттерапія сприяє підвищенню самооцінки; вчить розслаблятися і позбуватися від негативних емоцій і думок; при груповій роботі вона розвиває в людині важливі соціальні навички. Заняття арт-терапією дає людині можливість зміцнити свою пам’ять, розвинути увагу, мислення і навички прийняття рішень.
Арттерапія застосовується в індивідуальній та груповій психотерапії, в різних тренінгах. Вона також може служити доповненням до інших методів і напрямів психотерапії, системам оздоровлення, освіти і виховання. Важливо, що для занять арттерапією не потрібно спеціальної підготовки.
Глина та розвиток дрібної моторики
Головні моменти в роботі з глиною - бачення форми,її трансформація. Цільова дитина точно знає,що саме вона хоче зробити,але більшість дітей-процесуальні,для них важливий сам процес,а не результат. Творча дитина може спочатку робити котика, а потім передумати і зробити конячку, і глина дає в цьому повну свободу. Кольоровий пластилін для дітей, особливо процесуальних,не підходить,оскільки в роботі з ним наперед треба знати,що саме буде виліплено.Використання глини дозволяє процесуальним дітям почуватись вільно та не думати,наче вони якісь не такі. На малюнку не можна зробити трансформацію,в пластиліні її можна зробити,але лише тоді,коли він використовується як глина,а от сама глина дає набагато більше свободиу творчості. В процесі роботи дитина бачить,наскільки пластичноодна форма перетворюється на іншу-це дає дитині впевненість у тому,що щось у неї обов'зково
вийде.
Більшість вправ розрахована на дітей віком 5-6 років. Це пов'язано з силою кисті руки. В дошкільному віці максимум зусилля для кисті руки-це тримати ложку. А от у шкільному віці все інакше-в першому класі необхідно статично,протягом чотирьох годин тримати ручку та писати палички під лінієчку. Саме тут і виникає питання про силу кисті, і глина-чудовий помічник у зміцненні її м'язів.
Вправи для роботи з глиною
Загальні рекомендації,щодо вправ з дитиною
мета: зміцнення м'язів рук,розвиток дрібної та грубої моторики,розвиток просторового мислення,емоційного інтелекту,творчих здібностей.
тривалість: 20-30 хвилин.
Інструменти: глина ( стільки,скільки поміститься в кулак і ще трішки), миска з водою ( глину і руки потрібно постійно змочувати), гуаш,пензлики,зубочистки ( щоб зробити мордочку).
Хід роботи (загальгальні рекомендації):
-візьміть глину у руку,опустіть її у миску з водою. Розминайте глину,доки вона не стане достатньо пластичною для роботи.
-вся робота відбувається над столом ( не на столі).
-створення фігурки відбувається методом витягування.
Казкотерапія дитячої психосоматики
Казкотерапія-напрямок арт-терапії,в якому за допомогою казки та казкових можливостей персонажів встановлюється зв'язок між клієнтом та ситуацією,відшукується відповідь на запитання,клієнт засвоює певний урок або формує нову навичу поведінки.
Терапевтична казка допомагає,бо примушує працюватиодразу обидві півкулі мозку. Права півкуля стежить за емоціями переживаннями,а ліва-за змістом,за словами,сюжетом,який розгортається,за діями головних персонажів. Таким чином,між правою та лівою півкулею встановлюються нейронні зв'язки, які допомагають знайти цілісність,гармонію,баланс і ресурс для вирішення проблеми.
Повертаючись до казкотерапії дитячої психосоматики,хочеться перш за все,відзначити,що психосоматичною є далеко не кожна хвороба- є генетичні фактори,спадкові,а також біологічні,екологічні і соціальні чинники.
Що ж таке психосоматичне захворювання? Дуже вдало сюди підходить вираз "застиглий крик в тілі ". Це крик душі,який застиг в тілі,тому психосоматичні захворювання-це реакція тіла на страждання душі. Це неможливість пристосуватися дитині до життєвих обставин,в яких вона опинилася.
За однією з класифікацій можна виділити три групи психосоматиних розладів у дітей:
Функціональні захворювання,при яких не виявляються органічні ураження органів і систем. До них можна віднести порушення сну,енурез,енкопрез,запори,істерики,заїкання тощо. Наприклад,якщо у дитини здорові нирки,невражений сечовий міхур,дитина не хворіє на діабет,і при цьому у неї енурез,то можна припустити,що такий розлад- класичний варіант психосоматики.Тут казка буде спрямована або на усунення причин виникнення енурезу,або на тренування сечового міхура.
Захворювання,при яких виявляються органічні ураження органів і систем. Наприклад,бронхіальна астма,виразка шлунка,нейродерміти,нервова анорексія,ожиріння тощо. Тут на перше місце виходять казки,які впливають або на заблоковану сенсорну систему дитини,або на тренування певної навички.Спочатку пом'якшену симптому,потім діагностика і робота з причиною.Якщо,скажімо,бажання приймати їжу,а потім розбиратися з причиною. Безумовно,причина важлива,але в цих захворюваннях вона може трохи почекати.
Хронічні хвороби: діабет,хронічна ниркова недостатність,злоякісні новоутворення тощо.
Звичайно,для таких дітей особливе значення мають мотиваційні казки,що підтримають ідею лікування,та ресурсні казки,що дають надію й опору для одужання. А потім їм можна скласти казку на пом'якшення симптому,і тільки після цього- казки на усунення причин.
Коли мова заходить про психосоматичні захворювання,важливо розуміти ,що терапевтична казка-це не універсальна пігулка,яку можна випити і бути здоровим. Казка є своєрідним пусковим механізмом одужання.Причому дорослий натискає саме на ту кнопочку,яка на його думку,є найбільш важливою в даний момент.Крім цього, терапевтична казка завжди фокусувалась на дуже конкретному запиті. Навіть не варто намагатись однією казкою вирішити всі назрілі проблеми у дитини,краще написати серію казок
для різних ситуацій. Звідси виникає розуміння,що ідеї терапевтичних казок підпорядковані терапевтичним завданням. До цих казок можна пропонувати практичні завдання. Казку після прочитання можна:
-інсценувати,розподілити ролі і програти найбільш значущі сцени;
-ілюструвати,малювати найбільш важливі сцени;
-ліпити головних персонажів з пластиліну і програвати окремі сцени;
-перскладати або придумувати продовження.
Казка є універсальним методом,оскільки не вимагаєвід її автора якихось творчих здібностей. Навпаки, терапевтична казка в жодному випадку не претендує на художню чи літературну цінність. Її задача- надати допомогу дитині у розв'язанні її проблеми.
Лялькотерапія
Лялькотерапія - це розділ арттерапії, що використовує в якості основного прийому психокорекційного впливу ляльку як проміжний об'єкт взаємодії дитини і дорослого. Ідентифікуючи себе певним чином, дитина в умовній ситуації проектує свій внутрішній світ і відчуває реальні почуття, діагностуються, що направляються і коректовані психологом. [4,с. 15].
Один з головних принципів - не лікування окремого симптому або набору симптомів, а спроба проникнути глибше, заглянути в душу дитини, зрозуміти, чим же викликані ці симптоми, де «поломка», що даному конкретному дитині заважає жити? Методика дозволяє працювати з дітьми різного віку: від чотирьох до чотирнадцяти.
Лялькотерапія як метод заснований на процесах ідентифікації дитини з улюбленим героєм казки, з улюбленою іграшкою. В якості основного прийому корекційного впливу використовується лялька як проміжний об'єкт взаємодії дитини і дорослого. Дитина, пізнаючи реальний світ, його соціальні зв'язки і відносини, активно проектує сприймається досвід в специфічну ігрову ситуацію. Основним об'єктом такої соціальної проекції досить довгий час є ляльки.
Витоки лялькотерапії можна знайти в психодрамі Морено. У 1940 році Якоб Леві Морено заснував в США Інститут соціометрії і психодрами. Він вирішив відтворювати в умовах клініки ті самі ситуації, які найбільш травмували його пацієнтів, і для цього створив спеціальний лікувальний театр, який назвав психодрамою. Лікарі разом з хворими та їхніми родичами писали досить прості сценарії і спільними зусиллями ставили спектакль. Глядацька зала теж складався з хворих, родичів та лікувального персоналу. Лялькотерапія популярна як в закордонній (Ф. Зімбардо), так і у вітчизняній практиці корекційної роботи (А. І. Захаров, А. Співаковська).
Метою лялькотерапії є допомога у ліквідації хворобливих переживаннь, зміцнення психічного здоров'я, поліпшення соціальної адаптації, розвиток самосвідомості, вирішення конфліктів в умовах колективної творчої діяльності.
Функції лялькотерапії :
-комунікативна - встановлення емоційного контакту, об'єднання дітей в колектив;
-релаксаційна -зняття емоційної напруги;
-виховна - психокорекція прояв особистості в ігрових моделях життєвих ситуацій;
-розвиваюча - розвиток психічних процесів (пам'яті, уваги, сприйняття), моторики;
-навчальна-збагачення інформацією про навколишній світ.
Лялькотерапія дозволяє об'єднати інтереси дитини і корекційні завдання психолога, дає можливість самого природного і безболісного втручання дорослого в психіку дитини з метою її корекції або психопрофілактики. Використовується цей метод в цілях профілактики дезадаптивних поведінки. Корекція протестної, опозиційної, демонстративної поведінки досягається шляхом розігрування на ляльках в парі з батьками або однолітками типових конфліктних ситуацій, взятих з життя дитини.
У лялькотерапії використовують різноманітні види ляльок:
-ляльки-маріонетки;
-пальчикові ляльки;
-тіньові ляльки;
-мотузкові ляльки;
-площинні ляльки;
-ляльки- рукавички;
-ляльки-костюми.
Російські дослідники І.Я. Медведева і Т.Л. Шишова пропонують такий алгоритм організації і проведення роботи з лялькою: виготовлення ляльки, розігрування історії, яка пов’язана з травмуючою для дитини ситуацією, досягнення максимального переживання дитиною ситуації через співчуття герою-ляльці та ідентифікацію з ним. Сюжет має будуватися по «наростаючій лінії» з метою створення все більшої емоційної напруги та закінчуватися обов’язково позитивно, бурхливою емоційною реакцією (сміх, плач) та зняттям напруги. Після завершення спектаклю дитина повинна відчути полегшення.
Таким чином, технологія, запропонована авторами, полягає у посилені емоційної напруги, яку постійно відчуває дитина, до такого ступеня, щоб вона могла перейти у нову форму- розслаблення, катарсис.
Інший підхід до методики організації терапевтичної роботи з лялькою виділяє Т.Д. Зінкевич-Євстигнеєва: спільне з дорослим виготовлення власної ляльки, «оживлення» ляльки, використання її у казотерапевтичних постановках. Особливе місце в казкових постановках, які передбачають роботу дитини з лялькою, займають казки-експромти, які створюють певне середовище для подальшого діагностування, корекції й творчого розвитку дитини. Динаміка сюжету і кінець такої казки невідомі. Ефект психологічного впливу такого виду постановок, як визначають дослідники, досить великий. Сама постановка перетворюється у живий процес співтворчості. За таких умов діти надають ляльці функцій живої істоти, яка здатна відчувати як людина.
Особливого значення набуває процес виготовлення ляльки. Він дозволяє об’єднати дитину з дорослим. У спільній роботі дитини та батьків над створенням ляльки основна ідея-проект мають належати самій дитині. Дорослий стимулює дитячу фантазію та допомагає на технічному рівні реалізувати задум. Досвід роботи показує, що ця спільна діяльність допомагає краще пізнати дорослому і дитині один одного, отримати реальний досвід об’єднання у спільній справі, провести весело та цікаво час у сімейному колі.
Ігрова терапія
Метод ігротерапії за Г. Лендрєтом – це динамічна система міжособистісних стосунків між дитиною та терапевтом. При цьому дорослий, ознайомлений із процедурою ігрової терапії, забезпечує дитину ігровим матеріалом, сприяє тому, щоб дитина якомога повніше виразила та дослідила власне Я (почуття, вчинки, думки і т.д.) за допомогою гри [15]. За Т.Д. Зінкевичем – Євстігнеєвою та Т.М. Грабенко ігрова терапія це процес спільного з дитиною проживання й осмислення будь-якої життєвої ситуації, що подана в ігровій формі: це процес співтворчості, співдії [14].
Такий підхід дає ігротерапії ряд цікавих можливостей і, в деяких випадках, специфічних переваг перед іншими психотерапевтичними методами.
У свою чергу соціальна реабілітація – комплекс заходів, спрямованих на відновлення людини в правах, соціальному статусі, здоров’я, дієздатності. Цей процес націлений не тільки на відновлення здатності людини до життєдіяльності в соціальному середовищі, а й самого соціального середовища, умов життєдіяльності, порушених або обмежених з яких-небудь причин.
Центральною ланкою всякої педагогічної системи є цілі виховання і розвитку особистості дитини. Мета соціально-реабілітаційної діяльності по відношенню до дитини з обмеженими можливостями визначається, з одного боку, на основі розуміння сутності людської особистості, з іншого – знання особливостей розвитку конкретної дитини, отриманих в результаті його вивчення за допомогою психодіагностичних та інших засобів [6].
Основним принципом ігрової корекційної терапії на думку А.С. Співаковської, є вплив на дитину з урахуванням специфічності обстановки і контакту. Суть цього принципу полягає в наступному: включення в дію механізмів перебудови поведінки дітей і виведення їх із того середовища в якому у них проявлялися небажані форми поведінки [17].
На думку Г.Л. Лендрет, завдання ігрової терапії полягають в тому, щоб допомогти дитині: 1). стати відповідальнішим в своїх діях і вчинках; 2). розвинути позитивнішу Я-концепцію; 3). стати більш самокерованим; 4). виробити велику здібність до самосприйняття; 5). оволодіти відчуттям контролю; 6). розвинути сензитивність до процесу подолання труднощів; 7). розвинути внутрішнє джерело оцінки; 8) знайти віру в себе [10].
На сьогоднішній день спостерігаються різні вади психофізичного розвитку, зокрема, гіперкінетичний синдром, дитячий аутизм, олігофренія, дитячий церебральний параліч, затримка психофізичного розвитку та ін. які піддаються корекції методом ігротерапії. Розглянемо детальніше кожен із них. Гіперкінетичний синдром виявляється у порушенні рухових функцій, низькій здатності до зосередження уваги, що проявляється як у нетривалій концентрації, так і в підвищеному відволіканні. У молодшому шкільному віці для цих дітей характерна підвищена активність, що проявляється у вигляді нестриманої, дезорганізованої й погано контрольованої поведінки. Явища імпульсивності, виражені коливання настрою, агресивність і порушення відносин з однолітками для цих дітей є цілком звичайними. У них часто відзначається затримка розвитку психічних функцій, мовлення, порушення читання й недостатньо високий рівень розвитку інтелекту. Серед хлопчиків цей синдром зустрічається в чотири-п’ять раз частіше, ніж у дівчаток. Прогноз розвитку дітей із даним типом порушення не зажди позитивний, і, хоча підвищена активність із віком зменшується, багато підлітків, як і раніше, продовжують зазнавати серйозних труднощів у сфері соціальних контактів [16]. Даний синдром часто зустрічається у розумово неповноцінних дітей, а також дітей, які страждають на епілепсію або мають яке-небудь захворювання головного мозку. Для лікування призначаються амфетаміни і проводиться поведінкова терапія, в основі якої лежить методи структурованої ігротерапії, використовується стимул з метою створення умов для вільної творчої гри дитини в процесі терапії.
Дитячий аутизм. У таких дітей спостерігається порушення розвитку соціальних відносин. Це виявляється в тому, що дитина виявляє до всього байдужість і довго нездатна відчути прив’язаність до батьків. У аутичних дітей нерідко можуть відзначатися порушення зору, слуху, захворювання шкіри, порушення в суглобах і кістках, дисфункції скроневих часток стовбура головного мозку й мозочка [8]. Основними клінічними ознаками аутизму є: 1) труднощі комунікації; 2) побічні реакції на сенсорні подразники; 3) порушення розвитку мовлення; 4) стереотипність поведінки; 5) відсутність соціальної взаємодії.
Взаємодію з дитиною з аутизмом необхідно будувати в залежності від діагнозу і реальних можливостей самої дитини. Корекційно та реабілітаційна робота повинна вестися в декількох напрямах одночасно, серед яких одним з пріоритетних є ігрова діяльність (уміння і бажання дитини грати).
У нормі існують такі форми ігрової поведінки:
-Маніпулятивна гра (дитина катає, крутить, підкидає іграшку, не звертаючи уваги на її «функції»);
-Упорядкування (розкладання предметів у певному порядку – один на одного, в ряд, один в інший і т.д.);
-Функціональна гра (використання предметів і іграшок відповідно до їх функцією (наприклад, причісування ляльок іграшкової гребінцем);
-Символічна гра (дитина використовує об’єкт, заміщаючи їм інший об’єкт (наприклад, дитина скаче на паличці, як на коні)); дитина наділяє об’єкт властивостями, якими той не має («У цієї ляльки брудне обличчя»), дитина відноситься до відсутнього об’єкту так, ніби він присутній («Якщо чашка порожня, грає, ніби вона наповнена водою»)
Гра дітей з РАС (розладами аутичного спектру), як правило, нефункціональна, несоціалізірована, позбавлена сюжету і символічних рис, ригідна, монотонна, і складається з багаторазово повторюваних маніпуляцій з іграшками (які використовуються не за призначенням) або з неігровими неструктурованими матеріалами (палички, вода, пісок, шматочки тканини, шматки паперу) [11].
Тому таких діток треба вчити грати, починаючи з розвитку предметно-ігрових дій, заснованих на особистісному інтересі дитини до тієї чи іншої іграшки або ситуації. При цьому обов’язково повинні враховуватися ігрові переваги дитини: для занять – на перших час береться улюблена або добре знайома дитині іграшка. Дорослий пропонує дитині здійснювати предметно-ігрові дії по наслідуванню, неодноразово повторює їх і супроводжує мовними коментарями. У подальшому дія з іграшкою переходить до сюжетно-відображувальної гри. Для становлення сюжетної гри дітей навчають грати спочатку поряд з партнером, а потім разом зі своїм однолітком. Лише поступово дітей у ході гри об’єднують в мікрогрупи.
Гра дітей в колективі тісно пов’язана з їх уявленнями про взаємини між людьми. Тому необхідно постійно формувати і збагачувати уявлення дітей про роль кожного члена сім’ї, про способи спілкування людей між собою. Гра виховує соціально прийнятні норми взаємин між людьми, навчає підпорядковувати свою поведінку вимогам ситуації і нормам моралі [12].
У ході подальшого навчання ці уявлення збагачуються знаннями дітей про різні професії, про значущість кожної професії для людського суспільства. Робота з аутичними дітьми починається з найелементарніших завдань:
-Вчити дітей спостерігати за предметно-ігровими діями дорослого і відтворювати їх за підтримки дорослого, наслідуючи його дій.
-Вчити дітей обігрувати іграшки.
-Виховувати у дітей інтерес до виконання предметно-ігрових дій по наслідуванню і показу дій дорослим
-Виховувати у дітей емоційне ставлення до обігруваного предмету або іграшки.
-Виховувати у дітей інтерес до рухливих ігор.
-Вчити дітей брати участь в інсценуваннях епізодів знайомих казок.
-Вчити дітей грати поруч, не заважаючи один одному [17; 19].
У роботі з аутичними дітьми бажано користуватися елементами таких перевірених програм як:
-«More Than Words» («Більше, ніж слова»), згідно з якою, дитина спілкується не тільки з допомогою слів. Існує багато шляхів взаємодії, різною мірою відповідних соціальним нормам. Проте все, що дитина робить, навіть хитання, бігання туди-сюди або руху своїми пальцями перед своїм обличчям, повідомляє що-небудь про нього, навіть якщо це ненавмисне спілкування.
-RDI (Relationship Development Intervention) перша систематизована програма втручання, спеціально призначена для допомоги дітям, які зазнають труднощів, не дозволяють їм досягти вміння будувати відносини природним чином. З її допомогою діти отримують приклади того, що соціальні відносини можуть приносити радість і позитивні емоції
-Соціальні історії, відомі також під назвою «сценарії з життя» [Social Scripts].. З їх допомогою діти долають невміння усвідомлювати почуття, точки зору або плани інших людей [10].
Недорозвинення пізнавальної й емоційно-вольової сфери в олігофренів виявляється не тільки у відставанні від норми, але й у глибокій своєрідності. Вони здатні до розвитку, хоча він і здійснюється уповільнено, іноді з різкими відхиленнями. Сприйняття олігофренів характеризується відсутністю здатності до диференціювання, вузькістю. Складним для них є сприйняття картин. У дітей-олігофренів відзначається неповноцінність уявлень, що безсумнівно негативно позначається на розвитку їхнього мовлення. Найчастіше наявні в них зорові образи не співвідносяться зі словесними позначеннями. Слово, наповнене однобічним змістом, розуміється лише у визначених умовах. У всіх розумово відсталих дітей спостерігаються відхилення в мовній діяльності, що більш-менш піддаються корекції.
Для олігофренів характерна затримка становлення мовлення, що виявляється в більш пізньому (порівняно з нормою) розумінні зверненої до них мови та в дефектах самостійного користування нею. У деяких розумово відсталих дітей спостерігається відсутність мови навіть у 4-5-річному віці [7]. Діти з затримкою психомоторного розвитку здебільшого привертають увагу лише тоді, коли дитина починає відвідувати школу, і раптом для всіх стає очевидним, що вона не може успішно засвоювати шкільну програму. Звичайно, це не означає, що в дошкільному віці відставання дитини від вікової норми розвитку не може бути виявленим. Через те, що до пізнавальної діяльності і регуляції поведінки дошкільника вимоги ліберальніші, певним порушенням під час щоденного спілкування не надається належного значення. Усе це і зумовлює те, що виявлення і корекція затримки психічного розвитку дітей у кращому разі проявляється в школі. Тим часом успішність дитини великою мірою залежить від раннього виявлення цієї вади. Можна з упевненістю сказати, що якби діти з затримкою психічного розвитку могли отримати необхідну корекційну допомогу в дошкільному віці, то велика частина з них змогла б подолати цей недолік ще до вступу до школи і потім успішно навчатися.
Для затримки психічного розвитку характерні порушення, які виявляються у зниженні психічної витривалості, працездатності і пізнавальної активності, в емоційно-вольових розладах, нестійкості уваги та в недоліках пам’яті, сенсомоторної координації, у той час, як здатність мислити достатньо збережена. Зрозуміло, що порушення всіх названих функцій створює негативні передумови для розвитку мислення, проте своєчасне корекційне втручання дає відчутні позитивні результати: пізнавальна діяльність дитини вирівнюється і наближається до норми. У розумово відсталих дітей відчувається недостатність саме інтегративної функції мозку, що виявляється в недорозвиненості логічного мислення. Ці суттєві відмінності в пізнавальній діяльності дітей із затримкою психофізичного розвитку і розумово відсталих зумовлюють у них і різні можливості соціальної адаптації. Якщо в перших за сприятливих педагогічних умов вони досить високі, то у других залишаються обмеженими. Успішність ігрового корекційного впливу закладена в діалогічному спілкуванні дорослого і дитини через прийняття, відображення і вербалізацію їм вільно висловлюються в грі почуттів. Спочатку в грі, а потім і в реальному житті для дитини стає доступним: визначення конкретних цілей своїх вчинків; вибір з безлічі варіантів адекватних засобів досягнення цілей; передбачення кінцевого результату своїх дій і вчинків; прийняття на себе відповідальності за свою поведінку і вчинки; відгук адекватними емоціями на почуття і емоційні стани інших людей, на події та явища навколишньої дійсності. У цьому і полягають основні ознаки довільності поведінки.
Синдром Аспергера. Синдром Аспергера, як і синдром Каннера, характеризується якісними порушеннями соціальної взаємодії, обмеженими стереотипними формами поведінки й інтересів. На відміну від аутизма, при синдромі Аспергера не спостерігається загального недорозвинення мови або когнітивних функцій, більшість дітей мають нормальний загальний інтелект. Імовірно, принаймні, деякі випадки синдрому Аспергера нагадують зглажені варіанти синдрому Каннера. Синдром Аспергера поєднує також розлади, які можна оцінювати як аутистичну психопатію або шизойдний розлад дитячого віку. При проведенні диференціальної діагностики синдром Аспергера необхідно диференціювати від шизотипічного розладу, простої шизофренії [9]. Дітям з даним синдромом вкрай складно звичайним способом взаємодіяти з іншими, особливо однолітками. Замість уявної чи символічної гри з іграшками вони застрягають на об’єктах, використовують їх для стимуляції себе і повністю занурюються в себе [3].
При хворобі Дауна порушуються функції другої сигнальної системи, особливо здатність до узагальнення, порівняння і аналізу. Порушення абстрактного мислення виявляється в ускладненні рахунку і розв’язанні арифметичних задач. Елементарні навики читання і письма даються дещо краще. Пам’ять і увага характеризуються низькою продуктивністю. Вони часто не можуть запам’ятати навіть невеликі вірші. Логічна пам’ять страждає більше, ніж механічна. Розсіяна увага також є типовою для дітей із хворобою Дауна. Вони не можуть зосередиться, швидко втрачають інтерес до одноманітної гри, роботи, занять, легко втомлюються. Це є результатом надмірної виснажуваності кіркових процесів у ЦНС, що перешкоджає навчанню навіть у спеціальній школі [13].
Стан емоційної сфери характеризується низкою особливостей, відмінних від інших форм недоумства. Г. Сухарєва так описує порушення емоційної і вольової сфери дітей: «Емоції мало диференційовані, відсутні ініціатива і самостійність. Вчинки визначаються підвищеною навіюваністю, наслідуванням або миттєвими бажаннями. Часто спостерігається не мотивована впертість, негативізм». Завдяки здібності до наслідування дітям із синдромом Дауна вдається прищепити елементарні життєві навички і навчити їх виконувати нескладні трудові дії [4].
При хворобі Дауна значно виражені мовні порушення. Мова розвивається пізно; часто тільки в 4 – річному віці діти починають вимовляти перші слова. Словниковий запас дуже малий, конструкція фраз ускладнена. Наявність виражених розладів артикуляції утрудняє спілкування з цими дітьми.
Разом із розладами вищої нервової діяльності при хворобі Дауна помічається порушення моторики. Діти незграбні, не здатні виконувати тонкі, координовані рухи руками, не вміють правильно співвідноситися із напрямом, хоча справжніх розладів мозжечка не помічається. Діти з глибокими ступенями розладу так і не навчаються ходити, хоча паралічі і розлади координації в них відсутні. Часто виявляються значні відхилення функції зорового і вестибулярного аналізаторів. До них відносяться аномалії рефракції у вигляді захворювання очей, таких як: міопії, гіпермітропії, астигматизму. Ці розлади можуть бути виявлені і враховані тільки у дітей за умови нерізкого відставання розумового розвитку [4].
Головне завдання психолога спрямоване на розвиток мотивації дитини до діяльності, відбір прийомів ігрової терапії для кращого формування мотиваційної сфери у дітей з різними формами органічного ураження нервової системи. Ігрова діяльність сприяє засвоєнню норм соціального розвитку і адаптації таких дітей.
Дитячий церебральний параліч (ДЦП) — збірний термін, який об’єднує групу не прогресуючих неврологічних розладів, що виникають у результаті недорозвинення або пошкодження головного мозку в ранньому онтогенезі. Характерним для ДЦП є те, що порушення рухової активності в дітей існує, у більшості випадків, з самого народження і тісно пов’язане з сенсорними розладами і характерною при цьому недостатністю відчуття власних рухів. Це своєрідна аномалія моторного розвитку, яка без відповідної корекції негативно впливає на весь хід формування нервово-психічних функцій дитини. Необхідною умовою успішної реабілітації дітей, хворих на ДЦП, є проведення реабіттаційних заходів не курсами, а безперервно, протягом багатьох років для досягнення максимальної компенсації дефекту. Це комплексна робота лікарів, логопедів, психологів, дефектологів, реабілітологів, фізіотерапевтів [5].
Інтелектуальний дефект при деменції, як правило, незворотний, оскільки відбувається прогресування захворювання, що іноді може призвести до повного розпаду психіки. Особливими є випадки, що коли в дитини розумова відсталість супроводжується поточним психічним захворюванням (епілепсією, шизофренією), це ускладнює основний дефект, і прогноз розвитку таких дітей буває дуже несприятливим [2].
Тому,в процесі гри дитина розкривається, звільняється від напруги, відчуття пригніченості. Ігротерапія ефективна тоді, коли усі інші методи вичерпані. Ігрова діяльність стає основним терапевтичним напрямком у роботі з дітьми, вона веде до розрядки почуттів. Гра може бути конструктивною або реконструктивною, активною, пасивною, груповою, індивідуальною.
Під час ігротерапії стосунки з дитиною пристосовані до її можливостей, рівня її психічного розвитку. Саме це забезпечує позитивний терапевтичний ефект. Окрім того, гра впливає на всебічний розвиток дитини.
Отже, вивчивши психолого-педагогічні характеристики дітей із вадами психофізичного розвитку важливо зазначити, те, що саме для цієї категорії дітей надзвичайно важливе місце займає ігрова діяльність, як крок до реабілітації та адаптації в суспільстві.
Отже, ігротерапія є провідним засобом профілактики і корекції розладів поведінки дітей з вадами завдяки тому, що гра, на відміну від діяльності неігрового типу, активніше впливає на процеси становлення особи дитини, сильніше зачіпає його глибинні емоційні переживання.
Ігрова терапія, є провідним фактором у розвитку дитини. Вона є варіативною, тематичною, мобільною, дієвою і має тенденції до розвитку їх динаміки відповідно до пізнавального розвитку дитини. Вибір діяльності в навчально – ігровому довкіллі сприяє усвідомленню дитиною власної мети, умов її досягнення, прагненню до кінцевого результату, здатності здолати труднощі й таким чином самореалізуватися, само виявлятися і самостверджуватися як особистості.
