Сотні людей у Києві були поховані заживо під шаром бруду, який ще вчора був просто землею.
13 березня 1961 року сталася Куренівська трагедія — одна з найбільших техногенних катастроф того часу, про яку роками мовчали.
О 8:30 ранку вода з Бабиного Яру почала затоплювати вулиці. Рух зупинився, утворився затор, люди намагалися вибратися, міліція роззосереджувала транспорт, але ситуація стрімко виходила з-під контролю.
О 9:20 прорвало дамбу. На Куренівку зійшла 14-метрова хвиля рідкої пульпи, що рухалася зі швидкістю близько п’яти метрів на секунду, змітаючи все на своєму шляху.
Під цим потоком опинилися люди, будинки, транспорт. Стовп лінії електропередач впав на заблокований автобус — він вибухнув, врятувалися лише одиниці. Хвиля знесла трамвайний вагон разом із пасажирами. Водійка Ліда Лавриненко того дня святкувала двадцятиріччя, а за кілька днів мала вийти заміж.
Очевидці пам’ятали молоду жінку, яка намагалася втримати немовля на гребені цієї маси. Врятуватися було майже неможливо.
Під шаром бруду опинилися вулиці, депо, житлові будинки, дитячий садок. Людей засипало живцем. Коли почали розбирати завали, з-під ковшів екскаваторів діставали тіла. Частину так і не змогли ідентифікувати. Деякі, за висновками експертів, залишалися живими ще кілька днів під цією масою.
Офіційно загиблими визнали 145 людей. Насправді жертв могло бути десять разів більше.
Цієї трагедії можна було уникнути. Про небезпеку попереджали заздалегідь. Люди бачили, як дамба протікає, як вода прорізає в ній нові й нові струмки. Сигнали надходили роками, але їх ігнорували. Коли ситуація стала критичною, тих, хто намагався достукатися до влади, просто виганяли з кабінетів і погрожували.
Штаб цивільної оборони знав про ризик, але людей не відселили. Було вирішено не сіяти паніку і чекати.
Після трагедії про неї намагалися мовчати. Міжміський зв’язок із Києвом вимкнули, щоб інформація не вийшла назовні. У газетах з’явилася лише коротка замітка.
Людей ховали на різних кладовищах, щоб не було видно масштабу. Частина так і залишилася під затверділою масою, на якій згодом побудували нові будинки.
Минуло багато років. Але це місце пам’ятає.
Світла пам’ять.
