А час біжить і діти виростають:
Своя сім'я і погляд на життя.
Але батьки завжди на них чекають:
Дочка чи син : для матері- дитя.
А хтось з дітей образить ненароком:
Дрібниця... Та на серці рана.
Скупа сльозинка в матері під оком...
Не бачать діти, коли плаче мама.
Не бачать діти, як в безсонні ночі
Матуся на коліна припадає
І зводить до небес червоні очі
Та в Бога для них доленьки благає.
Не знають, що слова їхні болючі,
Мов скалка, наскрізь душу пробивають.
Слова, мов кропивА, жалкі й колючі,
В серцях рубці та шрами залишають.
Стають батьки вразливими з роками
І по-дитячому наївними й простими,
Живуть лиш телефонними дзвінками,
Й візитами, з роками більш рідкими.
Життя іде... Нас метушня з'їдає.
Здається, будуть вічними батьки...
Та раптом... Вже ніхто нас не чекає.
Таке життя... Летять, летять роки...
Надія Козлова
