У долі та творчості Анни Ахматової можна виділити три етапи:
1907-1914,
1915-1923,
1924-1966.
1907-1914 роки.
1912 р. – вийшла друком перша збірка Ахматової «Вечір». У 1914р – «Чотки», що знаменували собою початковий період творчості поета. Збірка викликала схвальні відгуки прискіпливих критиків. Ахматова відразу на високий рівень підняла «жіночу» любовну лірику, заявила нові теми в жіночій поезії – тема Петербургу, поетичного дару. «Я навчила жінок говорити,» - напівжартома скаже пізніше Ахматова про себе.
Вірші обох збірок об’єднані образом героїні, тому читачі сприйняли їх як «ліричний щоденник». Основний зміст ранньої поезії Ахматової – лірика кохання, переважно нерозділеного й глибоко драматичного. Водночас образ героїні далекий від побутової приземленості. Він завжди піднесений, наповнений напруженими душевними переживаннями, зумовленими великим, усепоглинаючим почуттям.
Уже в цих збірках автор веде мову від різних персонажів (красуні, коханки, старої жінки і, навіть, чоловіка). Така лірика називається персонажною, вона створює своїх героїнь і героїв з їх внутрішнім світом і їх власною долею, подібно до того, як прозаїк створює персонажей епічного твору. Не випадково не раз відзначалося, що лірика Ахматової успадкувала традиції російського психологічного роману ХІХ ст.
«Ахматова принесла в російську лірику всю величезну складність і психологічне багатство російського роману 19-го століття, – писав О.Е. Мандельштам. – Генезис Ахматової весь лежить в російській прозі, а не поезії. Свою поетичну форму, гостру й своєрідну, вона розвивала з огляду на психологічну прозу».
Видатний літературознавець В. Жирмунський зазначав, що цілий ряд віршів Ахматової може бути названий маленькими повістями, новелами. У поезії ситуація зображена в найгостріший момент свого розвитку, звідки відкривається можливість оглянути все попереднє за змінами психологічних станів персонажей. Такий тип опису називається меональним.
Словникова робота.
Меональний тип опису створює систему натяків на основні події, що залишаються поза текстом, а система образів у цілому, апелюючи до «традиційних смислів», забезпечує глибинний підтекст.
Подієвий ряд поетичних творів Ахматової виявляється за дужками твору і відновлюється виходячи з логіки ситуації. Вірші поета ніби ліричні повісті про застиглу мить, як у давньогрецькій скульптурі.
Для Ахматової 1914 рік – рік публікації «Чоток» - став важливою тимчасовою межею: з початком Першої світової війни на зміну «срібній добі» «наближався некалендарний – Справжній Двадцятий Вік» (Ахматова).
1915-1923 рр.
У цей період виходять три збірки поезій Анни Ахматової:
«Біла зграя» (1917), «Подорожник» (1921), «Anno Domini» (1923).
Трагічні події цих років значно розширюють тематичне коло поезії Ахматової. Змінюється характер самої героїні. Тепер вона покірна лише «Господній волі», вірна лише своєму призначенню, долі. Поетеса повертається до пушкінського осмислення поета як пророка, богонатхненного провідника і віщукна, чіє слово має магічну силу. Вона усвідомлює, що призначення – бути поетом – нерідко суперечить прагненню простого людського щастя.
Однією з провідних і болючих тем цього часу стає тема вигнання і еміграції. Деякі вірші цього періоду – відповідь тим, хто покинув батьківщину. Рішення залишитися на батьківщині і розділити зі своїм народом його долю – принципове для Ахматової і укорінене в її акмеїстичній переконаності в тому, що безглуздо намагатися обдурити, переграти долю. Кожна людина, а тим більше поет, глибоко закорінена у рідній культурі і своїй епосі, і розрив з нею згубний для душі:
Не з тими я, хто кинув землю
На розтерзання ворогам.
Їх грубі лестощі даремні,
Їм я своїх пісень не дам.
Для мене вигнанець – нікчемний,
Як в’язень, хворий чи слабий.
Дивись, прочанин, шлях твій темний,
Полином пахне хліб чужий.
А тут, в глухім чаду пожару,
Де юність обірвалась враз,
Ми витримали всі удари
І вистояли ми в той час….
Переклад Радченко.
Так у 1922 році ще раз задекларує свою мужню позицію великий поет Ахматова. Така ж думка звучить у цілому ряді віршів («Коли у тузі самогубства…», «Петроград», «Лотова дружина» та ін.). У цих віршах голос поета інколи зливається з голосом народу і «я» змінюється на «ми».
1921 рік пройшов важкою ходою по життю Ахматової. Ще в лютому вона головує на вечері пам’яті Пушкіна, де виступає О. Блок з промовою «Про призначення поета» і на якому присутній М. Гумільов. У ніч з 3-го на 4-те серпня Гумільова заарештують, трьома днями пізніше вмирає Блок, ще за два тижні Гумільова розстріляють. На противагу трагедії особистого життя, яку вона потім буде оплакувати в «Реквіємі», цього року поетеса випускає дві збірки «Подорожник» та «Anno Domini».
У 1924 році вірші Ахматової публікуються востаннє перед п’ятнадцятирічною перервою. ЇЇ виключають із союзу письменників. Не маючи можливостей друкувати свої вірші, Ахматова позбавлена коштів для існування. Перший заробіток за переклади стане можливим лише у 1937 році. При крайній бідності збереглася головна риса Ахматовської постаті: царственна, позбавлена зарозумілості, але повна достоїнства.
Інший важливий «код» лірики Ахматової цих років – біблійно-євангельський. Вона безпосередньо звертається до біблійних сюжетів, вбачаючи в них архетипічні ситуації, що вічно повертаються у новому вигляді у різні епохи. Інколи біблійний вимір прихований у підтексті вірша, вимагаючи від читача самостійного виявлення смислу.
Історіософські роздуми поета відбилися у вірші «Все розкрадено, віддано, продано…», одному з найкращих даного періоду. Вірш створений у червні 1921 року, напередодні «чорного серпня», місяця, який забрав у Ахматової двох близьких їй людей – О. Блока і М. Гумільова.
1924-1966 рр.
З другої половини 20-х рр. дослідники ведуть відлік третього періоду творчості поета. Хоч Ахматову з кінця 1920-х-1930-х рр. практично не друкують, однак це не означає, що вона відмовилася писати. У цей час вона багато часу приділяє вивченню життя та творчості О. Пушкіна.
ЇЇ сина Льва Гумільова за цей час тричі заарештовують (1935, 1938 і 1949). Страшний досвід багатомісячного перебування в тюремних чергах став однією з причин, що спонукали Ахматову до написання поеми «Реквієм» (1935-1940).
На долю поета випадає евакуація з блокадного Ленінграда (вересень 1941), ташкентське життя, повернення в Ленінград у 1944р. Широкого розголосу у цей час набувають її патріотичні вірші «Клятва» (1941), «Мужність» (1942):
Клятва.
І та, що сьогодні прощається з милим, –
Нехай переплавить у силу це горе.
Ми дітям клянемся, клянемся могилам:
Ніхто нас не зігне у рабській покорі!
Переклала С. Жолоб.
Мужність.
Ми знаємо, що нині на терезах
І що відбувається нині.
Час мужності нашої на дзиґарях
Пробив. Мужність нас не покине.
Не страшно під кулями мертвим лягти,
Не гірко позбутись домівки, –
Лише б, рідна мово, тебе зберегти,
Нескорене слово російське.
І вільним і чистим тебе пронесем
І внукам дамо, й від полону спасем
Навіки!
Переклав В. Герасим’юк.
Однак 14 серпня 1946 року виходить відома постанова ЦК ВКП(б) «Про журнали «Зірка» і «Ленінград», рішенням якої Ахматову виключили з офіційного літературного життя і знищили підготовлений до друку тираж видання її творів.
У 1960-х рр. ставлення до Ахматової дещо пом’якшується, їй дозволяють навіть дві закордонні поїздки: в Італію (1964) на форум Європейської спільноти письменників а також до Англії й Франції (1965). У 1960-ті рр. вірші Ахматової
