Можна відкопати деревяних ідолів і воскресити стародавні міфи, які так чи інакше показали себе, можна знову нав’язувати людям віру в пангерманізм або в Римську імперію. Можна задурманити німців пихою від того, що вони – німці і співвітчизники Бетховена. Так можна запаморочити голову всім, до останнього сажотруса. Це, певна річ, легше, ніж у сажотрусі пробудити Бетховена.
Але ці ідоли – ідоли кровожерні. Той, хто вмирає заради наукового прогресу або задля ви здоровлення хворих, самою своєю смертю служить життю. Може, це й красиво – померти, щоб здобути нові землі, але сучасна війна руйнує те, заради чого вона нібито ведеться. Сьогодні йдеться вже не про те, щоб, пожертвувати трохи крові, відродити цілий народ. З того часу, як почали воювати за допомогою літаків та іприту, війна стала просто красивою різнею. Кожен сидить за бетонним муром і кожний, не маючи нічого кращого, ніч у ніч шле ескадрілї, які бомбардують ворога всередині його країни, руйнують його життєві центри, паралізують промисловість і шляхи сполучення. Перемагає той, хто згниє останній. І обидва противники гниють разом.
У світі, який став пустелею, ми прагнемо знайти товаришів: смак хліба, поділеного з товаришами, - це те, ради чого ми ладні прийняти війну. Але для того, щоб відчути тепле плече сусіда по дорозі до однієї і тієї самої мети, воювати нема потреби. Війна обманює нас. Ненависть нічого не додає до радощів нашого поступу.
Чого нам ненавидіти одне одного? Ми всі заодно, нас несе та сама планета, ми – екіпаж одного корабля. Добре, коли різні цивілізації сперечаються в імя чогось нового, кращого, і страшно, коли вони пожирають одна одну.
Щоб звільнити нас, досить помогти нам зрозуміти мету, до якої ми йдемо, зв’язані між собою, тож треба шукати таку мету, яка об’єднує всіх. <…>
PS. Твір Антуана де Сент-Екзюпері "Планета людей" був набрукований у 1939 році. А що змінилося у світі за цей час?
