Спершу вогонь добували шляхом тертя двох сухих шматків деревини одна об одну.
Згодом людство звернуло увагу на поширену мінеральну речовину — кремінь. Якщо вдаряти камінь об камінь, можна висікти іскру. Навіть однієї вистачить, щоб розпалити сухі рослини.
Прототип сірників винайшли китайці в Середні віки. Однак ця річ тоді не була самостійною. Вона була додатком до кресала. Тонкі трісочки просочували з різних боків сіркою, а потім прикладали до тлійного трута. Це значно полегшило процес розпалювання. В Китаї ці трісочки поетично називалися “рабами, що несуть світло”. Дійшли вони і до європейських країн, але популярності не здобули.
Перший самозапалювальний сірник виготовив 1805 року Жан Шансель, який був помічником відомого французького хіміка Луї Жака Тенара. Голівка його була створена з сірки, хлорату калію, гуми та цукру. Також із ним використовували спеціальну пляшечку з концентрованою сірчаною кислотою. Сірник можна було запалити після змочування в ній.
1826 року хімік-фармацевт Джон Вокер представив сірники, які займалися від тертя об наждачний папір.
Перші сірники називали “люциферчики”
Винахід неприємно пахнув та міг спалахнути в будь-яку мить, навіть від найлегшого удару. Фосфорні сірники були створені французом Шарлем Соріа 1830 року. Він додав до хлорату калію білий фосфор. Ця речовина була отруйна, від неї сильно страждали робітники на заводах. Згодом хіміки помітили, що білий фосфор стає нетоксичним, коли нагрівається (він стає також червоним). Вперше його використав у виробництві сірників швед Йохан Лундстрем.
