А зморщок тих уже і не злічити,
На сонцем паленім її лиці,
Й корінням жили, що повипирали,
На скрученій, порепаній руці.
Стара верба схилилася у воду,
То свідок всіх її прожитих літ....
Там яблуня і груша біля плоту,
А час то не стоїть на місці, а біжить...
Тепер у неї спогади лишились,
Змахне собі сльозини крадькома,
Не раз було вона і ними вмилась,
Бо літ уже із двадцять, як вдова.
Їй не судилось правнуків гледіти,
Вони десь є, але всі у світах,
Не зогляділась, як повиростали діти,
Сама ж лишилась,ніби той підбитий птах...
Як тяжко - важко жити без милОго,
І самота так часто душу рве,
Вже полетіла би давно до нього —
Так Бог, чомусь, до себе не бере...
Наталія Стельмах
