Хто я?

Я допомогла батькові відгадати загадку про те, що у світі ситніше, прудкіше, миліше над усе.

Я був упевнений, що краще жити неправдою. За це і поплатився. Чортяки почепили мене на найвищій гіляці.

Я все своє життя вважав, що наймиліше – це гроші.

Я так злякався, коли побачив нечуваного синього звіра, що мало не завив з переляку.

Я можу з’їсти кожного, хто всміхнеться. Можу напитись сліз, якщо заплачете.

Я залишилася без даху над головою в люті морози. Тому змушена була шукати прихистку в хліві.

Я жив з вовком, ведмедем, левом. Та зрозумів, що найбезпечніше жити з людиною, бо вона найсильніша.

Я кожного року вимагав від князя викуп. На цей раз захотів отримати щось особливе, дочку Князя – Князівну.

До мене додому приходили парубки, діди, а потім діти й умовляли мене піти на двобій зі Змієм. Я погодився.

Я вважаю себе красунею, хоча гарні у мене лише очі. Я давно вже не першої молодості, щоб не сказати підстаркувата. Ззаду в мене наліплена облізла наклейка з собакою.

Я живу в пановій Богдановій квартирі на Русанівці, патріотично настроєний. Ррозмовляти не можу, але зможу пояснити, що якійсь козацькій реліквії загрожує небезпека.

Мама купила черешень, і тепер я сиділа на черешневих кісточках, мов принцеса на горошині, мені подобалося їхати в машині Машці.

Я розповів Наталочці про дубенські підземні ходи, в яких міщани зберігали вина і скарби, про золото й коштовну зброю володарів замку князів Острозьких.

Я нічого не могла доробити до кінця. Навіть заплестися як слід у мене ніколи не вистачало терпіння.

Я в білому сяйві йшла уперед, а чорний морок потвор відкочувався назад. І загнала я чорних ящерів у річку Рось. І в гніві великому Білобог — творець Росі — змахнув чарівною рукою своєю — і тієї ж самої миті панцирні потвори перетворились на скелі, що обрамили береги цієї річки.

Побачивши Силуна, я сказав йому, що хочу отримати свою платню й піти до матері. До цього ще ніхто не насмілювався так робити, тому пан дуже розлютився. Схопив він мене, підняв і вдарив об землю так, що аж яма утворилась.

Я впав бадьоро, свіжо, дзвінко на закурені будинки зголоднілих передмість.

Я старий самець, що звик до заповідника, до людей, але незрозуміле тріщання будило в мені давній страх, знайомий ще з життя в тайзі.

Я багато навантажив сіна на сани і коням було важко йти по снігу, тому я їх бив батогом, а онук просив не бити, усе підбивав мені руку.

Зранку мене знайшли льотчики, які бігли на фіззарядку. Батько і син, Петро і Андрійко Лях. Вони принесли мене в гараж, де виходили, відгодували і відігріли.