Екологічні казки
(для 1 класу)
«Чому курочка сидить у гніздечку?»
Прокинувся півник, розчесав червоним гребінцем свій яскравий хвіст, злетів на паркан і голосно заспівав: «Ку-ку-рі-ку!»
П 
очули його спів усі мешканці двору, попрокидалися, вийшли на подвір'я, готуються до сніданку. А півник походжає між ними, за порядком стежить. Та чомусь не бачить сьогодні у дворі півник своєї улюбленої курочки. Довелося йому шукати курочку в курятнику. Зазирнув півник туди і побачив, що курочка сидить у гнізді й виходити не збирається.
Здивувався півник і каже:
Ку-ку-рі-курочко! Ти що, не чула мого співу? Чому не виходиш з усіма на подвір'я?
Я не можу, — відповіла йому курочка. — Мені треба сидіти у гнізді й зігрівати яєчка, бо з них незабаром з'являться маленькі курчатка.
Півник вибачився і залишив курочку на самоті. А за кілька тижнів усі мешканці побачили курочку з її маленькими золотими курчатами.
«Чому бджоли постійно перелітають з квітки на квітку?»
Запитав якось маленький горобчик у свого тата:
- 
Тато, я спостерігав за бджолами і помітив, що вони постійно перелітають з квітки на квітку. Чому вони не сидять кожна на своїй квітці? Для чого постійно літають?
Вислухав тато свого спостережливого горобчика і пояснив:
- Бджоли не просто так перелітають з квітки на квітку. Вони працюють.
— Працюють? — іще більше здивувався горобчик.
— Так, — пояснив тато, — з кожної квітки вони збирають нектар, щоб потім із нього зробити солодкий мед. Бджіл вважають найпрацелюбнішими з усіх комах!
Відтоді маленький горобчик почав із великою повагою ставитися до працелюбних бджіл.
«Чому в Білочки дві шубки?»
Ц 
ілу зиму стрибала сіренька білочка з гілки на гілку.
Одного ранку визирнула вона зі свого дупла, а надворі сонечко весело усміхається, сніжок тане, перші листочки з'являються — розпочалася весна. Засумувала білочка. Усе навколо таке яскраве, веселе, і тільки у неї шубка сірою залишилася. Подивилося весняне сонечко на сумну білочку, торкнулося до неї своїми золотими промінцями й подарувало пустунці яскраву руду шубку.
Відтоді стрибає весела білочка у рудій шубці, а сіру шубку тільки взимку одягає.
«Чому черепаха ніколи не залишає свій будинок?»
В 
ийшла якось черепаха зі свого будиночку на прогулянку. Назбирала ягід, із мурашками поговорила й повернулася додому. Дивиться, а в її будиночку вже оселилася хитра лисиця. Довелося черепасі новий будиночок шукати, та вже ніколи його не залишати — всюди із собою носити.
« 
Де живе Сонячний Зайчик?»
Захворіла якось маленька Софійка. Усі діти на вулиці гуляють, а вона вдома сидить, сумує.
Зазирнуло до маленької Софійки у віконце Золоте Сонечко. Побачило сумну дівчинку й каже: «А покажи-но мені, Софійко, своє дзеркальце!» Дівчинка здивувалася, але дзеркальце принесла. Зазирнуло Золоте Сонечко у нього, і,тієї ж миті, вистрибнув до Софійки із дзеркальця маленький Сонячний Зайчик. Софійка одразу ж повеселішала. Із того часу у дзеркальці маленької Софійки живе веселий Сонячний Зайчик.
«Чому зайчик шубу змінив?»
Н 
астала у лісі справжня зима. Усі галявини застелила вона сніговим килимом. Одягла дерева у білі пухнасті шапки. Стрибає у кучугурах маленьке сіреньке зайчисько - радіє першому снігу. Аж раптом вийшов на галявину голодний сірий вовк. Перелякалося зайчисько, тремтить, а заховатися нікуди - всюди видно його сіреньку шубку. Тремтить довговухий пустунчик, а вовк уже помітив його й наближається. Що робити? Куди сховатися?
Побачила це зима-чарівниця. Допомогла зайчикові — подарувала йому нову біленьку шубку. Зрадів маленький — тепер вовк його не помітить
« 
Чому дятел стукає?»
Виказувала білочка дятлові: «Ти все стукаєш і стукаєш по стовбуру — я в своєму дуплі й відпочити не можу!» Дятел пояснив їй: «Я не просто стукаю, а виймаю з-під кори жуків і личинок, які їдять деревину. Якщо їх не знищувати, вони поточать увесь стовбур, і дерево впаде. Тоді й ти своє дупло втратиш».
«Чому жабка зелена?»
В 
ихвалявся метелик перед жабою: «Он який я барвистий, красивий! А ти вся зелена, тебе серед трави та листя зовсім не видно». Жабка відказала: «То це й добре, що мене не видно. Я тому ношу все зелене, щоб не відрізнятися від рослин і зеленої води ставка. Якби я мала яскраве вбрання, лелека відразу помітив би мене і з'їв».
«Чому берізка тягнеться до сонця?»
Жила-була собі берізка. Звали її Білокорочкою. Одного разу подивилася вона на небо. Глянула — а там пропливає жовтенька тарілочка. Білокорочці стало дуже цікаво, і вона захотіла подружитись із тарілочкою.
— Хто ти? — запитала Білокорочка.
—Я — сонечко. А ти хто?
— Я — берізка-Білокорочка: А як тебе звати?
— Мене звати Промінчастик. Давай дружити!
— Давай, — погодилася берізка Почали вони дружити.
З того часу берізка постійно тягнеться до сонечка. А сонечко свій перший промінець обов'язково дарує берізці.
«Чому в кінці літа квіти найяскравіші?»
Молоде й красиве Літо, прийшовши на землю, щедро прикрасило луки й вибалки ніжними квіточками. Зацвіли дзвіночки, ромашки, на узліссі килимками простелився духмяний чебрець... Сонце щедро обдарувало землю-матінку теплом. Та згодом воно щоразу менше і менше затримувалося над землею. Г хоч було ще тепло, дні ставали коротшими. Зрозуміло Літечко, що невдовзі настане прощальна мить.
«Ой, — захвилювалося воно, — потрібно негайно щось зробити для землі та якнайдовше повеселити діточок, щоб малюки не забули про мене тоді, коли повіють холодні вітри й земля вкриється білим снігом». І почало Літо знову заквітчувати землю великими яскравими квітами. Забуяли пишні айстри, на кущах жоржин загойдалися строкаті голівки, більші за святкові банти в дівчаток. Зацвіли великі яскраві гладіолуси, заполум'яніла сальвія. Хай радіє дітвора!
«Чому перед дощем ластівки літають низько над землею?»
П
ольова мишка вирішила шукати собі харч. Але вона боялася, що незабаром піде дощ, адже на небі збиралися хмарки.
— Ти не знаєш, буде дощ чи ні? — запитала мишка в їжачка, який пробігав повз її нірку.
—Я не розуміюся на цьому, — відповів той, — запитай краще в ластівок: вони завжди знають.
Мишка побачила ластівку, яка пролітала низько над землею, і гукнула до неї:
— Люба ластівко! Скажи, буде дощ чи ні?
—Напевно, що буде, — відповіла ластівка. — Бачиш, як низько я літаю.
— А чому, якщо ти низько літаєш, має бути дощ? — по цікавилася мишка, адже була дуже допитливою.
Ластівка підлетіла до неї і чемно пояснила:
- Ми не просто літаємо, а полюємо за комашнею. Коли повітря сухе, комахи піднімаються високо вгору, ми також піднімаємося за ними. А перед дощем повітря стає вологим, важчає і притискає комах ближче до землі. Тоді й нам доводиться літати низенько. Отже, придивившись, як саме ми літаємо, можна дізнатися, буде дощ чи ні.
— Дякую! — відповіла мишка і повернулася до нірки, щоб узяти парасольку.
«Їжачок»
Ж 
ив у лісі їжачок. Він був дуже гарний. Тіло вкрите колючками, мордочка витягнута, як у лисички, їжачку у цьому році дуже тяжко жилося, тому що ліс був дуже засмічений. Під деревами валялось багато паперу, поліетиленових пакетів, порожніх консервних банок. Маленький їжачок вирішив врятувати ліс. Він підчіплював папір і пакети на свої колючки і зносив усе в одне місце. Пусті консервні банки штовхав до смітника. Ця важка праця забирала багато сил та часу у маленького їжачка. І йому стали допомагати Миші, Білки, Зайці. Миші гризли папір на маленькі шматочки. Білки та Зайці займалися банками.
Коли до лісу приходили люди, їжачок вертівся у них під ногами і слідкував, щоб вони не залишали сміття. Одного разу хлопчик з'їв цукерку, а папірець кинув на землю, тоді їжачок згорнувся у клубочок і почав колоти хлопчика своїми колючками. Білки закидали його сосновими шишками. Хлопчик підняв папірець і поклав його до кишені. Так лісові звірі провчили нерозумного хлопчину. А їжачок та його друзі продовжують чистити свій ліс. Скоро там буде зовсім чисто.
« Навіщо потрібні миші?»
У мене був молодий сад. Навесні я пішов оглянути свої яблуні і побачив,що миші зусібіч об'їли їх коріння, так що навколо кожної яблуні кора була з'їдена, як біле кільце. Яблуні були гарні і свіжі. На всіх були бруньки квіток. Усі вони цвіли б і плодоносили, а тепер я знав, що вони загинуть, бо сік у деревах рухається по корі, як і в людини кров тече по жилах. Мені жаль було дивитися на мої яблуні, і я пішов додому, і повідав дідові про своє горе, і як би я побив усіх мишей на світі, коли б моя воля. А дід сказав мені: «Коли б твоя воля була побити мишей, ти знаєш, хто прийшов би просити тебе за них?» Я сказав: «Немає кому просити за них, вони нікому не потрібні». А дід сказав: «Першими прийшли б кішки і почали б просити за мишей. Вони сказали б: «Якщо ти поб'єш мишей, нам не буде чого їсти». Потім прийшли б лисиці і теж просили. Вони сказали б: «Без мишей ми змушені будемо красти курей і курчат». За лисицями прийшли б тетер, куріпки і теж просили б тебе не вбивати мишей». Я здивувався: для чого куріпкам і тетерям миші, але дід сказав: «їм миші потрібні над усе на світі. Вони не їдять їх, та коли ти мишей погубиш, лисицям не буде чого їсти, вони зруйнують куріпчині і тетерячі гнізда. Усі ми на світі одне одному потрібні».
«Жук»
Сашко знайшов красивого великого жука. Всі хлопчики його роздивлялись, і всім хотілося мати такого самого. У жука були довгі вуса, чорна спинка і темно-зелене черевце. Сергійко, Сашків товариш, мав гарненьку коробочку. Він її дуже любив, але не пошкодував і віддав Сашкові для його жука. Сашко поклав жука в коробочку, і всі по черзі, прикладаючи до неї вухо, слухали, як той жук гуде. Метушиться по коробочці, наштовхуючись на стінки, й гуде-гуде. Та так голосно, що ну! Ніхто не знав, чого йому не сидиться на місці.
Увечері, вкладаючись спати, Сашко поклав коробочку під подушку. І все одно жук не вмовкав. А вночі Сашкові приснився сон. Нібито не жук, а він, Сашко, зовсім маленький, сидить у темній тісній коробочці й голосно плаче. Цілісінький день кидається туди-сюди, шукаючи вихід, але тільки наштовхується на стінки. І водночас хлопець знає, що там, за коробочкою, світить тепле сонечко, розважаються друзі, а вдома його чекає мама. Сашкові дуже хотілося на волю. У коробці важко дихати, нічогісінько не видно, ще й живіт від голоду заболів. Але хтось великий і лихий не випускав його звідтіля. Сашко став голосно кричати й бити руками в стінки коробочки, але все дарма. Тоді він заплакав од кривди й горя...
У
ранці Сашко злякано схопився з ліжка, роззирнувся навколо і зрозумів, що то був лише страшний сон. Ураз хлопець згадав про жука, швиденько вийняв з-під подушки коробочку й відкрив її. Жук уже не гудів так голосно і ледве-ледве ворушився. Сашко миттю одягнувся й подався на вулицю, де ясно світило сонечко, весело співали пташки. Поніс жука на те місце, де вчора його спіймав, й обережно поклав на землю. Жук нерухомо застиг, неначе не вірив своєму щастю, а потім повільно поліз у траву, перебираючи всіма своїми лапками.
— Живи, жучку, — радісно мовив Сашко і з полегкістю зітхнув.