“А знаєш, малий, я часу не маю:
Ось все приберу і з тобою пограю.”
А час не знаходиться знову і знову...
І замість його обираю відмови.
Лишилися вдвох, пішов від нас тато...
Робота хороша, стабільна зарплата.
Невдовзі підвищення слід дожидати...
Не маю часу, щоб машинками грати.
Втомлююсь швидко, сили не маю.
Гроші “важкі” недарма називають.
І кожного дня одне і те саме:
Робота, дім, “пограй зі мною, мамо!”
Начебто разом із ним живемо:
в одній квартирі із сином спимо.
А він — із машинками, я — в недомовках,
у справах “по горло”, в суцільних відмовках.
Все знаю сама: моя це провина,
що мало вглядаюся в очі сина.
Але що з подієш? Життя, як болото...
Спочатку робота, дитина — потім...
І ось довгождана посада нова.
Хвастаю сину: “Збираю жнива!
Маємо більше грошей за годину.
Ей, ще б побільше годин у днині.”
Дивується син. Питливо питає:
“А скільки в годину ти заробляєш?”
Сміюся у відповідь: “Триста, скажімо.”
Малому не смішно... Пішов він німо.
І повертається із чимось до кімнати.
Несе він декілька купюр зім’ятих.
“Я назбирав тут трішечки,” - кричить,
а на очах його сльоза блищить.
“Тут є і триста... трохи більше. Всі бери!
Тепер нарешті зможеш час знайти,
лише годинку, щоб зі мной пограти,
і за роботою уже не жалкувати!”
І дивлюсь на його щасливе личко.
Веснянкуватий носик невеличкий...
Згадалися всі миті за спиною,
коли його любов була зі мною.
І стало так за себе стидно,
аж в очі гірко защипало.
І найцінніше показалось очевидним:
ця рученька, що мене обіймала.
Тихеньке “дякую” йому я шепочу.
І хочу гратись досхочу!
Сміятись, щиро, голосно і живо,
аби цей карапузик був щасливий!
Не повертайтеся обличчям до роботи,
а спиною — до рідної дитини.
Бо і таке, ви знаєте, буває,
ця поза потім бумерангом прилітає.
Порою мудрість знайти можна
у наших дітях, мудрість найдорожчу.
Відомо, що робота не зникає,
а ось дитинство — ні, не почекає!
#дитинство Victoria Vesna
