Кожна епоха відзначається своєю особливістю мистецького стилю. Змінюються часи, погляди, події – змінюється стиль у мистецтві, зокрема в літературі, – відображенні дійсності через призму сприйняття її митцем. Існують літературні стилі цілих епох, періодів, відрізків історії, існують індивідуальні стилі митців, груп митців у розрізі епохи певного стилю.
Сьогодні мова йде про стиль цілої епохи – романтизм та одну з її складових -Харківську школу романтиків.
Старший викладач кафедри української та світової літератури ХНПУ ім. Г. С. Сковороди Антоніна Яковлева:
Слобожанщина і, зокрема, її центр — місто Харків — багаті на красне письменство. Від часу перших поселень і до сьогодні не вичерпується життєдайна криниця Талантів на цих землях.
Література Слобожанщини сягає корінням у давнину й пов’язана з народною творчістю. Легенди, перекази, пісні, казки та приказки наших предків сповнені мудрості й любові до цієї землі й готовності її захищати від ворогів. Недарма ж в основі багатьох фольклорних творів Слобідського краю є тема боротьби з кочовою ордою, тотемом якої був Змій.
Із появою на мапі Європи Харкова розпочинається новий етап розвитку культури краю. Відкритий у місті 1726 року колегіум став основним центром просвіти й мистецтва. Імовірно, саме в ньому навчався талановитий поет і мислитель С. Климовський, відомий у нас як козак-піснетворець, а в Європі як автор пісні «Їхав козак за Дунай».
З легкої руки мандрівного філософа Г. Сковороди у ХІХ столітті наш край розбуявся мистецьким цвітом: тут тобі і Г. Квітка-Основ'яненко, і митці Харківської школи романтиків, які своїми талантами й наробками не згірш за «школу поетів-лейкістів» Англії, тут тобі і Б. Грінченко, Я. Щоголів та І. Манжура, які продовжили попередні традиції й підготували ґрунт для модерної літератури кінця ХІХ — початку ХХ століття (Х. Алчевська, П. Грабовський).
Харківська школа романтиків — гурт українських молодих поетів — професорів і студентів Харківського університету 1830–1840 років.
Термін «школа» запропонував дослідник і видавець їх творів Агапій Шамрай.
Головні представники Харківської школи романтиків: Ізмаїл Срезневський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Левко Боровиковський, Михайло Петренко, Іван Росковшенко, Опанас Шпигоцький, Олександр Корсун, Яків Щоголів.
Діяльність цього гурту поетів, як і в інших народів доби романтизму, пов'язана з пробудженням національної свідомості, наслідком чого виникло зацікавлення народною творчістю. Збираючи, видаючи та й самі наслідуючи її, харківські романтики розробляли тематику власної творчості на основі народних пісень, переказів, легенд, вдавалися до історичних мотивів. У висліді цього зацікавлення вони зуміли побачити народ інакше, ніж їхні попередники (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко): дивлячись на нього не згори, як на наївних дітей природи, а як на джерело духовного відродження й сили та поетичного натхнення. Цей новий погляд поділяли навіть ті з них, що, як А. Метлинський, переляканий розправою з кирило-мефодіївцями, не вірили у можливість національного відродження українського народу. Засуджуючи культивований попередньою генерацією письмовий бурлеск (хоч не завжди самі перемагаючи традиційний нахил до просторікування), харківські романтики нагадували, за словами П. Куліша, українській освіченій верстві, що «в неї є рідна мова не на те тільки, щоб вилаяти неретельного мужика».
Виявом цього нового ставлення до народу були «Книги битія українського народу», написані пізніше, після переходу М. Костомарова до Києва, в яких уперше проголошено ідею українського месіанізму, хоч сам автор їхній був досить хиткий у своїх національно-політичних поглядах.
Джерела:
