«Новаторські риси поетики Івана Драча»
Іван Драч належить до нової хвилі поетів, до покоління митців-інтелектуалів, поетів-шістдесятників, яких об’єднувало «прагнення до вияву здорового особистого начала, енергійність художнього пошуку, неприйняття шаблону та художньої нівеляції» [6, с. 125]. Він заявив про свою творчість в епоху науково-технічної революції, в пору великих зрушень в економічному, соціально-поетичному й духовному житті суспільства, в пору перегляду морально-етичних цінностей у житті та літературі.
Для Івана Драча новаторство – оновлення і збагачення як змісту, так і форми літератури новими образами, символами, художніми експериментами і відкриттями, що найповніше виявилось у моделюванні естетичної концепції людини, жанровій структурі та поетиці митця. Діалектична єдність традицій і новаторства, їх тісний взаємозв'язок і взаємозумовленість – визначальні риси творчості Івана Драча. На художню палітру Івана Драча, в якій мала вплив усна народна традиція, з одного боку, а з другого – «інтелектуальне оновлення», метафоричність поетики, асоціативне письмо, музичність.
М. Ільницький називає Івана Драча «поетом сучасної теми, сучасного сприйняття, сучасної поетичної мови» [3, с. 30], порівнює з «першопрохідцем», який освоює «усе нові території: пройшовши один переліг, вирушає на інший» [3, с. 8]. Автор вважає, що «новаторство Івана Драча полягало не у відриві від традицій, навіть принципів поетики його попередників, а в збагаченні, оновленні цих традицій, зануренням у нову реальність світу, в прагненні естетично освоїти її прикмети, ввести їх в саму молекулу метафори» [3, с. 32].
Л. Масенко у статті «Слово в поезії Івана Драча» звертає увагу на ще одну характерну рису поетичного тексту митця – «контрастне поєднання прозаїчного й високого, конкретного й абстрактного, високого й смішного» [4, с. 34], яке виявляється на лексичному рівні. Поет використовує оксюморони, контрастні елементи опозиції у порівняння – тропи, призначенням яких є об’єднання двох понять за подібністю, метафори, слова з протилежною семантикою.
В. Герман зазначила, що поет створив низку власних неологізмів, які «сприймаються як щось закономірне», він «вдається до словотворення з тонким відчуттям такту та міри, новотвори допомагають розкривати його задуми і надають змісту нових нюансів» [1, с. 13]. Авторка виділяє два види оказіоналізмів Івана Драча, які різняться функціонально й експресивно. Причиною виникнення перших вважає насамперед номінативну функцію, тоді як емоційно-експресивні відтінки відчувається у них відносно слабко: кіновіруючі, архіконкретне, занатурилися. Інші ж створенні для вираження якогось почуття або оцінки певного явища. У них добре відчутні емоційно-експресивні відтінки: сонячно-буйно, сонцетанці, незайманострунна. Також авторка праці «Неологізми в поезії Івана Драча» вважає, що «структурно-семантичні особливості неологізмів Івана Драча впливають на характер породжуваної ними мовленнєвої експресії» [1, с. 13], тому розрізняє утворення, що надають думці колориту ліризму, пафосу, гумору, іронії, сарказму.
Ой оце чудне дівчатонько, ой-я,
Щосуботоньки їде з містонька
До бабоньки, до бабусеньки, ой.
Лишає свої інфузорії-туфельки,
Скидає свої лаковані туфельки,
Одягає куфайчатко порване, ой-ой-оєчки.
У бабцюлі, у бабусеньки, ой,
Взува старі чоботи-шкарбани,
Бабчині чоботи-чоботищеньки.
Видатний мовознавець С. Єрмоленко для характеристики індивідуального стилю поета найдоречнішим вважає слово «шаленство» [2, с. 246]. У своїй праці «Вогнистий, спраглий «добридень!» Івана Драча» дослідниця звертає увагу на використання поетом зорових та конкретно-чуттєвих асоціативних образів, які «химерно переплітаються в метафорах із кількаступневими семантичними зв’язками, де співіснують виражені в лексичному ряді тексту ознаки людини (перса, серце, стан) і рослини (терпкі морозні грона, шурхітливий падолист), щоб несподівано перетнутися в метафорі загадці (аристократка з репаним корінням) і продовжити усі переплетення на рівні ускладненої традиційної метафори «роса-кров» [2, с. 247].
У поезії Івана Драча помітні народнорозмовні інтонації, за якими відчувається «й філософський роздум, і доброзичлива іронія, й всепроникний біль за людину» [2, с. 254], він використовує не лише назви українських реалій (побут, звичаї), а й питомі українські слова – прислівники, частки, прийменникові сполуки, які характерні синтаксичними формами. Згадує мовознавець і відомий Драчевий образ крил, який «пронизує словесну творчість на рівні окремих лексем типу крилато, крилатий, розкрилити, синтаксичних конструкцій (крила розкрилити; крило до крила – буде в пісні крило!), цілих текстів, де слово виростає до символічного змісту, як у згаданій новорічній баладі «Крила» [2, с. 255].
Новотвори поета, парафрази з’являються у нього «не як лінгвістична гра, бо за ними постає різнобарвний простір української природи і буття в ньому українців» [2, с. 256]. Ще однією індивідуальною ознакою поета є присвячення цілих віршів окремим словам, які й стали “відправним пунктом для виникнення поетичних образів, далеких від лінгвістичних образів («Балада про скипень», «Ніколи»)» [2, с. 256].
Лексика на означення кольору відіграє помітну стилістичну роль у поезії Івана Драча, саме тому й досліджувала це питання Л. Пустовіт. У праці «Семантика кольору у І. Драча і Б. Олійника» вона порівнювала використання ними кольорів у своїх поезіях, та ми зосередимо свою увагу на поезію Івана Драча. Дослідниця зазначає, що особливе семантико-стилістичне навантаження припадає в його поезії на кольори чорний, білий, золотий і сивий. Так, прикметник чорний часто виступає як синонім до понять «тривожний», «урочистий», «величний», тобто «метафорично вживаний прикметник чорний може передавати не тільки негативний емоційний зміст, а й вказувати на інтенсифікацію позитивно сприйманої оцінки» [7, с. 258].
Отже, поезія Івана Драча виразно сучасна, масштабна, інтелектуальна, емоційно насичена. Вона дозволяє читачеві повернутись в минуле, зазирнути в майбутнє, спонукає перейнятися тривогами нашого часу. Творчість поета є надзвичайно багатогранна, цікава, непередбачувана, сильна та невичерпна.
Список використаної літератури
Герман В. Неологізми в поезії Івана Драча // Дивослово. – 1998. - №5. – С. 13-15.
Єрмоленко С. Нариси з української словесності ( стилістика та культура мови). – К.: Довіра, 1999. – 431 с.
Ільницький М. Іван Драч. Нарис творчості. – К., 1986. – 221 с.
Масенко Л. Слово в поезії Івана Драча. // Українська мова та література в школі. – 1987. - №1. – С. 32 – 35.
Михайлюк Л. М. Стилістичні функції повтору в поезії Івана Драча // Культура слова. – 1984. – №27. – С. 15 – 18.
Непорожній О. Українська література. – К.: Освіта, 1995. – 623 с.
Пустовіт Л. Семантика кольору у Івана Драча і Бориса Олійника // Культура української мови: Довідник. – К., 1990. – С. 257 – 262.
Ткаченко А. Художній світ Івана Драча. – К.: Знання, 1992. – 48 с.