А мати діток винесла на дах,
Бо вже й горище хвилі підтопили.
І б'ється крик згорьований, мов птах,
У стелю неба, й падає безсило.
— Не бійтесь, рідні! — Мати пригорта
Діток до себе, щоб міцніш тримати.
В безодню впала неба висота,
І дикі води змили всі загати.
Дірявлять небо шпичаки стовпів.
Пливуть верхи дерев і рідні стріхи.
Лелека важко так з гнізда злетів —
Його пташат безкрилих вбило лихо.
Змиває некерована вода
Життя, будинки, і шляхи, й могили...
Будь проклята на всі віки, орда,
За те, що ти квітучий край згубила!
І закипає справедлива лють —
Її сповна пізнає рать ворожа,
І мури світового зла впадуть!
Ми вистоїм! Здолаєм! Переможем!
Бо мати діток винесла на дах,
Рятуючи від темних вод малечу.
Кружляє над розливом білий птах,
Несе надію на крилі лелечім.
