28.05.2022, субота — 148-й день року. До кінця року — 217 днів.
Навчальний рік завершився, та не скінчилося бажання читати! Читати більше, ніж раніше, а ще — думати над прочитаним у вільний час. Анна Філімончук розповідає про свої враження від прочитаного так, що хочеться поспішити до бібліотеки та поринути у світ слова...
“Кожен має щось залишити після себе. Сина, чи картину, чи побудований дім, чи хоч би стіну або пару пошитих власноруч черевиків. Або сад, посаджений своїми руками. Щось, чого торкалися твої руки, в чому після смерті твоя душа знайде собі притулок. Люди дивитимуться на дерево, яке ти посадив, чи на квітку, і ти житимеш у них.
Байдуже, що ти саме робиш, головне, щоб усе, до чого ти доторкаєшся, змінювало форму, ставало не таким, як було, щоб у ньому залишалася частка тебе самого. В цьому різниця між людиною, яка просто косить траву в лузі, і справжнім садівником. Той, котрий косить траву в лузі, помре — і його ніби й не було, а садівник житиме багато поколінь”.
© Рей Бредбері, «451° за Фаренгейтом»
Цей твір належить до жанру наукової фантастики, а за словами автора, «наукова фантастика завжди була і буде казкою, яка навчає моралі». Та тільки від цієї казки не затишно, а ніяково й моторошно від тієї перспективи розвитку людства, яку змальовує Рей Бредбері в романі.
Головний герой твору Гай Монтеґ — пожежник. Та в суспільстві роману «451° за Фаренгейтом» спеціалізація цієї професії дещо відрізняється від звичної нам. Тут пожежники не гасять вогонь, а запалюють його, вони палять будинки, в яких люди ховають книжки.
Навіщо книжки ховати, і, тим більше, за що їх палити? Невже за те, що в книжках записані якісь трагічні події історії, сумні вірші про нерозділене кохання, записки мандрівників, які розповідають про нелегке життя народів; за те, що книжки примушують думати і самостійно аналізувати?
Але в суспільстві, яке постає на сторінках твору Бредбері, людину силоміць роблять щасливою. Це псевдоідеальне, недолуге суспільство, у якому дбають лише про те, щоб людині було не важко, не нудно, не сумно. Без книг не буде ніяких суперечливих думок і теорій, і ніхто не буде виділятися, ставати розумнішим за сусіда.
Гаю дуже подобалася його професія, він не замислювався над тим, хто написав ці книги, коли їх написали, за яких обставин. Він не знав, що вони насправді ховають у собі, й почувався цілком щасливим… До зустрічі з Кларісс Маклелен.
«Як вона схожа на дзеркало! Неймовірно — чи ж багатьох ти ще знаєш, хто міг так відбивати твоє власне світло? Люди більше подібні до… — він якусь хвилю підшукував порівняння і знайшов його у своїй роботі, — …до смолоскипів, що палають, доки їх загасять. Хіба часто побачиш на обличчях інших людей відбиток свого власного лиця, своїх найглибших, потаємних, трепетних думок?»
Монтеґ і Кларісс почали щодня ходити разом до метро і розмовляти про все на світі. Скільки нового, неймовірного дізнався Гай від цієї юної дівчини!
Наприклад, що колись пожежники гасили пожежі, а не розпалювали їх, що вранці на траві лежить роса. Сам він ніколи не бачив і не чув цього. З нею він пізнав, який на смак дощ, відчув запах осіннього листя і, напевно, у ті моменти він був щасливим. Також він дізнався, що дівчина не катається на ракетних автомобілях, не дивиться телевізійних програм, спілкується вечорами з родиною, збирає колекцію метеликів, а оточення її вважає божевільною.
Кларісс повертає Гая Монтеґа до справжнього життя, вчить «бачити зірки в буденних калюжах».
Переломним моментом у житті головного героя стало самогубство дівчини, після якого Монтеґ починає ставити собі та іншим незручні запитання, на які неможливо відповісти чесно, бо стануть очевидними несправедливість суспільного устрою і марність життя людей. Саме після цього вечора думки, ідеали та життя головного героя змінюються.
Гай думав про книжки. І вперше зрозумів, що за кожною стоїть людина.
«Людина плекала свої думки. Потім витрачала хтозна-скільки часу, аби їх викласти на папері. А мені це досі й на думку не спадало. Хтось, може, поклав усе життя, щоб записати те, що думав, що бачив ».
І це дійсно так. Це настільки неймовірно: ти тримаєш у руках книгу і навіть не уявляєш, що означала вона для людини, яка її написала, в який час вона її написала, що вона хотіла повідомити тобі...
Коли в одному інтерв’ю у Бредбері запитали, що з його пророцтв справдилося, він відповів: «Практично все, описане в «451 ° за Фаренгейтом», збулося: вплив телебачення, зростання значення місцевих телевізійних новин, зверхнє ставлення до освіти. Зрештою, чимала частина нинішнього населення Землі просто не має мізків. Хочу лише наголосити, що я все це описував зовсім не для того, щоб передбачувати майбутнє, я прагнув відвернути його».
Але, на жаль, йому це не вдалося...
