Тогочасні мислителі по-різному пояснювали навколишню дійсність і процеси, які в ній відбувалися. Відображенням цих спроб стало формування основних ідеологічних концепцій. Значного поширення в країнах Заходу набули ідеї консерватизму. Його прибічники обережно ставилися до реформ, категорично відкидали будь-які радикальні, революційні методи перетворення суспільства й держави. Наявність приватної власності та нерівність між людьми вони сприймали як природні явища. Одним із засновників консерватизму був британський державний діяч і мислитель Едмунд Берк. Він засуджував Французьку революцію за прояви насильства. Е. Берк критикував революцію як намагання перебудувати суспільство відповідно до вигаданої і нереальної моделі. Ідеї консерватизму обстоював шотландський історик Томас Карлайл, автор «Історії Французької революції». Він вважав «старий порядок» справедливішим, ніж ті відносини, які встановила революція. У Франції ідеї консерватизму пов’язували із Жозефом де Местром, який виступав за відновлення спадкової монархії в країні, беззаперечне визнання Папи Римського у справах церкви. Папу він називав «творцем європейської цивілізації та її історичним рятівником». Прибічники лібералізму були послідовними противниками абсолютизму. Заперечуючи станові привілеї, вони виступали за рівність усіх громадян перед законом. Ліберали прагнули поступово збільшувати кількість виборців і посилювати роль парламенту в державному житті. Британський мислитель Джеремі Бентам, один із найвідоміших представників лібералізму, вважав, що суспільство — це сукупність людей із їхніми власними інтересами. Досягти його процвітання можна лише за умови забезпечення прав особистості й недоторканності приватної власності. Дж. Бентам виступав за парламентську реформу на основі розширення виборчого права, відокремлення церкви від держави, рівних прав жінок та чоловіків, права на розлучення, заборони тортур і тілесних покарань, свободи слова, ліквідації рабства. Представник французького лібералізму Бенджамен Констан вважав справді вільним лише те суспільство, де визнається пріоритет прав окремої особистості. Політичним ідеалом мислителя була конституційна монархія за британським зразком. Виразником ідей класичного європейського лібералізму став французький державний діяч Алексіс де Токвіль. Діяч відкидав ідею встановлення соціальної рівності, підкреслюючи, що може бути лише «рівність у рабстві». Запропоновану мислителем модель суспільної перебудови визначають як «ліберальну демократію» з рівністю можливостей для всіх членів суспільства.

Соціалізм

Відповіддю на загострення соціальних суперечностей у країнах Європи в період розгортання індустріальної революції стало поширення ідей соціалізму. Їхні прибічники шлях подолання проблем вбачали в ліквідації приватної власності на засоби виробництва й заміні її на суспільну, створенні суспільства, де всі будуть рівними, а соціальне виробництво задовольнятиме потреби людини. Ідеї перетворень у суспільстві через відмову від приватної власності й зрівнювальний розподіл виникали впродовж усієї історії людства. Проте вони мали характер соціальної утопії, тобто ідеальної, але нереальної моделі суспільства. Прибічники соціалізму в XIX ст. намагалися створити на їхній основі нові моделі суспільного розвитку. На початку XIX ст. у Європі з’явилося чимало проєктів соціалістичної перебудови суспільства. Їх висували британський соціаліст Роберт Оуен, французькі соціологи Анрі де Сен-Сімон, Шарль Фур’є та П’єр-Жозеф Прудон та інші. Німецькі мислителі Карл Маркс та Фрідріх Енгельс запропонували модель, у якій соціалізм розглядали як перший етап до побудови комунізму, де пануватиме колективна власність на все, що виробляє суспільство. Створена ними теорія дістала назву марксизм.

Націоналізм

Початок поширення націоналізму пов’язують із Французькою революцією кінця XVIII ст., яка проголосила націю об’єднанням вільних громадян і джерелом державної влади. Завдяки наполеонівським війнам ці ідеї набули значного поширення в Європі. Ідеї націоналізму продовжили розвивати німецькі мислителі. Так, Йоганн Готліб Фіхте після поразки Пруссії у війні з Наполеоном у своїх «Промовах до німецької нації» закликав німецький народ до об’єднання й пробудження національної свідомості. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, підтримуючи ідею створення національних держав у Європі, вважав, що це є найбільш вдалою формою об’єднання громадян заради реалізації ідеалів свободи, безпеки, щастя та втіленням божественної ідеї. Поступово націоналізм перестав бути лише західноєвропейським явищем і поширився у світі.