Зі спогадів
***
А їй давно вже не дарують ружі
І не цілують руки і вуста.
Лиш на світлині, де разом із мужем,
Немов на мить спинилися літа.
Вдивляється у небеса холодні,
Міраж бажань розвіявся, як дим,
Не падають дарунком великоднім
У кошик щастя кетяги калин…
А їй давно вже не дарують квіти,
Сльоза невтішна, наче біль роси.
Лиш сотовий десь іноді засвітить
І принесе знайомі голоси…
В очах фіалки щастя завесніють
І затріпоче серце ластів’ям,
Зів’яли ружі, та живуть надії,
Що не підвладні часу і літам.
