А в душу тихо стукає весна,
Так непомітно, проліском у лісі,
З небес пливе лебідкою вона
І талим снігом розливає ріки.
Розвіє вітром смуток, що в серцях,
І серед сивого, плавучого туману,
Знов обере єдиний, вірний шлях,
Дощем холодним зцілить душі, рану.
Розлука із зимою теж мине
І спогади сховає у валізу,
І сонячним промінням прокладе
Свою стежину в квітах, неодмінно.
А в душу тихо стукає весна,
Така замріяна, заквітчана, яскрава,
Питає дозволу у кожного вона
І сонцем з неба посміхається ласкаво.
© Галина Адамович
