Коли почалася війна, в нас різко зросли стрес-фактори. Їх стало багато, й усі вони геть нові для нашої психіки. Проте вона все одно гідно справляється з цими стресами, і те, що ми сьогодні є, можемо працювати та спілкуватися, свідчить, що наша психіка адаптується в будь-якому разі. Але проблема полягає в тому, що стресів стає дедалі більше, напруження дедалі зростає, а можливостей для перепочинку стає дедалі менше, тож наша психіка починає виснажуватися.
Хочу виділити кілька моментів, які заважатимуть нашому організму справлятися зі стресами і поглиблюватимуть виснаження.
Відсутність якісного сну. Ми не можемо нормально спати через повітряні тривоги, не спроможні міцно заснути в нових для себе обставинах життя.
Почуття провини, яке каже: «Ти не маєш права відпочивати, не заслуговуєш на сон, не маєш права розслабитися, не маєш права бути щасливим, не маєш права радіти».
Відчуття, що ви маєте зробити максимально. В цьому активному, насиченому часі справді дуже хочеться зробити максимум добрих речей, аби перемогти. Але це стає першим каменем, який повалить нас у втому, апатію і депресію.
Що робити, якщо поруч з вами людина, яку накрило втомою, апатією? По-перше, щоб допомогти комусь, треба подивитися, що з вашими власними силами, чи ви самі не є зараз у депресії чи апатії. Якщо ви відчуваєте, що маєте силу, то у вас є три завдання, які ви можете реалізувати, щоб допомогти.
Нормалізувати стан і сказати: «У тебе апатія. Зі всіма буває. Це окей. Це нормально. Кожен може бути в цьому стані. Ти від того не слабкий і не слабка».
Дати надію: «Я знаю, що тобі нічого не допомагає. Але ми можемо пробувати виходити із цього, й пробуватимемо доти, доки не вийдемо».
Забезпечити стосунок. Стосунок має бути на тон активніший, ніж у тієї людини, яка в депресії. Тобто якщо допомагаєте, ви маєте бути енергійнішими, але нічого із цього не має перетнути межі.
Нікого не можна врятувати силою. Тому, з одного боку, ми маємо бути чуйними, звернути увагу на людину й допомогти їй із цього вибратися, а з іншого боку, інколи ми маємо дати людині можливість побути в її депресії. Це непросте питання – де ми мусимо рятувати, а де межа, щоб зупинитися. Але дуже важливо пам’ятати, що іноді варто відійти, потім знову підступити, потім знову відійти й знову підступити.
Ми всі поранені в цій війні. Всі. Ми маємо рани, ці рани болять, і цей біль також утомлює. І ніхто не може відпочити від цього болю. Це нормально, що ми провалюємося в депресію, апатію, втому. Нормально, що навколо нас є люди, які нам допомагають.
Війна – це про багато фронтів, і один із них – фронт цілісності нашої психіки, бо ми ще будемо потрібні.
Джерело: https://forbes.ua/
