Вона:
А пам'ятаєте, пане, чай під стареньким кленом?
Вітер куйовдив листя, тріпав сукенку за рюші.
Яка я була щаслива! І Жовтень чіпляв знамена,
мов бурштини медові, ніби чесноти на дýші...
Пане, невже ви забули день межи всіх погідних,
коли, завстидавшись, білка цупила три горішки?
В час той я, певно, згубилась в ваших зіницях рідних.
То сукню чогось теребила, то долу кидала усмíшки...
Ви так мелодійно казали про осінь, дощі та зорі.
Холонув у філіжанці брунатний, як ночі, чай.
Замріяно я розглядала на вашому фраку взори,
в уяві соб сотворивши блаженно- осінній рай...
Чи пам'ятаєте, пане, як ніжно було між нами?
Як вірилось сокровенно у світле обох майбуття?
Та жовтень розкидав листя, і долі розвів шляхами...
Він знав, що нічого не буде. Він знав, що таке життя...
І клен вже давно постàрів, і вкотре одзолотився.
З тих пір не читаю романів, шаную дощі та каву.
Ви, пане, мене забули. Та сон якось дивний снився —
Що Жовтень чаює під кленом і Осінь цілує яскраву...
Він:
О, так, пам'ятаю, пані, я вас золотим дівчатком
у пору таку погідну, де Жовтень освячував дні.
Тендітну та зовсім юну, з маленьким в руках горнятком...
І як ви на мене дивились. І очі такі сумні...
А клен понад нами дихав, ховаючи всі таємниці,
Я вам обіцявся навіки , ви вірили як ніхто...
Співали вечірню монахи в задвірках старої дзвіниці
І білка, руда злодľйка, горіхів накрала відро...
Я все говорив про зорі, що всесвіт без вас холодний,
Куйовдив нахабний вітер розхристані темні коси.
Ви ніжно на мене дивились, і падало серце в безодню,
А Осінь на нас ворожила і в'їдливо вештались оси...
Я все пам'ятаю, пані. Не можу ще й досі забути
сукенку з тонкòго мусліну і теплий брунатний чай.
Мені би тоді напитись хмільної, як ніч, отрути
аби вас назавше забути. Аби перейти за край...
Той клен вже давно постàрів і вкотре одзолотився.
Стрічались чуття гарячі, а серце й донині пусте.
Ви, пані, мене забули. Та сон якось дивний снився —
Що Осінь чаює під кленом, і листя навкруж золоте...
02.10.2025
Людмила Галінська
