А знаєш, доню, мене теж нема.
В тім травні ми померли обидвоє.
Бо материнське серце, де лише зима —
Це згорнуте минуле у сувої.
А всі говорять: «Треба якось жить…»
Що, мов, не верне час тяжку утрату.
А знаєте, як «жить» оте болить?
Коли душа сама іде на страту.
Це не лікується, імпланту не всадить.
І пам’ять не зітреш, вона не флешка.
А відчай у середині кричить!
На спаленій надії в головешку.
Змінилась, кажуть, дивна і сумна.
А де примар веселих зустрічали?
Забрала все, далека та весна.
Печатку на житті лишив печалі…
Барчук Р
