Відділ освіти Прилуцької районної державної адміністрації

Районний Будинок школяра Прилуцької районної ради

Шматко М.С.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

ДО ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ

ТА МОВЛЕННЄВОГО СПІЛКУВАННЯ

НА ЗАНЯТТЯХ ГУРТКА «ГРАМАТИКА ЕФЕКТИВНОГО СПІЛКУВАННЯ»

Прилуки

2017

Запропоноване видання містить методичні рекомендації, які допоможуть підвищити культуру спілкування особистості.

Висвітлено теоретичні засади методології культури мовлення, її вдосконалення. Подаються практичні поради щодо організації гурткової роботи в цьому напрямі для формування в учнів вмінь спілкуватися вербально й невербально з урахуванням сучасних змін в інформаційному прострі.

Методичні рекомендації створено відповідно до чинної програми гуртка «Граматика ефективного спілкування» (рекомендовано МОН України від 04.07.2013 №1/11- 10902 (протокол №2 від 19.06.2013)).

Рекомендації призначені для викладачів, методистів, учителів, вихователів, студентів.

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………….4

ЕТИКЕТ. ПОНЯТТЯ МОВНОГО ТА МОВЛЕННЄВОГО

ЕТИКЕТУ. НАЦІОНАЛЬНА СИСТЕМА МОВЛЕННЄВОГО ЕТИКЕТУ…………………………………………………………

ЕТИКЕТ ПРЕДСТАВЛЕННЯ І ЗНАЙОМСТВА …………..19

ЕТИКЕТ ТЕЛЕФОННОГО СПІЛКУВАННЯ ……………..22

МОВНИЙ ЕТИКЕТ ЕПІСТОЛЯРНОГО СТИЛЮ………..27

• Правила листування

• SMS- та MMS-повідомлення як новий жанровий різновид епістолярію

● Мережевий сленг

ТАКТИКА АРГУМЕНТАЦІЇ………………………………..33

ЕКСТРАЛІНГВІСТИЧНІ ЗАСОБИ КОМУНІКАЦІЇ……40

МИСТЕЦТВО ПУБЛІЧНОГО ВИСТУПУ………………..51

ДОДАТКИ……………………………………………………..58

• Комунікативні тренінги

• Проектна діяльність

• Орфографічно «хворі» тексти

• Правила мовного етикету в прислів’ях і приказках

ГЛОСАРІЙ ТЕРМІНІВ …………………………………….

ЛІТЕРАТУРА…………………………………………………80

ВСТУП

Найголовнішою ознакою держави та нації є її мова. Рівень розвитку мови відображає рівень духовного розвитку нації, її культури.

В умовах національного та соціально-культурного відтворення, становлення державності та демократизації суспільства, відродження інтелектуального та духовного потенціалу громадян України, розширення сфер функціонування української мови як державної особливої ваги набуває культура усного мовлення – найважливішого засобу спілкування, виховання і всебічного розвитку особистості.

Мовленнєва культура – інтегральна духовна властивість особистості, яка відбиває здатність людини до культурно-мовленнєвої діяльності, спрямованої на загальнокультурну комунікацію.

Мовленнєва культура є важливим чинником успішної професійної діяльності, надає особі впевненості в собі, у своїй здатності переконувати людей та формує мовленнєву особистість.

Мовленнєва особистість – це людина, яку розглядаємо з точки зору її готовності виконувати мовленнєві дії. Мовленнєва особистість характеризується не лише тим, що вона знає про мову, а й тим, як вона може її використовувати.

Категорія «культура мовлення» тісно пов'язана із закономірностями й особливостями розвитку та функціонування мови, а також із різноманітною мовленнєвою діяльністю. Мовна система надає можливості знаходити нову мовленнєву форму для вираження відповідного змісту в кожній реальній ситуації мовленнєвого спілкування. Культура мовлення формує навички регулювання добору і використання мовних засобів у процесі мовленнєвого спілкування, допомагає сформувати свідоме ставлення до їхнього використання у мовленнєвій практиці.

Для підвищення рівнів культури спілкування учнів навчального часу замало і ефективною формою організації такої роботи є гурткова робота, яка включає традиційні та новітні підходи, які активізують освітню діяльність учнів.

Спираючись на аналіз психологічного процесу виникнення висловлювання (орієнтування, планування, реалізація і контроль), а також психолінгвістичні особливості мовленнєвої діяльності, ми дійшли висновку про необхідність поетапного формування культури спілкування шляхом комплексного відпрацювання її основних ознак: формування первинних мовленнєвих умінь, пов’язаних із вимогами до культури мовлення: слухати і розуміти українське мовлення, вимовляти слова згідно з діючими орфоепічними нормами сучасної української мови; залучення дітей до різноманітних мовленнєвих ситуацій, а також різних видів діяльності, які стимулюють прагнення учнів взаємодіяти, дотримуючись норм етикету; формування здатності до рефлексії та об’єктивної самооцінки.

Система роботи над формуванням культури мовленнєвого етикету в рамках діяльності гуртка побудована з урахуванням того, що процес формування культури спілкування школярів складається з кількох, тісно пов’язаних між собою ланок: сприймання, відтворення, осмислення нового матеріалу, формування і закріплення набутих знань, умінь, навичок, самостійного застосування вторинних умінь у власній мовленнєвій практиці під час активного продукування мовних одиниць.

Мовна культура – це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього патріотизму. Якщо людина оволодіє мовою, вона оволодіє духовним началом свого народу, а значить – здатна буде йому служити, примножувати його матеріальні й культурні цінності, адже, за словами Івана Огієнка, «Мова – то душа народу, то його живе серце; гине чи занепадає мова – гине й занепадає народ».

ЕТИКЕТ. ПОНЯТТЯ МОВНОГО ТА МОВЛЕННЄВОГО ЕТИКЕТУ.

НАЦІОНАЛЬНА СИСТЕМА МОВЛЕННЄВОГО ЕТИКЕТУ.

Жодна суспільна формація не обходилася без норм людської поведінки і спілкування. На певному етапі історичного розвитку, приблизно за часів Людовіка ХIV (17століття) норми зовнішньої культури поведінки – правила пристойності, гарного тону – отримали загальну назву «етикет». З наявного спектра характеристик оберемо визначення «Словника з етики», етикет – це «сукупність правил поведінки, що регулюють зовнішні прояви людських взаємин (поводження з оточуючими, форми звертань і привітань, поведінка в громадських місцях, манери і одяг)».

Мовленнєвий етикет – це національно-специфічні правила мовленнєвої поведінки, які реалізуються у системі стійких формул і висловів, що рекомендуються для висловлювання подяки, прощання тощо, в різних ситуаціях ввічливого контакту зі співбесідником.

Життя людини в суспільстві регламентоване системою різних правил, законів. Правила соціальної поведінки людини, які виробилися впродовж усієї культурної еволюції людства і враховують його соціально-історичний досвід, становлять поняття «етикет». Етикет (франц. Etiquette, від флам. steeken – встромляти) — вироблені суспільством норми поведінки. За ступенем ритуалізації поведінки виділяють три різні види етикету: повсякденний, оказіональний, святковий.

Етикет має багаторівневу будову:

- вербальний (словесний) рівень (етикетні вислови привітання, прощання, подяки, вибачення тощо);

- паралінгвістичний рівень (темп мовлення, гучність, інтонація);

- кінетичний рівень (жести, міміка, пози);

- проксемічний рівень (стандартні дистанції спілкування, почесне місце для гостей тощо).

Своєрідним стрижнем етикету є словесний рівень. Він найповніше репрезентує етнічну самобутність. Кожна мова виробила свою систему спеціальних висловів ввічливості - мовленнєвий етикет.

Мовленнєвий етикет — це національно-специфічні правила мовленнєвої поведінки, які реалізуються в системі стійких формул і висловів, що рекомендуються для висловлення подяки, прощання тощо в різних ситуаціях ввічливого контакту зі співбесідником, зокрема, під час привітання, знайомства, звертання тощо.

Різні мови світу виробили свої етикетні мовленнєві формули, що зав’язуються з метою: контакту (звертання, вітання); підтримки комунікації (пробачення, скарга, комплімент); припинення комунікації (прощання, побажання).

Етикет функціонує у суспільстві як сукупність двох форм поведінки: мовленнєвої і немовленнєвої. Мовлення людини — це своєрідна візитна картка, це свідчення рівня освіченості людини, її культури, а разом з тим, через сукупну мовленнєву практику мовців – це і показник культури суспільства.

Культура мовлення — це система вимог, регламентацій стосовно вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній чи писемній).

Культурою мови називають дотримання усталених мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.

Головним завдання культури мови є: виховання навичок літературного спілкування; пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови; у вимові та наголошуванні; неприйняття спотвореної мови або суржику.

Людина з низькою культурою мовлення порушує правила слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання.

Якщо ж людина володіє культурою мовлення, то про неї кажуть, що це людина розвинутого інтелекту і високої загальної культури.

У чому ж виявляється культура мовлення? Насамперед, у таких аспектах, як: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення. Нормативність — це дотримання правил усного та писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту, це дотримання загальноприйнятих стандартів. Наше завдання — розвинути в собі здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови.

Кожен громадянин України незалежно від національності зобов'язаний знати й поважати державну мову, уміти спілкуватися нею, дотримуючись культури мовлення з її невід'ємним складником — мовленнєвим етикетом.

Український мовленнєвий етикет — це національний кодекс словесної добропристойності, правила ввічливості. Він сформувався історично в культурних верствах нашого народу й передається від покоління до покоління як еталон порядної мовленнєвої поведінки українця, виразник людської гідності та честі, української шляхетності й аристократизму духу.

Український мовленнєвий етикет — явище прогресивне й суто національне, бо належить рідній (материнській) мові та відображає національний характер українця, його ментальність - склад розуму, самобутній спосіб мислення та світосприймання. Це категорія в основному стала. Однак прогрес суспільства вносить у нього, відповідно до конкретних практичних потреб, певні корективи, спрямовані на подальше вдосконалення й розвиток. Скажімо, поява радіо, телевізора й телефону зумовила потребу у відповідному для них етикеті спілкування. І все ж основа мовленнєвого етикету незмінна — утвердження коректності й доброзичливих стосунків між людьми.

Український мовленнєвий етикет передбачає властиві українцям національно-специфічні правила мовленнєвої поведінки, утілені в системі стійких формул і виразів для прийнятих і запропонованих суспільством ситуацій чемного контакту зі співбесідником. До таких ситуацій належать: звертання до співрозмовника та привернення його уваги, вітання, знайомство, вдячність, пробачення, прощання тощо.

Українська народна педагогіка з допомогою національного мовленнєвого етикету вчить нас формувати щирі та доброзичливі взаємини з людьми. В її арсеналі чимало цінних порад, які втілені в афоризмах: «Що маєш казати, то наперед обміркуй», «Дав слово — виконай його», «Слухай тисячу разів, а говори один раз», «Говори мало, слухай багато, а думай ще більше».

В Україні батьки змалку призвичаюють дітей до мовленнєвого етикету. Дитя щойно зіп’ялося на ноги чи навіть ще сидить у колисці, а його вже привчають при зустрічі слухати вітання «Здоров! Рости великий», а при прощаннях казати «па-па» і привітно з усмішкою махати ручкою. Увагу дітей до мовленнєвого етикету привертають і народні казки.

В українському мовленнєвому етикеті є чіткі правила, хто з ким, коли і як повинен вітатися. У селі традиційно вітаються з усіма односельцями і навіть з незнайомими людьми.

Основна вимога мовленнєвого етикету — увічливість, статечність, пристойність, уважність і чемність співрозмовників. Справді, вихована людина поштиво розмовляє завжди, скрізь і з усіма. Народна практика живого спілкування багата на слова ввічливості, які ще називають чарівними.

Українське виховання застерігає дітей і молодь від уживання грубих, лайливих, образливих слів. Осуджуються ті батьки, які сваряться при дітях. Сварки породжують потворність у взаєминах. «Як батько кричить, то син гарчить, а як батько лається, то син кусається», — каже народне прислів'я. У мовному спілкуванні красивим є тільки те, що сприяє пристойним людським стосункам. А тому негарно мовчати, коли треба говорити, і негарно говорити, коли треба мовчати. Про мовчунів у народі кажуть: «Мовчить, як пень», «Мовчить, як води в рот набрав». Схвалюючи людей, які добре володіють мовою («За словом у кишеню не полізе»), народна педагогіка водночас засуджує порожню балаканину, зайві, фальшиві прикраси в мові («Красно говорить, а слухати нічого»). Та найбільше дістається базікам: «Язиком сяк і так, а ділом ніяк», «Базіка — мовний каліка», «Бесіди багато, а розуму мало».

Український мовленнєвий етикет — то велика духовна сила, яка відстоює нас як націю. Ось чому різні поневолювачі України, прагнучи денаціоналізувати українців, намагалися спотворити наш мовленнєвий етикет і запровадити чужинський. І дещо їм таки вдалося. Скажімо, у багатьох сім’ях діти, звертаючись до своїх батьків, дідусів і бабусь, уживають займенник «ти» замість нашого традиційного українського пошанного «Ви». Чуже, не властиве українському етикету і звертання по батькові, бо принижує жінку-матір. Якщо вже називати батька, то треба не забувати і про матір (наприклад, «син Василя і Галини», «донька Миколи і Катерини»), або не називати нікого, адже називаючи одного, ми применшуємо роль того, кого не називаємо, а конче мусили б назвати.

Український мовленнєвий етикет відзначається неординарністю, бо постав на власному національному ґрунті та прийнятий духом європеїзму. Він віддзеркалює лагідну вдачу українців, схильність до коректності й толерантності в людських стосунках, зневагу до брутальності. Лайливі слова, до яких інколи вдаються малосвідомі мовці, здебільшого іноземного походження.

Абсолютно суперечать українському мовленнєвому етикетові звертання на кшталт: «Борька», «Ваня», «Вася», «Маня», «Шурка», «папаня», «мамаша», «Сидорівна», «Петрович». Його грубо порушують особи, які вдаються до нецензурних слів. Особливо страшним паскудством є матірна лайка — пережиток первісного азіатського дикунства. Той, хто вдається до цієї грубої лайки, чинить злочинний замах на культуру нашої рідної мови, споганює наш національний мовленнєвий етикет, який формувався впродовж тисячоліть і став взірцем шанобливого ставлення до людей, невід’ємним компонентом не тільки української національної, а й європейської мовної культури, в якій людина вважається найголовнішою цінністю (згадаймо звертання «пан», «пані», «панна», «паничу», що походять від грецького слова «все»).

Український народ здавна відзначався культурою мовних стосунків. Так, турецький мандрівник Евлія Челебі, після перебування в 1657 році в Україні писав, що українці – це стародавній народ, а їхня мова всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська. До речі, його цікавили лайливі слова у різних мовах. Так от, у цій «всеосяжній» українській мові йому вдалося знайти аж чотири лайливих вирази: «щезни, собако», «свиня», «чорт», «дідько».

Культура мовлення суспільства — це чи не найяскравіший показник стану його моральності, духовності, культури взагалі. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших співгромадян, мовленнєвий примітивізм, вульгарщина — тривожні симптоми духовного нездоров’я народу.

На сьогодні культура і мова виявилися об’єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що через низьку культуру мови виявляються виразні ознаки бездуховності.

Мовна неграмотність, невміння написати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську, чи навпаки, чомусь перестали сприйматись як пляма на службовому мундирі.

Мовна культура кожної людини має стати надійною опорою у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів. Обов’язковою ознакою високої мовної культури є володіння лексичним багатством рідної мови. Кожна культурна людина з вищою освітою має вчитися глибше пізнавати тонкощі рідної мови, сприймати гру відтінків рідного слова (учитися серцем сприймати красу слова). Адже українська мова може здивувати і захопити. Зверніть увагу на:

– її синонімічне багатство (напр.: синоніми до слова «бити» – вдарити, відшмагати, вгріти, випарити, випороти, висікти, віддухопелити, врізати, впекти, всипати, вшкварити, гамселити, гатити, гепнути, дзвякнути, дубасити, духопелити, затикати, заїхати, калатати, катувати, клепати, кокнути, кулачити, мазнути, місити, молотити, обамбурити, одшкварити, спороти, періщити, пороти, потрошити, свиснути, сікти, стукнути, тарахнути, телепнути, товкти, тріснути, тюжити, ударити, усмалити, уперіщити, урізати, хвоськати, хльоскати, цьвохнути, частувати, чухрати, шмагати, шкварити, шмагнути, шмиргнути);

– багатство фразеологічних зворотів та крилатих висловів (байдики бити, дивитися чортом, Богу душу віддати, брати за барки, вивести на чисту воду, витрішки продавати, втерти носа, дати гарбуза, вашими устами та мед пити, валити з хворої голови на здорову, в гречку скакати, втопити в ложці води, сидіти на шиї. Але потрібно пам’ятати, що подібні вирази можна використовувати в розмовно-побутовому мовленні);

– багатство українських прізвищ (свідчать про спостережливість, гумор народу: Білозір, Ведибіда, Вернигора, Вирвихвіст, Вівчарик, Волоцюга, Гарник, Гречкосій, Гуляйвітер, Дармограй, Дзига, Забіяка, Закусило, Залицяйло, Їжакевич, Киця, Кривошия, Круть, Макодзьоб, Морикінь, Неїжборщ, Нетудихата, Салоїд, Терпеливець тощо);

– багатство прислів’їв і приказок про всі сторони життя, напр.: про шлюб і кохання: «Сухарі з водою, аби серце з тобою», «До любої небоги нема далекої дороги», «Кому як мара, а кому як зоря», «Я його так люблю, як сіль в оці, а кольку в боці», «Вона за ним сохне, а він і не охне», «Жінка чоловікові подруга, а не прислуга», «Не заглядайся на чужих жінок, бо свою згубиш» та інші.

– лексичне багатство української мови звучати на найрізноманітніших регістрах: по-простацькому і найвишуканіше. Нею можна передавати найтонші настроєві гами, надається вона й до найповажнішого інтелектуального мислення й творення. Як приклад можна навести переказ однієї бувальщини (легенди):

Було це давно, ще за часів старої Австрії в далекому 1916 році. У купе вагона 1-го класу швидкого потяга «Львів – Відень» їхали чотири пасажири: англієць, німець, італієць та українець, відомий львівський юрист Богдан Костів. Розмови велися навколо різних проблем і тем, нарешті заговорили про мови: чия мова краща і котрій належить світова слава.

Першим заговорив англієць:

– Англія – країна завойовників, мандрівників і мореплавців. Англійська мова – це мова Шекспіра, Байрона, Діккенса, Ньютона. Безумовно, англійській мові належить світове майбутнє.

– Ні в якому разі, – гордовито промовив німець. – Німецька мова — це мова двох великих імперій: Великонімеччини та Австрії, які займають більше половини Європи. Це мова філософії, техніки, медицини, мова Шіллера, Гегеля, Канта, Вагнера, Гете, Гейне. І тому, безперечно, німецька мова претендує на світове панування.

Італієць усміхнувся і тихо промовив:

– Панове, ви обидва не маєте рації. Італійська мова — це мова сонячної Італії, мова музики й кохання. Італійською мовою написані кращі твори епохи Відродження, твори Данте, Бокаччо, Петрарки, лібрето знаменитих опер Верді, Пучині, Росині, Доніцетті. Тому італійська мова має бути провідною у світі.

Українець довго думав, нарешті промовив:

– Я також міг би сказати, що моя рідна мова — це мова незрівнянного сміхотворця Котляревського, мова геніального Тараса Шевченка. До пророчих передбачень Шевченківської поезії досі ніхто у світі так і не піднявся. Це лірична мова кращої з кращих поетес світу — Лесі Українки, мова нашого філософа-мислителя Франка, який вільно володів чотирнадцятьма мовами, у тому числі й названими тут. Українською мовою звучить понад 300 тисяч народних пісень, тобто більше, ніж у вас усіх разом узятих. Я можу назвати ще багато імен свого народу, проте вашим шляхом не піду. Ви ж, по суті, нічого не сказали про багатство й можливості своїх мов. Ну, могли б ви своїми мовами написати невеличке оповідання, у якому б усі слова починалися з однакової літери?

– Ні, ні, ні! Це неможливо, – відповіли в один голос англієць, німець та італієць.

– Це у вас неможливо, а нашою мовою це зовсім просто. Назвіть якусь букву, – звернувся він до німця.

– Хай буде буква «п», – сказав той.

– Добре.

Перший поцілунок

Популярному перемишльському поетові Павлові Петровичу Подільчаку поштою прийшло приємне повідомлення: «Приїздіть, Павле Петровичу, – писав поважний правитель Підгорецького повіту Полікарп Паскевич, – погостюєте, повеселитесь».

Павло Петрович поспішив, прибув першим поїздом. Підгорецький палац Паскевичів привітно прийняв приїжджого. Потім під'їхали поважні персони — приятелі Паскевичів. Посадили Павла Петровича поряд панночки — премилої Поліни. Поговорили про політику, погоду. Павло Петрович прочитав пречудові поезії. Поліна Полікарпівна пограла прекрасні полонези, прелюдії. Поспівали пісень, потанцювали польку. Прийшла пора — попросили пообідати. Поставили повні підноси пляшок: портвейну, плиски, пшеничної, підігрітого пуншу, пілзнерське пиво. Принесли печених поросят, приправлених перцем півників, пахучих паляниць, печінковий паштет, пухких пампушок під печеричною підливою, пирогів, підсмажених пляцків…

Потім Поліна попросила прогулятись Підгорецьким парком, помилуватися природою, послухати пташиних переспівів…

Порослий папороттю прадавній парк подарував приємну прохолоду. Повітря прянило принадними пахощами. Посиділи, помріяли, пошепталися, пригорнулися. Прозвучав перший поцілунок. Прощай, парубоче привілля! Прийдеться поетові приймакувати.

У купе зааплодували. Всі визнали, що милозвучна українська мова житиме вічно. Та зазнайкуватий німець ніяк не міг примиритися з тим, що програв:

– А коли б я назвав іншу букву? – вигукнув він. – Наприклад, букву «с».

– Гаразд, хай буде «с». Своєю мовою я можу створити не лише оповідання, а навіть вірш, у якому всі слова починатимуться з цієї літери.

Самотній сад

Сипле, стелить сад самотній

Сірий смуток – срібний сніг,

Сумно стогне сонний струмінь,

Серце слуха скорбний сміх.

Серед саду страх сіріє,

Сад солодкий спокій снить,

Сонно сиплються сніжинки,

Струмінь стомлено сичить.

Стихли струни, стихли співи,

Срібні співи серенад,

Срібно стеляться сніжинки –

Спить самотній сад.

– Геніально! Незрівнянно! – закричали англієць та італієць. Потім усі замовкли. Говорити вже не було потреби…

Це переказ бувальщини. Мабуть, це можна спробувати зробити і в інших мовах. А людей, які прагнуть плекати своє мовлення, бувальщина має навчити сумлінно ставитися до вивчення мови. Звичайно, це — справа важка, але вдячна. Адже мовлення спеціаліста — це його візитна картка. Це стосується як володіння українською мовою, так і іншими мовами. Не забуваймо вислів: «Скільки людина знає мов, стільки разів вона людина». Володіння нормами будь-якої мови — це свідчення рівня освіченості спеціаліста, його культури. Якщо ж спеціаліст володітиме і культурою мовлення, то про нього казатимуть, що це людина розвинутого інтелекту і високої загальної культури.

Тому під час занять потрібно привчати себе слідкувати за тим, чи дотримуються виступаючі правил усного та писемного мовлення (правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту, це дотримання загальноприйнятих стандартів.

Порада:

• учіться слухати себе та інших з погляду нормативності;

• будьте вдячними тому, хто виправляє ваші мовленнєві помилки;

• свої ж зауваження, поради та рекомендації іншим робіть тактовно, делікатно.

Експериментально доведено, що грубе слово, як негативний подразник діє кілька секунд, але реакція на нього триває декілька годин і навіть днів. Як наслідок — порушення нервової та серцево-судинної діяльності людини, її хвороба, а іноді й смерть.

Тому висока культура мовлення — не інтелігентська забаганка, а життєва необхідність для народу.

Основні ознаки культури мови:

1) змістовність (потрібно продумувати текст і основну думку висловлювання; розкривати їх повно; говорити й писати лише те, що добре відомо; не говорити й не писати зайвого; добирати матеріал, якого не вистачає);

2) правильність і чистота (дотримуватися норм літературної мови);

3) точність (добирати слова і будувати речення так, щоб найточніше передати зміст висловлювання);

4) логічність і послідовність (говорити і писати послідовно, забезпечувати смислові зв’язки між словами і реченнями в тексті; складати план виступу чи лекції; систематизувати дібраний матеріал; уникати логічних помилок);

5) багатство (використовувати різноманітні мовні засоби, уникати невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень);

6) доречність(ураховувати, кому адресовано висловлювання, як воно буде сприйняте при певних обставинах спілкування);

7) виразність і образність (добирати слова і будувати речення так, щоб якнайкраще, якнайточніше передати думку, бути оригінальним у висловлюванні і вміти впливати на співрозмовника).

Звичайно, основною комунікативною якістю мовлення є правильність — об’ємна і складна ділянка культури мовлення. Щоб говорити правильно, потрібно досконало володіти нормами літературної мови (норма — це загальноприйнятий звичай вимовляти, змінювати, записувати слово, будувати речення, текст відповідно до стилю мовлення).

Правильне мовлення передбачає користування усіма мовними правилами, уміння будувати висловлювання, що відповідає обраному типу і стилю.

Знання цієї системи, а ще більше — повсякденна їх реалізація, гармонія знань і внутрішнього світу людини, без перебільшень, є своєрідним барометром духовної зрілості нації.

Як досягти високої культури мовлення, виразності й багатства індивідуальної мови?

Поради:

• виробіть стійкі навички мовленнєвого самоконтролю і самоаналізу;

• не говоріть квапливо — без пауз, «ковтаючи» слова;

• частіше «заглядайте у словник» (М. Рильський), правопис, посібники;

• постійно збагачуйте свій інтелект, удосконалюйте мислення, бо немає думки — немає мови;

• постійно збагачуйте себе новими словами;

• вивчайте мовлення майстрів слова;

• читайте хоч би періодично українську літературу;

• постійно будьте уважними до своєї мови і мови найближчих осіб, колег, дбайте про автоматизм гарного мовлення;

• сприймайте мову як свою людинолюбну сутність, як картину світу, як порадника і помічника в суспільному житті;

• привчайте себе до системного запису власних думок та спостережень, щоденникових записів, сімейної хроніки тощо;

• виробіть звичку читання «з олівцем у руках»;

• жоден цікавий і вартісний вираз не повинен бути втрачений для вас.

Що ж таке мовний етикет?

Мовний етикет — це сукупність мовних засобів, які регулюють нашу поведінку в процесі мовлення. Термін етикет походить від французького слова etiguette, що означає ярлик, етикетка.

Український мовленнєвий етикет, на думку М. Стельмаховича, — це національний кодекс словесної добропристойності, правила ввічливості. «Він сформувався історично в культурних верствах нашого народу й передається від покоління до покоління як еталон порядної мовленнєвої поведінки українця, виразник людської гідності й честі, української шляхетності й аристократизму духу. Українське виховання застерігає дітей і молодь від вживання грубих, лайливих, образливих слів.

Мовленнєвий етикет висуває перед людьми, що спілкуються, певні вимоги. Їх розмова має бути ввічливою, статечною, пристойною, а самі комуніканти мають виявляти один до одного уважність і чемність.

С.К.Богдан зазначає, що мовний етикет українців є унікальною, універсальною моделлю їх мовної діяльності. Знання цієї системи, а ще більше – повсякденна їх реалізація, гармонія знань і внутрішнього світу людини, без перебільшень, є своєрідним барометром духовної зрілості нації.

Подібне традиційне розуміння мовленнєвого етикету встановилося в лінгвістичній, соціо- і психолінгвістичній літературі. Проте мовленнєвий етикет можна розуміти й значно ширше — як форму нормативної мовленнєвої поведінки в суспільстві в цілому. Так, наприклад, дослідники англійського мовленнєвого етикету стверджують, що коло етикетних засобів значно ширше: сюди входять і евфемізми («слова і вирази, які вживаються з метою уникнення слів з грубим чи непристойним змістом або з неприємним у певних умовах забарвленням, напр.: поважного віку замість старий, говорити неправду – брехати»).

Головне призначення етикету, у тому числі й мовленнєвого, — встановлення сприятливого контакту між людьми, регулювання їх взаємин на основі принципу ввічливості. Адже мета спілкування — вплив однієї людини на іншу, регуляція поведінки об’єкта спілкування суб’єктом. Без знання прийнятих у суспільстві правил мовного етикету, не володіючи вербальними формами вираження ввічливих взаємин між людьми, особистість не може правильно встановити різноманітні контакти з оточуючими, тобто, не може з найбільшою користю для себе і для оточуючих здійснити сам процес спілкування.

Існують формули мовного етикету. Відомо, що спілкування можливе за наявності: мовця, адресата, до якого звернена мова; мети і теми мовленнєвої діяльності. Схематично код мовленнєвої ситуації можна зобразити так: «хто – кому – чому – про що – де – коли».

Етикетною вважається тільки та ситуація, для якої суттєвими є відмінності між мовцями (їхній вік, соціальний статус, стать тощо).

Структуру мовного етикету визначають такі основні елементи комунікативних ситуацій, які властиві всім мовцям: звертання, привітання, прощання, вибачення, подяка, побажання, прохання, знайомство, поздоровлення, запрошення, пропозиція, порада, згода, відмова, співчуття, комплімент, присяга, похвала тощо. З-поміж них вирізняють ті, що «вживаються при зав’язуванні контакту між мовцями – формули звертань і вітань; при підтриманні контакту – формули вибачення, прохання, подяки та ін.; при припиненні контакту — формули прощання, побажання тощо. Це — власне етикетні мовні формули».

Названі елементи мовного етикету «покликані репрезентувати насамперед увічливість співбесідників». Дотримуючись правил мовного етикету, ми «передусім засвідчуємо свою вихованість, шану і уважність до співрозмовника, привітність, приязнь, прихильність, доброзичливість, делікатність, тобто риси, віддавна притаманні нашому народові». Ситуації «ввічливого контакту» між комунікантами – необхідна й важлива складова частина процесу спілкування.

Вислови мовленнєвого етикету, закріплені за певними ситуаціями ввічливих взаємин між комунікантами, у результаті багаторазової повторюваності стали стійкими формулами спілкування, стереотипами — типовими, стійко повторюваними конструкціями, що використовуються практично в усіх ситуаціях спілкування і являють собою готові формули не лише з точки зору їх морфолого-синтаксичної структури, а й з точки зору їх лексичної наповненості. Без таких стереотипних виразів, механічно відтворюваних у типових мовленнєвих ситуаціях ввічливості, обійтися, очевидно, неможливо. Вони вмотивовані стилістично, функціонально, оскільки забезпечують точність, однозначність і економність процесів спілкування.

Мовленнєвий етикет (складник культури) не існує поза часом і простором. Це обов’язково конкретний етикет конкретного суспільства (чи його прошарку) на певному історичному етапі розвитку цього суспільства.

Загальна ж функціональна типологія одиниць мовленнєвого етикету українського народу може бути представлена у такому вигляді (наводимо приклади найбільш типових формул):

1. Етикетні одиниці, якими виражається вітання: Добрий ранок! Доброго ранку! Добрий день! Доброго дня! Добридень! Добрий вечір! Здрастуйте! Здоров був! Здоровенькі були! Доброго здоров’я! Моє шанування! Вітаю Вас! Радий (-а) вітати Вас! Скільки літ, скільки зим! Яким вітром? Салют! Радий (рада) вас (тебе) бачити (вітати)!

Поради:

• Вітаючись, добирайте ту вітальну формулу, яка підходить для даної ситуації.

• Вітаючись, привітно посміхайтеся. Дивіться людині у вічі. Вітаючись, не тримайте руки в кишенях. Зніміть рукавички (у рукавичках може дозволити собі вітатися лише жінка).

• Якщо ви молодший, вітайтеся першим.

• Якщо ви кудись зайшли (до установи, до квартири чи хати друзів), вітайтеся першим (першою).

• Жінку має вітати чоловік (руку для вітання першою подає жінка).

• Підлеглий має привітати свого керівника (а руку може подати першим керівник).

• Незалежно від віку, статі, посади тощо першим (першою) вітається той (та), хто заходить до кімнати (кабінету).

• Ідучи в гості, не забудьте, що першою маєте привітати господиню, потім господаря, потім гостей (у тому порядку, як вони сидять).

2. Формули із значенням прощання: Прощайте! Прощавай-те! До зустрічі! До побачення! Щасливо! Дозвольте попрощатись! Бувай (бувайте) здорові! Дозвольте відкланятись! На добраніч! Щасливої дороги! Будь щасливий (-а, -і)! Я з Вами не прощаюсь! Ми ще побачимось! Ми ще зустрінемось!

3. Вислови вибачення: Вибачте, пробачте, даруйте, прошу вибачення, я дуже жалкую, мені дуже шкода, прийміть мої вибачення, винуватий (-а), приношу свої вибачення, перепрошую, не гнівайтесь на мене, я не можу не вибачитись перед Вами; якщо можеш, вибач мені; не сердься на мене; вибач (-те), будь ласка; дозвольте просити вибачення, я не можу не просити у Вас пробачення...

4. Мовленнєві одиниці, що супроводжують прохання: Будь ласка, будьте ласкаві, будьте люб’язні, прошу Вас.., чи не змогли б Ви ...., чи можу я попрохати Вас..., маю до Вас прохання..., чи можу звернутися до Вас із проханням..., дозвольте Вас попросити..., якщо Ваша ласка..., ласкаво просимо..., якщо Вам не важко..., не відмовте, будь ласка, у проханні..., можливо, Ви мені допоможете...

5. Формули подяки: Спасибі! Дякую! Прийміть мою найсердечнішу (найщирішу) подяку! Не знаю, як і дякувати вам (тобі)!

6. Конструкції побажальної модальності: Будь(-те) щасливий (-а, і)! Щасливої дороги! Успіхів тобі (Вам)! Хай щастить! Зичу радості (гараздів, успіхів)! З роси і води!

7. Формули привітань з певної нагоди: Поздоровляю з …, Вітаю (Вас, тебе) з…, Прийми (-іть) поздоровлення (привітання) з…, З Новим роком! З днем народження!

8. Типізовані фрази ритуалу знайомства: Знайомтесь… Я хочу представити тобі (Вам)…. Дозволь(-те) представити (познайомити, рекомендувати) …. Рекомендую …. Маю честь представити (рекомендувати) тощо.

9. Звертання: Мамо, тату, доню, сину, сестро, брате, бабусю, дідусю, пані, пане, панно, паничу, панове, добродію, добродійко, добродії, товаришу, товариство, друже, приятелю, подруго, колего...

10. Згода, підтвердження: Згоден, я не заперечую, домовилися, Ви маєте рацію, це справді так, авжеж, звичайно, певна річ, так, напевно, обов’язково, безперечно, безсумнівно, безумовно, ми в цьому впевнені, будь ласка (прошу), гаразд (добре), з приємністю (із задоволенням)...

11. Заперечення: Ні; ні, це не так; нас це не влаштовує; я не згодний(згоден); це не точно; не можна; не можу; ні, не бажаю; Ви не маєте рації; Ви помиляєтесь; шкодую, але я мушу відмовитись; нізащо; це даремна трата часу; дякую, я не можу; про це не може бути й мови...

12. Співчуття: Я Вас розумію; я відчуваю Вашу схвильованість (Ваш біль, Вашу стривоженість, Ваше хвилювання); це болить і мені; це не може нікого залишити байдужим; я теж перейнялася Вашим болем (горем, тривогою); я співпереживаю (Вашу втрату, Вашу тривогу); треба триматися, людина сильна; не впадайте у відчай(час усе розставить на місця, час вилікує, загоїть рану, втамує біль)...

13. Пропозиція, порада: Дозвольте висловити мою думку щодо..., а чи не варто б..., чи не спробувати б Вам..., чи не були б Ви такі ласкаві прийняти мою допомогу (вислухати мою пропозицію, пораду), чи не погодилися б Ви на мою пропозицію...

14. Комплімент – люб’язний вислів із похвалою. У побуті – схвалення зовнішнього вигляду, розуму, вчинку. Обов’язковий між людьми знайомими, але не лише. Можливі будь-які комбінації. Застосовують і в ділових стосунках. Висока тональність. Звичайна (нейтральна). Дружня: Висловлюю своє захоплення з приводу; Із задоволенням висловлюю на вашу адресу; Ви прекрасно справилися із своїм завданням, Я рада висловити задоволення вашою роботою; Ви поза всяким сумнівом талановиті. Так гарно зробити могли лише ви; Ви чарівні.

15. Скарга – форма словесного вираження незадоволення, нарікання. Можливий невербальний (несловесний) вияв. У діловому мовленні – офіційна усна чи письмова заява про незаконні, неправомірні дії особи чи установи. Висока тональність Звичайна (нейтральна). Дружня: На жаль, змушений повідомити…; Розраховуючи на Вашу підтримку, співчуття, повідомляю… Вибачте, але змушений звернутися до Вас; Вислухайте, будь ласка; Чи не могли б Ви зарадити? Вибач, але я потурбую тебе; Я хочу тобі поскаржитися.

Поради:

- Завжди контролюйте себе що – кому – чому – про що – де – коли ви говорите.

- Дотримуйтесь правил мовного етикету. Засвідчуйте свою вихованість, шану і уважність до співрозмовника, привітність, приязнь, прихильність, доброзичливість, делікатність.

ЕТИКЕТ ПРЕДСТАВЛЕННЯ І ЗНАЙОМСТВА

Начебто так просто — познайомитися. Багато хто і не замислюються, що існують якісь правила для цього. Але от виникає ситуація, коли і знайомство бажано, і просто так не підійдеш, раптом неправильно зрозуміють або ще щось.

Ось тоді на допомогу і варто закликати правила етикету, щоб все пройшло так, як прийнято між культурними людьми. За правилами пристойності, як і по життєвим нормам, для знайомства з ким-небудь необхідний посередник в особі спільного знайомого. До нього треба звернутися для того, щоб вас представили тому, з ким ви хочете познайомитися.

Коли ви будете представлені (це стосується і чоловіків і жінок), то з реакції нового знайомого ви зможете зрозуміти, чи хоче він продовжувати знайомство. І якщо ви бачите його холодність, не слід наполягати на продовженні відносин.

Як же треба представляти людей один одному? Основні правила такі. До об’єкту знайомства звертаються зі словами: «Дозвольте представити вам ...»,« Дозвольте познайомити вас ...», «Знайомтеся ...»

Чоловіка представляють жінці, молодших за віком — старшим, гостей, що прийшли пізніше — тим, хто прийшов раніше.

Якщо гості приходять один за іншим, а ви не встигаєте знайомити їх один з одним, цей обов’язок може взяти на себе ваш родич або хороший друг.

Провівши гостя в кімнату, усім, хто знаходиться там називають його ім’я, після чого цьому гостю називають імена решти.

Якщо гостей небагато, можна познайомити всіх окремо. Якщо необхідно познайомити жінок різного віку, правильно буде звернутися до старшої жінки зі словами: «Дозвольте вам представити ...», і вимовити ім’я і прізвище особи молодшої, після чого назвати жінку старшого віку. Іншими словами, вік і авторитет мають в даному випадку безперечну перевагу.

Тим же принципом підкресленого поваги визначається норма знайомства, при якій зазвичай чоловіка представляють жінці, співробітника — керівнику. Якщо потрібно познайомити ровесників або людей, рівних по положенню, краще представити першим більш близьку собі людину, наприклад свою сестру — своєю знайомою.

Коли необхідно представити одночасно кількох осіб людині відомому, заслуженому, то його прізвище не вимовляють зовсім (передбачається, що всі її знають).

Свою дружину, чоловіка, дочку, сина представляють словами: «Моя дружина», «Моя дочка». Знайомство з матір’ю і батьком — виключення з цього правила: всіх знайомих називають батькам, а не навпаки.

Представляючи людину, слід вимовляти його ім’я і прізвище виразно і чітко. Особливо намагайтеся при цьому її не переплутати або не зробити неправильний наголос. Абсолютно неприпустимі при поданні уточнення, що стосуються відомих або високопоставлених родичів представляють.

Людям, не впевненим у своїй пам’яті щодо чужих прізвищ, доцільно запропонувати: «Знайомтеся, будь ласка ...». І далі покластися на чужу ініціативу. Такий спосіб представлення цілком допустимо.

Якщо до людей, що вже зібралися приєднується нова людина, голосно вимовляєте його ім’я і прізвище; інші, подаючи йому руку, самі називають себе.

Часто виникає питання, наприклад, що робити, якщо ви їдете в громадському транспорті з товаришем, і на одній із зупинок у вагон входить ваш знайомий. Чи обов’язково знайомити своїх супутників? Якщо знайомий увійшов і ви обмінюєтеся тільки декількома словами, то його можна не знайомити з товаришем, але не забудьте це зробити у випадку, якщо розмова стане загальною. Або, якщо хтось із членів вашої сім’ї заходить до вас на роботу, чи потрібно знайомити з нею співробітників? Не обов’язково, якщо у вас з ними чисто службові стосунки.

Що стосується ділового етикету, то нового співробітника представляє колективу керівник. Старі працівники вводять новачка в курс справи і ведуть себе так, щоб останній вже через кілька днів відчув себе на новому місці затишно. У складні особисті стосунки між деякими співробітниками, а також у взаємні образи новоприбулого присвячувати не слід.

Форма звернення один до одного серед членів одного колективу залежить від ступеня їх дружніх симпатій і сформованих традицій. Але в будь-якому випадку неприпустимо звертатися до товариша тільки за прізвищем.

Багато нових знайомств трапляється на відпочинку. Життя в будинку відпочинку, санаторії тощо відрізняється трохи спрощеними формами знайомства. Зі слів «Дозвольте подивитися вашу книгу» може початися близьке спілкування.

У такій обстановці найдоцільніше самим представитися сусідам по кімнаті і по столу. Загальному знайомству і створенню гарної атмосфери сприяє проведення «вечорів знайомства», які прийняті в деяких місцях відпочинку.

Серед молодих людей і дівчат цілком допустимо при знайомстві називати тільки імена.

Але от нас представили. Як вести себе далі? Якщо людина, що знайомить нас, вже виголосила наше прізвище, то повторювати її, подаючи руку, не слід. Першим подає руку людина, якій представили іншого, тобто жінка простягає руку чоловікові, старший — молодшому, керівник — підлеглому.

Коли представляють чоловіка, останній обов’язково встає. Жінка робить це лише у випадку, якщо її знайомлять з жінкою багато старше або з чоловіком поважного віку й положення. Дівчата до 18 років, знайомлячись з дорослими, завжди встають.

Господиня дому встає завжди назустріч гостю, незалежно від його статі і віку.

Якщо один із запрошених приходить із запізненням, коли всі вже сидять за столом, господареві слід представити його всім відразу і посадити на вільне місце. Він може потім сам познайомитися з найближчими сусідами по столу.

Коли трапляється зустріти на вулиці знайомого, що йде в суспільстві жінки, яку ви не знаєте, покладається поклонитися і залишити знайомому право вирішувати, що зробити раніше — привітатися з вами або представити вас жінці.

А як бути, якщо виникла необхідність бути представленим, а поруч не буде нікого, хто міг би вам у цьому допомогти? Слід просто подати руку і назвати своє прізвище — чітко і виразно.

Раз вже мова зайшла про прізвища, слід зазначити, що хороша пам’ять на прізвища часто виручає в житті. Людина, прізвище якої ми швидко згадуємо через багато років, почувається задоволеною. Проте нерідко зустрічаються люди, у яких чужі прізвища уперто вилітають з пам’яті. Якщо ви ставитеся до таких, то необхідно спробувати уникнути «викриття». Але вже якщо зовсім не пощастить і виходу не виявиться, доведеться зізнатися: «Вибачте, забув ваше прізвище». В подібних випадках непогано розрядити обстановку будь-яким жартом.

При поганій пам’яті на обличчя іноді трапляється знайомитися вдруге. Тут вже краще не називати своє прізвище, навіть, якщо потім виявиться, що ви не були з цією людиною знайомі, ніж піддавати себе ризику почути у відповідь: «Ми вже знайомі».

У той же час, якщо ми радісно кидаємося назустріч знайомому, а той дивиться на нас перелякано-нерозуміючими очима, краще не допитуватися: «Ви мене не впізнаєте?». Таке питання ставить у незручне становище людину, яка не впізнала вас. Можна ненав’язливо, як би, між іншим, помітити, наприклад: «Ми зустрічалися в в гостях у N». Така підказка допоможе вашому партнерові зорієнтуватися, з ким він розмовляє.

ЕТИКЕТ ТЕЛЕФОННОГО СПІЛКУВАННЯ

Телефон останнім часом став чи не найважливішим засобом комунікації. Ми не уявляємо свого життя без телефону ні вдома, ні на роботі. Майже не пишемо листів. Навіщо їх писати, коли всі питання можна швидко з’ясувати телефонічно?

Сьогодні по телефону ведуться як особисті розмови, так і ділові бесіди, переговори, узгоджується час ділової зустрічі. Дослідники стверджують, що за останні роки середня тривалість телефонної розмови збільшилася втричі, хоч обсяг інформації, що передається, залишився тим самим. Це переконує в тому, що люди не можуть чітко і стисло викласти свої думки. Тому дві третини часу йде на передачу інформації, а решта — на паузи між словами.

Основою успішного проведення ділової телефонної розмови є: компетентність, тактовність, доброзичливість, володіння прийомами ведення бесіди, прагнення оперативно і плідно вирішувати проблему або надавати допомогу в її вирішенні. Важливо, щоб службова, ділова телефонна розмова велася в спокійному, ввічливому тоні і викликала позитивні емоції.

На думку психологів позитивні емоції тонізують діяльність головного мозку, сприяють чіткому раціональному мисленню, а негативні емоції призводять до порушення логічних зв’язків у мові, аргументації, створюють умови для невірної оцінки того, хто з вами розмовляє. Під час телефонної розмови слід зацікавити співрозмовника. Тут вам допоможе правильне використання методів переконання.

Як це зробити, за допомогою яких засобів? Слід враховувати, що голос, тон, тембр, інтонації уважному співрозмовнику говорять дуже багато. За даними психологів тон, інтонація можуть нести до 40 відсотків інформації, тому слід звернути увагу на подібні «дрібниці» під час телефонної розмови.

Якщо ваш співрозмовник проявляє схильність до суперечок, висловлює в різкій формі несправедливі докори, в його тоні звучить зарозумілість, то наберіться терпіння і не відповідайте йому тим же.

У телефонній розмові бажано не використовувати специфічні, професійні вирази, які можуть бути не зовсім зрозумілими співрозмовнику, намагайтесь не допускати виразів типу: «лади», «добро», «давай» та ін.

Етикет ділової телефонної розмови має в своєму запасі цілий ряд реплік для коригування спілкування.

Наприклад: «Як Ви мене чуєте…?», «Не могли б Ви повторити…?», «Вибачте, дуже погано чути…», «Перепрошую, я не розчув, що Ви сказали…» і т. п. Перш, ніж комусь зателефонувати, згадайте: тривалий вплив телефонних дзвінків негативно позначається на нервовій системі (тому самі намагайтесь знімати з апарату трубку, як тільки почуєте дзвінок). Існують спеціальні вимоги стосовно змісту телефонних розмов. Вони охоплюють як звичайний телефонний етикет, так і особливості ділового адміністрування.

До основних правил, котрих доцільно дотримуватися при телефонному спілкуванні належать такі:

Коли телефонують до вас:

- відповідаючи на телефонний дзвінок, треба відрекомендуватись. Відповідь може бути, наприклад така: “Райдержадміністрація, відділ освіти. Завідуючий Микола Степаненко. Слухаю вас”;

- за жодних обставин не давати волі негативним емоціям. Якщо у вас поганий настрій, спробуйте взяти себе в руки перш, ніж відповідати на телефонний дзвінок;

- не можна перетворювати телефонну розмову на допит, ставити запитання типу «З ким я розмовляю?» або «Що вам потрібно?»;

- уважно слухайте співрозмовника, ніколи не перебивайте його;

- стежте за своїм тоном та інтонацією, стримуйте вияви нетерплячості та відсутності інтересу до теми розмови;

- прагніть, щоб ваші фрази, по можливості, були короткими. Аналіз телефонних розмов показує, що повторення слів, фраз, зайві паузи займають до 40 відсотків усього часу розмови;

- якщо телефон турбує вас у той час, коли ви зайняті розмовою по іншому телефону, попросіть пробачення у першого співрозмовника за перервану розмову, зніміть трубку та повідомте, що ви зайняті, з’ясуйте в того, хто дзвонить, чи зможе він почекати декілька хвилин чи передзвонити. За винятком надзвичайних випадків, коли не бажано переривати розмову, переносити увагу на іншого співрозмовника, бо цим ви виявите неповагу до першого;

- якщо ви спілкуєтесь з відвідувачем, а в цей час лунає телефонний дзвінок, слід попросити у відвідувача пробачення за перервану розмову, зняти трубку, привітатись, назватися (назвати своє прізвище, посаду, відділ) і повідомити, що ви ведете бесіду з відвідувачем, домовитись про те, щоб перенести розмову на інший, зручний для вас обох час. Якщо розмову з відвідувачем ви будете переривати розмовами по телефону, то справлятимете вигляд невихованої людини. У години прийому відвідувачів або нарад телефон варто вимикати;

- завершуючи телефонну розмову, слід дотримуватись основного правила етикету: першим кладе трубку той, хто зателефонував;

- якщо подзвонили вам, неприпустимо переривати розмову, перш ніж ваш співрозмовник попрощається з вами і ви почуєте гудок відбою. У завершенні розмови має пріоритет також старший за посадою, а в розмові чоловіка з жінкою — жінка;

- якщо ви домовились про телефонну розмову, то обіцянку слід обов’язково виконати;

- якщо під час розмови вас роз’єднали, передзвонює той, хто дзвонив перший;

- якщо той, хто телефонує, забув назвати себе, варто запитати “Пробачте, з ким я розмовляю?”, “Чи можу я дізнатись, з ким розмовляю?”, “Чи можу я йому передати, хто дзвонив?”;

- будьте ввічливі, якщо хтось помилився номером;

- не ігноруйте телефонні дзвінки, а раптом це потрібний дзвінок. Крім того, той, хто дзвонить буде повторювати спробу зв’язатися з вами знову і знову;

- удома цілком припустимо відповісти на дзвінок словом «алло». Але для державного службовця, який знаходиться на робочому місці, нейтральне «алло» без уточнення і коментарю говорить про низьку культуру спілкування. «Так, слухаю», і тим більше, неформальне «привіт», теж не підходить. Правильна форма відповіді: “Організація…, відділ…”;

- якщо телефонний дзвінок лунає в той момент, коли ви говорите по іншому телефону зніміть трубку, повідомте, що ви розмовляєте з іншим абонентом, запитайте у нового співрозмовника, почекає він закінчення першої розмови, чи його більше влаштовує, якщо ви передзвоните йому через якийсь час;

- під час ділової розмови не можна жувати;

- багато людей зазнають утруднення, коли хочуть скоріше, але чемно закінчити розмову. Якщо ви з’ясували з співрозмовником усі питання, з якими він звернувся, можна використати таку фразу: «Отже, ми з’ясували всі питання. Я буду тримати з вами зв’язок. До побачення» чи «Було приємно спілкуватись з вами. Сподіваюся, ми незабаром зателефонуємо один одному»;

- призупинити багатослівного співрозмовника можна, періодично запитуючи в нього: «Чи є у вас час для продовження розмови?». Якщо співрозмовник ще не виговорився та “йде по другому колу”, а у вас мало часу, можна скористатися наступними фразами: «Вибачте, що перебиваю вас, але я можу запізнитися на нараду» або «Надзвичайно приємно з вами спілкуватися, але я зобов’язаний телефонувати до іншої установи».

Для завершення розмови можна також послатися на необхідність завершити до визначеного терміну роботу або прийняти відвідувача, який чекає.

Найважливішим у цій ситуації є делікатність. Слід зробити все, щоб у співрозмовника не залишилося неприємного враження від спілкування з вами. Можна скористатися наступними порадами:

- якщо ви не можете відразу дати точну відповідь людині, що зателефонувала вам, не бійтеся сказати: “Я зателефоную вам пізніше”. Зберіться з думками, підготуйте необхідні матеріали. Перш ніж телефонувати, перевірте, чи всі документи, записи з іменами і цифрами, що цікавлять абонента, у вас під рукою;

- деяких висловлювань у діловій розмові рекомендується уникати, зокрема: «Я не знаю», «Ми не зможемо цього зробити», «Ви повинні…», «Почекайте секунду, я незабаром повернуся» та ін.

Коли телефонуєте ви:

До телефонної розмови слід готуватися, чітко визначивши для себе мету розмови, запитання, які необхідно поставити, документи та матеріали, потрібні для розмови.

- куди б ви не телефонували, не можна починати розмову з питань «Хто це?» або «Хто говорить?»;

- коли вас з’єднали з абонентом, слід привітатись, назвати своє ім’я та прізвище, місце роботи, посаду. Це зорієнтує співрозмовника та наблизить вас до головної мети цього спілкування. Якщо трубку зняв секретар, то привітавшись і назвавшись, необхідно коротко викласти причину дзвінка. Якщо ви самі це не зробили і вас секретар про це запитає, не ображайтесь, це його обов’язок, до якого треба ставитися з розумінням і повагою. Своє ім’я та прізвище слід вимовляти чітко і повільно.

Пам’ятайте, що ви телефонуєте у зручний для вас час, тому не варто ображатись, якщо вас попросять передзвонити.

Будь-яка телефонна розмова передбачає ввічливу форму спілкування, привітність та доброзичливість. Ось такі початки фрази вважаються ввічливими: Доброго ранку (дня, вечора)!; Чи можна попросити до телефону…; Чи не могли б ви попросити…; Чи вам не важко попросити… тощо.

В офіційному зверненні по телефону неприпустиме: «Михайленка!» (без привітання, без «будь ласка» чи «прошу», без посади або імені та по батькові).

Існує низка ввічливих форм відмови: - Вам не складно буде зателефонувати ще раз? - На жаль, його немає. Ви не змогли б зателефонувати через годину?

Якщо ви налаштовані на довгу телефонну розмову, перш ніж її розпочати, поцікавтесь, чи має ваш співрозмовник достатньо часу, щоб з вами розмовляти або домовтесь про зручний час.

Якщо розмова триває надто довго, то слід перепитати: «Чи є у вас час для продовження розмови?».

Неприпустимо називати себе особистим другом керівника, до кабінету якого телефонуєте через секретаря (навіть, якщо це справді так). Це серйозне порушення етикету.

Нові ситуації, що потребують регулювання, створює користування мобільним телефоном. Небажано користуватися ним під час засідань і нарад, навіть якщо вам здається, що ви розмовляєте тихо та нікому не заважаєте.

Краще взагалі не брати з собою такого телефону на офіційні й урочисті заходи, концерти, вистави тощо. Якщо мобільний телефон нагадав про себе на вулиці, у коридорі установи, для розмови відійдіть убік або розшукайте місце, де б ви не заважали іншим.

Неприпустимо передавати під час спілкування мобільним телефоном інформацію конфіденційного або закритого характеру.

Під час телефонних переговорів є деякі обмеження, які слід знати:

- не обговорюйте питання з не компетентною особою або людиною, яка не володіє відповідними повноваженнями, навіть якщо вона дуже ввічлива;

- іноді (наприклад, якщо вам невідомий режим роботи людини, якій ви телефонуєте чи абонент дуже шановна і зайнята людина) доречно запитати на початку розмови: «Вибачте, чи є у вас час для розмови зі мною?»;

- під час розмови записуйте найбільш істотні моменти. Зробити конспект чи тези розмови і зберігати його в папці простіше, ніж тримати в пам’яті. А головне — надійніше. Недарма китайці говорять: «Найгірше чорнило краще, ніж найкраща пам’ять»;

- припустимо, ви зателефонували людині на її прохання, але в момент дзвінка її не виявилося на місці чи вона не змогла підійти до телефону. У такій ситуації треба попросити передати цій людині, що ви телефонували і повідомити номер телефону, за яким з вами можна зв’язатися, а також у який час;

- якщо закінчена ділова розмова, то розслаблюватися і заводити бесіду на тему погоди, спорту, політики, сімейного життя можна тільки після дозволу абонента продовжити розмову на ці теми;

- не рекомендується телефонувати людям додому з службових питань. Взагалі не слід цього робити після 21 години вечора;

- «повислі» дзвінки — грубе порушення правил ділового етикету. Якщо змінилися обставини і ділова необхідність у дзвінку, про який ви домовилися відпала, необхідно зателефонувати, вибачитися і повідомити, що питання вирішено.

І тим, хто телефонує, і тим, кому телефонують, варто пам’ятати: у телефонному спілкуванні, як ні в якому іншому, важливо, щоб мова була правильною. Стежте за інтонацією, вимовою, змістом. Багатослівність заважає не тільки іміджу, але й гаманцю. Будьте лаконічні, ввічливі і доброзичливі.

МОВНИЙ ЕТИКЕТ ЕПІСТОЛЯРНОГО СТИЛЮ

Починаючи з античних часів, епістолярні жанри мають великі традиції. Людське спілкування відзначалося особливим розвитком, тому що йшлося про важливий засіб з сучасним суспільним життям, що нерідко заміняло регулярну пресу. Тому листування ставало одним з найважливіших джерел для вивчення історії суспільної думки, державної, політичної, культурної історії тощо. Особливе значення таке листування мало в історії художньої літератури, бо воно відігравало вагому роль у цілісній картині сприйняття портрету автора, історико-культурного й суспільного зрізів певної епохи. Таким чином, вивчення епістолярії (і, зокрема, епістолярії письменників) дуже важливо не тільки з позицій літературознавства, а й педагогіки і психології.

Про роль листів в історії людства написано вже чимало, бо епістолярна спадщина має особливе значення для дослідників. У відомій монографії М.Х.Коцюбинської листи справедливо розглядаються не лише як документ, але й як своєрідна словесна творчість, яка мала особливе значення в історії української культури, враховуючи брак умов для вільного обміну думками.

Традиції використання листів не лише в соціально-культурному сенсі, але й як спосіб педагогічного впливу на адресата (чи адресатів) в українській культурі відомо від часів Володимира Мономаха. Його знамените «Повчання» є пам’яткою давньоруської педагогічної думки. В ньому можна виділити декілька аспектів: релігійні вказівки; правила, що торкаються обов’язків князя; життєпис автора, що має слугувати дітям прикладом і наукою. Але про що б не писав Мономах, скрізь чітко проглядаються проблеми виховання, які його особливо хвилювали. Це яскравий приклад саме батьківської педагогіки, бо київський князь звертається до своїх синів, яким подає настанови правильного поводження в житті. Так, він наказує допомагати бідним, вдовицям і сиротам. «Що вмієте, – зауважує він, – того не забувайте, а, чого не вмієте, того вчіться... І нехай сонце не застає вас у постелі...»

По суті, перед нами не тільки перша автобіографія в історії вітчизняної літератури, але й метод виховання особистості; перший досвід прямого звернення до майбутніх поколінь (спадкоємців), відверта розповідь про своє життя і повчання про необхідність думати і діяти в першу чергу в ім’я Божих заповідей, настанов, честі і справедливості. Отже Мономах звертається не тільки до своїх дітей, але й до усіх князів. Він закликає їх жити в мирі, вчить справедливості, активності в своїх діях.

Повчання Володимира Мономаха — єдиний твір в давній вітчизняній літературі, у якому політичне і моральне наставляння дається не духовною особою, а державним діячем, людиною, яка життям своїм утвердила право на проповідь честі, добра справедливості.

У подальшій історії європейської літератури традиція звернення батьків до дітей знайшла яскраве втілення в творчості англійського письменника ХVIII ст. Філіпа Честерфільда (1694-1773). Зазначимо, що в «Листах до сина» йшлося про незаконного сина автора. Ставлення батька до нього поступово змінювалося, поєднуючись з власними докорами дописувача до себе. Разом з тим, постійно змінювалися й завдання листів, які Ф.Честерфільд надсилав сину майже щоденно протягом багатьох років. Він почав їх писати ще тоді, коли хлопчику не виповнилося десяти років, на трьох мовах: англійською, французькою й латиною, маючи на меті, щоб навіть від їх простого читання у дитини відбувався процес засвоєння нових знань. Це був своєрідний педагогічний експеримент, в якому чільне місце (особливо спочатку) займають звичайні батьківські почуття.

Але з роками тональність листів міняється. Все більше місця в них починає займати суто навчальний матеріал, якого навіть інколи забагато: мова йде про географію, міфологію, давню історію тощо. Водночас, поступово листи стають більш інтимнішими, відвертішими. Ті поради, наставляння, які батько подавав юнакові, стають все більш різносторонніми серйозними. Складається враження, що в своїх листах Ф.Честерфільд свідомо створює ілюзію справжньої й живої бесіди з сином, який знаходиться на великій відстані від батька.

Є всі підстави вважати Ф.Честерфільда не тільки письменником, публіцистом, філософом-моралістом, істориком, але й педагогом, який використовував епістолярний жанр як важливий дидактичний засіб.

Оригінальність листів англійського письменника полягає в тому, що ми маємо змогу відчути в них яскравий зразок педагогіки, побудованої на снові біблійних настанов. Крім того, для листів англійського автора притаманна важлива особливість: за змістом вони відверто енциклопедичні і в цьому відношенні нагадують листи, які майже через 200 років будуть писати до своїх синів наші сучасники — педагог Василь Сухомлинський та поет Василь Стус. Навряд чи вони були знайомі з творчим доробком англійського автора, але в типологічному плані таке перегукування дуже показове, бо свідчить, що роздуми українських мислителів над складними проблемами батьківської педагогіки органічно входили в загальний європейський контекст розвитку педагогічної думки.

Сталося так, що єдиною можливістю спілкування українського поета, перекладача, прозаїка, літературознавця, правозахисника, одного із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників В.Стуса з рідними та однодумцями залишалися листи. І не випадково окремою книгою були видані листи В.Стуса до рідних під назвою «Листи до сина».Син поета, Дмитро Стус наголошував, що у згаданому виданні «вірші та листи подані не відрубно, а у взаємодоповнюючій єдності». Самі ж по собі листи В.Стуса є важливою формою творчої реалізації письменника.

Як згадував пізніше Дмитро Васильович, його батько у дуже важких умовах заслання, змушений був «реалізуватися лише в епістолярному жанрі. І він перетворює форму звичайного буденного листа у симбіоз щоденної духовної автобіографії, що фіксувала як моменти його творчої реалізації, так і його роздуми, його розуміння світу і себе в цьому світі». У своїх листах В.Стус виражав шанобливе ставлення до адресатів через посередництво написання звернень до них з великої літери: Ти. Так він звертався, навіть, до малого ще сина Дмитра. Батько у листах не залишав без уваги найдрібніші сторони навчання, виховання й розвитку сина. Так, коли Дмитро пішов у перший клас, батько з великим зацікавленням у листі (вересень, 1973) запитував його: «А якою ручкою пишеш? Кульковою чи пером? А гарний маєш портфель? А пенал? А читанка — гарна? А як звати вчительку Твою? А з ким Ти сидиш за партою? А цікаво Тобі? А за партою добре сидіти? А як тобі висиджувати всі чотири уроки?».

Вивчення листів до родини, засвідчує, що письменник своїм прикладом — різносторонньою обізнаністю, інформованістю, потребою постійного поповнення знань — намагався стимулювати сина до постійної роботи над собою. Свідченням цього є поради, які доцільно назвати методичними, батька синові, на основі аналізу листа останнього, який відчув, що син не звик писати листи, «треба частіше викладати свої думки на папері. Намагайся це робити частіше. Напиши, скажімо, як Ти провів свій вихідний день. А ще краще — розкажи, яке Ти бачив кіно чи гру. Перекажи його, подумай, чи добре грав той чи інший актор чи гравець. Хто з них сподобався Тобі більше. Чим більше Ти висловиш своїх думок, тим краще. Отак напиши, а через місяць — перечитай. Побачиш, що міг би написати краще. Спробуй виправити те, що тобі здається невдалим. Так Ти навчишся писати краще…».

Отже, епістолярний жанр є важливим засобом виховання молодого покоління.

Правила ввічливого листування:

— Будьте уважні до адресата, дбайте про його гарний настрій, коли він читатиме лист.

— Пам'ятайте про кличний відмінок у звертанні: мамо, матусенько, тату, татусику, бабусенько, дідусю, Ганнусю, Наталочко, Ярославе, Маріє Іванівно, Василю Петровичу.

— Вибирайте для листування цікаві теми.

— Обов'язково відповідайте на отримані листи.

— Уважно ставтеся до вибору форм ввічливості в кінці листа.

Автор листа вибирає форму звертання до людини, якій пише. До старших людей звертаються шанобливо — на Ви, до знайомих, друзів, ровесників — на ти.

Лист обов’язково починається звертанням і закінчується словами ввічливості: до побачення, до зустрічі, мої привітання всім родичам, чекаю відповіді, на цьому закінчую, відгукніться на мій лист, на все добре тощо.

Після слів увічливості ставиться ім’я автора листа і дата написання.

SMS - та – MMS — повідомлення як новий жанровий різновид епістолярію

Упродовж століть епістолярний стиль, як і всі інші, зазнавав змін. Сьогоднішній епістолярій став лаконічнішим («телеграфним»), скоротився обсяг давніше обов’язкових вступних та заключних формул увічливості.

На сьогодні особисте листування стало опосередковуватися досягненнями науки й техніки. Після появи та широкого розповсюдження комп’ютерної техніки і доступу до всесвітньої мережі з’явились електронна пошта (e-mail), чати, web-логи (блоги, електронні щоденники,«живі журнали»), служба ICQ та ін. Але, крім звичайного листування, завдяки інтернету великої популярності набуло SMS - листування за допомогою мобільного (стільникового) телефона. SMS - повідомлення замінило телеграму й практично виконує її функцію — швидку передачу інформації в якомога меншому обсязі.

Значного поширення також набуло MMS - повідомлення, яке може містити не тільки певний текст, а й мультимедійні додатки: картинки, звуки тощо.

Оскільки SMS (MMS) - повідомлення стало своєрідним листом, який уважають жанром епістолярного стилю, маємо підстави розглядати SMS та MMS як новий жанр останнього.

Етикет електронного спілкування — це неформальний кодекс поведінки, за яким регулюється спілкування між користувачами Як ввічливий співрозмовник та людина, яка не хоче ділитися своєю інформацією зі сторонніми людьми ви повинні дотримуватися визначених правил.

1. Адресу одержувача вписуйте в останню чергу. Є ризик випадково відправити незакінчений лист. Тому, завжди слід додавати адресу останньою. Навіть якщо ви відповідаєте на повідомлення, це хороша практика спочатку видалити одержувача, потім скласти відповідь і знову додати адресу.

2. Не скорочуйте ім’я одержувача. Якщо ви не знайомі близько, не слід скорочувати ім’я одержувача або придумувати прізвиська. Вам це може здатися дружнім жестом, але людину це навпаки може образити.

3. Завжди пишіть тему листа. За словами М.Пачтер, люди завжди вирішують чи відкривати їм лист від незнайомої людини по темі. Тому, «заголовок» повинен бути лаконічним і відображати суть листа.

4. Додайте підпис. Надайте адресату трохи інформації про себе. Блок підпису повинен включати ваше повне ім’я, посаду, назву компанії і вашу контактну інформацію. Використовуйте для підпису той же розмір і стиль шрифту, а також колір, що і для всього листа.

5. Заведіть професійну email-адресу. Якщо ви працюєте на компанію, тоді вам слід використовувати адресу компанії. Якщо ви використовуєте особисту email-адресу, тоді переконайтеся, що вона виглядає професійно. Абсолютно неприйнятно користуватися тією, що була в школі або інституті, якщо вона включає в себе прізвисько.

6. Ніколи не починайте лист з «Я». М.Пачтер рекомендує не починати речення з «Я», оскільки це відштовхує читача. Така побудова говорить про те, що ви вважаєте себе важливішим за одержувача.

7. При розсилці відповідайте відправнику. Дуже часто в компаніях роблять розсилку на кількох людей з різних організацій. Якщо ви хочете відповісти на лист — напишіть нове або переконайтеся, що відповідаєте тільки відправнику. Надіслати відповідь всім людям — ознака поганого тону, запевняє М.Пачтер.

8. Менше гумору. У діловому листуванні не бажано використання жартів, особливо якщо ви не знайомі з людиною. Почуття гумору у всіх різне і те, що здається смішним вам, може абсолютно не сподобатися адресату.

9. Лист повинен бути читабельним. У діловому листуванні не прийнятні різнокольорові і незвичайні шрифти. Лист повинен мати класичний вид: чорний стандартний шрифт і середній розмір, для зручності.

10. Забудьте про знаки оклику і CapsLock. Використання в тексті знаків оклику, особливо у великій кількості, робить лист надмірно емоційним і викликає у читача негатив. Також негативно сприймаються слова, написані великими літерами.

11. Перевірте все від А до Я. Без ретельної перевірки не можна відправляти лист. Потрібно переконатися, що ви ввели адресу потрібної людини, правильно до неї звернулися і не зробили граматичних помилок в тексті. Також, М.Пачтер радить перечитати лист вголос, щоб ваші думки були сформульовані чітко і у адресата було повне розуміння ваших прохань або пропозицій.

Мережевий сленг

У сучасному Інтернет-просторі існує власний комп’ютерний сленг — це, так звана, «мова», яка виникла з появою перших електронно-обчислювальних машин (ЕОМ). Спочатку нею спілкувались, в основному, професіонали в комп’ютерній сфері, але сьогодні його використовують майже всі користувачі Інтернету. Комп’ютерна лексика містить багато слів та скорочень англійської мови. Це тому, що Інтернет має американське коріння і довгий час мовою мережі залишалась саме англійська мова.

Мережевий сленг складається із слів перероблених або ж навмисно перекручених чи скорочених. Наприклад, «юзер» (користувач) бере початок від англійського user, а «шутер» (гра - 15стрілялка) від англійського shoot — стріляти. Нових значень в даному слензі набули і українські дієслова, наприклад, «приблуда» — програма, що працює разом з якою-небудь іншою програмою; лексема «деза» походить від скороченого «дезінформація»; «перекачати», «злити» – переписати інформацію тощо. Досить популярними в мережевому слензі є скорочені слова. Найчастіше їх використовують з метою написання повідомлень за рекордно короткий час, або коли часу на відправку повідомлення обмаль. В деякій мірі це також викликано прагненням втаємничити свою розмову від тих, хто має можливість її побачити. Наприклад, в нову версію Великого Оксфордського словника було внесено найпоширеніші вислови з мережевого сленгу — OMG («Oh my God») і LOL («laughing out loud» — сміятися вголос), а також символ.

Скорочення та знаки в електронному листуванні

При використанні електронної пошти неможливо передати всі ті емоції, що передаються голосом. Тому активно використовуються, так звані, «усмішки», або «смайлики», що представляють собою різні вирази людського обличчя. Щоб «побачити» їх, поверніть зображення на 90 градусів.

Також використовуються англійські вирази і скорочення:

Посмішки

:-) — посмішка. Можна так:-)))) (Зрозуміло, чим більше скобочок, тим вона веселіша)

LOL — голосно сміюся

;-) — підморгування

:-P — показати язик, або так:-Ь

:-( — невдоволення, хмурий погляд

:( — нещасливий погляд

:-І — байдужа посмішка

:] — доброзичлива посмішка; означає, наприклад, вашу радість при зустрічі з другом

:-} — саркастична усмішка

%-( — зніяковілість

:-О — лемент, крик

:'-) — сльози щастя

Поцілунки

*

:*

*kіss*

*kіsses*

Обійми

{{{ }}}

ХХХХ

*hug*

*hugs*

Формуючи позитивну думку про себе у віртуальному середовищі, ми привертаємо до себе більше друзів та просто отримуємо задоволення від віртуального спілкування.

ТАКТИКА АРГУМЕНТАЦІЇ

Тактика аргументації — це основа будь-якого переконання. Вдало дібрані факти на захист певної думки можуть мати на слухача значний вплив і сприяти досягненню мети мовця. Вибудуваний за цими правилами текст містить елементи, які передбачають емоційний і раціональний відгук читача.

Уміння впливати на аудиторію є складником комунікативної компетентності, воно необхідне для різних видів діяльності. Адресати інтерпретують зміст тексту, виходячи з власних установок, життєвого досвіду, впливу попередніх текстів, тому реакція досить часто буває несподіваною, непередбачуваною для автора. Автори листів можуть тільки припускати про можливу реакцію адресата на їхні звертання, тому контролювати емоційний фон одержувачів листів вони не можуть.

Отже, автору потрібно навести аргументи, які могли б бути витлумачені як можна ближче до змісту, який вкладає в них він сам. Листи, зміст яких має переконувати, містять аргументи, що переважно є раціональними.

Психологи дають численні поради тим, хто хоче зробити своє висловлювання більш переконливим і пропонують три поширені схеми (методи) переконання.

Перша схема – метод лінійного викладу раціональних аргументів (коли другий за силою аргумент уміщують на початку ланцюжка, найсильніший – у кінець, інші розташовуються між ними).

Друга – метод порівняльних переваг (переконання в тому, що нова пропозиція значно краща за попередню).

Метод мотивації поєднує в собі вирішення проблеми і мотивацію слухачів (вони отримують наочне уявлення про те, у чому полягає їхня вигода).

Поділ стратегії переконання на аргументативну й агітаційну виділяє в аргументативній стратегії наступні тактики: порівняльний (контрастний) аналіз, вказівка на перспективи, обґрунтовані оцінки, ілюстрування. Тільки обґрунтоване оцінювання може бути прийняте в тексті листа як аргумент. Автори листів на захист найчастіше використовують раціональне оцінювання нормативного характеру: правильно, так не буває, краще за все, це високий результат і т. ін. Емотивність оцінюванню надає використання розмовних слів або мовних образних засобів. Тактика обґрунтованого оцінювання, як правило, супроводжується аргументацією, яка або передує оцінюванню, або слідує за нею як обґрунтування.

Тактика ілюстрування спирається на реальні факти (згадка події, що сталася з включенням статистичних даних, конкретних імен, назв і т. ін.) і приклади (одна із схожих подій, що підтверджує висловлену думку). При цьому фактами і прикладами можуть бути посилання на світовий та історичний досвід, висловлювання авторитетних людей, а також прислів’я, афоризми, беззаперечні твердження. Наприклад, пропонуємо фрагмент заняття, де представлено роботу над створенням листа-переконання. Керівник гуртка: Часто ми бачимо ситуації, які нам не подобаються, і в нас виникає запитання: що ми можемо зробити, щоби змінити цю ситуацію? Недостатньо просто жалітись один одному. Більш продуктивним є звернення до компетентної особи, яка має достатньо влади, щоби змінити цю ситуацію. Якщо ми поговоримо з нею переконливо, то, можливо, це принесе нам певну користь. Проте один із найбільш потужних засобів, що ми маємо, є здатність написати. Лист-переконання не тільки дає можливість уточнити і ще раз обдумати наші аргументи, але він також є доказом того, що ми справді поскаржилися (звернулися з клопотанням). Якщо у вас є бажання продовжити щось зробити, щоб вирішити цю проблему, цей лист буде важливим доказом. Сьогодні ми почнемо нашу роботу з перегляду двох листів, які були написані з метою переконати. Прочитайте ці листи і виділіть аргументи (докази), які зроблять ці листи ефективними, щоб учні, які їх написали, досягли результату.

Шановний, пане директор!

Як Ви знаєте, наш клас вивчав навколишнє середовище й те, що ми можемо вдіяти, щоб наявних ресурсів нашої планети вистачило надовго. Одна з речей, яку, ми впевнені, треба зробити, це змусити учнів нашої школи розділяти сміття, зокрема, папір, пляшки з-під соку, поліетилен. У школі півроку стоїть контейнер для макулатури та для батарейок і акумуляторів. Небагато, але є учні в нашому класі, які сортують удома сміття.

Учорашнє сміття з’являється у вигляді нових товарів, зокрема, лінолеум, тканина, газетний папір, технічний і покрівельний картон (рубероїд), сантехнічні труби, вироби з пластмаси, а з перероблених шин виготовляють килимки для підлоги й підошву для взуття, покриття для тенісних кортів. Чому б не збирати?

Ми переконані, що ситуацію зі сміттям у нашому місті можна і потрібно вирішувати. Що для цього потрібно? Щоб чистота нашого міста стала не тільки необхідністю, а трендом, звичним і приємним явищем! А для цього ми можемо разом з батьками попрацювати на «суботнику», щоб виготовити контейнери для роздільного збору сміття. І почати це з нашої школи. Навіть поети почали говорити про те, що треба не засмічувати Землю:

Хай річка плаче не слізьми,

Земля від бруду не страждає,

А ми залишимось людьми

І будем землю доглядати!

Ваші учні 4А класу

Шановний Сергію Івановичу!

Так хочеться, щоб подвір’я нашої школи потопало в зелені. Це не тільки красиво, але й корисно: зелені насадження значно зменшують наявність пилу й диму в повітрі, працюють як фільтри.

Вони впливають на тепловий режим, вологість і рух повітря, а також на здоров’я школярів та мешканців мікрорайону.

Окрім цього, шкільне подвір’я — це також місце відпочинку та прогулянок для молодих мам з дітьми, людей похилого віку і мешканців прилеглих будинків.

Тому пропонуємо очистити прилеглу територію школи від сміття, посадити дерева та розбити клумби. Саджанці дерев можна попросити в місцевому лісництві, а насіння квітів принесуть учні. А ще можна започаткувати «Алею випускників школи» різних років. Висаджене випускником дерево — дуже доречний подарунок рідній школі.

Посаджені дерева міцнітимуть і радуватимуть учителів та учнів, жителів сусідніх будинків, котрі приходитимуть у вихідні на шкільне подвір’я відпочити.

Ваші учні 4А класу

Потім аналізуємо зразки листів-переконань. Вихованці під керівництвом педагога виділяють структурні компоненти листа, визначають його мету, докази і дають відповіді на такі запитання:

У чому полягає проблема? Яким є рішення, яке ви пропонуєте? Хто може реалізувати це рішення?

Аргументація у широкому вжитку означає майстерний добір переконливих доказів. В основі аргументації лежить складна логічна операція, що є комбінацією суджень як елементів доведення.

Доведення — це сукупність логічних засобів обгрунтування істинності будь-якого судження за допомоги інших істинних і пов'язаних з ним суджень. Структура доведення складається з тези, аргументів, демонстрації (форми доведення).

Теза — це судження, істинність якого потребує доведення. Переконати когось у своїй правоті означає створити у нього впевненість в істинності тези. Порушення цього правила призводить до логічної помилки — втрати або підміни тези. Якщо втрата тези є мимовільною помилкою недосвідченого оратора, то підміна тези — цілеспрямованою дією особи, яка її висунула.

Аргументи (докази) — це ті істинні судження, якими послуговуються під час доведення тези. Розрізняють такі види аргументів: вірогідні одиничні акти, визначення, аксіоми та постулати, раніше доведені закони науки та теореми.

Докази мають відповідати таким логічним вимогам, як істинність, підтвердження висунутої тези, очевидна істинність поза висунутою тезою. Необхідно заздалегідь підготувати достатню кількість аргументів, які повинні бути вивіреними. Важливе значення має послідовність наведення аргументів.

Демонстрацією (формою доведення) називається засіб логічного зв'язку між тезою та аргументом, який веде до встановлення бажаної істини.

Дослідження спілкування як форми діяльності привертає увагу багатьох учених — філософів, психологів, соціологів, педагогів і, звичайно, мовознавців. За підрахунками фахівців, від 50 до90% бюджету часу припадає на спілкування, адже завдяки його формам відбувається навчання і виховання, планування та координація трудової діяльності тощо. Мовцеві важливо знати і розуміти природу спілкування, оволодівати мовленням як засобом комунікації, пізнання і впливу, методами і засобами їх здійснення, належно використовувати культуру спілкування в різних життєвих ситуаціях, різного роду відносинах – виробничих, політичних, моральних.

Ще античні філософи виділяли три завдання спілкування – переконати, схвилювати, привабити співрозмовника. Так, Арістотель, розробляючи принципи ораторського мистецтва, вважав риторику мистецтвом переконливого впливу, І.Кант — філософією переконання.

Механізм переконання ґрунтується на активізації розумової діяльності людини, передачі інформації таким способом, щоб вона була сприйнята як система настанов. Адже, за визначенням психологів, виконується краще та робота, у доцільності якої суб’єкт переконаний, яку здійснює у відповідності зі своїми принципами, бажаннями, інтересами. На думку англійського дослідника процесів комунікації Лассуела, мовець переважно намагається вплинути на співбесідника, тому спілкування доречно трактувати як процес переконання, який особливо притаманний стилю пропаганди.

Терміном переконання позначається поняття впливу на свідомість об’єкта через звернення до його власного критичного судження як одного із методів міжособистісного спілкування.

Основними способами конструювання впливу переконання є слово, тембр мовлення, жест, міміка, ритм мовлення, логіка аргументів, дизайн наочних засобів тощо.

Успішність упливу з метою здійснення переконання під час комунікації залежить від знань мовця про спілкування, його умінь ефективно їх застосовувати в ролі адресата і адресанта, врахування обставин комунікації, складу та стану слухачів, їх настрою і зацікавленості у сприйнятті інформації.

Спілкування відбувається ефективно, коли комуніканти мають однакові параметри: освіта, соціальний статус тощо, проте співбесідники можуть мати різну компетентність, що призводить до труднощів у спілкуванні.

Фахівцями з проблем міжособистісного спілкування розроблено прийоми ефективного впливу на комунікантів, до яких зараховують «золоті слова», «ім’я власне», «дзеркало відносин», «терплячий слухач» тощо. Так, психологічним прийомом «золоті слова» називають використання компліменту, метою якого є позитивна характеристика адресата. Вдало зроблений щирий комплімент впливає на взаємну симпатію, підвищує настрій.

Механізм «компліментарності» складається з кількох елементів: навіювання того, що приємне людині, перебільшення її достоїнств, позитивні емоції адресата. Компліментами підкреслюється значимість співбесідника для мовця, тому найчастіше вони конструюються стосовно зовнішнього вигляду, розумово-вольових і морально-етичних якостей, одягу, дітей тощо. Наприклад: «Приємно бачити вас здоровим», «У вас приємний голос». Перелік прикмет при використанні компліменту обмежений, а самі характеристики — стереотипні.

Для сприйняття компліменту суттєво, щоб мовлення адресанта супроводжувалося приємною інтонацією, усмішкою, а його використання не призвело до зворотної, негативної реакції, не створило враження про співрозмовника як про нещиру людину.

Позитивно впливає на комуніканта застосування прийому атракції — уміння викликати емоційно забарвлене позитивне ставлення інших людей до себе. Так, власне ім’я «викликає в людини не завжди усвідомлене почуття приємного». Тому ефективним інструментом упливу на партнерів по спілкуванню є використання звертання, основне призначення якого — спонукати співрозмовника слухати, звернути увагу на його слова.

У різних ситуаціях комунікації, коли ми розгублюємося, не знаючи, як звернутися до незнайомої людини, якщо нам невідомі ні її соціальний статус, ні ім’я, використовуються спеціалізовані слова – алокутиви: товариш, громадянин, пан(пані), добродій, товариство, громадо, панове, колего, наші співробітники, наші працівники, звертання пов’язані з соціальним устроєм суспільства, його традиціями, звичаями тощо. І якщо мовець хоче викликати у співбесідника позитивний відгук, він назве його на ймення, прізвище, використає назву спорідненості, професію, посаду або щось подібне. Так, словом «добродій» звертаються переважно у східних областях України до дорослого чоловіка з привілейованих верств суспільства, до яких мовець ставиться з симпатією, позитивно: «Дякую вам, добродію, за тепле слово». «Пан (пані)» — переважне звертання до людей у західних областях. Звертанням «колего», «товаришу» в сучасній українській літературній мові послуговуються для позначення людини, яка пов’язана з іншою спільною професією, місцем роботи, навчанням, службою. Проте в іншій тональності, наприклад, дружній, звертання «товариш» може стати неприродним, чужорідним, сигналізувати про наявність певної «відстані» між комунікантами. Такі звертання відзначаються стилістичною нейтральністю, використовуються як символ особистості, як вияв уваги, для підкреслення позитивного ставлення у порівнянні зі знеособленим зверненням.

Синонімами «друг», «подруга» користуються для називання і звернення до людей, пов’язаних дружбою, довірою, відданістю, прихильністю. Звертання цими словами до незнайомих і малознайомих людей сприймається переважно як вияв панібратства, безпардонності.

Звертання можуть вносити в розмову відтінок особливої близькості, інтимності: «любая», «милая», «коханий». Виразно інтимізуюче значення мають звертання, виражені метафоричними словами, «серденько», «соколе», «сонечку», «зоре ясная», наприклад, у П.Тичини: «Любая, милая, чи замучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай?».

Поширені в українській мові риторичні звертання, які розраховані не на називання конкретного діяча мовлення, а на його реагування, створення певного ставлення до розповіді, вираження почуттів, образного зображення. Більш властиві риторичні звертання монологічній формі мовлення, особливо ораторському стилю. Наприклад, «Повій, вітре, на Вкраїну...» (С.Руданський).

Емоційнішими є звертання, коли вони поєднуються із прикметниками, наприклад, «орле сизокрилий», «голубе сизий», проте звертання, виражене одним займенником, передає недоброзичливе ставлення, осуд або зневагу. Наприклад, у Шевченка: «Чого ж ви чванитеся, ви!». Стилістичне навантаження звертання залежить не тільки від семантики слів, а й від інтонації — радісної схвильованої, інтимізуючої, іронічної, навіть вигукової.

Окрім правильної вимови слів, словосполучень і речень, важливою ознакою переконання є використання тону, темпу мовлення, інтонації, паузи. Наприклад, від умілого використання інтонації залежить і значення, і емоційне забарвлення мовлення, і його ритмічність, музичність. Для того, щоб активізувати увагу слухачів, зробити свій виступ більш жвавим, треба навчитися періодично змінювати тон мовлення — підвищувати його або знижувати — у зв’язку із семантикою даної фрази, уміло застосовувати паузи між частинами усного мовлення. Промова не повинна виголошуватися одним поштовхом.

Стомлюють слухача і довгі висловлювання, і занадто поспішне, бідне на паузи мовлення, і монотонне з невмілим логічним наголошенням. Проте бажаючи підкреслити важливість певної фрази, мовець промовляє її більш повільно, голосно, виразно, підкреслює інтонаційно окремі слова, подовжуючи навіть окремі голосні.

Показником упевненості є значна гучність, а різкі зміни є сигналом хвилювання, емоційності, співпереживання комунікантів, слабка гучність демонструє недостатню наполегливість, у результаті якої виникають нерегулярні коливання голосу. Тривалість паузи визначається ступенем важливості наступної за паузою думки. Логічна пауза, наприклад, виділяє слово, служить розумові, попереджувальна використовується для роз’яснення висловлення наступною частиною речення, психологічна визначається контекстом, викликається емоціями і найбільш близька до жесту. «Якщо без логічної паузи мова безграмотна, то без психологічної вона нежиттєва»,– писав К.С.Станіславський. Доречні паузи допомагають краще зрозуміти зміст промови, адже раптова тиша привертає увагу слухачів не менше, ніж промовлені звуки.

Проте наявність численних пауз може свідчити про невміння підібрати доречні слова або правильно розподілити подих при висловленні. Важливо навчитися правильно будувати логічну перспективу, встановлювати акценти не лише на основних, а й на другорядних словах, тому що переконувати можна також правильним членуванням речення, умінням виділити слова, які беруть на себе основне смислове навантаження. Наприклад, акцент на прикметниках робиться тільки за допомогою використання зворотного порядку слів, при сполученні двох іменників наголос робиться на тому слові, яке має форму родового відмінка, а при протиставленні виділяються обидві лексеми.

Досягненню поставлених комунікативних завдань у поєднанні з іншими прийомами допоможуть жести, міміка, постава. Наприклад, неемоційне, скаменіле обличчя учителя не викликає довіри і залишає враження напруження в класі. Невербальні засоби виникають ніби підсвідомо, але залежать від змісту промови, емоційного настрою співрозмовника, допомагають зосередити увагу на певному компоненті промови. Це чудовий стимулятор емоцій, які здатні передати і радість, і печаль, і сумніви, й іронію, і навіть презирство.

Так, відчуття неповноти контакту демонструє поза, коли оратор спирається на стіл або стілець, часта зміна поз; метушливість є сигналом напруження мовця, його внутрішнього занепокоєння, а підтримання голови долонею передає нудьгу. У досвідченого доповідача «обличчя говорить разом з язиком», — говорив Анатолій Коні. Тому невербальні засоби також є вирішальними чинниками впливу на комуніканта.

З метою посилення позитивного впливу на співрозмовника пропонується вживати більше слів, які підкреслюють шанобливе ставлення до людей. Це перш за все використання слів подяки. Найбільш уживаними, стилістично-нейтральними в українській мові є вислови «спасибі» і «дякую», які можуть посилювати значення вдячності за допомогою додавання прислівників: дуже, сердечно, щиро, красно та ін. Наприклад, «Сердечне спасибі Вам за ваш лист» (П.Грабовський). В офіційних ситуаціях слова подяки можуть уживатися з дієслівною формою «дозвольте», наприклад: «Дозвольте подякувати вам за книгу».

Комунікативний намір адресата трансформується під упливом ситуації спілкування, яка може бути сприятлива або несприятлива в залежності від умов інтеракції, оточення або обставин, в яких воно відбувається. Несприятлива ситуація може призвести до комунікативного «ступору», до конфліктів, суперечок, претензій, ухиляння від відповіді, а сприятлива — досягнення мети спілкування. Тому рекомендується, наприклад, прохання і розпорядження висловлювати не в короткій формі, бо вони сприймаються адресатом як неввічливі, іноді навіть як агресивні.

Накази, розпорядження, прохання, пропозиції набувають відтінку рішучості, категоричності при пропуску займенника першої особи «я», «ми», наприклад: «наказую написати», «пропоную з’явитися», «прошу дозволити». А наявність займенника другої особи («ти» або «ви») у структурі дієслів наказового способу передає значення зневаги, роздратування: «Дайте мені спокій!». Семантика наказу, вимоги посилюється залученням до вираження змісту займенника першої особи у давальному відмінку (мені), який у цій функції наближається до частки. Наприклад, «Поговори мені» (М.Стельмах). Нечемним вважається використовувати займенники другої особи «він (вона)» у присутності співбесідника.

Вибір стилю спілкування, уміння унеможливити конфлікт — важлива складова культурної поведінки, яка залежить від багатьох факторів, зокрема, від етикетності мовлення, врахування мовленнєвої ситуації, здатності брати до уваги що, з ким, де, коли, для чого говорити.

Стиль є своєрідною матрицею створення образів засобами мови для впливу на читача або слухача. При цьому сприйняття стилістичних особливостей мовлення визначається не тільки тим, як написано або вимовлено, але також і стилістичними стереотипами співрозмовника. В усному мовленні це виражається інтонацією, підбором слів, синтаксичних конструкцій.

Отже, кожен із досліджуваних способів переконливого впливу під час спілкування висвітлює лише деякі аспекти взаємовідношень між комунікантами. Кожний із розглянутих факторів залежить від комунікативного процессу.

ЕКСТРАЛІНГВІСТИЧНІ ЗАСОБИ КОМУНІКАЦІЇ

Екстралінгвістичними (позамовними) засобами комунікації є паузи, покашлювання, сміх, позіхання, плач, просодичними — характеристика голосу, темп, тембр, висота, гучність, наголошування, акцент мовлення. Кожен із цих компонентів посвоєму впливає на сприйняття проголошуваної інформації й особистості, яка цю інформацію доносить.

Значний комунікативний потенціал має голос як інструмент спілкування, джерело інформації, засіб впливу. Він наділений унікальними можливостями щодо передавання інформації, сигналів, не обмежених словесним змістом. Людський голос є продуктом діяльності голосового апарату: голосових щілин (зв'язок), гортані, легень, порожнини рота (з усіма її складниками). Він здатний відтворювати всі звуки: тонові (голосні) і шумові. До 60—90% правильних суджень про людину, її внутрішній стан ґрунтується на вмінні розшифровувати характеристики голосу і манери говорити.

Залежно від звучання слово педагога може сприйматись по-різному, виражати найрізноманітніші відтінки у ставленні, поведінці, оцінках, почуттях. Наприклад, словом «так» можна виразити схвалення, задоволення, радість, роздратування, гнів, осуд тощо.

Швидкість мовлення свідчить про темперамент людини. Якщо у людини надто швидкий темп мовлення, це означає, що вона або імпульсивна, жвава, впевнена у собі, або несмілива, невпевнена. Спокійна й повільна мова є ознакою вдумливості, поміркованості. Якщо темп поступово уповільнюється, це сигналізує, що людина втомилася, замислилася, втратила впевненість. Для досягнення переконливості сказаного, ефективного впливу на інших доцільно сповільнити свою мову, яка, однак, має звучати в межах природного діапазону свого голосу, в іншому разі можливий ефект нещирості.

Основними акустичними засобами передавання невербальної інформації є тембр голосу (амплітудно-частотний склад голосу), мелодика мови (зміна висоти голосу в часі), енергетичні характеристики голосу (сила), темпоритмічні засоби мови. У комунікативній взаємодії багато залежить від тону мови, інтонації (сукупності звукових засобів, що організують мову), інтонаційної виразності мовлення (вираження почуттів і емоцій за допомогою голосу), ритміко-мелодійних аспектів мови (мелодії, ритму, інтенсивності, темпу, тембру, фразових і логічних наголосів). Інтонація виражає думки і почуття, супроводжуючи слово, а іноді — всупереч йому. Будучи не цілком контрольованим свідомістю «звуковим жестом», вона часто несе достовірнішу інформацію про емоційний стан співрозмовника, ніж інші комунікативні засоби. Своєю енергетикою, іншими чинниками вона адресується підсвідомості, підкірковим структурам мозку.

Основними функціями інтонації є: доповнення, заміщення, передбачення мовного висловлення, регулювання мовного потоку, акцентування на повідомленні, економія мовного висловлення. Інтонаційне багатство мовлення залежить від лексичного наповнення, синтаксичної побудови тексту. Інтонаційний спектр утворюють питальна, спонукальна, розповідна інтонація; інтонація запитання, відповіді, підтвердження, згоди, сумніву, заперечення, роздуму, беззастережної впевненості, інтимності, ласкавості, фамільярності, інтонація офіційності, оскарження, осуду, звинувачення тощо. Нерідко вона закладена в семантиці слова (пошепки, закричав, захекатись, збліднути, злякатись, байдуже, весело та ін.). Інтонація у деяких словах поліфункціональна, про що свідчать варіанти вимови слів: “Що?” (“Коли?”) — зі здивуванням, з острахом, погрозою, із зацікавленням; слова «Х-ха!» — з презирством, посмішкою, байдуже, зі здивуванням, із захопленням тощо. Інтонаційне багатство організовує і динаміку тексту, яка залежить від порядку слів, зв’язків на рівні складного синтаксичного цілого і від темпу мовлення.

Засобами інтонаційної виразності є темп мовлення, паузи, логічні наголоси, вибір яких залежить від різних обставин. Індивідуальними звичками людини, її характером, настроєм, темпераментом обумовлюється темп мовлення — швидкість вимови складів, слів, фраз. Позначається на ньому і мета, вікові та індивідуальні особливості аудиторії, специфіка навчального матеріалу, складність його змісту.

Обираючи темп мовлення, вчитель має враховувати, що учням потрібно встигнути усвідомити інформацію (зіставити нове зі своїми знаннями і життєвим досвідом), запам’ятати основні положення, нові поняття. За експериментальними даними, оптимальним щодо цього є середній темп мовлення, виклад складного матеріалу вимагає порівняно уповільненого темпу мовлення, матеріалу, пов'язаного з життєвими асоціаціями, фактами, чуттєвим досвідом учнів, — порівняно прискореного темпу. Однак наслідком швидкого вимовляння є нерозбірливість слів. Погано сприймається і надто повільний темп, бо текст звучить не фразами, а окремими словами.

Загострити увагу до найістотніших положень матеріалу можуть одна-дві фрази на іншу тему, вимовлені у швидкому темпі, пауза — тимчасова зупинка, перерва у мовленні, яка сприяє смисловому уточненню змісту, розділяє мовленнєвий потік на частини, відіграючи значну роль у сприйманні та засвоєнні матеріалу.

Мовлення виступаючого без пауз сприймається аудиторією приблизно так, як мовлення в швидкому темпі, проте надмірна їх кількість уповільнює його темп, знижує ефективність сприймання матеріалу.

Пауза може упорядкувати вислів, привернути увагу до найважливішої інформації. Доцільне щодо цього застосування логічних пауз (дають змогу обдумати наступну фразу) та організаційних (допомагають зосередитися, перейти від одного етапу спілкування до іншого, стимулюють мимовільну увагу). Тривалі лекції, виступи, промови втомлюють, іноді дратують аудиторію, навіть можуть засмутити і розізлити так, що слухачі перестають слухати, починають протестувати. У такій ситуації можуть прислужитися правила театральної педагогіки: тримати паузу для контролювання уваги слухачів стільки, скільки це можливо.

Паузи є цінним компонентом у побутових розмовах. Вони свідчать про повагу до співрозмовника, уміння зосередитись на предметі розмови (зауваживши, що промова викликає протест, слід зупинитися, змінити її тему або припинити розмову взагалі). Нерідко пауза засвідчує відставання думки від мови або й її відсутність у конкретній ситуації.

Кожна людина має потребу «виговоритись», щоб повідомити певну інформацію, побачити реакцію співрозмовника на неї, прийняти адекватне рішення. Тому під час спілкування варто частіше ставити запитання співрозмовникам, стимулювати у них бажання висловитися, розкритися, самореалізуватись у слові. Між окремими словами можна робити незначні паузи, а між реченнями, фразами, окремими думками — триваліші інтервали, даючи змогу слухачам зосередитись. Важливо при цьому уникати зайвих звуків, невизначеності, заповнення пауз словами-паразитами.

На смислову структуру мовлення впливають і наголоси — виділення складу в слові, слова силою голосу, підвищенням тону; логічні наголоси — виділення в мові (реченнях) слів, які несуть більше смислове навантаження (підкреслюють смисл того, про що йдеться), силою голосу, підвищенням тону. Правильне використання логічних наголосів робить мовлення зрозумілим, точним, надмірна кількість їх збіднює мовлення, спричинює перекручення думки. Тому в роботі з текстом учитель, крім розв’язання інших завдань, повинен розвивати навички логічного наголошення слів.

Сприйняття, розуміння інтерпретації змісту висловлювань залежить від використання мовних тактів — цілісних за значенням і об’єднаних інтонаційно відрізків тексту (промови). Між мовними тактами робиться пауза. Читання за мовними тактами не тільки увиразнює фразу, а й спонукає до аналізу її змісту.

Невербальні засоби спілкування

Мовлення — не єдиний спосіб спілкування. Люди обмінюються інформацією й за допомоги інших засобів — жестів, міміки, погляду, пози, рухів тіла, які часто поєднуються в різних комбінаціях. Усе це невербальні (несловесні) засоби.

Невербальні засоби спілкування — це система немовних знаків, що слугують засобами для обміну інформацією між людьми.

Один з найвідоміших фахівців з питань спілкування А.Піз стверджує, що за допомогою слів передається всього 7% інформації, тоді як звуковими засобами — 38%, а за допомогою міміки, жестів і поз — 55%. Без сумніву, вербальні і невербальні засоби спілкування потрібно інтерпретувати не ізольовано, а в єдності, оскільки вони підсилюють взаємодію між співбесідниками.

Між вербальними і невербальними засобами спілкування наявний своєрідний розподіл функцій: словесними передається чиста інформація, а невербальними — ставлення до партнера. Бажано розвивати вміння читати (розуміти) невербальні сигнали, оскільки вони здебільшого спонтанні, несвідомі, а тому щирі. Вміння користуватися ними сприяє формуванню культури спілкування.

На думку американських вчених, для формування першого враження від співрозмовника важливими є перші чотири хвилини зустрічі, а деякі вважають, що досить і двох хвилин.

У наукових дослідженнях є різні класифікації невербальних засобів.

Кінетичні невербальні засоби є найважливішими у спілкуванні. Серед них важлива роль відводиться міміці.

Міміка — це експресивні рухи м’язів обличчя, що виражають психічний стан, почуття, настрій людини в певний момент часу. Міміка репрезентує шість основних емоційних станів: гнів, радість, страх, страждання, подив і презирство.

З мімікою тісно пов’язаний візуальний контакт, тобто погляд, що становить важливу частину спілкування. Розрізняють діловий, світський та інтимний погляди залежно від локалізованої спрямованості на співрозмовника.

Погляд, спрямований у трикутник, вершиною якого є точка посередині чола, а основою -— лінія між очима, є діловим. Він не опускається нижче очей. Якщо погляд фіксується нижче лінії очей — то це соціальний погляд. Інтимний погляд спрямовується в трикутник між очима і грудьми. Погляд має завжди відповідати типові спілкувальної ситуації.

Неабияке значення у спілкуванні відіграють жести.

Жести — це виражальні рухи рук, що передають внутрішній стан людини. За функціональним призначенням і природою вирізняють такі їх види:

1. Ритмічні жести дублюють інтонацію, виокремлюють певні частини висловлювання, підкреслюють логічний наголос, сповільнення чи прискорення темпу мовлення.

2. Емоційні жести передають найрізноманітніші відтінки почуттів: подив, радість, захоплення, ненависть, роздратування, розчарування.

3. Вказівні жести виконують функцію виділення якогось предмета серед однорідних. З цією метою послуговуються рухами пальців, кисті, цілої руки.

Увага! Етикетна компетенція! Показувати пальцем на людей неввічливо.

4. Зображувальними жестами відтворюють предмети, тварин, інших людей (їхню форму, рухи, розміри). Ними користуються в тих випадках, коли не вистачає слів чи необхідно підсилити враження і вплинути на слухача наочно.

5. Жести — символи інформують про певні дії, властивості, наміри тощо. Такі жести не мають нічого спільного з діями, про які вони сигналізують. Наприклад, піднесена рука з випрямленими пальцями — "прошу слова". До жестів-символів належать умовні жести вітання, прощання, заклик до мовлення, передчуття приємного.

Наведемо поширені жести і їх тлумачення:

- пальці рук зціплені — знак розчарування і бажання співрозмовника приховати своє негативне ставлення;

- прикривання рота рукою — слухач розуміє, що ви говорите неправду;

- почухування і потирання вуха — співрозмовник наслухався і хоче висловитися;

- потирання скронь, підборіддя, прикривання обличчя руками — особа не налаштована розмовляти в цей момент;

- людина відводить очі — підтвердження того, що вона щось приховує;

- схрещення рук на грудях — людина нервує, краще розмову закінчити чи перейти на іншу тему;

- схрещення рук і тримання пальців у кулаці — людина налаштована вкрай вороже;

- відтягування комірця — людина гнівається або дуже схвильована;

- вказівний палець спрямований прямовисно до скроні, а великий підтримує підборіддя — негативне або критичне ставлення до почутого;

- руки за головою — впевненість, перевага над співрозмовником;

- потирання ока — людина говорить неправду;

- тримання рук за спиною — впевненість у собі.

Поза теж має комунікативний сенс і репрезентує не тільки душевний стан людини, але й її наміри, налаштованість на розмову.

Поза — це мимовільна або зумисна постава тіла, яку приймає людина. Вирізняють «закриті» й «відкриті» пози. Відомо, що людина, зацікавлена в спілкуванні, буде орієнтуватися на співрозмовника, нахилятиметься в його сторону, повернеться до нього всім тілом, а якщо не хоче його слухати — то відійде назад, стоятиме напівобернувшись. Людина, яка хоче заявити про себе, буде стояти прямо і вся буде напружена, якщо не потрібно підкреслювати свій статус — займе спокійну невимушену позу.

І насамкінець, хода людини, тобто стиль пересування, теж належить до важливих невербальних засобів спілкування. За ходою можна впізнати емоційний стан співрозмовника — гнів, страждання, гордість, щастя. Хода тяжка, коли людина гнівається, легка — радіє, в’яла, пригнічена — страждає. Найбільша довжина кроку, коли людина почувається гордо.

Окрему систему становлять ритміко-інтонаційні невербальні засоби: інтонація, гучність, темп, тембр, тональність. Радість і недовіра зазвичай передаються високим голосом, гнів і страх — також досить високим голосом, але в більш широкому діапазоні тональності, сили і висоти звуків. Горе, сум, втому передають м’яким і приглушеним голосом.

Темп мовлення теж відтворює певний стан людини: швидкий — переживання і стривоженість; повільний — пригнічення, горе, зарозумілість чи втому.

До такесичних засобів спілкування відносять і динамічні дотики у формі потиску руки, поплескування по плечах, поцілунку. Доведено, що динамічні дотики є не лише сентиментальною дрібницею спілкування, а й біологічно необхідним засобом стимуляції. Вони зумовлені багатьма чинниками: професійним статусом партнерів, віком, статтю, характером їх знайомства.

Такий такесичний засіб як поплескування по плечу можливий за умови близьких стосунків партнерів спілкування. Потиск руки може бути трьох типів: домінантним (рука зверху, долоня розвернута вниз), покірним (рука знизу, долоня розвернута вверх) та рівноправним.

Великий палець, піднятий вверх.У Британії, Австралії та Новій Зеландії великий палець руки, піднятий вверх, має декілька значень. Він використовується автостопщиками при голосуванні на дорозі; означає, що все в порядку; а коли палець піднімають різко, то цей жест набуває образливого сексуального значення. В Греції, наприклад, цей жест має значення «та пішов ти!». Уявляєте собі австралійського автостопщика, який вимагає зупинити грецьку машину таким чином. Розповсюджене значення цього жесту в нашій країні це «все в порядку», «дуже добре», «клас». Великий палець також використовується в поєднанні з іншими жестами для визначення влади і переваги, а також у ситуаціях, коли хтось пробує показати співрозмовникові, що той повністю під його владою.

Знак «V». В Австралії, Великобританії цей знак має образливе значення. В.Черчілль використовував його в якості символу перемоги (victory) під час другої світової війни, але при цьому його долоня була повернута від співрозмовника. Також у багатьох європейських країнах цей жест означає цифру «2». Для бармена це означає принести два бокали пива тощо.

Ці приклади свідчать, що різне національне розуміння різних жестів може привести до зовсім непередбачуваних результатів. Тим, кому доводиться багато подорожувати по світу, спілкуватися з іноземцями, найкраще керуватися принципом: «Якщо ви в Римі, робіть те, що і всі римляни». Це допоможе вам уникнути багатьох незручних ситуацій.

Найбільш серйозна помилка, яку може зробити новачок в інтерпретації мови тіла, — це трактування окремих жестів незалежно від інших, а також незалежно від ситуації. наприклад, почісування потилиці може мати різні значення: лупа, спека, невпевненість, забування, брехня. Тому для правильного розуміння будь-якого жесту, необхідно розглядати його в сукупності з іншими.

Кожен жест — це окреме слово, яке може мати кілька значень. Жести складаються у своєрідне «речення». Тільки зрозумівши їх зміст, можна безпомилково зрозуміти почуття співрозмовника і його ставлення до вас.

Велике значення у процесі спілкування мають жести, які є багатозначними і несуть у собі певну інформацію.

Жести сміху:

– рівний сміх видає уважну людину;

– дуже голосний, при якому деформується обличчя, свідчить про те, що людина не керує собою;

– так звана «закрита посмішка», при якій куточки вуст піднімаються чи опускаються, видає самовпевнену людину, а іноді насмішку чи зневагу до інших;

– людина, яка сміється з закритими очима — любитель насолод;

– коротким, уривчастим сміхом сміється людина, яка безкомпромісно йде до накресленої мети;

– тихий регіт видає людину, яка любить товариство і легко завойовує дружбу.

Жести ходи:

– люди, які ходять швидко, розмахуючи руками, мають чітку мету і готові негайно діяти;

– люди, які тримають руки в кишенях, переважно критичні і потайні, їм подобається пригнічувати інших людей;

– люди, які знаходяться в пригніченому стані, також ходять, тримаючи руки в кишенях, тягнучи ноги і рідко дивляться вгору або в тому напрямку, куди йдуть;

– люди, які зайняті вирішенням проблем, часто ходять у медитативній позі: голова опущена, руки щіплені за спиною, захват ліктів — контролює себе;

– самозадоволені, дещо помпезні люди символізують свій стан тихою ходою – підборіддя високо підняте, руки рухаються підкреслено інтенсивно, ноги, наче дерев’яні.

Жести з окулярами та обличчям:

– погляд поверх окулярів — негативний;

– повільне зняття окулярів і доскіпливе витирання скелець — засіб витрачати час;

– кінчик дужки в роті — чекає надходження нової інформації;

– погладжування шиї долонею — захист;

– відвертання обличчя вбік — незадоволення і відхилення всіх пропозицій;

– очі вбік — нещирість, каже неправду;

– захват носа — велика застережливість у всьому, що приймається;

– погладжування підборіддя — приймає рішення;

– постукування по столу чи ногою по підлозі — тест стурбованості;

– голова в руках, очі напіввідкриті — нудьга, зниження інтересу до теми;

– потирання носа − це прикриття від обману.

Жести за столом:

– розкачування на стільці — звичайний тест задоволення, володіння ситуацією;

– відкривання і закривання ящика стола — роздумування над складною проблемою;

– якщо людина встала з-за столу, починає ходити — не спиняйте, може загубити думку.

Жести з руками:

– якщо щеплені руки — це жест підозри і недовіри;

– подзенькування монетами в кишені — людина стурбована недостатністю грошей;

– посмикування себе за вухо — позбавлення від пригнічуючих подій;

–готовність вислухати співбесідника — руки складені біля рота;

– легкий уклін уперед — прояв інтересу до співрозмовника.

Володіння темою розмови — витягнута рука долонями вниз перед собою і широкий круговий жест ніби охоплюєте тему рукою.

Точність суджень — якщо готові привернути увагу до думки чи факту в необхідний момент, з’єднайте великий і вказівний палець.

Бажання щось приховати — прикриття обличчя руками, потирання висків, підбородку і відведення очей в сторону.

Руки схрещені на грудях — це насмішка, неувага.

Руки на поясі — готовий до дій.

Руки на колінах — готовий завершити зустріч.

Руки схрещені — агресивність і закритість до спілкування.

Доторкання рук (привітання з самим собою) — це емоційна безпека, винагорода.

Пальці або ручка в роті — потреба в підтримці.

Потирання щоки — нудьга.

Палець біля скроні — зацікавленість.

Палець підтримує підборіддя — має негативні думки.

Потирання потилиці — не хоче визнати забуття.

Пальці схрещені вертикально — демонстрація почуття переваги.

Доторкання браслета годинника — бажання приховати хвилювання.

Прояв агресивності — занадто живі жести, націлені в сторону співбесідника, голова втягнута в плечі, нахмурені брови і схрещені ноги.

Поступлення — стиснуті коліна, тіло відкинуте назад, ніби злякався, руки складені на животі.

Відтягування комірця — неправда, яка може бути розкрита.

Схрещення ніг — права нога на лівій — захисна позиція.

Голова вертикально — нейтральне ставлення до проблеми і до вас.

Голова в сторону — зацікавленість вами чи проблемою.

Голова вперед — не підтримує пропозицію.

Паління — послаблення напруги при стресах.

Дим вверх — упевненість, самозадоволеність людини.

Дим вниз — підозрілість, ворожа настороженість.

Попіл постійно струшується в попільничку — важкий внутрішній стан людини.

Погашення сигарети, спаленої на половину — бажання завершити розмову.

Косий погляд з піднятими бровами і посмішкою – зацікавленість вами.

Косий погляд і опущені брови — вороже і критичне ставлення до вас.

Зауважимо, що вчені розрізняють три типи поглядів:

● діловий — співрозмовники дивляться на умовний трикутник, який розміщується на лобі, що сприяє утриманню поглядів приблизно на однаковому рівні;

● соціальний — співрозмовники звертають увагу на трикутник, який проходить через лінію очей до підборіддя;

●інтимний — це низка поглядів від соціального до трикутників умовних на інших частинах людського тіла.

Екстралінгвістична система - це наявність під час спілкування пауз, а також різних вкраплень у голос - сміху, плачу, покашлювання, зітхання. Ці засоби доповнюють словесні висловлювання.

МИСТЕЦТВО ПУБЛІЧНОГО ВИСТУПУ

Усякий публічний виступ має бути спрямований на вирішення конкретного завдання. Без такого завдання не може бути гарного виступу.У цілому кожен виступ спрямований на вирішення наступних загальних завдань:

• розвиток пізнавальної діяльності людей;

• стимулювання позитивних або критичних установок слухачів на певні справи;

• формування пізнавальних та інших інтересів;

• формування творчого стилю роботи і життя;

• формування громадської та професійної активності;

• ознайомлення з досягненнями практики, науки, техніки, а також поточним станом справ у країні, регіоні, колективі і т.ін.

Приступаючи до підготовки виступу, слід пам’ятати те, що за рідкісним винятком його завдання скоріше пов’язані таки не з сполученням якихось зовсім нових відомостей для слухачів, а з поясненням, інтерпретацією подій, про які їм уже відомо з різних джерел. У публічному виступі, як правило, систематизуються вже відомі дані, дається передбачувана перспектива розвитку обговорюваного предмета.

Зі сказаного випливає, мабуть, головне правило виступу:

• Ніколи не обмежуйся повідомленням голих фактів. Роз’яснюйте, розтлумачуйте, узагальнюйте факти і робіть на цій підставі відповідні висновки.

Головною ознакою гарного виступу, безумовно, є відповідний зміст. Зміст, при цьому, повинен відповідати низці вимог:

1. Зміст виступу повинен враховувати сучасні досягнення науки і практики (науковість).

2. Зміст повинен бути пов’язаний з найважливішими практичними і пізнавальними проблемами.

3. Матеріал виступу повинен викладатися логічно і доказово.

4. Зміст виступу повинен відрізнятися новизною. Мається на увазі новизна, перш за все, за формою викладу, новизна інтерпретації, трактування фактів, своєрідність оцінки виступаючим обговорюваного предмета.

5. Виступаючий повинен проявляти особисту зацікавленість в обговорюваних питаннях, завданнях і їх вирішенні. Аудиторія завжди добре відчуває, чи пов’язаний виступаючий з висвітлюваною ним темою, чи говорить про ті питання, над якими сам розмірковує, чи ж його виступ побудовано лише на загальних міркуваннях, на матеріалі з «інших рук», а сам він особисто далекий від предмета обговорення.

До вказаних вище загальних вимог щодо змісту виступу і його подачі можна додати чимало більш приватних, але не менш важливих правил і рекомендацій:

1. Різними методами з’ясовуйте, що майбутнім слухачам: а) відомо, б) мало відомо, в) зовсім невідомо.

2. Не бійтеся розкривати помилки.

3. Максимально використовуйте близький, зрозумілий слухачам матеріал.

4. Запам’ятовуй усе, що може знадобитися в ваших виступах.

5. Не посилайтеся на факти, які самі не спостерігали, не перевіряли, дізналися від інших. Використовуйте матеріал від першоджерел інформації, як би важко це не було.

6. Якщо в чомусь сумніваєтеся — взагалі не говоріть про це.

7. Вчіться витягати з будь-якого факту, навіть другорядного, потрібний сенс.

8. Не захоплюйтеся негативними прикладами, навіть критикуючи.

Дотримання перерахованих правил застереже від помилок щодо змісту виступу:

- однобічність, тенденційність у доборі матеріалу;

- незнання найважливіших фактів, що відносяться до теми;

- переклад уваги слухачів на другорядні, дрібні питання;

- повідомлення, або просте повторення відомого;

- безпідставні та необгрунтовані прогнози, передбачення, припущення;

- перевантаження виступу фактичним матеріалом.

Критерії правильно побудованих публічних виступів:

1. Ерудованість, знання предметів суміжних областей.

2. Переконливість виступаючого.

3. Культура мовлення.

4. Уміння бачити і відчувати слухачів. Культура спілкування, контакт з аудиторією.

5. Уміння так піднести питання, що воно стає власною проблемою слухачів.

6. Вміння аргументувати. Стрункість і послідовність.

7. Уміння застосовувати наочні та технічні засоби.

Що стосується ефективності публічного виступу, то її, на відміну від ораторського майстерності, можна оцінювати за такими критеріями:

1. Відповідність впливу публічного виступу його меті та завданням.

2. Ступінь і характер активності слухачів під час виступу.

3. Ступінь впливу почутого як на інтелект, так і на почуття слухачів.

З метою підвищення майстерності та ефективності своїх виступів, кожен повинен не боятися, а скоріше, навіть, прагнути пройти через як можна більше число різних видів випробувань на якість виступу, таких, наприклад, як:

• попереднє обговорювання всього виступу, або його окремих місць;

• зовнішнє рецензування виступу, або його тексту;

• прослуховування виступу колегами з подальшим обговоренням.

На всіх стадіях підготовки та реалізації самого виступу необхідно пам’ятати про аудиторію, на яку він розрахований.

Почуття аудиторії — це якість, яку неодмінно повинен розвивати в собі кожен оратор. Для цього потрібно збирати відомості про аудиторію перед якою планується виступ, враховувати такі сторони аудиторії, як її однорідність або неоднорідність, спеціальність, освітній рівень, приблизне коло інтересів, її знайомство з проблематикою виступу, демографічні особливості. Все це буде додатковою гарантією від уникнення помилок, зокрема від помилки у вигляді розрахунку на якогось так званого «середнього слухача». Інакше кажучи, виступаючий повинен проявити турботу про відповідність свого виступу потребам та інтересам слухачів, а також їх можливостям.

Збираючи відомості про аудиторію, слід звернути увагу на наявну у слухачів установку і на їх настрій, мотиви різних видів: інтелектуальні, моральні, естетичні. Оцінюючи ставлення слухачів до теми виступу, треба для себе з’ясувати, наскільки вона важлива для слухачів, яка ступінь їх знайомства з темою, які джерела їх інформацією по темі. І окремо необхідно врахувати ставлення аудиторії до самого виступаючого.

Аудиторія підсвідомо, не замислюючись над цим, очікує від вас всього чотири речі:

- гарно виглядати;

- посміхатися;

- дивитися людям у вічі;

- говорити впевнено. (Впевненість — заразлива).

Кожному, хто готується до виступу, важливо розвивати в собі навички спостереження за аудиторією, вчитися налагоджувати і підтримувати контакт з нею. У цьому можуть допомогти наступні правила:

1. Виробляйте звичку дивитися на слухачів, переводячи погляд від одного до іншого, переходячи від однієї групи слухачів до іншої, якщо це, звичайно, можливо.

2. Фіксуйте всі репліки. Хоча відповідати на них не обов’язково.

3. Не перетворюйте короткий виступ в «вечір запитань і відповідей», відповідайте на один-два питання слухачів під час виступу і повертайтеся до основного матеріалу.

4. Прагніть до вичерпних відповідей.

5. Завжди шанобливо ставтеся до слухачів. Будьте уважними до них.

6. Ніколи не підкреслюйте своєї переваги над слухачами ні в чому, навіть якщо таке є.

7. Не робіть грубих, образливих зауважень слухачам.

8. Дотримуйтеся регламенту.

9. Аналізуйте кожен свій виступ з метою усунення промахів, які можуть перешкодити контакту зі слухачами.

10. Зв’язуйте свій виступ з практичними потребами слухачів, з інтересами і завданнями суспільства, різних груп населення, всіх громадян.

11. Якщо слухачі записують, орієнтуйте їх слухати, записуючи, а не записувати, слухаючи. Орієнтуйтеся на запис загальної будови виступу, своїх думок, доказів, оригінальних прикладів, вказівок на труднощі питання.

12. У міру відхиляйтеся від задуманого, якщо це відповідає інтересам слухачів. Заохочуйте до запитань. Вводьте у виклад елементи бесіди.

13. Залишайте час для відповідей на питання після виступу.

Структура публічного виступу

Основними елементами структури доповіді є:

1. Вступ, за допомогою якого доповідач привертає увагу слухачів і налаштовує їх на тему свого виступу.

2. Стержнева ідея.

3. Основна частина, в якій розкриваються головні пункти доповіді.

4. Висновок, в якому підводяться підсумки.

Вступ

Вступ необхідний у кожному виступі. Це диктується необхідністю з чогось почати, привернути увагу слухачів, налагодити контакт з аудиторією. Власна структура вступу може включати в себе наступні елементи:

1. Вступне зауваження.

2. Формулювання конкретної мети виступу для слухачів.

3. Огляд головних питань теми виступу, якщо виступ досить тривалий. Відомо, що добрий початок — половина успіху. Майже у всіх випадках виступ вдається або не вдається, навіть провалюється в перші кілька хвилин. Тому особливу увагу потрібно звернути на вступ і вступне зауваження. Виступаючий повинен заздалегідь продумати варіанти вступного зауваження. Це завжди повинно бути щось цікаве і, бажано, близьке аудиторії, наприклад, повідомлення чогось не зовсім звичайного, особлива постановка питання або спеціально підібрана цитата оригінального автора, нарешті, просто деяке гумористичне зауваження.

Почати виступ можна також одним із таких способів:

• повідомлення теми і основних питань; характеристика їх теоретичного і практичного значення;

• пряме запрошення до спільного обговорення, пошуку відповідей на поставлені питання;

• коротка характеристика суті питання, формулювання основної думки виступу;

• вираз свого ставлення до присутніх, звичайно позитивного, або навіть підкреслено позитивного та інші.

Слід мати на увазі, що гумористичний і особливо іронічний початок, а також просто багатообіцяючий початок вимагають особливої обережності.

Вступ передбачає дотримання ряду правил. Ось їх приблизний перелік:

1. Готуйте вступ заздалегідь. Не думайте, що початок виступу складеться сам собою з виходом на трибуну.

2. Особливо ретельно готуйте першу фразу (правило першої фрази).

3. Перші слова виступу рекомендується записувати, а іноді навіть, залежно від обстановки, прочитувати дослівно, щоб подолати хвилювання, увійти, що називається, в колію.

4. Особливо уважно вибирайте звернення до слухачів — це хороший засіб залучення уваги: «Панове!», «Колеги! » і т.ін.

5. Прагніть до лаконічності, не затягуйте вступ. Найчастіше для вступу достатньо 3-4 хвилин — спокійне читання приблизно однієї сторінки друкованого тексту. У тривалому виступі на 1-1,5 години, як показує досвід, вступ робиться в межах 5-7 хвилин.

Основна частина виступу

В основній частині доповіді розгортається стержнева ідея, розкриваються її аспекти. У ній викладається основний матеріал, послідовно роз’яснюються висунені ідеї і положення, доводиться їх правильність, слухачі підводяться до необхідних висновків.

Головна частина виступу являє собою процес виявлення характеристик явищ, що відносяться до теми, розгляд найбільш важливих, складних і нерідко дискусійних моментів теми, встановлення необхідних зв’язків між явищами і фактами. Такий підхід веде до розкриття теми в цілому.

Основна частина всякого виступу повинна бути пов’язана з викладом основного змісту теми, його аналізу, узагальнення, обґрунтуванням висунутих при цьому положень, тез.

План розвитку основної частини має бути зрозумілим, а предмет доповіді розкриватися конкретно. Має бути підібрано якомога більше фактологічних матеріалів і необхідних прикладів. Пожвавлюють виступ приклади з художньої літератури, прислів’я, приказки, фразеологізми. Навіть у серйозну за змістом доповідь доречно ввести елементи гумору.

При цьому слід також дотримуватися таких методичних правил:

1. Складні питання повинні отримувати в плані повний розворот.

2. Питання, що добре відклалися в пам’яті, в плані можуть бути позначені однією — двома фразами, або навіть окремими словами.

3. Промовець має право розглядати одні питання детальніше, інші у загальних рисах, треті і зовсім опустити. Але при цьому обов’язково повинне даватися обґрунтування, чому розглядаються одні питання й опущені інші.

4. Питання, що стоять близько один до одного, по можливості повинні об’єднуватися.

Правила композиції основної частини

1. Думки мають бути пов’язані логічно, витікати одна з іншої, доповнювати один одного (послідовність).

2. Враховуйте, що сильні аргументи, нова інформація завжди привертають увагу, прагнете робити сильний початок, емоційні «аргументи» поміщайте в середині викладу, найсильніші аргументи наводьте у кінці (посилення).

3. Домагайтеся максимальної узгодженості структури виступу і його змісту. Розбиття викладу на пункти і їх послідовність повинні витікати з самого матеріалу, диктуватися ним (органічна єдність).

4. Використайте мінімум слів, фактів, доказів, тільки те, що веде до розкриття теми, з’ясування її суті (економія засобів).

При написанні основної частини необхідно визначити метод — вибір ключових слів і їх подання. Для інформаційної доповіді такими словами можуть бути аналіз, демонстрація, пояснення, підсумовування, порівняння, опис, обговорення, перерахування, показ.

Основна частина переконливої доповіді може включати слова: прийняти, зробити, вступити, підтримати, погодитися, внести вклад, допомогти, захистити, запропонувати, розділити думку, виступити за.

Існує шість методів викладу основної частини:

Індуктивний метод — виклад матеріалу від конкретного до загального. Промовець розпочинає мову з окремого випадку, а потім підводить слухачів до узагальнень і висновків. Цей метод використовується в агітаційних виступах.

Дедуктивний метод — виклад матеріалу від загального до окремого. Доповідач спочатку розмови висуває якісь положення, а потім роз’яснює їх сенс на конкретних прикладах і фактах. Цей метод отримав широке поширення у виступах пропагандистського характеру.

Метод аналогії — зіставлення різних явищ, подій, фактів. Зазвичай паралель проводиться з тим, що добре відоме слухачам. Це сприяє кращому розумінню матеріалу, що викладається, допомагає сприйняттю основних ідей.

Концентричний метод — розташування матеріалу навколо головної проблеми, що піднімається доповідачем. Промовець переходить від загального розгляду центрального питання до конкретнішого і поглибленого його аналізу.

Ступінчастий метод — послідовний виклад одного питання за іншим. Розглянувши яку-небудь проблему, доповідач вже більше не повертається до неї.

Історичний метод — виклад матеріалу в хронологічній послідовності, опис і аналіз змін, які сталися в тій або іншій особі, предметі з часом.

Використання різних методів викладу матеріалу в одній і тій же доповіді дозволяє зробити структуру головної його частини оригінальнішою, нестандартною. Проте слід пам’ятати, що яким би методом не користувався доповідач, його мова має бути доказовою, а судження і положення переконливими.

Продумуючи структуру своєї доповіді, доповідач не повинен забувати про підтримку уваги, яка з часом притупляється і людина перестає слухати. Складаючи свою доповідь, слід визначити, який з існуючих прийомів використати: звернення до слухачів з несподіваним питанням; переривання мови, використання паузи; питально-відповідний хід; приклади з художньої літератури, прислів’я, приказки, афоризми і тому подібне. Викладаючи основну частину доповіді дуже важливо не перевитрачати час, обов’язково залишивши його для висновку.

Висновок

Викладаючи основну частину доповіді, дуже важливо не перевитрачати час, обов’язково залишивши його для висновку. Висновок є важливою композиційною частиною будь-якої доповіді. У висновку підводяться підсумки, формулюються виведення, які виходять з головної мети основної ідеї виступу або аудиторія спонукає до певних дій. Деякі дослідники комунікацій пропонують закінчити доповідь узагальненням, тобто можна ще раз підкреслити важливість проблеми, вірність основної ідеї, плідність використаного методу, при цьому використовуючи такі прийоми, як: особистий досвід, гумор, ілюстрації.

Відносно висновку можна порекомендувати дотримуватися наступних правил:

1. Не закінчуйте доповідь жартом, що особливо не відноситься до справи: це викликає враження несерйозності.

2. Не допускайте на закінчення численних дрібних додавань, як наприклад: «закінчуючи, я хотів би сказати» і тому подібне.

3. Правильно розраховуйте тривалість доповіді. Ніколи не говоріть, що не встигли укластися і тому вимушені закінчувати (дуже груба і, на жаль, помилка, що часто зустрічається).

ДОДАТКИ

• Комунікативні тренінги

Освіта в цілому є надзвичайно консервативною системою, тому і нові технології запроваджувати в освітній процес складно. Однак вона як підсистема суспільної системи не повинна відставати в темпах розвитку і теж має змінювати структуру, підходи до її організації, упроваджувати нові засоби, технології формування і розвитку молодого покоління.

Усі зміни, які вносять щось нове до тієї чи іншої галузі, прийнято називати інноваціями. Тобто під інноваціями розуміють нові ідеї, процеси засоби, технології та отримані з їх допомогою результатів у будь-якій сфері діяльності. При цьому слід пам’ятати: оскільки інновації — це нововведення в усталену систему, то вони можуть як покращити, так і погіршити. Тобто суть не в самих нововведеннях, а в кінцевому результаті, який можна отримати, використовуючи інновацію.

Дефініція «інновація» має комплексне значення, оскільки складається з двох форм: власне ідеї та практичної реалізації. Отже, інновації в освіті розглядають як процес створення, запровадження та поширення в освітній практиці нових ідей, засобів, педагогічних технологій.

Педагогічні інновації — це результат творчого пошуку оригінальних, нестандартних рішень педагогічних проблем. Безпосереднім продуктом творчого пошуку можуть бути нові навчальні технології, оригінальні виховні ідеї, форми та методи виховання, нестандартні підходи в управлінні. Побічним продуктом інновацій, як процесу творчої діяльності, є зростання педагогічної майстерності педагога, майбутнього вчителя, рівня критичного мислення, світогляду. Тобто творчий пошук та реалізація ідей інновацій веде до новоутворення у цілісній педагогічній системі.

Як засвідчує аналіз науково-педагогічних джерел, до інноваційних технологій дослідники відносять використання тренінгів з метою формування професійної компетентності. Теоретичний аналіз проблем тренінгу з метою формування і розвитку різнопланових властивостей осособистості здійснювали І.Агєєва, В.Бабайцева, Л.Бондарева, С.Занюк, О.Главник, Г.Бевз, Л.Іванова та інші. Проблему формування комунікативної компетентності педагога за допомогою тренінгів досліджували як зарубіжні (Д.Льюіс, Е.Сидоренко),так і вітчизняні (А.Ващенко, В.Киричок) дослідники.

Деякі автори визначають тренінг як метод ігрового моделювання ситуацій з метою розвитку певних компетентностей, формування і вдосконалення різних особистісних якостей, умінь і навичок, підвищення самосвідомості й поведінки шляхом включення у тренінгові ситуації учнів/студентів у ролі учасників, глядачів тощо.

Дослідники удосконалення педагогічного процесу за допомогою названої технології стверджують, що тренінг належить до технологій інтерактивного навчання і має такі ж компоненти, як і технологічний процес використання інтеракцій. Зокрема для тренінгів характерна наявність миследіяльності з опорою на використання мисленнєвих операцій (аналіз, синтез, порівняння, класифікація, узагальнення); смислотворення як усвідомлення нового й необхідного для себе (змісту, діяльності, якості тощо); свідомого регулювання діяльністю (готовність і здатність самостійно діяти і взаємодіяти з іншими); створення ситуації успіху, що є мотивом саморозвитку, самовдосконалення; рефлексії (готовність і здатність зафіксувати зміни у власному розвитку, визначити причини таких змін, вміти дати оцінку ефективності отриманих результатів).

З метою формування комунікативної компетентності на заняттях з граматики ефективного спілкування ми застосовували два види тренінгів: орфоепічний та комунікативний.

Використання орфоепічного тренінгу було спрямоване на вдосконалення навичок вимовляння у: словосполук з метою формування орфоепічних та лексичних навичок, що є підґрунтям формування комунікативних умінь. Лексика до орфографічного тренінгу відбиралася відповідно до принципів: орфографічної складності, частотності використання лексики в освітньому процесі.

Тренінгові заняття будувалися за такими структурними компонентами:

1. Вступна частина

а) знайомство;

б) мотиваційний етап;

в) повідомлення мети і завдань;

г) оцінка рівня поінформованості про проблему;

д) правила;

ж) очікування.

2. Основна частина

а) пошук шляхів розв’язання проблеми;

в) створення ситуації успіху;

г) тренінгові вправи;

д) тренінгові ігри;

ж) розвиток практичних навичок за допомогою драматизації.

3. Завершальна частина

а) рефлексія власної діяльності;

б) рефлексія діяльності учасників групи;

в) аналіз досягнення поставлених завдань тренером;

г) завершення заняття.

Приклади побудови тренінгової технології на заняттях під час вивчення орфографічного матеріалу.

Вправа «Цікава власна назва» (орфограма «Уживання великої літери (букви)»

1. Сфера спілкування — особистісна.

2. Тема спілкування «Власні назви України». Орфограма «Уживання великої літери (букви)».

3. Навчальна мета: сприяти знайомству за допомогою розповіді історією власних назв, учити правильно вживати слова на позначення власних назв, формувати комунікативні дії співрозмовників, акцентувати увагу на орфограмі «Уживання великої літери (букви)».

4. Предмет спілкування (адресат) — учні/вихованці гуртка/студенти групи.

5. Комунікативне завдання (мета): уміти цікаво розповісти про не зовсім звичне своїм співрозмовникам.

6. Умови спілкування: учасники розташовуються на стільцях колом.

7. Час спілкування — 5 хв.

8. Кількість учасників без обмежень (за наявності великої групи, можна розділити її на підгрупи створюватимуть власні невеличкі кола).

9. Стиль, тип, вид спілкування: художній, монологічна розповідь з елементами опису.

10. Лексика спілкування: іменники на позначення власних назв українською мовою.

11. Граматичні особливості вживаної лексики: вчити вживати власні назви з прикметниками в однині.

12. Хід гри: вчитель пропонує кожному розповісти щось цікаве, пізнавальне чи кумедне, незвичайне про власну назву, щоб допомогти іншим запам’ятати власну назву та асоціювати її з конкретним предметом. Один член групи (або викладач) починає вправу, далі продовжують всі учасники. Наприклад:

Тарас Шевченко — батько новітньої української нації

Чимало наших співвітчизників прославило ім’я України своєю творчою працею як у рідній землі, так і по всьому світу. Та є серед українців постатті, велич яких не може поміститись у рамки національного буття — постатті світового, планетарного маштабу, що є скарбом усієї людської цивілізації. Їх називають пророками, велетами духу, людьми, народженими згори, тими, що отримали найвище Боже одкровення. Українців, у період їхнього національного самоствердження, Господь обдарував декількома велетами — це Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка та митрополит Андрей Шептицький.

Щоб усвідомити, ким є для українців Тарас Шевченко, достатньо лише пригадати, що в кінці XIX та в першій половині XX століть і на Сході і на Заході України, на еміґрації та численних поселеннях, практично в кожній українській хаті — чи то хаті селянина, чи робітника, чи службовця, або ж інтелігента на найпочеснішому місці, поряд з образами Господа Бога і святих, обов’язково, вбраний вишиваними рушниками, знаходився портрет великого Кобзаря. У неділю, зібравши велику сім’ю, батько шанобливо і урочисто нарівні зі Святим Письмом читав «Кобзаря» Тараса Шевченка.

Відразу після смерті поета в українському народі починається витворюватись правдивий культ (в доброму розумінні цього слова) національного пророка. Подібно до Мойсея, Тарас Шевченко із затурканих селян, що почали перетворюватись на аморфну етнічну масу і втрачати розуміння своєї ідентичності, сформував свідому європейську націю; він вказав чіткий та зрозумілий для кожного українця орієнтир: В своїй хаті — своя правда, і сила, і воля». І не дарма великий Каменяр написав про Шевченка: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові свіжі й вільні шляхи професорам та книжним ученим».

В історії України ще не було людини, що зробила б такий велетенський вплив на уми і серця своїх співвітчизників. Він не був політиком, та на його ідеях сформувались і зросли чимало громадських організацій і партій. Він не був полководцем, але його слово змобілізувало сотні полків, дивізій, цілі армії, підняло до збройної боротьби мільйони українців, здобуло не одну визначну перемогу на полі бою. Він не був дипломатом, проте широта його поглядів, вклад у світову літературу та мистецтво, а головне світоглядні ідеї загальнолюдських братерства та любові, що базувались на християнських цінностях, здобули для України та українців належне визнання та пошану серед світової спільноти. Він не був проповідником, та своєю щирою вірою в Бога, дитячою відданістю Творцеві, гарячими віршами-молитвами вберіг обидві українські Церкви: на Сході — від безслідного розчинення в Церкві московській, на Заході — від латинізації. Він не народився пророком і зовсім не прагнув ним бути, але за Божим провидінням ним став і вивів свій народ з «єгипетського» ярма, хоча сам так і не побачив землі обіцяної / За матеріалами книги:Літопис Української Повстанської Армії/

13. Рефлексійна діяльність: звертається увага на те, щоб розповісти щось цікаве про себе та власну назву (екскурсія, спогади, бажання).

Вправа «Мудрість народної творчості». (орфограма «Букви е, и, що позначають ненаголошені голосні в коренях слів»).

1. Сфера спілкування — особистісна.

2. Тема спілкування «Народна творчість».

3.Навчальна мета: сприяти ознайомленню учнів/студентів із народними прикметами, прислів’ями та приказками, учити правильно вимовляти ненаголошені [е], [и] в словах, формувати комунікативні дії співрозмовників, акцентувати увагу на орфограмі «Букви е, и, що позначають ненаголошені голосні в коренях слів».

4. Предмет спілкування (адресат) — учні/студенти групи.

5.Комунікативне завдання (мета): уміти цікаво розповісти про не зовсім звичне своїм співрозмовникам.

6.Умови спілкування: учасники розташовуються на стільцях колом.

7.Час спілкування — 5 хв.

8. Кількість учасників без обмежень (за наявності великої групи, можна розділити її на підгрупи створюватимуть власні невеличкі кола).

9. Стиль, тип, вид спілкування: художній, монологічна розповідь з елементами опису.

10.Лексика спілкування: іменники із буквами е, и, що позначають ненаголошені голосні в коренях слів.

11. Граматичні особливості вживаної лексики: вчити правильно вимовляти іменники, прикметники з ненаголошеними [е], [и] в корені.

12. Хід гри: викладач пропонує кожному розповісти про народні прикмети, пов’язані із життям тварин, які містять слова з ненаголошеними [е], [и] в корені, звертати особливу увагу на ці слова для кращого запам’ятовування. Один з учасників гри починає вправу, далі продовжують інші учасники. Наприклад: «Тварини, птахи, земноводні, комахи та ін. присутні в народних обрядах та іграх, у системі прикмет і ворожінь тощо. Вони сприймаються або як безкорисливі помічники, або як злі вороги людини.

Вірять, наприклад, вночі сова показує чорту гнізда інших птахів, тому вдень птахи переслідують її, аби помститися. Людині її краще не чіпати, адже вона уособлює собою лихі звістки: крики сови вночі віщує нещастя; якщо сова вдариться у вікно, то згорить хата або помре її господар.

Ластівка — то «божа пташка». Народ здавна радіє, якщо ластівка починає вити гніздо на хаті. Зруйнувати його — то великий гріх. У колядках вона віщує господареві добробут, родині — щастя.

Шкірою, що її гадюка скидає під час линяння, обкурюють хворого на лихоманку, прикладають до ран, фурункулів, вважають засобом, що сприяє росту волосся, застосовують при хворобах очей, від зубного болю. Узагалі-то, не слід лютити гадюки, а поважати її мудрість і всіляко задобрювати. Так, на Чесного Хреста гуцули відзначають так зване свято змії. Цього дня, за повір’ям, гадюки збираються до своїх зимових сховищ під землею, де залишаються до Благовіщення.

Поява зайця поблизу житла може бути передвісником пожежі. Узагалі-то, його поява — то недобрий знак, слід на дорогу кинути жмут сіна, аби біда минула ваше подвір’я.

Популярним є вірування, що знайти підкову в дорозі є доброю прикметою. Побутує звичай прибивати підкову до порога оселі — на добро, до порога хліву — задля охорони худоби від злодіїв. Череп коня після його смерті іноді прикріплюють на клуні від чарівників та інших злих істот, встромляють у тин на городі, щоб все родило, або тримають на пасіці, щоб бджоли велися. Голову коня закопують під час будівництва греблі, щоб болотяний дідько не зміг її зруйнувати. Вважається, що зілля, яке проросло крізь очниці покинутого кінського черепа, має не тільки лікувальну, а й чудодійну силу.

Коза символізує родючість і життєву силу. Згадаймо хоча б традиційне водіння «кози», що влаштовують на Різдво в багатьох місцевостях України.

Якщо над хатою чути, як каркає ворон, слід повернутися до неї та перехрестити оселю, адже це віщує лихо або близьку смерть когось із членів сім’ї. Той, хто вирушає в дорогу й чує каркання, щоб відвернути нещастя, має промовити: «На свою голову каркай, не на мене!».

Відьми й чарівники можуть перетворюватися на мишей, тому їх слід остерігатися. Щоб позбутися мишей, їхні нори закладають шматочками дерева, у яке вдарила блискавка, бо воно має особливу силу проти гризунів. Щоб уберегти збіжжя та продукти від мишей, комору слід окропити освяченою в церкві водою та вимовити: «А йди-но, мишо, геть, мого не чіпай, ніколи не вертай!».

Гріхом вважається вбивство вужа, навіть ненавмисне, адже він приносить багатство й щастя. Багато хто переконаний, що й вуж здатен смоктати в корови молоко. Така корова, до речі, дає набагато більше молока, аніж звичайна.

13. Рефлексійна діяльність: звертається увага на те, щоб розповісти щось цікаве про народні прикмети, звертаючи увагу на правильну вимову та вживання ненаголошених [е], [и].

Пропонуємо матеріали тренінгу «Розвиток комунікативних умінь і навичок »

Мета тренінгу: опанування учнями/студентами/педагогами прийомів ефективного спілкування через ігрові методи навчання й техніку активного слухання.

Завдання тренінгу:

— розширення можливостей встановлення контакту в різних ситуаціях спілкування;

— відпрацювання навичок розуміння себе, інших людей, а також взаємин між людьми;

— набуття навичок активного слухання;

— активізація процесу самопізнання й самоактуалізації;

— розширення діапазону творчих здібностей;

Ведучий. Спілкування людей між собою — надзвичайно складний процес. Неефективність у спілкуванні може бути пов’язана з повною або частковою відсутністю певного комунікативного уміння. Труднощі, які виникають у спілкуванні в конкретній ситуації, можуть бути спричинені недостатнім самоконтролем, наприклад через невміння впоратися з перевантаженням, імпульсивністю, агресією тощо. Кожний з нас вчиться володіти собою, набуваючи досвіду, часто на помилках і розчаруваннях.

Чи можна навчитися спілкуватися, використовуючи для цього тільки свій реальний досвід? Так, і зробити це можна за допомогою гри. Гра — це модель життєвої ситуації, зокрема спілкування, у процесі якого людина набуває певного досвіду. До того ж, роблячи помилки в штучній ситуації спілкування, людина не відчуває відповідальності, а у реальному житті — так. Це дає змогу більше пробувати, шукати ефективні форми взаємодії і не боятися «поразки».

Безсумнівним позитивним моментом ігрових вправ є можливість отримати оцінку своєї поведінки збоку, порівняти себе з оточенням і скоригувати своє спілкування в наступних ситуаціях. Слід пам’ятати, що набагато легше помітити помилки, неточності у спілкуванні своїх близьких, співробітників, керівників, ніж власні.

На початку заняття ведучий може запропонувати учасникам оцінити свої комунікативні навички і уміння. Ведучий малює на дошці (чи вивішує заздалегідь підготовлений малюнок) «сходи комунікативної майстерності». Лівий край — майстер комунікації, правий — рівень майстерності. Завдання — знайти своє місце на цих сходах і стати туди, відповідно до своїх міркувань. По завершенню роботи учасники групи обговорюють вправу.

Успішність заняття багато в чому залежить від мотивації навчання й ефективного спілкування. Вироблення мотивації може відбуватися за допомогою різних завдань, а саме: проведення рольової гри на професійно значущу тему, перегляд відеозапису групової дискусії з подальшим обговоренням, програвання особистих проблем під час тренінгу.

Пропонуються рольові ігри.

ПОЧАТКОВІ ВПРАВИ

«Візуальне відчуття»

Мета: удосконалення перцептивних навичок сприйняття й представлення один одного.

Хід вправи. Усі сідають колом. Ведучий просить, щоб кожен уважно подивився на обличчя інших учасників. Через 2—3 хв всі закривають очі і намагаються уявити собі обличчя інших учасників групи. Впродовж 1—2 хв потрібно фіксувати в пам’яті обличчя, яке вдалося найкраще уявити (запам'ятати). Після виконання вправи група обговорює свої відчуття й повторює вправу. Завдання: кожний учасник групи намагається відтворити в пам’яті якомога більшу кількість облич учасників тренінгу.

«Через скло»

Мета: встановлення взаєморозуміння партнерів по спілкуванню на невербальному рівні.

Хід вправи. Один з учасників пропонує текст, записуючи його на папір, але передає його ніби через скло, тобто мімікою та жестами. Учасники групи називають те, що вони зрозуміли. Ступінь збігу переданого й записаного тексту свідчить про уміння встановлювати контакт.

«Дискусія»

Мета: досягнення взаєморозуміння партнерів по спілкуванню на невербальному рівні.

Хід вправи. Група поділяється на трійки. У кожній трійці розподіляються обов’язки. Один з учасників грає роль «глухого і німого»: він нічого не чує, не може говорити, але в його розпорядженні — зір, жести, пантоміміка; другий учасник грає роль «глухого»: він може говорити і бачити; третій — «сліпого і німого»: він здатний тільки чути і показувати. Усій трійці пропонують завдання, наприклад, домовитися про місце, час і мету зустрічі. На вправу дають — 15 хв.

«Так»

Мета: удосконалення навичок емпатії і рефлексії.

Хід вправи. Група поділяється на пари. Один з учасників говорить фразу, що виражає його стан, настрій чи відчуття, інший ставить йому запитання, щоб з’ясувати деталі. Вправа вважається виконаною, якщо у відповідь на запитання учасник одержує три позитивні відповіді — «так».

«Передавання руху по колу»

Мета: удосконалення навичок координації та взаємодії на психомоторному рівні, розвиток уяви та емпатії.

Хід вправи. Усі сідають у коло. Один з учасників групи починає діяти з уявним предметом так, щоб його можна було продовжити. Сусід повторює його дію і продовжує вправу. У такий спосіб предмет обходить коло і повертається до першого гравця, який називає переданий йому предмет і кожен з учасників називає, у свою чергу, що передавав саме він. Після обговорення вправа повторюється ще раз.

Ведучий. Численні дослідження показують, що успіх людини, яка працює в сфері постійного спілкування, на 80 % залежить від її комунікативної компетентності. Непродуктивність у спілкуванні може бути пов’язана з відсутністю комунікативних навичок спілкування, з труднощами їх практичної реалізації (стомлення, неуважність, умови діяльності, особливості ситуації). На підтвердження сказаного ведучий аргументовано наводить випадки, коли учасники дискусії пропускали висловлювання інших чи спотворювали предметні позиції під час відтворення розмови з пам’яті. Можна також послатися на приклади, взяті з праць Д.Карнегі, Й.Атватера, про те, як важливо бути уважним слухачем.

Можна виділити такі невербальні канали комунікації:

• очі і контакт за допомогою погляду;

• обличчя і його експресія;

• жести;

• пози;

• тактильні відчуття (дотики);

• дистанція під час спілкування.

Інструкція. Вашій увазі пропонується методика на визначення уміння слухати іншу людину. Перед вами 16 запитань, на кожне з яких ви можете відповісти твердженням «так» чи «ні». Варто пам’ятати, що «правильних» чи «неправильних» відповідей не буває. Головне — намагайтеся відповідати чесно, не намагайтеся справити позитивне враження, відповіді мають відповідати дійсності. Вільно та щиро висловлюйте свою думку. У цьому випадку ви зможете краще пізнати себе. Заздалегідь дякуємо вам!

МЕТОДИКА НА ВИЗНАЧЕННЯ УМІННЯ СЛУХАТИ

1. Чи терпляче ви чекаєте, доки інший закінчить говорити і дасть вам можливість висловитися?

2. Чи поспішаєте ви прийняти рішення до того, як зрозумієте сутність проблеми?

3. Чи слухаєте ви лише те, що вам подобається?

4. Чи заважають вам слухати співрозмовника ваші емоції?

5. Чи відволікаєтеся ви, коли співрозмовник висловлює свої думки?

6. Чи запам’ятовуєте ви замість основних моментів бесіди якісь несуттєві?

7. Чи заважають вам упередження сприймати інформацію?

8. Чи припиняєте ви слухати співрозмовника, коли з’являються труднощі в розумінні його думки?

9. Чи займаєте ви негативну позицію щодо співрозмовника?

10. Чи завжди ви слухаєте співрозмовника?

11. Чи ставите ви себе на місце того, хто говорить, щоб зрозуміти, що змусило співрозмовника говорити саме так?

12. Чи берете ви до уваги той факт, що у вас із співрозмовником можуть бути різні погляди на предмети обговорення?

13. Чи припускаєте, що у вас і вашого співрозмовника може бути різне розуміння змісту уживаних слів?

14. Чи намагаєтеся ви з’ясувати причини суперечки, наприклад, різні точки зору, постановка питання?

15. Чи уникаєте ви погляду співрозмовника у бесіді?

16. Чи виникає у вас бажання перервати співрозмовника і вставити своє слово за нього, випередити його з висновками?

Обробка результатів (підраховують кількість відповідей) .

Інтерпретація

6 балів і менше. Низький ступінь виразності уміння слухати інших, спрямованість у спілкуванні на себе (тобто задоволення своїх домагань, незважаючи на інтереси партнера). Занижена чутливість в оцінюванні поточної ситуації — коли мовчати і слухати, а коли говорити. Необхідне навчання навичок ефективного слухання;

від 7 до 10 балів. Середній ступінь виразності уміння слухати співрозмовника. Це уміння швидше виявляється ситуативно і залежить від особистісної значимості (зацікавленості) в інформації. Є необхідність в удосконаленні навичок та прийомів активного слухання;

10 балів і більше. Явно виражені уміння слухати інших незалежно від особистої значимості отримуваної інформації. Така людина є сумлінним співробітником (якщо в основі діяльності — спілкування з людьми).

Ведучий пропонує учасникам об’єднатися по двоє і визначитися, хто говорить, а хто слухає, тобто хто «оповідач», а хто — «слухач». Потім ведучий повідомляє, що завданням «слухачів» буде уважне вислуховування впродовж 2—3 хв «дуже нудної розповіді». Потім ведучий викликає майбутніх «оповідачів», нібито для того, щоб проінструктувати їх, як зробити розповідь «дуже нудною». Насправді дає пояснення (так, щоб «слухачі» не чули цього) про те, що суть — не в нецікавій розповіді, а в тому, щоб «оповідач» фіксував типові реакції «слухача». Для цього, оповідачу рекомендується після хвилинної розповіді зробити в зручний момент паузу і продовжити розповідь після якоїсь реакції «слухача» (кивання головою, жест, слова). Якщо впродовж 7—10сек. реакції немає, слід продовжити розповідь впродовж ще однієї хвилини і знову зупинитись і запам’ятати наступну реакцію «слухача». На цьому вправа припиняється.

Після проведення вправи всім учасникам групи розповідають справжню суть інструкції та говорять мету вправи. Оповідачів просять тримати в пам’яті реакції слухачів. Ведучий пропонує список найтиповіших прийомів слухання, називаючи їх і даючи необхідні пояснення.

ТИПОВІ ПРИЙОМИ СЛУХАННЯ

1. Глухе мовчання.

2. Угу-піддакування («ага», «угу», «так-так», «ну», кивання підборіддям тощо).

3. Луна — повторення останніх слів співрозмовника.

4. Дзеркало — повторення останньої фрази зі зміною порядку слів.

5. Парафраз — передавання змісту висловлювання партнера іншими словами.

6. Спонукання — вигуки та інші вирази, що спонукають співрозмовника продовжити перервану мову («Ну і .», «Ну і що далі?», «Давай-давай»),

7. Уточнювальні запитання на зразок «Що ти мав на увазі, коли говорив «есхатологічний»?

8. Додаткові запитання типу «навіщо», які розширюють сферу спілкування; дуже часто такі запитання відволікають оповідача від головної думки розмови.

9. Оцінки, поради.

10. Продовження — коли слухач долучається до розмови і намагається завершити фразу, розпочату тим, хто говорить, «підказує слова».

11. Емоції — «ух», «ах», «чудово», сміх, «ну і ну».

12. Нерелевантні й псевдорелеванті висловлювання — висловлювання, що не стосуються справи, і лише формально стосуються розмови.

Після інформаційного повідомлення ведучий пропонує «оповідачам» описати реакції «слухачів» і дати їм класифікацію. Ведучий разом з учасниками групи аналізує, які реакції були найчастіше, яке їхнє позитивне й негативне значення в ситуаціях спілкування. Під час обговорення ведучому доречно запропонувати схему слухання: «підтримка — з’ясування — коментування» і обговорити з учасниками появу певних реакцій на різних етапах слухання. Так, на етапі «Підтримка» доречними є такі реакції: «угу-підтакування», «луна», «емоційний супровід», на етапі «З’ясування» — «уточнювальні запитання» і «парафраз», а «оцінки» і «поради» можна використовувати на етапі «Коментування».

ВПРАВИ НА ЗАКРІПЛЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ

«Диспут»

Мета: відпрацювання навичок активного слухання.

Хід вправи. Учасники поділяються на дві команди. За допомогою жереба з’ясовують, яка команда яку позицію займатиме з певного питання, наприклад: прибічники засмаги, паління, роздільного харчування і ті, що проти цього.

Члени команд по черзі висловлюють аргументи на користь певної точки зору. Обов’язковою вимогою для учасників гри є підтримка думок суперників і розуміння аргументації. У процесі диспуту той з членів команди, чия черга висловлюватися наступним, повинен реагувати «угу-підтакуванням» і «луною», ставити уточнювальні запитання, якщо зміст аргументації недостатній, у такому разі можна використати парафраз. Аргументи на користь позиції своєї команди дозволено висловлювати лише після того, як той, хто виступає, просигналізує, що його зрозуміли правильно (кивок головою, «так, саме це я і мав на увазі»).

Ведучий стежить за виступами і за тим, щоб учасники диспуту підтримували висловлювання, використовуючи при цьому відповідні реакції. Можна давати пояснення типу «так, ви мене зрозуміли правильно», при цьому повторивши слова співрозмовника, і переконатися в правильності розуміння висловленої думки. Ведучий намагається застерегти учасників диспуту від спроб продовжувати і розвивати думки співрозмовника, приписуючи йому не його слова.

По закінченню ведучий коментує хід вправи, звертаючи увагу на випадки, коли за допомогою парафразу вдалося домогтися уточнення позицій учасників диспуту.

«Суперечка при свідку»

Мета: закріплення навичок активного слухання.

Хід вправи. Учасники групи об’єднуються у трійки. Один з членів трійки бере на себе роль спостерігача-контролера. Його завдання — стежити затим, щоб учасники суперечки здійснювали підтримку висловлювань партнерів, не пропускали другого такту («З’ясування») і у парафразі використовували «інші слова», тобто він виконує ті самі функції, що ведучий у попередній вправі. Два інших учасники трійки, попередньо вирішивши, яку з альтернативних позицій вони будуть займати, вступають у суперечку на обрану ними тему, дотримуючись схеми ведення діалогу. Під час вправи учасники міняються ролями, тобто роль спостерігача-контролера по черзі виконують усі члени трійки. На вправу приділяють 15 хв.

По закінченні учасники групи обговорюють вправу. Орієнтовні запитання для обговорення:

— Які труднощі постали перед вами під час розмови?

— Чи були випадки, коли після парафразу відбувалося уточнення позиції?

— Кому з учасників не вдалося зрозуміти іншого?

«Карусель»

Мета: формування навичок швидкого реагування під час вступу в контакт, розвиток емпатії та рефлексії в процесі навчання.

Хід вправи. У вправі організовують серію зустрічей, причому щоразу — з новою людиною. Завдання: легко вступити в контакт, підтримати розмову і попрощатися.

Члени групи шикуються за принципом каруселі, тобто обличчям один до одного, й утворюють два кола: внутрішнє нерухоме і зовнішнє рухоме.

Приклади ситуацій:

• Перед вами людина, яку ви добре знаєте, але досить довгий час не бачили. Ви дуже раді цій зустрічі.

• Перед вами незнайома людина. Познайомтеся з нею.

• Перед вами маленька дитина, вона чогось злякалася. Підійдіть до неї і заспокойте її.

• Після тривалої розлуки ви зустрічаєте коханого (кохану), ви дуже раді зустрічі . Час на встановлення контакту і проведення бесіди 3—4 хв. Потім ведучий дає сигнал, і учасники тренінгу переходять до наступного учасника.

«Остання зустріч»

Мета: удосконалення комунікативної культури.

Хід вправи. Уявіть собі, що заняття вже закінчилися, і ви маєте попрощатися. Але чи встигли ви сказати один одному те, що хотіли? Може бути, що ви забули поділитися з групою своїми переживаннями? Можливо, є людина, думку якої про себе ви хотіли б почути? Чи хочете ви подякувати комусь за щось? Зробіть це «тут і тепер».

ПІДСУМКИ РОБОТИ ГРУПИ

Під час підбиття підсумків роботи групи присутній ведучий, але він є спостерігачем. Учасники групи визначають ті риси, які допомагають у спілкуванні і які визначили під час проведення тренінгу (не потрібно називати ті риси, які не можна змінити, тобто природні, фізіологічні). Ці риси і будуть тим надбанням, що напрацював кожний учасник групи.

Технологію проведення тренінгу можна варіювати залежно від досвіду тренера (ведучого), а також від особливостей учасників групи (вікових, професійних, особистісних).

● Проектна діяльність

Використання методу проектів у освітньому процесі має досить високий рівень загальної дослідженості. Зокрема, теоретико-прикладні підходи до проектної діяльності висвітлені в роботах вітчизняних та зарубіжних учених (Єрмаков І., Підласий І., Воропаєв В. Шапіро В., Нищета В.). Означений метод використовується для побудови процесу навчання, спрямованого на активізацію діяльності вихованців відповідно до їхніх інтересів для здобуття певних знань, відчутного теоретичного чи практичного результату. Тому під час реалізації методу проектів необхідно використовувати власну зацікавленість вихованців у знаннях і показувати, де отримані знання можна застосовувати в реальному житті.

До переваг проектної діяльності також належить розвиток різноманітних здібностей учнів, у тому числі через навчання: вільно й точно володіти мовою; добирати засоби досягнення кінцевого результату виконавцями проекту; конструктивно спілкуватися, співпрацювати, взаємодіяти, надавати взаємодопомогу, долати суперечки; використовувати різні організаційні форми роботи; використовувати різноманітні засоби дизайну (плакатів, друкованих матеріалів, буклетів, колажів та ін.); добирати різноманітні наочні матеріали: фотографії, малюнки, діаграми, графіки та ін.; використовувати сучасну оргтехніку та обладнання (Dіvidi, камера, комп’ютер тощо).

Не всі проекти мають однаковий алгоритм, але всі вони долають чотири основні етапи:

a) підготовка; б) планування; в) основна робота за проектом; г) підбиття підсумків.

Етапи роботи над проектом

Організаційно-ознайомлювальний етап

Визначення теми, мети проекту.

Вибір джерел інформації.

Визначення творчої групи.

Поділ на робочі групи (соціологи, мовознавці, методисти, енциклопедисти).

Визначення виду продукту проекту.

Створення візитної картки проекту.

Концептуальний етап

Планування роботи в групах.

Змістовий етап

Проведення дослідження, наприклад, соціологи, мовознавці, методисти, енциклопедисти

Заключний етап

Обговорення результатів.

Рефлексивний коментар.

У ході виконання проекту я:

Дізнався:

Зрозумів:

Навчився:

Найбільший мій успіх:

Найважчим для мене виявилося:

Не знав, а тепер знаю:

Не вмів, а тепер умію:

Рефлексія, як особливий вид професійної діяльності, допомагає якісно проектувати процес професійного навчання, прогнозувати навчально-виробничу діяльність майбутніх фахівців. Адже школа сьогодні відчуває потребу у вчителеві, який постійно прагне до творчого пошуку, має навички дослідної, експериментальної діяльності, вивчення, узагальнення, впровадження перспективного досвіду, високий рівень інформаційної культури, уміє інтерпретувати новий зміст освіти в методику навчання і виховання, здійснювати аналіз результатів творчої діяльності як своєї власної, так і педагогічного та учнівських колективів.

Прості й короткотермінові проекти можуть здійснюватися за спрощеною схемою. Робота за складними і тривалими проектами передбачає деталізацію алгоритму, виділення певних складових основних етапів. Пропонуємо паспорти окремих проектів, в яких досліджували тексти з точки зору культури усного й писемного мовлення. Адже вищим рівнем мовленнєвої культури прийнято вважати правильне й гарне мовлення. Це означає, що людина не тільки не припускається помилок, але й вміє правильно будувати своє висловлення відповідно до мети спілкування, повною мірою розкриває його тему і головну думку, при цьому відбирає найбільш придатні слова і конструкції з урахуванням того, до кого й за яких обставин звертається.

Отже, високий рівень мовленнєвої культури стає головним показником загальної культури людини. Тому наші вихованці повинні мати за мету збагачувати й удосконалювати своє мовлення, формувати навички вести перемовини із співрозмовником, уміти відбирати найбільш придатні для кожного випадку слова й конструкції тощо. Це і становить основу роботи з текстами різних жанрів та видів.

Рівень мовленнєвої культури людини на рівні тексту залежить від її обізнаності з національним мистецтвом, з історією культури свого народу. Кожна людина повинна підвищувати свій інтелектуальний і загальнокультурний рівень, демонструючи якості соціальної особистості. Уміння реалізовувати в різних ситуаціях професійного спілкування свою комунікативно-мовленнєву компетенцію — одна з найважливіших якостей освіченої людини.

Культура мови людини формується через багатство словника, досконале володіння способами поєднання слів у речення, уміння розрізняти нейтральні й стилістично марковані мовні одиниці, уникнення стильового та експресивного дисонансу, характеризується фонетико-інтонаційною виразністю.

Пропонуємо паспорт проекту «Яка місія серйозніша: народжувати думки усно чи письмово?».

ПАСПОРТ ПРОЕКТУ

Яка місія серйозніша: народжувати думки усно чи письмово?

Навчальний предмет: гурток граматика ефективного спілкування

Учасники проекту:

Вихованці гуртка «Граматика ефективного спілкування»

Керівник проекту:

Шматко Мирослава Стефанівна

Ключове запитання

Що простіше скласти: усне чи письмове висловлювання?

Проблемні запитання

• Що простіше: створювати тексти усно чи письмово?

• Чи можемо усне мовлення вважати ефективним засобом впливу?

• Як існує письмове мовлення в текстах різних типів?

• Чи дійсно важлива культура усного й писемного мовлення?

• Як соціум впливає на культуру мовлення людини?

• Чи впливає мовленнєва культура вчителя на навчання учнів?

Навчальні запитання

• Які особливості усного мовлення?

• Як створюються письмові тексти?

• Що таке риторика?

• Який повинен бути «ритор»?

• Яким повинен бути публічний виступ?

• Що таке культура мовлення?

• Чи культурна мова є обов’язковою складовою освіченої людини?

• Яку роль відіграє культура усного й писемного мовлення у спілкуванні школярів?

• Норми української літературної мови….Які вони?

Кінцевий продукт

Порівняльна діаграма для характеристики усного й писемного мовлення.

Рекомендації до створення публічного виступу.

Алгоритми до створення текстів різних типів (розповідь, опис, міркування). Як правильно вести інтернет-переписку (рекомендації). Зразки різних текстів, створених учнями молодшого та середнього шкільного віку.

Тренажер «Комп’ютерна лабораторія культури мовлення».

«Паспорт» етикету спілкування.

Пам’ятка «Як виховувати культуру писемного мовлення в учнів молодшого та середнього шкільного віку»

Відео «Мій перший виступ» (усні висловлювання дітей). Оцінювання.

Збірка «Некультурні перли».

Збірка висловлювань про культуру мовлення «Від екології слова до екології душі».

Групи, які працювали над проектом:

соціологи: проводили анкетування серед учнів (які норми усного й писемного мовлення порушують); знімали відео «Мій перший виступ» (виступи дітей на різні теми) та давали їм оцінку;

мовознавці: створювали тренажер «Комп’ютерна лабораторія культури мовлення»; укладали збірку висловлювань про культуру мовлення «Від екології слова до екології душі»;

методисти: працювали над пам’яткою «Як виховувати культуру писемного мовлення в учнів молодшого та середнього шкільного віку»; створювали алгоритми до написання текстів-описів, розповідей, міркувань та текстів в інтернет-переписці; розробляли рекомендації до створення публічного виступу; укладали пам’ятку «Як правильно спілкуватися»;

енциклопедисти: створювали збірку «Некультурні перли»; укладали «Паспорт» етикету спілкування.

Отже, робота над проектом дає можливість широко використовувати комп’ютер та Інтернет для пошуку, обробки інформації та роботи з нею, для презентації матеріалів проекту і, таким чином, формувати компетентності з інформаційних і комунікативних технологій. Зазначена технологія стимулює загальну активність школяра, сприяє створенню плідного освітнього середовища й утвердження системного характеру навчання та самонавчання.

Орфографічно «хворі» тексти

Комунікативна діяльність людини носить системний характер, зумовлений сферою спілкування й ситуацією спілкування. Основною функцією тексту вулиці є передача інформації, тобто інформативна (когнітивна). Цю функцію виконують як постійні, так і змінні тексти вулиці. Значна кількість текстів вулиці виконує й рекламну функцію та часто має велику кількість мовно-мовленнєвих помилок.

Писемний текст вулиць міста розглядався та здійснювався на матеріалі вивісок і зовнішніх написів міста Прилуки. Тексти збиралися методом суцільної вибірки наявних написів (назви установ, назви вулиць, тексти рекламних плакатів, соціальна реклама, графіті тощо).

«Текст вулиці» ми визначаємо як писемне лінгвістичне утворення, представлене в місті, здатне ідентифікуватися як текст, незалежно від його характеру, розміру або змісту. Ми вважаємо, що можна говорити про постійні тексти, що визначають особливості саме цього міста, і про тексти змінні, рекламного або особистого характеру, які не залежать від свого територіального розміщення.

Розгляд текстів вулиці з погляду структури показав, що написами, які найбільш часто зустрічаються, є ті, що складаються з декількох одиниць, які входять у розряд словосполучень – приблизно 40 % усіх вивісок. Друге місце порівну поділили між собою однослівні тексти вулиці й тексти, які можна визначити як речення — по 25 %. Останні 10 % припадають на долю текстів, що складаються із двох і більше речень. В усіх цих текстах, хоча й незначних за обсягом, простежується функціонування практично всіх граматичних категорій.

Окрім порушення норм, з метою економії тих або інших засобів і ресурсів або актуалізації мовної гри, у ряді випадків норми порушуються через незнання, тобто виникають різні види помилок, граматичних або стилістичних. Стилістичні помилки в досліджуваних текстах пов’язані з неправильним вибором слова або конструкції.

Оптимізувати текст вулиці, відібраний нами як фактичний матеріал дослідження, можна як з погляду форми, так і з погляду змісту. Мова відбиває обличчя міста, його культуру й побут, і неправильний текст вулиці може призвести до порушень і невідповідностей у цих сферах. Прагнення не допустити цього повинно стати метою кожного автора, кожного творця, що робить свій внесок у мовну картину міста.

Правила мовного етикету в прислів’ях і приказках

На гурткових заняттях школярам можна запропонувати позмагатися командами : хто швидше із розсипаних на столі прислів’їв складе правила мовного етикету й підготує коментар до них.

 Усякому слову свій час.

 Краще мовчати, аніж брехати.

 Бережи хліб на обід, а слово на відповідь.

 Не хочеш почути дурних слів, не кажи їх сам.

 Треба знати, де що сказати.

 Що маєш казати, те наперед обміркуй.

 Базіка — мовний каліка.

 Говорить, наче три дні не їв.

 Заторохкотіла сорока, як діжка з горохом.

 Бесіди багато, а розуму мало.

 Меле, як порожній млин.

 Слово до слова — зложиться мова.

 Слово чемне кожному приємне.

 Від гарних слів язик не облізе.

 Слухай перший, говори останній.

 Слів не розкидаєш — добру справу маєш.

 Слухай багато, а говори мало.

 Де багато слів, там мало мудрості.

 Краще мудре мовчання, ніж дурне казання.

 Сказане не повернеться.

 На слові зірвався — увесь світ дізнався.

 Пташку впізнають по пір’ю, а людину — по мові й мислі.

 Будь, як дома, поводься, як у гостях.

 Шабля ранить голову, а слова душу.

 Яка головонька, така й розмовонька.

 Умій сказати, умій і змовчати.

 Слова може врятувати людину, слово може і вбити.

 З другом говори ввічливо: від грубого слова близький стає чужим.

 Ввічливих і лагідних скрізь шанують.

 Слова щирого вітання дорожчі від частування.

 Учужому дому будь привітливий, а не примітливий.

 Пташка красна своїм пір’ям, а людина — знанням.

 Не завжди кажи те, що знаєш, а завжди знай те, що кажеш.

 Говори мало, слухай багато, а думай ще більше.

 Заходячи, подбай про те, як виходитимеш.

 Вік живи — вік учись.

ГЛОСАРІЙ ТЕРМІНІВ

Адресант — відправник мовлення, мовець.

Адресат — одержувач, що сприймає промову.

Вербальна комунікація — цілеспрямована лінгвопсихоментальна діяльність адресанта й адресата у процесі інформаційного обміну та впливу на співрозмовника за допомогою знаків природної мови. Інформаційний обмін передбачає передачу різних змістів: денотативного, конототивного, прагматичного, естетичного і т. ін. — і спонукає до певної «відповідної» дії. Вплив адресата має на меті коригування його актуальної поведінки, зміну структур і сценаріїв свідомості, психологічних станів, оцінок тощо.

Виразність мовлення — комунікативна якість писемного чи усного мовлення. Полягає в доборі мовленнєвих одиниць (слів, речень), що найточніше, оригінально, переконливо передають думку висловлювання, привертають увагу читачів або слухачів, впливають на їхні емоції та почуття. В основі виразності мовлення лежать деяка незвичність, новизна, своєрідність.

Діловий лист — вид кореспонденції, яка направляється від імені однієї організації, установи і т.д. іншій організації, установі, хоча адресована вона може бути одній особі і підписана однією особою (така особа виступає в цьому випадку як юридична, а не приватна). Це дипломатична, службова і комерційна кореспонденція.

Електронна пошта — система пересилання повідомлень між користувачами обчислювальних машин, в якій комп’ютер, підключений до загальної (або спеціальної) телефонної системи за допомогою модему, бере на себе функції по зберіганню і пересилці повідомлень. По каналах електронної пошти передаються біржові зведення, платіжні документи та комерційна документація.

Епістолярний стиль (лат. epistola — лист, послання) — стиль листів, письмового спілкування людей у сфері побуту, приватного життя, виробництва та ділових стосунків.

Етикет (фр. etiquette) — установлені норми поведінки і правила ввічливості в якому-небудь товаристві.

Кореспондент – установа або окрема особа, з яким ведеться листування.

Культура мови — наука, що вивчає функціонування мови у суспільстві з погляду її нормативності й передбачає правила користування літературною мовою: правила вимови, наголошення, слововживання, формотворення, побудови словосполучень і речень. Культура мови сприяє реальному втіленню в мовній практиці норм літературної мови, проведенню цілеспрямованої мовної політики. Культура мови вивчає якості мовлення, забезпечує розвиток комунікативних умінь і навичок учнів, засвоєння таких якостей мовлення, як точність, логічність, чистота, виразність, образність та ін.

Культура мовлення — дотримання літературних норм вимови, наголошення, слововживання, побудови словосполучень, речень, текстів; нормативність усної й писемної мови, що виражається в її правильності, точності, ясності, чистоті, логічності, доречності, виразності, а також у різноманітності граматичних конструкцій, багатстві словника, дотриманні в писемному мовленні орфографічних і пунктуаційних норм.

Лист — узагальнене найменування різних за змістом документів, які слугують засобом спілкування між установами і між установами і приватними особами.

Лист інформаційний — лист, що інформує підприємство або зацікавлену особу про здійснений факт або про плановані заходи.

Лист–запрошення – такі листи адресуються конкретній особі або декільком особам і служать підставою для їх участі в запланованому заході.

Лист–нагадування — лист, який повторно повідомляє про якийсь факт. Такий лист по лаконізму наближається до телеграми.

Лист–підтвердження — лист, що підтверджує факт відправки документів, участі в заході, і т.ін.

Лист–повідомлення — лист, в якому щось повідомляється або стверджується.

Лист–прохання – лист, що виражає прохання про виконання якої-небудь дії, прийнятті будь-якого рішення, отриманні документації або матеріальних цінностей.

Літературна мова — унормована, стандартна, правильна з погляду усталених норм форма національної мови, що є взірцевою для її носіїв.

Літературна норма – вироблені в писемно - літературній практиці правила використання мовних одиниць.

Мовленнєвий етикет — мікросистема національно-специфічних стереотипних стійких формул спілкування, прийнятих суспільством для встановлення контакту співрозмовників, дотримання або ж припинення спілкування.

Мультимедійна презентація — це електронний документ, представляє собою набір слайдів, призначений для демонстрації аудиторії.

Невербальна комунікація — цілеспрямований процес інформаційного обміну, знаковими системами якого можуть бути біологічно доцільні поведінкові сигнали тварин, спрямовані на сумісну адаптацію до навколишнього середовища, парамови жестів і міміки, математична й комп’ютерна символіка, мистецтво, гра, телепатичний зв’язок і т. ін.

Правильність мовлення — повна відповідність мовлення нормам літературної мови, одна з основ мовленнєвої культури.

Резюме — 1) стислий виклад суті написаного, сказаного чи прочитаного; короткий висновок, заключний підсумок промови, доповіді і т.п.;

2) жанр самопредставлення, що включає анкетні дані.

Реквізити — обов’язкові змістовні елементи службового документа.

Суржик — мовний покруч, мішанина двох мов. Суржик виник в українській мові у результаті тривалої русифікації, частого вживання русизмів. Інколи неможливо визначити, якою мовою (українською чи російською) послуговується людина.

Тема листа — реквізит документа, який вказує на зміст листа, виражається поєднанням у місцевому відмінку з прийменником «про».

Точність мовлення — знання й використання у мовленні точних слів, словосполучень, зафіксованих у спеціальних довідниках. Треба прагнути виражати думку адекватно предмету, що є важливою передумовою якісного, ефективного мовлення, дієвої комунікації. Негативне враження може викликати та ділова людина, яка байдужа до точного вживання термінів, багатозначних слів, паронімів. Це іноді призводить до зниження її інтелектуального, професійного авторитету, професійних втрат на вході-виході інформації.

ЛІТЕРАТУРА

1. Абрамович С. Д. Мовленнєва комунікація: підручник / С. А. Абрамович, М. Ю. Чікарькова. − К. : Центр навчальноїлітератури, 2004. – 472 с.

2. Антоненко-Давидович Б. Д. Як ми говоримо / Б. Д. Антоненко-Давидович. – К. : Вид. Дім «Academia», 1991. – 254 c.

3. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення / Н. Д. Бабич. – Львів: Світ, 1990. – 232 с.

4. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. — К.: Видавничий центр «Академія», 2004.

5. Гриценко Т.Б. Українська мова та культура мовлення: Навчальний посібник. — Вінниця: Нова книга, 2003.

6. Іванишин В. Мова і нація / В. Іванишин, Я. Радевич-Винницький. – Дрогобич: Відродження, 1994. – 218 с.

7. Карнеги Д. Как завоевывать друзей и оказывать влияние на людей. Как развивать уверенность в себе и влиять на людей путем публичных выступлений. Как перестать беспокоиться и начать жить / Д. Карнеги; [пер. А. А. Позднякова]. – М.: Изд-во «ЗАО Славянский дом книги», 2004. – 594 с.

8. Культура фахового мовлення: Навчальний посібник. / За ред. Н.Д.Бабич. — Чернівці: Книги – ХХІ, 2005.

9. Львов М. Р. Риторика. Культура речи: [учеб. пособие для студентов гуманитарных факультетов вузов] / М. Р. Львов. — М.: ИЦ Академия, 2003. — 272 с.

10. Мацько Л.І., Кравець Л.В. Культура фахової мови: Навч. посіб. — К.: ВЦ «Академія», 2007.

11. Мацько Л.І., Сидоренко О.М., Мацько О.М. Стилістика української мови: Підручник. — К.: Вища школа, 2003.

12. Пономарів О.Д. Культура слова: мовностилістичні поради: навч. посіб. / О.Д.Пономарів. – К. : Либідь, 1999. – 240 с.

13. Сербенська О.А. Культура усного мовлення. Практикум: навч. посіб. / О.А.Сербенська– К. : Центр навчальної літератури, 2004. – 216 с.

14. Словник-довідник з культури української мови/ Д.Гринчишин, А.Капелюшний, О.Сербенська, З.Терлак. – 3-є вид., випр. – К. : Знання, 2006. – 367 с.

15. Тофтул М.Г. Сучасний словник з етики: Словник. – Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І.Франка, 2014. – 416 с.

16. Хміль Ф.І. Ділове спілкування: навчальний посібник. — К.: «Академвидав», 2004.

17. Шевчук С.В., Кабиш О.О., Клименко І.В. Українська мова. Комплексна підготовка до тестування: Навчальний посібник. — К.: Арій, 2008.