Сьогодні о 18:00
Вебінар:
«
Інформаційна гігієна та цифрова безпека як важливі компетентності сучасного педагога
»

10.03.2020

176

0

Урок географії для 21-22 групи

Тема: Вторинний  сектор економіки

Мета: сформувати в учнів поняття про вторинний  сектор економіки (переробна промисловість), основні регіони промисловості, сформувати поняття про реіндустріалізацію. Розвивати вміння аналізувати, порівнювати, робити висновки. Виховувати бережливе ставлення до природи

Тип уроку: комбінований

Обладнання: підручник, атлас, карта Світу.

Хід уроку

І. Організаційний момент

ІІ. Мотивація навчальної та пізнавальної діяльності

Знайомство з метою та завданням уроку

ІІІ. Актуалізація опорних знань, вмінь і навичок учнів

Методичний прийом «Бліцопитування»

1. Які чинники визначають спеціалізацію сільського господарства різних

Субрегіонів ? Наведіть приклади таких ланцюжків: чинник – ви-

робництво – країни-лідери.

2. За рахунок чого Німеччина і Франція за обсягом деревини, доступної для

заготівлі, випередили традиційних лідерів в Європі— Швецію та Фінляндію ?

3. Покажіть на карті країни, що спеціалізуються на рибальстві.

 ІV.ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Одним із об’єктів дослідження соціально-економічної географії світу є світове господарство, розміщення його галузей, серед яких провідне місце, як і раніше, посідає промисловість. У промисловості створюються знаряддя праці, предмети споживання, вона тісно пов’язана з НТП і має вирішальний вплив на рівень економічного розвитку країни. У промисловості світу працює близько 20 % населення, вона є найважливішою галуззю виробничої сфери. Близько 80 % промислової продукції дають високорозвинені країни.

Провідними галузями світової промисловості є енергетика, металургія, машинобудування, хімічна, лісова, легка, харчова. Якими особливостями відрізняється розміщення галузей промисловості в сучасному світі? На це питання ми дамо відповідь сьогодні на уроці.

1. Енергетика

Електроенергетика визначає і забезпечує розвиток усього світового господарства. Проте зараз зберігається величезна різниця між країнами в забезпеченні економіки й населення електроенергією. Так, у Норвегії, яка посідає перше місце за виробництвом електроенергії на одного жителя, її виробляється в 1000—1500 разів більше, ніж у найбідніших країнах світу. Понад мільярд населення Землі зовсім не має доступу до електрики. Значні відмінності існують і в структурі виробництва електроенергії на електростанціях різних типів.

1. Географія виробництва та споживання електроенергії.

За останнє десятиліття виробництво електроенергії у світі зросло майже в 1,5 разу, досягнувши 23 трлн кВт ∙ год на рік. Показник зростання більший, ніж у промисловості в цілому. Це вказує не тільки на широке використання електроенергії з метою підвищення рівня електрифікації виробництв, а й на зростання споживання населенням у зв’язку зі збільшенням кількості побутових електроприладів. Саме тому обсяги виробництва електроенергії вважають опосередкованим показником не тільки рівня економічного розвитку країни, але і якості життя населення.

Відбуваються зміни в географії виробництва та споживання електроенергії: скоротилася частка розвинених країн, зросла частка країн інших типів, у першу чергу азіатських (Китай, Індія, Південна Корея, Тайвань, Саудівська Аравія, Іран, Туреччина тощо). Так, тільки на Китай припадає понад 20 % світового виробництва та споживання електроенергії, тоді як у 1973 р. цей показник становив лише 3 %.

Зараз 65 % світового виробництва електроенергії припадає на першу десятку країн, серед яких виділяються Китай, США, Росія, Індія та Японія з явним переважанням Китаю і США (див. таблицю). Країни першої десятки є і найбільшими споживачами. Суттєві обсяги продажу на зовнішньому ринку серед них мають Канада, Франція, Китай та Росія. США й Бразилія купують електроенергію в окремі роки. Німеччина є і значним експортером, і імпортером електроенергії.

Дуже низькі показники виробництва та споживання електроенергії мають найбідніші з країн, що розвиваються. Серед регіонів виділяється Африка на південь від Сахари та окремі острівні держави. Так, у Республіці Чад (Африка) виробляється 205 млн кВт ∙ год електроенергії на рік. Це приблизно в 15 разів менше, ніж на українському Дніпрогесі. Вражають відмінності між країнами у виробництві на одну особу: у Чаді — 16 кВт, в Україні — 3740 кВт, у Норвегії — 28 400 кВт.

2. Зміни у структурі паливно-енергетичного балансу світу.

Залежно від використання окремих видів палива та їхньої частки в паливно-енергетичному балансі розрізняють вугільний, нафтогазовий і перехідний етапи.

Вугільний етап тривав із кінця XIX до середини XX ст. У цей період основним енергоносієм було вугілля, суттєву роль відігравали дрова.

Нафтогазовий етап розпочався із середини XX ст., коли у структурі паливно-енергетичного балансу почала швидко зростати частка нафти (понад 50 %) як дешевого й ефективного палива. Більш повільно зростало використання природного газу — до 20 %. Частка вугілля зменшилася до третини.

Із 1980-х рр. триває перехідний етап. Його початок пов’язують зі зростанням ціни на нафту та поступовим зниженням її частки в паливно-енергетичному балансі до 30 %. Одночасно будуються атомні електростанції, зростає значення природного газу, стабілізується, а останнім часом збільшується частка вугілля, підвищується інтерес до відновлюваних джерел енергії, частка яких зараз становить 5 %. *

3. Відмінності у структурі виробництва електроенергії в країнах світу.

На сучасному етапі розвитку світового господарства 95 % електроенергії виробляється на електростанціях трьох типів: теплових, гідравлічних та атомних. Незважаючи на високу собівартість продукції, традиційно найбільше електроенергії виробляють ТЕС. Вони не потребують високих технологій, як АЕС, мають порівняно короткі терміни будівництва, не залежать від наявності річок, їхніх стоку та режиму, як ГЕС. Тому розміщення ТЕС у світі досить рівномірне: вони працюють у країнах різного типу.

Як паливо традиційно використовують вугілля, оскільки це дешева й досить поширена корисна копалина. Оскільки його транспортування на значні відстані невигідне, потужні електростанції будують у районах видобутку палива. Країни світу, де переважна частина електроенергії виробляється на вугіллі (до 80 %), — Китай (мал. 1) та Австралія. У Китаї також досить велика роль ГЕС (15 %), а в Австралії — інших ТЕС (АЕС відсутні). У країнах, що входять до ЄС, у середньому частка вугілля як палива помітно менша — майже 29 %, але значно вищою є частка АЕС і відновлюваних та невичерпних джерел енергії. В окремих країнах ЄС частка вугілля вища за середній показник, серед них Німеччина й Польща. Із появою технологій, які дозволяють використовувати вугілля з більшою ефективністю й меншою шкодою для навколишнього середовища, частка цього палива може зрости .

Використанням природного газу, нафти й нафтопродуктів виділяються країни, які мають великі запаси цих видів палива (у тому числі багаті нафтодобувні країни).

Теплові станції тут споруджують поблизу районів видобутку природного газу, уздовж ліній газопроводів і неподалік нафтопереробних заводів. Так, Саудівська Аравія майже 100 % електроенергії отримує за рахунок спалювання природного газу (47 %), нафти й нафтопродуктів (53 %). У Росії на ці види палива припадає 50 % (із явним переважанням природного газу). Важливим напрямком останніх десятиліть стало створення багатопаливних ТЕС, які поряд із вугіллям використовують інші види палива.

ГЕС виробляють найбільшу частку електроенергії в країнах, які мають значні ресурси енергії річок (Канада, Швеція, Норвегія, Нова Зеландія, Бразилія, Парагвай, Таджикистан, ДР Конго). Так, у Бразилії на ГЕС припадає 80 % виробленої електроенергії. Бразилія та Парагвай спільно побудували потужну гідроелектростанцію «Ітайпу» на річці Парана. Тривалий час вона була найбільшою у світі. За рік «Ітайпу» виробляє до 98,6 млрд кВт ∙ год електроенергії (більше, ніж усі електростанції Казахстану або Бельгії), забезпечуючи на 90 % потреби Парагваю та на 16 % — Бразилії. У 2010 р. лідером за потужністю стала китайська ГЕС «Сан-Ся» («Три ущелини») (мал. 4). Її побудували в середній течії найповноводнішої річки Азії — Янцзи. Запроектованого річного виробництва в 100 млрд кВт ∙ год уперше було досягнуто у 2012 р.

АЕС найбільше поширені в розвинених і середньорозвинених країнах, оскільки для їх проектування та будівництва необхідні високі технології, складне обладнання й значні фінансові ресурси. За часткою АЕС у виробництві електроенергії у світі є одноособовий лідер — Франція (77 %).

Значною є частка АЕС у виробництві електроенергії у Словаччині, Угорщині, Бельгії, Україні.

Після аварії на Чорнобильській АЕС та АЕС «Фукусіма-1» у Японії уряди окремих країн оголосили про поступову відмову від ядерної енергетики, серед них Німеччина, Швейцарія, Японія (мал. 5). Натомість у деяких інших країнах (наприклад Польщі, Туреччині, ОАЕ) планується будівництво нових АЕС.

Недоліки існуючих типів електростанцій та вичерпність паливних ресурсів змушують шукати нові джерела отримання електроенергії. Особливо активно такі роботи ведуть високорозвинені та великі середньорозвинені країни. Надії людства найбільше пов’язані з енергією вітру, Сонця, гарячих (геотермальних) вод надр Землі, припливів.

Починаючи із 1980-х рр. енергетика, побудована на використанні відновлюваних і невичерпних джерел, розвивається дуже високими темпами (за винятком гідроенергетики). Тільки із 2000 до 2014 р. виробничі потужності електростанцій зросли в 10 разів, а їхня частка в загальному виробництві перевищила 4 %.

Із невичерпних джерел найбільше електроенергії виробляють ВЕС — до 3 % від загального обсягу. Вони працюють у 85 країнах світу в районах із постійними вітрами. Особливих успіхів досягли окремі країни ЄС: у Данії ВЕС виробляють понад 40 % усієї електроенергії, у Португалії — 27 %, в Іспанії — 20 %. До недоліків вітрових електростанцій належать мала потужність, залежність від вітру, великі площі, постійні шум і вібрація.

Сонячні електростанції (СЕС) найдоцільніше будувати в районах із великим періодом сонячного світла, наприклад у тропічних пустелях. Дослідно-промислові СЕС працюють у США, Іспанії, Ізраїлі, Чилі та інших країнах.

Довжина греблі ГЕС становить 2309 м, висота — 185 м, тому іноді її навіть порівнюють із Великою Китайською стіною. Будівництво ГЕС тривало понад 15 років. Зараз вона не тільки виробляє електроенергію, а й використовується для регулювання річкового стоку, зрошення та водозабезпечення.

Японія не має значних ресурсів паливних корисних копалин, тому велику роль у її господарстві відіграє атомна енергетика. Більшість АЕС країни розташовані на узбережжі, де залишається велика ймовірність землетрусів і цунамі.

Найбільша у світі станція баштового типу «Айванпа» розташована в пустелі Мохаве (США).

Використання геотермальної енергії ґрунтується на енергії надр Землі. Вони найбільш доступні в сейсмічно активних районах. Тому геотермальні гідроелектростанції (ГеоГЕС) діють у США, Японії, Ісландії, Італії, Росії, Мексиці, Новій Зеландії, Філіппінах. На відміну від сонячної або вітрової енергії, використання геотермальної енергії не залежить від стану природи, пори року або часу доби.

Енергію припливів можна використовувати в районах, де припливна хвиля має велику висоту. Важливі умови — достатній рівень розвитку науки й техніки, наявність фінансових ресурсів (будівництво припливних електростанцій (ПЕС) вимагає значних коштів). На сьогодні у світі працюють дві великі промислові ПЕС — Сіхвінська (Південна Корея) та «Ля Ранс» (Франція).

Слід зазначити, що до відновлюваних джерел належать біомаса та біопаливо. У першому випадку для виробництва електроенергії або тепла використовують солому, стрижні качанів кукурудзи, лушпиння; у другому — відходи деревини, рослинництва, тваринництва, а останнім часом і водорості. Значна кількість установок із виробництва біогазу працює в Китаї та Індії

Нафтова промисловість. Запаси 35—450 млрд. т. Експортери: країни ОПЕК (80 % світового експорту), Росія. Імпортери: Японія, країни Європи, США. Газова промисловість. Запаси 142 трлн м3. Експортери: Росія, Нідерланди, Норвегія, Канада, Алжир, Бруней, Індонезія, Туркменістан. Найбільші споживачі: Японія, США, розвинені країни Європи. Вугільна промисловість. Сумарні світові запаси вугілля (52 % — кам’яного, 48 % — бурого) приблизно 14 трлн т. Найбільші родовища в Росії, Китаї, США, ПА, Україні, Казахстані. Електроенергетика. Понад 60 % всього об’єму електроенергії виробляється в промислово розвинених країнах, насамперед в США, Японії, Німеччині, Китаї, Канаді і Росії.

2. Металургійна промисловість

Найбільші виробники сталі: Китай, Японія, США, Росія, Індія, Німеччина, Італія, Франція, Бразилія, Мексика, Південна Корея, Україна.

Повним набором підгалузей кольорової металургії виділяються такі країни, як США, Канада, Японія, Росія, Німеччина, Франція, Бельгія, Австралія.

Найширше застосовується серед кольорових металів алюміній (Китай, Росія, США, Канада, Австралія, Бразилія, Норвегія).

3. Машинобудування

Забезпечує автоматизацію, механізацію та електрифікацію виробництва, підвищуючи продуктивність праці. 37 % вартості світового промислового виробництва. Країни, що спроможні виробляти всю номенклатуру машинобудівної продукції: США, Японія, Росія, ФРН, Великобританія та Франція, а також певною мірою Китай, Канада, Італія та Україна. Основними машинобудівними районами світу є Північна Америка (провідна роль США), Західна Європа (провідна роль Німеччини), Східна та Південно-Східна Азія (провідна роль Японії).

Машинобудування світу –– це провідна галузь, частка якої за вартістю становить близько 1/3 світової промислової продукції. Воно значною мірою визначає загальні напрями науково-технічного прогресу. Кінцевим продуктом галузі є обладнання (понад 1 млн різновидів) для всіх без винятку галузей господарства. Машинобудування також працює на задоволення потреб індивідуального користувача.

«Батьківщиною» машинобудування цілком справедливо називають Велику Британію. Ця галузь почала тут розвиватися ще наприкінці ХVІІІ ст. На початку ХІХ ст. машинобудування стало поширюватися в країнах Західної Європи (Нідерланди, Франція, Німеччина) і США, наприкінці ХІХ ст. — у країнах Центральної та Східної Європи, Латинської Америки, у Російській імперії, а на початку ХХ ст. — по всьому світу.

На розміщення підприємств різних галузей машинобудування впливають такі фактори: рівень розвитку науки; наявність трудових ресурсів (зокрема кваліфікованих), сировини (конструкційних матеріалів, насамперед, металу), споживача. Також відіграють значну роль спеціалізація та кооперація.

Оскільки будь-яку машину виготовляють шляхом складання (монтажу) з великої кількості деталей, машинобудування технологічно поділено щонайменше на дві стадії: виробництво комплектаційних деталей і складання готової продукції з комплетаційних деталей. Виробництво сучасних комплектаційних деталей, вузлів та механізмів наукомістке, технологічно складне й під силу тільки розвинутим країнам. Складати машини з комплетаційних частин можуть і в країнах середнього рівня розвитку. Тут достатньо використовувати трудові ресурси із середньою базовою освітою, навчені певним операціям. Саме цей факт вплинув на поширення машинобудування в другій половині ХХ ст.

Сьогодні світовими лідерами в галузі машинобудування є розвинуті країни. США, Японія, Німеччина виробляють практично весь відомий спектр машинобудівної продукції. При цьому США спеціалізуються на виробництві потужних суперкомп’ютерів (серверів) та авіакосмічної техніки; Японія — складної побутової техніки, електроніки, автомобілів, морських суден, промислового обладнання й робототехніки; Німеччина — промислового обладнання (насамперед електротехнічного), автомобілів, поліграфічного обладнання. Франція, Велика Британія, Італія також виробляють значну кількість машинобудівної продукції. Останнім часом до світових лідерів машинобудування долучилася Південна Корея. Невеликі країни Західної Європи мають незначні обсяги виробництва машинобудівної продукції. Проте, враховуючи її високу якість, вони здатні контролювати значну частку ринку. Наприклад, Швейцарія спеціалізується на виробництві високоточних металорізальних верстатів, годинників, обладнання для млинів; Австрія продукує гірськодобувну техніку й обладнання для целюлозно-паперової промисловості; Нідерланди — електротехнічне обладнання; Данія — промислові холодильники й морські риболовні судна; Швеція — промислову електротехніку й автомобілі, Фінляндія — плавучі бурові платформи й стільникові телефони.

Першим регіоном країн, що розвиваються, в якому з’явилося машинобудування, була Латинська Америка. Ця галузь створювалася тут за безпосередньої участі розвинутих країн і була спрямована насамперед на задоволення потреб самого регіону. Нині у великих країнах регіону є практично всі відомі галузі машинобудування. Крім того, деякі країни (передусім Мексика та Бразилія) стали нарощувати виробництво продукції на експорт.

У країнах Східної та Південно-Східної Азії розвиток машинобудування розпочався тільки в 60-ті роки ХХ ст. Воно також створювалося за допомогою розвинутих країн, але було орієнтоване на експорт. Протягом останніх десятиліть Південна Корея, Тайвань, Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Індонезія стали потужними виробниками побутової техніки, електроніки, засобів зв’язку, а також легкових автомобілів та інших транспортних засобів. У 80-ті роки ХХ ст. машинобудування поширилося в Китаї, Індії, Туреччині, Ірані та «найбільш підготовлених» африканських країнах — Нігерії, Єгипті, Марокко, Алжирі.

Про рівень розвитку машинобудування в тій чи іншій країні можна судити за показниками обсягів експорту продукції галузі (у млрд дол. США) і часткою продукції галузі в експорті країни. Світовими лідерами за абсолютними показниками є розвинуті країни. США, Німеччина, Японія – традиційно найбільші експортери продукції машинобудування. За ними йдуть країни Європи та Канада. У 80-ті роки ХХ ст. лідерами стали Південна Корея, Сінгапур, Сянган, Тайвань, у 90-ті — Китай, Мексика, Малайзія.

За часткою продукції в експорті лідирують США, європейські країни (передусім західноєвропейські — Німеччина, Велика Британія, Швеція, деякі країни Центрально-Східної Європи — Чехія й Угорщина). У 80-ті роки ХХ ст. на перше місце вийшла Японія. Згодом до лідерів приєдналися Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Малайзія, Філіппіни. Це пояснюють тим, що в 70-80-ті роки в ці країни перемістилися цілі галузі світового машинобудування.

Виробництво металорізальних верстатів і металооброблювального обладнання – одна з провідних галузей світового машинобудування, географія якої за останні півстоліття пережила кардинальні зміни. Якщо раніше лідерами були такі країни, як США, Німеччина, Швейцарія, Італія, то згодом США майже повністю поступилися Японії, Тайваню, Китаю. Зберегли свої позиції Німеччина, Швейцарія, Італія. Японія та Німеччина спеціалізуються на виробництві складних верстатів і потужних потокових ліній, Швейцарія — високоточних верстатів, Італія, Тайвань, Китай — інших сучасних верстатів. Частка експортованої продукції верстатобудування найвища у Швейцарії (90 %), на Тайвані та в Німеччині (2/3). Потужними виробниками роботів і фототехніки є Японія та Швеція.  Серед галузей транспортного машинобудування автомобілебудування займає провідні позиції. Воно зародилося наприкінці ХІХ ст. в Європі, а згодом швидко проникло у США.

Революцією в автомобілебудуванні стало винайдення й упровадження на заводі Г. Форда першого у світі конвеєра (1913). Розподіл праці на низку вузькоспеціалізованих стадій дозволив скоротити час складання одного автомобіля з 12,5 год до 93 хв, тобто майже у 8 разів. На цьому ж заводі розпочали широко використовувати чорну фарбу, яка сохла швидше за інші.

Успіх Японії на світовому автомобільному ринку пояснюють тим, що вона зробила ставку на виробництво економічних малолітражних автомобілів. За часом цей факт збігся зі світовою нафтовою кризою, тому економічність перетворилася на важливий чинник збуту продукції.

У першій половині ХХ ст. у США виробляли до 80 % усіх автомобілів світу. У 50-ті роки ХХ ст. автомобілебудування поширилося на більшість європейських та латиноамериканські країни, а в 70-ті роки — на Японію. Наприкінці ХХ ст. автомобілебудування поширилося на всі регіони світу.

На межі ХХ-ХХІ ст. США повернули собі лідерство у світовому автомобілебудуванні. Значні обсяги виробництва зберігають Японія, Німеччина, Франція, Італія, Велика Британія, Канада. Різко підвищили виробництво автомобілів Південна Корея, Іспанія, Мексика, Бразилія. Бурхливий прогрес переживає автомобілебудування в Китаї та Індії.

Лідирують за обсягами продажу автомобілів американський ринок (щорічно на ньому реалізують 16-17 млн нових автомобілів і близько 50 млн таких, що були в користуванні), європейський (14-15 млн) і японський (4-4,5 млн). Швидко зростають китайський та індійський автомобільні ринки.

Найбільші автомобілебудівні компанії світу: американські «Дженерал моторс» (володіє торговими марками або великими пакетами акцій компаній «Шевроле», «Понтіак», «Олдсмобіл», «Б’юік», «Кадилак», «Сатурн», «Опель/Воуксхол», «СААБ-Сканья», «Деу мотрз») та «Форд моторз» («Мерк’юрі», «Лінкольн», «Астонн Мартін», «Ленд ровер», «Ягуар», «Вольво», «Мазда»), німецько-американська «Даймлер Крайслер» («Додж», «Плімут», «Джип», «Смарт», «Міцубіші моторз», «Хюндай моторз», «Кіа моторз»), німецькі «Фольксваген» («Ауді», «СЕАТ», «Шкода», «Бентлі», «Бугатті», «Ламборджіні») та «БМВ» («Міні», «Роллс Ройс»), японські «Тойота моторз» і «Хонда», французькі «Рено» й «Пежо», а також італійська «Фіат».

Провідні позиції у світовому невійськовому суднобудуванні тривалий час займали європейські країни: спочатку Нідерланди, згодом Великобританія. Навіть у середині ХХ ст. майже 1/2 усіх морських суден сходили зі стапелів британських верфей (зокрема, Глазго й Белфаста). У наступні роки основний центр світового суднобудування перемістився до Східної Азії. Сьогодні на верфях Південної Кореї та Японії виробляють понад 3/4 світових морських суден. Швидко нарощують виробництво суден Китай і Тайвань, а європейські країни, в тому числі й Велика Британія, навпаки, скорочують.

Авіаракетобудування — стратегічна й перспективна галузь машинобудування. У 30-ті роки ХХ ст., перед Другою світовою війною, лідерство у виробництві літаків та ракет належало Німеччині. У другій половині ХХ ст. її місце зайняли США та СРСР. При цьому США успішно освоїли виробництво всього спектра авіаракетної техніки — від цивільних літаків і гелікоптерів до потужних балістичних ракет, а СРСР основну увагу зосередив на виробництві військової техніки. Тепер на світовому ринку цивільних літаків частка США становить майже 60 %, частка єдиної європейської компанії «Європен ейрбас», яка об’єднала капітали компаній Франції, Німеччини, Великої Британії, Італії — 40 %, Росії — близько 1 %. Найбільшими світовими авіаракетобудівними компаніями є американські «Боїнг-Макдонел-Дуглас», «Локхід Мартін», «Дженерал дейнемікс», «Юнайтед текнолоджіс» та європейська «Европен ейрбас».

За виробництвом вагонів, локомотивів (рухомого залізничного складу) виділяють США, Францію, Німеччину, Чехію, Японію, Росію. Світовими лідерами у виробництві тракторів і сільськогосподарської техніки є розвинуті країни (США, Німеччина, Франція, Японія) та великі країни, що розвиваються (Індія, Китай, Бразилія).

Важливими галузями світового машинобудування є енергетичне машинобудування, електротехніка, приладобудування, радіотехніка й електроніка. Ці галузі виробляють найскладніші види техніки. На сьогодні світові лідери у виробництві телевізорів, радіоприймачів, аудіо- та відеомагнітофонів, персональних комп’ютерів, мобільних телефонів – країни Східної та Південно-Східної Азії, а також Латинської Америки, Центрально-Східної Європи. Найбільше фотоапаратів виробляють Сянган, Японія, Китай, годинників — Сянган, Японія, Швейцарія.

Найбільше енергетичного обладнання й промислової електротехніки виготовляють розвинуті країни. Серед великих компаній найпотужніші такі: американські «Дженерал електрік», «Вестінгауз електрік», німецькі «Сіменс», «АЕГ-Телефункен», «Бош», японська «Міцубіші», британська «Марконі», нідерландська «Філіпс», швейцарсько-шведська «Асеа-Браун-Бовері». Найбільшими компаніями, що виготовляють побутову електротехніку та електроніку, є ті самі компанії, а також японські «Соні», «Мацусіта», «Хітачі», «Тошиба», «Шивакі», «Джі ві сі», «Шарп», «Саньйо», «Сітізен», південнокорейські «Самсунг», «Ел джі», «Деу», італійські «Мерлоні», «Оліветті», французька «Тефаль» та ін. Найбільші виробники персональних комп’ютерів – американські компанії «Інтернешенел бізнес мешинс», «Інтел», «Ейпл», «Майкрон текнолоджі», «Х’юлетт пекард», «Епсон».

4. Хімічна промисловість

До складу хімічної промисловості входять гірничохімічна (видобуток мінеральної сировини), основна хімія (виробництво мінеральних добрив, кислот, соди) та хімія органічного синтезу (виробництво пластмас, синтетичних смол, каучуку, хімічних волокон тощо. Найвищий рівень розвитку і найскладнішу структуру виробництва мають два регіони — Європа і Північна Америка.

На сучасному етапі однією з найважливіших галузей промисловості є хімічна. На межі ХVІІІ-ХІХ ст. у хімічній промисловості виробляли луги, кислоти, соду, аміак, деякі види мінеральних добрив. У другій половині ХІХ ст. їх доповнили пластмаси, хімічні волокна, гумово-технічні вироби з натурального каучуку. Справжній розквіт хімічної промисловості припадає на ХХ ст. На початку ХХ ст. основу світової хімічної промисловості становила продукція основної хімії (неорганічної), у середині століття її змінила хімія органічного синтезу (разом із виробництвом полімерних матеріалів), а наприкінці — тонка хімія (фармацевтична, парфюмерно-косметична, побутова, фотохімія, біохімія). Якщо спочатку в загальному обсязі виробництва пластмас переважали термоактивні пластмаси, то згодом їхнє місце зайняли термопласти (наприклад, поліетилен), штучні волокна з часом були витіснені синтетичними, а натуральний каучук — синтетичним.

Нині хімічна промисловість поряд із машинобудуванням виступає «локомотивом» світового науково-технічного прогресу. Саме в цій галузі здійснюється немала частка наукових відкриттів. Багато видів хімічної продукції значно переважає за якостями природні аналоги, успішно замінюючи їх.

Розвиток хімічних технологій визначив і основні види використовуваної сировини. Передусім це стосується хімії органічного синтезу. Якщо до середини ХХ ст. основною хімічною сировиною для цієї групи галузей була рослинна сировина й вугілля, то пізніше їх майже повністю витіснили нафта, природний газ. Відповідно стали інтенсивно розвиватися такі галузі, як нафто- та газохімія.

Безумовними лідерами за рівнем розвитку хімічної промисловості є розвинуті країни. Вони не тільки більше за всіх виробляють хімічної продукції, а й мають сучасну структуру. Наприклад, більшість розвинутих країн виробляють сірчаної кислоти та добрив менше, ніж пластмас. За вартістю виробленої продукції перші місця в цих країнах займають галузі тонкої хімії.

У зв’язку з великою різноманітністю хімічної продукції сформувалася спеціалізація певних країн у хімічній галузі. З усіх кран тільки США здатні виробляти всі види хімічної продукції у великих обсягах. У Японії найрозвинутіша нафтохімія. Німеччина спеціалізується на виробництві лаків і фарб. Франція виготовляє синтетичний каучук і гумово-технічні вироби, Велика Британія — синтетичні миючі засоби, Нідерланди — пластмаси, Бельгія — пластмаси, неорганічні кислоти та солі, Швейцарія та Угорщина — фармацевтичні препарати, Швеція та Норвегія — продукти лісо- та електрохімії. Проте це не означає, що в перелічених країнах не виробляють інших видів продукції. Деякі «нові індустріальні країни» (Південна Корея, Тайвань) швидко нарощують виробництво пластмас і хімічних волокон. У Китаї, Індії переважає продукція основної хімії. У країнах, які мають значні запаси нафти та газу (Іран, Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Катар, Індонезія, Алжир, Лівія, Єгипет, Мексика, Венесуела), переважає продукція хімії органічного синтезу. Значні обсяги виробництва продукції основної хімії зберігає Росія.

За обсягами видобутку й експорту самородної сірки провідні позиції у світі займають США, Мексика. Найбільше видобувають сірки з газового конденсату Франція та Канада. Найбільше фосфоритів добувають та експортують США, Марокко (1/3 світового експорту), Алжир, Туніс, апатитів — Росія, калійних солей — Канада, США, Росія, Німеччина.

За обсягами виробництва сірчаної кислоти, кальцинованої та каустичної соди традиційно лідирують розвинуті країни (США, Японія, Франція, Німеччина), великі країни, що розвиваються (Китай, Індія, Мексика, Бразилія, Індонезія) та Росія.

Найбільшу кількість мінеральних добрив (у перерахунку на активну речовину) виробляють у розвинутих країнах та Росії, а також у країнах, що розвиваються, з численним населенням (Китай, Індія, Індонезія, Пакистан). Ці ж країни взяли курс на нарощування виробництва мінеральних добрив, оскільки поставили перед собою завдання забезпечити себе власними продовольчими товарами.

За обсягами виробництва пластмас, хімічних волокон, синтетичного каучуку та виробів з полімерів традиційно лідирують США, Японія та європейські країни. У 80—90-ті роки ХХ ст. до них приєдналися Південна Корея, Тайвань та великі країни, що розвиваються. У структурі виробництва пластмас понад 9/10 припадає на термопластмаси, у структурі виробництва хімічних волокон — майже 91 % на синтетичні волокна.

Найбільшими світовими хімічними компаніями, що виробляють продукцію основної хімії та хімії органічного синтезу, є американські «Дюпон де Немур», «Юніон карбайд», «Доу кемікекл», «Монсанто», британська «Інтернешенел кемікекл індастріз», німецькі «БАСФ», «Баейр», франко-німецька «Авентіс», італійська «Монтедісон».

Найпотужніші компанії з виробництва шин та гумово-технічних виробів — американські «Гудйеар тайр енд раббер», «Бріджстоун», французька «Мішлен», італійська «Піреллі», британська «Данлоп». За обсягом виробництва продукції тонкої хімії й косметичних препаратів пальма першості належить компанії «Проктер енд Гембел», «Джонсон енд Джонсон», «Колгейт-Палмолів» (США), «Бенкізер» (Німеччина, Італія, США), «Хенкель» (Німеччина), «Кассанс» (Великобританія). Найбільше фармацевтичних препаратів випускають компанії «Пфайзер», «Брістол Майерс Сквібб», «Ай сі ен фармасьютікелс», «Шеренг Плау», «Іесен-Сілаг» (США), «Рош» (Швейцарія), «Баєр» (Німеччина), «Санові» (Франція), «Глексо Сміт Клайн» (Великобританія), продукції фотохімії — «Істмен Кодак» (США), «Фуджі», «Коніка-Мінолта» (Японія).

Легка промисловість.

Легка промисловість — сукупність галузей, підприємства яких виготовляють предмети народного споживання. Вона належить до найдавніших галузей економіки.

Основні галузі легкої промисловості:

  • текстильна;
  • швейна;
  • шкіряно-взуттєва;
  • хутрова

Оброблення текстильних волокон, шкіри та хутра тварин для виробництва одягу людина освоїла давно. З часом стали використовуватися нові види сировини (хімічні волокна, штучна шкіра), на виробництво поступово впливала мода, поліпшувалася якість продукції. Змінилася й організаційна структура легкої промисловості: якщо раніше одяг і взуття виготовляли дрібні майстерні, то нині в основному працюють великі компанії. Важливу роль стали відігравати будинки моди, які розробляють нові моделі одягу та взуття, що потім тиражують великі компанії. У другій половині ХХ ст. значна частина виробничої бази цих компаній перемістилася з розвинутих країн до кран, що розвиваються, тобто ближче до сировини та дешевої робочої сили. На сьогодні розвинуті країни виробляють елітну та дорогу продукцію.

Великими центрами моди традиційно є Париж, Мілан, Лондон, Нью-Йорк.

Провідною галуззю світової текстильної промисловості є бавовняна, далі йдуть — шовкова, вовняна, лляна, конопле-джутова. Із загальної кількості текстильної сировини, що використовується, близько 2/3 припадає на бавовну, 1/5 — на хімічні волокна (в основному — синтетичні), 1/10 — на вовну, трохи більше ніж 1,5 % — на льон-довгунець.

 У першій половині ХХ ст. світовими лідерами з виробництва всіх видів тканин були розвинуті країни, а також Китай, Індія, СРСР. У другій половині ХХ ст. значна частина текстильної промисловості перемістилася в країни, що розвиваються. У виробництві бавовняних, шовкових, вовняних тканин різко посилили позиції Південна Корея, Тайвань, Сянган, країни Південно-Східної Азії, Пакистан, Туреччина, Бразилія, Мексика, Сирія, Єгипет, Колумбія. У розвинутих країнах, навпаки, виробництво тканин неухильно скорочується. У зв’язку з цим глибоку кризу пережили регіони цих країн, які традиційно мали високий рівень розвитку текстильної промисловості. З усіх галузей тільки конопле-джутова, в цілому орієнтована на сировину, зберегла свою територіальну структуру. Найбільше лляних тканин виробляють у Росії та інших європейських країнах (Франції, Бельгії, Німеччині, Польщі, Чехії, Угорщині, Україні), джутових — в Індії й Бангладеш.

У структурі виробництва тканин за видами зазвичай переважають бавовняні, але у США, Японії, Південній Кореї — шовкові. На весь світ славляться своїм тонким сукном (високоякісними вовняними тканинами) Велика Британія, Італія, Бельгія, мереживом — Бельгія, Німеччина, Франція, гардинами — Німеччина.

Нині переважна більшість підприємств швейної промисловості перемістилася з розвинутих країн у країни, що розвиваються, де виготовляють основну частку білизни, верхнього одягу, килимів.

Фабрики з пошиття одягу тісно пов’язані кооперацією з великою кількістю підприємств різних галузей сільського господарства, промисловості, сфери послуг. Так, нова модель джинсів може розроблятися в Нью-Йорку, тканину виготовляють у Пакистані, а її розкрій та пошив здійснюватимуть на Мальті. З цієї ж причини значна кількість тропічних країн — Індонезія, Таїланд, Малайзія, В’єтнам, Бангладеш, Пакистан — є провідними світовими виробниками зимового верхнього одягу.

Зміна просторової диференціації світової текстильної та швейної промисловості в другій половині ХХ ст. визначила основні напрями сучасної світової торгівлі текстилем.

Найбільшими експортерами текстильних товарів стали азійські країни, меншою мірою — європейські країни та США, імпортерами — розвинуті країни та насамперед США. США експортує переважно текстильну сировину (1/3 світового експорту бавовни-волокна), а імпортують готову продукцію Сянган і Тайвань.

Поступове переміщення з розвинутих країн у країни, що розвиваються, пережила й взуттєво-шкіряна промисловість. Якщо в першій половині ХХ ст. переважну більшість взуття виготовляли в Італії, США, Франції, Німеччині, Великій Британії, то в останні десятиліття лише Італія зберегла свої позиції (350—360 млн пар на рік). Решту країн потіснили Китай (понад 500 тис. пар), Індія, Бразилія (по 200 млн пар), Іспанія, Португалія, Польща.

Найбільше взуття на душу населення випускають в Італії та Чехії (6 пар на особу на рік). В Італії майже половину взуття виготовляють дрібні приватні майстерні, в яких застосовують переважно ручну працю. Крім того, Італія спеціалізується на випуску підошов.

Великими світовими експортерами взуття є Італія, Бразилія, імпортерами — США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія.

На сьогодні хутрова промисловість переживає спад. Це пов’язано зі значним посиленням руху захисту диких тварин. З цієї ж причини та для здешевлення готової продукції більшість сучасних хутрових виробів виготовляють із хутра звірів, що вирощені в клітках.

Великими постачальниками на світовий ринок шкірок норки є Фінляндія, чорнобурки — Данія, рядових хутрових виробів — Греція, хутрових виробів високої якості — Італія, Росія, Канада.

Виробами з овчини, зокрема й дублянками, славляться країни з розвинутим вівчарством — Іспанія, Італія, Туреччина, Іран, Афганістан, Південна Африка, Австралія, Нова Зеландія, Аргентина, Уругвай.

V. Закріплення вивченого матеріалу.

1. Якими є особливості розташування виробництва та споживання електроенергії? 2. Розкажіть про зміни у структурі паливно-енергетичного балансу світу. 3. Визначте особливості географії вугільних ТЕС. 4. Де й чому значну частину електроенергії виробляють ГЕС? 5. Назвіть переваги та недоліки відновлюваних джерел енергії.

Поміркуйте

1. Вважається, що тривалий час людина використовувала саме відновлювані джерела енергії. Поступово їх замінило вугілля, а потім інші види палива. Про які відновлювані джерела енергії йдеться? Для чого їх використовували в середні віки?

2. Чому саме країни ЄС і США є лідерами з використання відновлюваних джерел енергії?

Побудова та аналіз діаграм виробництва електроенергії на електростанціях різних типів в Україні, країнах Європи та світу

1. Побудуйте діаграми на основі даних про виробництво електроенергії на електростанціях різних типів в Україні, Німеччині, Франції, Польщі, країнах ЄС та світу (за матеріалами підручника та додаткових джерел).

2. Проаналізуйте відмінності між окремими країнами, країнами ЄС та світу в цілому у виробництві електроенергії на електростанціях різних типів.

3. Поясніть значення та чинники розміщення окремих типів електростанцій у розглянутих країнах.

4. Які види хімічної продукції виробляють в Україні?

5. Чим пояснюється стрімкий розвиток хімічної промисловості в країнах, що розвиваються останніми десятиріччями?

6. Поясніть, чому саме розвинені країни є головними споживачами паливної сировини.

7. Поясніть, з якою метою країни — експортери нафти об’єдналися у організацію ОПЕК.

8. Чому Японія, яка очолювала список світових виробників сталі, поступилася місцем Китаю?

9. Якими причинами пояснюється зниження виробництва важких металів та зростання виробництва легких та рідкісних?

VІ. Домашнє завдання.

1. Опрацювати параграф

Інші публікації цього автора

Урок географії для 21-22 групи

10 березня 2020
176