А мати бійцям наказала відкрити труну...
Її відмовляли, їй ліки давали і воду...
Вона говорила:,, Збирала його на війну -
Й до раю зберу, і ще раз помилуюсь на вроду''.
... Вона не зомліла, змінився лише її лик.
Вона лише стала одразу, як хмара осіння.
А потім поклала в труну вишиванку й рушник
І гладила тіло скалічене милого сина.
Вдивлялася в риси обличчя, порізи, синці -
І наче воліла рукою мару відігнати...
А потім сказали ми їй:,, Вже прийшли панотці'',-
Вона всеодно не дозволила нам закривати.
І більше ні слова не мовила в голос вона,
І губи тремтіли, напевне, в молитві за сина,
А люди кругом шепотіли:,, Страхіття... Війна...''
І старились очі її і чоло щохвилини.
Коли панотець говорив, що тепер лише Бог
Вирішує - й треба молитися всім нам за брата,
Вона підійшла і сказала:,, Я буду за двох
Молитись віднині - за сина свого і за ката''.
Ми всі оніміли:,, Навіщо за ката? Чому?''
Її попрохав панотець розтлумачити людям...
,,Бо в ката, напевне, є діти й дружина, тому
Що кара не може торкнутися виключно Йуди...''
Коли вже ми їхали, нас провела до воріт...
Хрестила по черзі, сльозам - ні кінця, ні упину,
Що ми - говорила - віднині всі діти її
І що зобов'язані жити за себе й за сина.
Дала на дорогу нам їжі, води і вина,
А ще в рушникові строкатім - хлібину із сіллю.
Рушник вишивала для сина на долю вона,
А в сина ніколи, ніколи не буде весілля...
Ми їхали мовчки. Судомило душі й вуста,
Стояли в очицях згорьовані батько і мати...
Ми думали всі про одне, та не сміли сказати:
Земля українська не просто прекрасна - свята...
Іннеса Доленник
