Всеосвіта

Головне меню порталу

Головне меню порталу

Сьогодні відбувся
Вебінар:
«
Особливості застосування антикорупційного законодавства у сфері освіти
»
Взяти участь Всі події

Заняття гуртка "Юні краєзнавці". Тема: Рідний край в далекому минулому. Народні промисли.

До останньої чверті ХІХ ст. Лебедин, як повітове містечко, не мав своїх друкованих видань. Можливо, у невеликому населеному пункті місцеві новини розходились і в усній формі. Та місто розвивалось, його населення збільшувалось і виникла потреба у відкритті друкарні. Адже друкарні завжди були ідеологічними центрами, які акумулювали й поширювали науку, культуру, освіту… Як відомо, більшість друкарень належали особам єврейської національності.

З цього приводу Головне управління у справах друку підготувало документ про видачу свідоцтва на відкриття друкарень та книжкових магазинів євреям, у якому губернаторам наказувалося ввести певні обмеження.

Друкарський верстат, друга пол. ХІХ століття

«Устав о цензуре и печати»

Отделение первое. О типографиях, литографиях и металлографиях.

Желающие завести типографию, литографию, металлографию или другое подобное заведение для тиснения букв и изображений должны получать на то дозволение: в городе С.-Петербург – от местного градоначальника, в городе Москве – от местного Генерал-Губернатора, в прочих местах – от Губернаторов, при чем обязаны: 1) представить, в определенных Положением о пошлинах за право торговли и промыслов (изд. 1886 г.) случаях, установленное оным свидетельство; 2) показать число и размер скоропечатных машин и станков, какие они предполагают иметь в своем заведении.

Примечание. Евреям разрешается открывать беспрепятственно, с соблюдением установленного сим Уставом порядка, типографии для печатания в оных исключительно еврейских книг: 1) во всех дозволенных евреям для жительства местах, где будет Министерством Внутренних Дел признано возможным и удобным иметь особых еврейских цензоров и 2) в С.-Петербурге тем из евреев, которые имеют право пребывания в столице. С означенных типографий взимается, на содержание еврейских училищ, плата в следующем размере: с ручного типографского станка по двадцати рублей и с скоропечатных машин малого размера по сто двадцати рублей, и с большого размера или двойных двести сорок рублей в год.

Лебединське повітове училище, частину приміщень якого (з 1906 по 1917 рік) займала приватна друкарня Є.М. Когана

У Державному архіві Харківської області зберігається документ: прохання про відкриття Лебединської друкарні М.Є. Когона від 18 листопада 1881 р.: «Проживая в городе Лебедине более десяти лет и занимаясь постоянно переплетных дел мастерством, выполняя заказы как для всех присутственных мест г. Лебедина, так и по уезду оного, в настоящее же время для более успешной постановки заказов я, с согласия жителей города Лебедина и уезда оного, предложил открыть в городе Лебедине типографию с одной скоропечатной машиной».

На що було отримано відповідь від 3 березня 1884 р.: «Моисею Ехелеву Когану согласно прошению его для представления господину Харьковскому губернатору в том, что на открытие им, Коганом, в г. Лебедине типографии со стороны городской управы препятствий не встречается». Так, 25 грудня 1884 р. За підписом Харківського губернатора було видано свідоцтво на право відкриття друкарні у м. Лебедин. Його друкарня розміщувалася на вулиці Сумській, 12 у Лебедині.

Друкарня на початку мала один «скоропечантый» друкарський верстат і палітурну майстерню. 1909 року Когон придбав лінувальну машину, відтак почали виготовляти зошити, альбоми, книги. При друкарні був магазин.

Як відомо, умови праці в перших друкарнях були не прості, навіть шкідливі. Типографський шрифт виготовлявся на основі свинцю, який плавився і розливався в форми. Слова набирались вручну і свинець в’їдався в шкіру робочих, свинцевий пил отруював організм. Не випадково професійною хворобою печатників була чахотка (туберкульоз).
Починаючи з квітня 1917 року Лебединська повітова земська управа почала випускати у друкарні М.Є Когона свою газету «Лебединские известия». Видавцем її став І.І. Мінберг, зять М.Є. Когона, редактором — П. Граціанов — санітарний лікар, представник земства. Проіснувала газета недовго — у 1919 році була закрита.

Пізніше також виходили часописи «Лебединський вісник», «Наша жизнь». Інформацію про них ми знаходимо в газеті «Сумський вісник», яка сповістила про страйк поліграфістів у Лебедині і, відповідно, про невихід там газет. Газета «Наша жизнь» видавалася Лебединським повітовим громадським комітетом з листопада 1917 року, редагував її І.Ф. Грищенко.

Є думка, що «предком» сьогоднішньої місцевої газети «Життя Лебединщини» є газета «Крестьнин и рабочий», яка почала виходити в 1919 році. Виходила ця газета також і в 1920 році. Далі у Лебедині побачили світ газети «Серп і молот», яку засновано в 1919 році та «Вісті» (перший номер побачив світ 9 липня 1921 року).

З дозволу Харківського губернатора від 26 липня 1908 р. за № 5102 у Лебедині по провулку Пархоменкова відкрилася друкарня селянина О.Г. Солодовникова. Півтораповерховий будинок на розі нинішніх вулиці Миколаївської та провулку Мудрого зберігся до наших днів. Обсяг робіт у друкарні Солодовникова був меншим, кількість працюючих невелика. Крім російського шрифту, тут були каси з українським алфавітом. Послугами цієї друкарні користувалися земська і волосна управи, господарі майстерень, млинів, заводів.

Будинок на розі нинішніх вулиці Миколаївської (колишня – Щербакова) та провулку Мудрого, де розміщувалася друкарня О.Г. Солодовникова

Найперші друковані праці Лебединської друкарні М.Є. Когона та Солодовникова вийшли у 1887 р. Це були «Журналы очередных и экстренных собраний за 1886 год». Серед образотворчих видань цієї друкарні «Каталог першої виставки української старовини» (1918). Серед науково — виробничих видань «Отчет по агрономическим мероприятиям Лебединского уездного земства за 1911 год»…

Також лебединські друкарні Когона та Солодовникова видали на 244 сторінках історичний нарис директора Лебединської чоловічої гімназії М. Гальковського «Наказной гетман Полуботок» на основі багатого архіву В. Капніста у с. Михайлівка та його книги віршів та оповідань.

Послугами Лебединської друкарні найчастіше користувалося духовенство. Тож, на їх потреби були видані так звані «Вечные таблицы» на 48 сторінках, віддруковані у три фарби і які витримали декілька видань. Третє було датоване 1910 р.

Цікавим архівним документом є документ про появу у Лебедині у 1909 році свого рекламного видання: «Торгово-промышленный листок обьявлений».

У 1921 р. обидві друкарні були об’єднані. Все обладнання перевезли у приміщення друкарні М.Є. Когона…

Історія видавничої справи — вельми цікава сторінка культурно — духовного процесу, яка потребує ще наступного дослідження.

З часів заснування Лебедина, найбільш поширеними ремеслами в місті були плетіння та фарбування шерстяних поясів і пошиття плахт. Плахти шили цілими вулицями. Також у місті налічувалося 5 красилень. Лебединські пояси були відомі далеко за межами губернії. Мешканці міста щороку збували понад 70 тисяч кольорових поясів на суму 50 тис. крб. у Ромни, Кролевець, Чернігів, Курськ і навіть у Москву та Нижній Новгород.

0400p0vb-f4dc-274x274.jpg

Практично у кожній хаті у XVIII ст. був ткацький верстат. Крім простого ткацтва та тканин з вибивним узором, на Лебединщині виготовляли узорні тканини з орнаментом, утвореним комбінуванням переплетінь ниток основи і підткання. Виконувався він так: на кам’яну або дерев’яну штамп-печатку наносилися барвники, які потім переносилися тисненням на тканину. Цей надзвичайно давній спосіб був характерний для часів Київської Русі. «Коли наставала пилипівка, всі молодиці на селі починали вставати вдосвіта прясти» (І.Н. Левицький «Кайдашева сім’я»). Згодом, вибивний узор був замінений вишиванням.


  • Модель ткацького станка, XVIII ст.

Український народний одяг зверху оперізувався поясом. Як стверджує О. Воропай у своєму етнографічному нарисі «Звичаї нашого народу», пояси бувають шовкові, вовняні, бавовняні. В Іпатіївському літописі під роком 1288-м згадується про золоті й срібні пояси князя Володимира і його батька: «І розум Владимирь имение свое все: золото и се ребро, и камения дорогие, и пояси золотие отца свого и серебряние и свои иже бяше».

За козацьких часів на Україні були поширені шовкові пояси, їх тоді привозили із Персії. Уже в ХІХ ст., як безпосередні зв’язки з Персією припинилися, були поширені так звані каламайкові пояси. Переважний колір був чорний і зелений. Вольські пояси гарні на вигляд: на темно-червоному тлі вздовж проходять вузенькі смужки найрізноманітніших барв. Ці пояси колись були поширені по всій Україні.

  • Коць, XVIII ст., Лебедин (із колекції О.А. Красовського)

Пояси звичайно були довгі: до десяти, а то й двадцяти «ліктів», з китицями на кінцях. У Лебедині ткали шерстяні пояси. Один із зразків такого пояса, виготовленого ще в XVIII ст., зберігається в Лебединському краєзнавчому музеї. На білому фоні – червоно-чорний орнамент. Ткали в основному чоловічі пояси. Жіночі тільки на замовлення.

Килим міщанський, XIХ ст., Лебедин (із колекції С. Таранушенка)

Старожили згадують, що, підперізуючись поясом, чоловіки та парубки обвивають собі стан навколо кілька разів, а кінці пояса підтикують так, щоб краї його з китицями звисали донизу. Шили в Лебедині і плахти, жіночий одяг. Плахта – це полотнище близько чотирьох метрів завдовжки, виткане з фарбованої вовни, картате, інколи вишите від руки вовняними нитками. Полотнище розрізали на три частини, дві з яких пришивали до третьої так, щоб вийшла форма літери Т, потім перегинали плахту, щоб її бічна частина опинилася внизу та обмотувала стан, який прикривався попередницею. Попередницю, або фартух, носили разом з плахтою, виготовляючи її з барвистої матерії, часто вишивали шовковими шнурками або стрічками.

Модель ткацького станка, кінець XVIII ст.

Решетилівські майстерні (с. Решетилівка Полтавської області) володіють технікою вишивки, аплікації, вирізання мережками плахт. На Лебединщині ж практикували техніку вишивки гладдю і рушниковими швами. Відомі були і однокольорові вишивки, особливо білими нитками на білому полотні. Різниця решетилівського одягу і лебединського в кольорових тонах. Одяг Полтавщини сріблясто-сірий, блакитний, беж, оливковий. Традиційними кольорами для Лебедина були чорний, червоний, золотистий, білий і синій.

У деяких народних приповідках згадується про плахту, як ось: «Не було в куми запаски, аж чулок: кума в плахті походжає», «Шовкова плахта не к будню, а к святу годиться», «Скочила з пенька плахта рябенька».

Плахти, XVIIІ ст., Лебедин (із колекції О.А. Красовського)

Олекса Воропай згадує в своєму нарисі оповідку про плахту: «Плахти були найбільше поширені за козацьких часів. В той час в Україні були цілі села, що займалися спеціальним виготовлення плахт. Над Дніпром, недалеко Запоріжжя, є село Успенське, це село колись називалось Плахтіївка. Народний переказ каже, що це село заснував колись козак-запорожець Головко, який жив ще в кінці XVII-го століття. Він був великим майстром ткати плахти, від нього навчалися інші, і так за тим селом встановилась традиція виготовляти плахти. В році 1775-му, за якусь провину перед російським військовим керівництвом, все село було силоміць перенесене до Бесарабії і виробництво плахт припинилося. На місце виселення приїхали переселенці з Херсонщини і село з Плахтівки перейменували на Успенське».

Література

https://artmuseum.lebedyn.org/page/9/