Всеосвіта

Головне меню порталу

Головне меню порталу

Сьогодні відбувся
Вебінар:
«
Освітній бранч – сучасний формат організації роботи з учнями та вчителями. Підготовка та презентація творчих кейсів
»
Взяти участь Всі події

Формування компетентностей особистісного розвитку шляхом залучення вихованців до занять у драматичному гуртку( проблема, над якою працюю)

Формування  компетентностей особистісного розвитку шляхом залучення вихованців до занять у драматичному гуртку

                          

        Тенденцією розвитку освіти у цивілізованому світі є впровадження у педагогічну практику компетентісно орієнтованої освіти, яка сприяє набуттю учнями компетентностей, необхідних у житті. Теорія компетентнісного підходу в освіті розроблялася і була представлена в працях зарубіжних учених Р.Бадера, Д.Мертенса, Б.Оскарсона, А.Шелтена. Українські перспективи компетентнісного підходу в сучасній освіті досліджували вчені І.Бех, Н.Бібік, О.Биковська, Л.Ващенко, І.Єрмаков, В.Вербицький, О.Локшина, О.Кононко, О.Пометун, О.Савченко та інші.

       Практичну реалізацію компетентнісного підходу, формування компетентностей особистості розкрили у своїх роботах російські вчені В. Болотов, І. Зимняя, Е. Зеєр, А.Золотарьова, М. Катунова, В.Лаптев, О.Лебедев, Н.Радіонова, В.Сєріков, А.Тряпицина, А.Хуторський, С. Шишов та інші.

       Компетентнісний підхід передбачає не засвоєння учнем окремих одне від одного знань і вмінь, а оволодіння ними в комплексі. У зв'язку з цим змінюється, точніше, по-іншому визначається система методів навчання. В основі відбору і конструювання методів навчання лежить структура відповідних компетенцій і функції, які вони виконують в освіті.

      Традиційно мета навчально-виховного процесу визначалася набором знань,

умінь, навичок, якими повинен оволодіти випускник навчального закладу. Сьогодні такий підхід виявляється недостатнім. Дослідження свідчать, що в сучасних умовах формування знань, умінь і навичок не є головною метою освіти, бо для людини надзвичайно важлива не стільки енциклопедична освіченість, скільки здатність застосовувати здобуті узагальнені знання та вміння для вирішення конкретних ситуацій і проблем, що виникають в реальній діяльності.

             Соціуму нині потрібні особистості, готові до залучення в подальшу життєдіяльність. Тому компетентнісний підхід дає змогу з'ясувати, визначити рівень оволодіння випускником компетенціями, тим, що він може робити, яким способом діяльності опанував, до чого готовий. Компетентнісний підхід означає переорієнтацію домінуючої освітньої парадигми з переважною трансляцією знань, формування навичок на створення умов для оволодіння комплексом ключових компетенцій, що характеризують потенціал особистості. Цей підхід показує також здатності випускника до виживання і стійкої життєдіяльності в умовах сучасного багатофакторного соціально-політичного, ринково-економічного, інформаційно та комунікаційно насиченого простору.

       Компетентнісний підхід в сучасних соціально-економічних умовах має особливу актуальність у зв'язку з тим, що формування ключових компетентностей майбутніх фахівців допомагає бути конкурентоспроможними на ринках праці, безкризово і своєчасно пройти особистісну і професійну соціалізацію та адаптацію. Засади компетентнісного підходу в освітніх системах розвинутих країн Європи були проаналізовані в Україні при виконанні у 2000–2003 роках проекту «Інновація та оновлення освіти для покращення добробуту та зниження рівня бідності».       Обговоренню і дослідженню компетентнісного підходу в сучасній освіті присвячені

праці О.В.Овчарук (розвиток компетентнісного підходу з позиції міжнародної спільноти та перспективи його впровадження довітчизняного змісту освіти); О.Пометун (реалізація компетентнісного підходу в досвіді зарубіжних країн та його запровадження в українській освіті); О.Локшиною (моніторинг рівнів досягнень компетентностей); О.Савченко (ключова компетентність – уміння вчитися); Н.Бібік (рефлексивний аналіз застосування компетентнісного підходу); С.Трубачевої (умови реалізації компетентнісного підходу в навчальному процесі); Л.Паращенко (практичні підходи до формування ключових компетентностей у старшокласників).      Реалізацію компетентнісного підходу у практиці шкільних дисциплін досліджують: С.Трубачева (природничі); О.Пометун, Г.Фрейман (суспільствознавчі). Загальні питання математичної компетентності вивчає С. Раков.

       Компетентнісний підхід у позашкільній освіті ‒ це підхід, що ґрунтується на

застосуванні в меті, завданнях, змісті, формах та методах позашкільної освіти

базових компетентностей особистості. Компетентнісний підхід підкреслює

поєднання і практичну реалізацію знань, умінь, навичок, досвіду, культури. У

процесі реалізації компетентнісного підходу відбувається переосмислення, що учень є не лише «носієм» певної сукупності «знань, умінь, навичок», а й соціальною істотою, яка має реалізуватися в майбутньому, виконувати соціальні ролі і вирішувати коло професійних і життєвих завдань. Метою компетентнісного підходу є забезпечення підвищення якості позашкільної освіти і виховання.

        Сучасний етап розвитку освітньої галузі передбачає доцільність ефективнішого використання освітньо-виховного потенціалу навчальних закладів, спрямованого на розв’язання проблеми організації вільного часу дітей та учнівської молоді, задоволення їхніх потреб в особистісному розвитку, самореалізації, професійному самовизначенні. Соціальний попит на освіту, якому властиві практична спрямованість і широкі можливості для творчої самореалізації особистості, потребує оптимізації освітньо-виховної роботи в загальноосвітніх, позашкільних, професійно-технічних, вищих навчальних закладах. Реалізація такого завдання можлива за умови дотримання вимог якості освіти, детермінованої сучасними інтеграційними процесами; побудови освітньо-виховного процесу на принципах соціалізації та гуманізації; удосконалення методико-педагогічних засад їхньої діяльності; єдності

навчальних, виховних, розвивальних цілей і завдань. Особливу роль у розв ’язанні зазначених проблем відіграє позашкільна освіта як соціальний інститут виховання й розвитку дітей та учнівської молоді – невід’ємної частини освітньо-виховного простору, що сприяє формуванню особистості, розкриттю її творчого потенціалу; вихованню соціально значущих якостей і формуванню ціннісних, моральних орієнтирів.

      У наукових дослідженнях вітчизняних і зарубіжних учених сучасного періоду висвітлені основні теоретичні й методологічні положення щодо впровадження різних підходів у діяльність навчальних закладів. У контексті їх використання в навчально-виховному процесі особливої актуальності набувають дослідження особистісноорієнтованого підходу (І.Бех, В. Кремень, С. Логачевська, Н. Ничкало, О.Савченко, Г. Якиманська Г. Яценко та інші), особистісно-розвивального підходу (Л. Божович, М. Лейтис, А. Петровський, В. Сухомлинський та інші), модульного

підходу (В. Аніщенко, І. Богданова, В. Плохій, С. Подолянчук, М.Чошанов та ін

ші), диференційованого підходу (Н.Ничкало, Є. Рапацевич, Н. Розенберг, П.Сікорський та інші), дитиноцентриських підходів: ідеографічних (унікально індивідуальних) і монотетичних (універсальних) підходів (Д. Дай, Дж. Рензуллі та інші) тощо.

       Різні аспекти розроблення та реалізації компетентнісного підходу в освіті

висвітлені в наукових публікаціях А. Андреєва, Н. Бібік, О. Биковської, В.Болотова, Л. Ващенко, А. Вербицького, І. Єрмакова, І. Зимньої, О. Лебедєва, О. Локшиної, О.Овчарук Р. Пастушенка, Г. Селевка, О. Пометун, Дж. Равена, А. Тряпіциної,

Р. Уайта, А. Хуторського, С. Шишова та інших

       У контексті впровадження компетентнісного підходу в систему позашкільної освіти особливого значення набувають проблеми формування його теоретико-методологічних засад, зокрема щодо підвищення якості освіти (як процесу і як продукту педагогічної діяльності), пришвидшення інноваційних процесів (імпортування або продукування інновацій, їх упровадження, поширення), визначення нових пріоритетів у навчально-виховній, розвивальній, соціалізуючій роботі з вихованцями, створення умов для розширення їхньої життєвої компетентності (формування наукового світогляду особистості, забезпечення гармонійного розвитку, набуття досвіду взаємодії всіх суб’єктів навчально-виховного процесу під час пізнавально-творчої діяльності).

      Для розв’язання означених проблем у позашкільній освіті особливо важливим є постійне вдосконалення педагогічних систем дитячих і молодіжних творчих об’єднань, забезпечення в них сприятливих для гармонійного розвитку і соціалізації особистості умов. Навчити вчитися (культура оволодіння новими знаннями),навчити жити (культура побуту, здоровий спосіб життя), навчити жити разом (культура людських взаємостосунків), практична спрямованість навчання (використання набутих умінь і навичок у життєдіяльності) були і є актуальними завданнями діяльності педагогічних колективів ПНЗ. Тому функціонування педагогічних систем, сформованих у позашкільних навчальних закладах, спрямоване на постійне розширення поля креативності вихованців, формування в них стійкої внутрішньої мотивації до навчально-пізнавальної та творчої активності , розширення соціального досвіду, формування позитивної «Я-концепції». Це не лише забезпечує самореалізацію вихованців в обраних видах навчально-творчої діяльності, а й сприяє їхньому професійному самовизначенню та соціальній адаптації.

        Педагогічні колективи позашкільних навчальних закладів мають використовувати компетентнісний підхід для визначення стратегічних напрямів

педагогічного впливу, створення умов для виховання в дітей та учнівської

молоді толерантності та здатності до діалогу; розвитку громадських якостей,

національної самосвідомості, патріотизму; реалізації форм і методів педагогічної взаємодії для формування у вихованців навичок і вмінь збереження здоров’я, культури організації вільного часу.

      Дискусії в межах проекту «Освітня політика та освіта “рівний‒ рівному”»,

започаткованого спільною ініціативою Міністерства освіти і науки України та

Програми розвитку Організації Об’єднаних Націй сприяли з’ясуванню ключових компетентностей особистості, а саме:

– уміння вчитися

– індивідуальний досвід самостійного навчання;

– загальнокультурна

– розвиток культури особистості;

– громадянська

– орієнтування в проблемах сучасного суспільно-політичного життя, уміння приймати правильні рішення для розв’язання проблем з урахуванням інтересів інших людей ;

– підприємницька

– розроблення програми дій для задоволення власних економічних інтересів і потреб з урахуванням економічних, природних, інших ресурсів;

– соціальна

– дотримання моделей толерантної поведінки, зважаючи на моральні норми;

– здоров’язбережувальна

– збереження власного фізичного, психічного, духовного та соціального здоров’я .

       Отже, до ключових компетентностей, формування яких має забезпечуватися в процесі педагогічно керованої пізнавально-практичної і комунікативно-творчої діяльності дітей та учнівської молоді в позашкільному освітньо-виховному просторі, належать:

– ціннісно-смислові компетентності

– розуміння природного і соціального середовища, уміння орієнтуватися в ньому, усвідомлювати своє призначення і роль, уміти правильно вибирати варіанти розв’язання проблемних ситуацій;

– загальнокультурні компетентності

– володіння знаннями та досвідом діяльності у сфері національної та загальнолюдської культури; духовних, культурологічних основ життя людства; основ сімейних, соціальних, суспільних традицій;

– навчально-пізнавальні компетентності

– володіння знаннями, уміннями та навичками самостійної пізнавальної діяльності з елементами логічної, методологічної, загальнонавчальної діяльності (знання й уміння організації, планування, аналізу, рефлексії, самооцінки навчально-пізнавальної діяльності);

– інформаційні компетентності

– уміння самостійно шукати, відбирати, аналізувати, опрацьовувати, зберігати, передавати необхідну інформацію за допомогою інформаційно-комунікативних технологій;

– комунікативні компетентності

– знання, уміння та навички роботи в групі, уміння виконувати різні соціальні ролі в колективі;

– соціально-трудові компетентності

– володіння знаннями та досвідом родинних стосунків, діяльності в громадянсько-

суспільній, соціально-трудовій сферах; уміннями користуватися правами та виконувати обов’язки; професійне самовизначення;

– компетентності особистісного самовдосконалення

– володіння способами фізичного, духовного та інтелектуального саморозвитку, емоційної саморегуляції та самопідтримки, дотримання правил особистої гігієни;

піклування про власне здоров’я, статева грамотність, внутрішня екологічна

культура, безпечна життєдіяльність особистості

     Крім зазначеного, важливим для позашкільної педагогічної практики є визначення ознак ключових компетентностей, здійснене О.Пометун. Серед них основними є поліфункціональність (можливість розв’язувати різноманітні проблеми особистого й суспільного життя), надпредметність і міждисциплінарність (уміння застосовувати знання з навчальних предметів у різних сферах життєдіяльності), багатовимірність (знання, розумові процеси, інтелектуальні, навчальні та практичні вміння, творчі здібності, стратегії, технології, процедури, емоції), забезпечення  широкої сфери розвитку особистості (логічне, творче та критичне мислення, самопізнання, самовизначення, самооцінка, самовиховання)

     Зважаючи на ці тенденції, у змісті Національної доктрини розвитку освіти

в Україні у ХХІ столітті, Національної програми виховання дітей та учнівської

молоді в Україні, Законі України “Про позашкільну освіту” актуалізовано увагу

на тому, що провідною метою навчально-виховної діяльності різних навчальних закладів є формування і розвиток творчої та соціальної активності особистості, формування її системи гуманістичних й моральних цінностей, серед яких цінність людини визначається як провідна. “Біла книга національної освіти України”

визначає головне призначення школи, яке полягає у формуванні ключових компетентностей, підготовці особистості учня до успішної життєдіяльності в сучасному змінному суспільстві, оформленні життєвого проекту особистості, становленні індивідуально-особистісної технології життєтворчості, орієнтації учня на життєву самовизначеність . Водночас актуальним щодо розгляду проблеми є усвідомлення того, що одне з перших визначень якості освіти з’явилося у документах ЮНЕСКО, зокрема у доповіді Міжнародної комісії з розвитку освіти “Вчитися жити: Світ освіти сьогодні і завтра”.За визначенням цієї Комісії, основною метою соціального розвитку є викорінення нерівності і становлення демократичного

суспільства на засадах справедливості та перегляд якості освіти для забезпечення нової якості суспільства та нової якості демократії”. Крім цього, також акцентувалася увага на тому, що поліпшення якості освіти можливе лише за умови пізнання принципів наукового розвитку і загального прогресу у форматі локального соціокультурного поля навчання, через: – визначення національного контексту розвитку компетентностей, які впливають на успіх у важливих сферах життя особистості (політичній та громадській сферах, сімейному житті, освіті, бізнесі);

  • розумінні того, як ключові компетентності поєднуються із національними

стратегіями розвитку та оцінювання умінь.

     Позашкільна діяльність сьогодні розглядається як одна з головних ланок безперервної освіти в системі виховання всебічно розвиненої особистості, найповнішого розкриття її задатків і нахилів, створення умов для розвитку й підтримки талантів та обдарувань у різних галузях знань; забезпечення при цьому можливостей щодо вибору діяльності, до якої дитина проявляє зацікавленість, створення необхідних умов для прояву її природних здібностей.

          У ПНЗ панує невимушене, неформальне спілкування, вільний вибір форм і засобів діяльності, які керівник гуртка використовує на свій розсуд, керуючись психофізіологічними особливостями розвитку дітей, власним досвідом, традиціями закладу, можливостями.

          Позашкільні установи мають яскраво виражену специфіку впливу на особистість дитини. Передусім, це добровільність і право вибору занять, різноманітність і альтернативність спілкування як з ровесниками, так і з керівниками гуртків: диференційованість за інтересами та захопленнями, унікальні можливості щодо інтелектуального та творчого становлення особистості. У позашкільних установах створені найбільш сприятливі умови щодо розвитку творчого потенціалу особистості її задатків та здібностей.       

          Виховний потенціал позашкільного закладу зумовлений такими факторами:

       - особливі відносини, які найкращим чином залучають кожну дитину до активної перетворюючої діяльності;

       - забезпечення можливості практичного здійснення розвитку творчих інтересів і здібностей;

      -  вільний вибір будь-якого виду діяльності;

      - наявність технологій виховання всебічно розвиненої гармонійної особистості, створення такого типу відносин, за якими сама особистість прагне максимальної реалізації своїх сил і здібностей.

          Ефективність роботи щодо розвитку у вихованців позашкільних закладів творчих здібностей залежить від дотримання ряду умов. По-перше, завдання, які пропонуються дітям, повинні бути спрямовані не лише на відпрацювання алгоритму виконання, а містити і такі компоненти, які вимагають інтуїції, нестандартного підходу, творчого мислення.

          По-друге, навчально-виховний процес у ПНЗ слід насичувати такою творчою діяльністю, яка б сприяла повному задоволенню і розвитку пізнавальних можливостей гуртківців, надавала їм максимальну свободу для творчого зростання, пробуджувала прагнення цікаво і змістовно проводити дозвілля, тобто він повинен передбачати органічне поєднання професійної діяльності керівників гуртків з творчими намірами і діями дітей в єдиному пізнавально-творчому процесі.

           Важливим показником, який свідчить про те, що дитина виявляє творче ставлення до виконання завдань, є наявність усвідомленого спонукання до творчості, потяг її до оволодіння знаннями, вміннями та навичками, які сприяють ефективному здійсненню творчого пошуку. Наступним показником творчого ставлення особистості до виконання будь - якого завдання є її спрямованість, бо вона є мотиваційним ядром особистості. Також для творчої діяльності важливо яскраво виражене бажання займатися творчістю.

           Нарешті, ще один показник – емоційна забарвленість процесу творчого пошуку при   розв'язанні   різних   творчих   проблем,   наявність  позитивних  емоцій   при досягненні кінцевої мети, відчуття впевненості в собі, у своїх можливостях і здатність знайти вихід з проблемних ситуацій.

           Головна особливість творчої особистості - потреба у творчості, яка стає життєвою необхідністю. Треба тільки своєчасно виявити творчі здібності, зосередити увагу на їх розвитку , застерегти їх від згасання.

           Педагог Ісаак Лернер доводить, що практично всіх дітей можна навчити творчо мислити, особливо якщо починати в молодшому шкільному віці. Він визначив такі риси творчої особистості та структуру загальних здібностей:

        •         самостійне перенесення знань і вмінь у нову ситуацію;

        •         бачення нової функції знайомого об'єкта;

        •         бачення нових проблем у знайомих ситуаціях;

        •         бачення структури об'єкта;

        •         високий рівень творчої уяви;

        - розумові здібності, розвинута пам'ять, досконале мислення, точність   

          рухів.

          Важливу роль у формуванні творчої особистості відіграє особистість педагога, керівника гуртка.

          Дати імпульс розвитку творчих здібностей, підготувати до творчості може лише творча особистість, яка наділена яскраво вираженими креативними рисами: розвиненою творчою уявою, фантазією та інтуіцією, схильністю до педагогічних інновацій, розвиненістю продуктивного мислення, здатністю до комбінування, свободи асоціацій.

       Тому необхідно постійно удосконалювати і систему навчання, і виховання, і підготовки творчих педагогічних кадрів. Адже за історію існування освіти є чимало курйозних прикладів, коли відомі всьому світові творчі особистості – художники, вчені, письменники, музиканти, державні діячі – у шкільні роки були відлучені від школи як нездібні. Бенджамін Франклін, Марк Твен – залишили школу в 14 років і пішли працювати; не отримали шкільної освіти Авраам Лінкольн, Чарльз Діккенс, Генрі Форд, Максим Горький.

        Томас Едісон ходив до школи всього три місяці. Вчителі вважали його «тупаком» і намагалися будь – що  від нього відмовитись. Йому довелося продавати в роздріб овочі, газети, згодом він отримав місце телеграфіста і одразу ж почав робити свої досліди. Прожив Едісон 84 роки без атестата зрілості і запатентував 1093 винаходи.

        Сімнадцятирічному Джузеппе Верді як нездібному відмовили в прийомі до Міланської консерваторії, Едуард Моне з першого до випускного класу був двієчником. Безпросвітними «тупаками» в школі  вважалися Пьєр Кюрі, Семюель Морзе, Карл Лінней, Луї Пастер, Вальтер Скотт, Дж. Г. Байрон, Едгар По, Оноре де Бальзак, Чарльз Дарвін.

        Цей перелік можна продовжувати і продовжувати. У радянські часи  відомості про талановитих дітей, які залишили школу з різних причин, особливо через неуспішність, не публікувалися; всі діти закінчували школу, усереднюючись у своєму розвиткові. В біографіях же відомих всьому світові вчених обов'язково писали тільки про те, що вони завжди були відмінниками і школа всіляко допомагала їхньому розвитку.

         Добре відомо, що багато хто погано вчиться не тому, що не може вчитися, а тому, що не може вчитися так, як його вчать.

         В той же час багато відомих вітчизняних музикантів, співаків, художників, державних діячів  розповідають, який вплив на вибір їхньої професії, розвиток їхніх здібностей і таланту надало навчання у позашкільних закладах освіти.

         Потрібно тільки своєчасно помітити та розвивати  природні  здібності і нахили дітей, що і є основним завданням для позашкільної освіти.

         Адже, наприклад, молодший шкільний вік – сенситивний період для розвитку спеціальних здібностей. Для цього віку характерні активне ставлення до дійсності, підвищена реактивність, готовність до дії.

           Саме на цьому етапі починають виявлятися і спеціальні здібності: музичні, літературні, організаторські, здібності до художньо – театральної діяльності.

            Позашкільна діяльність обумовлена емоційною привабливістю для молодших школярів. У молодшому шкільному віці розкриваються  літературні здібності дітей. Діти залюбки складають вірші, казки, оповідання.

            Після 6 років у дітей розвиваються музичні здібності: ладове почуття, тонко диференційоване сприйняття, високо розвинуте музично – ритмічне почуття. Дітей із музичними здібностями відрізняє вміння передавати ігрові образи, довільність рухів, ініціатива.

            В 6 – 7 років зароджується здібність до художньо – театральної діяльності. Сюжетно – рольова гра у молодших школярів гармонійно змінюється захопленням ляльковим театром, театром іграшок, інсценуванням казок, байок, віршів.

           Тому спеціальні здібності, для розвитку якого молодший шкільний вік найбільш сенситивний, можуть і повинні реалізовуватись у системі позашкільних закладів.

         Позашкільна діяльність сьогодні розглядається як важливий фактор найповнішого розкриття здібностей школярів та розв'язання різноманітних освітніх проблем, створення цілісної системи пошуку та виховання творчо обдарованої особистості.

     Тому головною метою педагогів позашкільних закладів є створення умов для зростання обдарованих дітей. Реалізація мети забезпечується такими чинниками:

        -          якістю педагогічних кадрів        

        -          переважанням інтерактивних методів навчання ;

        -          високим ступенем свободи дітей у виборі видів занять не лише у школі, а й поза нею.

        Таким чином, час вимагає від нас, педагогів , подивитися на тих, кого ми вчимо, не через окуляри напрямку своєї педагогічної діяльності, а з позицій психології, педагогіки, методики та фізіології, і тоді ми, мабуть, зуміємо відповісти на запитання, як же потрібно навчати, виховувати, щоб справді «не втратити» здібності юної особистості, щоб дійсно дієво допомогти їй самоствердитися як творчій особистості.

     Театральне мистецтво є найбільш соціальним і комунікативним з усіх видів мистецтва, оскільки, воно, по-перше, становить собою "концентрацію фундаментального людського досвіду", по-друге, неможливе поза спілкуванням акторів між собою й залом, а по-третє, "непорівнювано з жодним мистецтвом театр здатний об'єднати думки, почуття, устремління, волю багатьох людей", "заразити" їх єдиним переживанням. Водночас йому притаманна здатність поєднувати індивідуальний і соціальний виміри людського буття, адже соціальне розглядається в ньому крізь призму індивідуального сприйняття і відчуття. Театр реалізує соціальну сутність людини в її спонтанності та вільному прояві почуттів і творчої уяви, який завжди передбачає винесення їх на публіку, передачу глядачеві й встановлення із ним емоційно-почуттєвого контакту, в якому реалізуються очікування актора на емоційну зворотну реакцію залу – потужний стимул як акторської творчості, так і процесу її сприймання. Таким чином, спектакль як художня цілісність остаточно формується під прямим і безпосереднім впливом глядача і набуває ефективності лише за умов урахування потреб глядацької аудиторії. Взаємодія між актором і аудиторією в цьому процесі перебуває у зворотній залежності від дистанції між ними, досягнутої актором: чим вона менше, тим сильнішим є його вплив.

     Обґрунтовуючи значення театрального мистецтва у  розвитку творчої індивідуальності, М. Андерсен-Уоррен та Р. Грейнджер звертають увагу на його здатність розкривати її важливі індивідуальні риси у діях та вчинках людини, до певного моменту прихованих від інших та неї самої. Театральне мистецтво залучає людину до нової ситуації, в якій вона змушена реагувати, мобілізуючи свої творчі сили, увагу, фантазію, оволодіваючи органічною дією в умовах публічної творчості ("публічної самотності"; "перебування тут і зараз", ситуації "Якщо б", "багаторазового повторення одного й того ж самого"). Оволодіваючи самою собою, усвідомлюючи особисті можливості взаємодії з аудиторією, актор стає здатним до оволодіння нею. Це особливо важливо й для педагога, адже, як справедливо зазначає І. Зязюн: "... до тих пір, допоки педагог не виробить майстерності підпорядковувати себе педагогічній меті, не осягне' особистих можливостей впливу на учнів, вони по-справжньому не усвідомлять його інформації".

      Театр є потужним засобом розвитку різноманітних творчих якостей особистості, адже, на переконання М. Андерсен-Уоррен, Е: Гоффмана, Р. Грейнджера та К. Елам, без творчості, уяви не може бути драматичного дійства. Театральна дія передбачає, на їхню думку, занурення особистості до звичного оточення, що вимагає від неї більшої активності уяви, і завдяки цьому супроводжується більш яскравими ефектами, задоволенням від залучення до гри або її споглядання. У цьому процесі розвиваються такі спеціальні здібності особистості, які стосуються "мистецтва тонації в говорінні, пластичного руху і пози, мистецтва оформлення" (Д.Антонович), виховуються "слухняні" (за К. Станіславським) психічні навички і вміння, пов'язані з публічною творчістю (увага, емоційно-естетична сприйнятливість, творча уява, фантазія, ейдетична та емоційна пам'ять, що миттєво відгукується на різноманітні життєві враження); враження); формуються головні чинники сценічної майстерності (Л. Курбас):

1) адекватність світосприйняття (правильна інтерпретація почутого, побаченого, відчутого; усвідомлення й оцінка свого ставлення; відповідна реакція у діях чи словах);

2) послідовність, мотивація дій, позбавлена рефлекторності й хаотичності (доцільність, логіка поведінки, вмотивованість дій не лише психологічна, а й фізіологічна);

3) перспектива дій (уміння розташовувати матеріал за законами розвитку і вияву почуттів, думок, засобів виразності, "архітектоніка сценічного твору");

4) ритмічність (усвідомлення безперервності дії: "У ритмі немає порожнин. Пауза – це теж ритмічна характеристика”);

5) контрасність (вміння підтримувати динамічність дії за рахунок показу явищ, характерів, вчинків у постійному розвитку, змінах, протиставленні іншим);

6) виразність мовлення і пластики (вміння добирати доцільні форми, промовисті, виразні жести і рухи);

7) ощадливість у засобах виразності ("Мінімум засобів – максимум вражень, впливу на глядачів").

     Загальнорозвивальні і суто прагматичні функції театру у формуванні особистості відзначали педагоги і науковці різних історичних часів. Зокрема, Я.-А. Коменський вважав, що використання театрального мистецтва в школі є необхідним "для розвитку спостережливості, швидкої реакції, вмінь робити привабливі рухи, тримати обличчя, руки, як і все тіло, відповідно до обставин, змінювати й пристосовувати голос, словом, виконувати будь-яку роль належним чином і за будь-яких обставин триматись благопристойно, будучи далеким від усілякої дерев'яної сором'язливості". Він зазначав, що "публічними виступами на сцені перед глядачами можна розвивати гостроту людського розуму більш потужно, ніж будь-якими настановами або всією силою дисципліни".

    Важливим засобом, який "дуже сприяє художньому розвиткові дітей і розвиткові їхньої мови" називала театр С. Русова, яка активно застосовувала навчальну драматизацію в ході вивчення літератури, історії, географії та іноземних мов.

    А. Макаренко, наголошуючи на тому, що завдання підвищення ефективності особистісного розвитку вихованців вимагають від педагогів пошуку спеціальних методів педагогічного впливу, у роботі "Мета виховання" ставив питання про те, що педагогічна наука повинна створити такий метод, який "надасть можливість кожній окремій особистості розвивати свої особливості, зберігати свою індивідуальність. Таким методом він вважав гру: "Педагог не може не грати ... Але не можна грати лише сценічно, зовнішньо. Є якийсь приводний пасок, який має поєднувати з цією грою вашу прекрасну особистість. Це не мертва гра, техніка, а справжнє відображення тих процесів, які є у нашій душі". З метою підвищення ефективності педагогічного впливу А. Макаренко активно застосовував у своїй роботі мистецтво театру, який сприяв утвердженню мажору в колективі, дозволяв вихованцям та педагогам у спільній творчій діяльності встановлювати стосунки співробітництва й співтворчості, виховував у колоністів гуманістичні якості.

     Один з педагогів комуни імені Дзержинського М. Фере у спогадах про А.Макаренка зазначав, що театр для нього був не менш важливим, ніж шкільне і виробниче навчання. У діяльності театру А. Макаренко вбачав "педагогічну необхідність, засіб культурного виховання, емоційного впливу". Оживляючи творчу атмосферу життя колективу, театр виступав важливим засобом реалізації системи перспективних ліній, втіленням принципу "завтрашньої радості". Кожен із вихованців знаходив у ньому роботу, відповідну до його здібностей: суфлер, актор, бутафор, відповідальний за обігрів приміщення, художник-декоратор, костюмер, рисувальник афіш тощо. І в такій спільній радісній мистецькій діяльності виправлялися негативні якості вихованців, згуртовувався міцний і творчий колектив однодумців, у якому загальний поступальний рух був запорукою індивідуального творчого розвитку кожного його члена.

      Керував діяльністю колоністського театру В. Терський, який широко застосовував при підготовці спектаклів ігри-імпровізації, сюжетні імпровізації та імпровізації за творами класиків живопису.

     Ігри-імпровізації передбачали наявність сюжету, тексту, мінімального реквізиту, розподілу ролей. Учасники ігор обирали з різних творів або казок 7-8 героїв і за 15 хвилин створювали спектакль за їх участю у придуманих ними умовах.

     У сюжетних імпровізаціях учасникам пропонувалися сюжет і ролі, на основі яких ними по ходу п'єси створювався текст і відповідні художні образи.

    Завданням імпровізацій за творами живопису виступало не просто зображення на сцені того, що художник втілив на полотні, а показ сценічними засобами, як відбувалася дія до цього моменту або після нього (наприклад, картини Решетникова "Знову двійка”, Федотова "Сватання майора" та ін.).

     Головним завданням означених імпровізацій було виховання кмітливості, розвиток мовлення, дикції, сценічної витримки, акторської техніки, надання простору для самовираження, прояву власної творчої індивідуальності.

     Розуміючи сутність емоційно-творчої природи педагогічної діяльності,

А. Макаренко говорив про необхідність етюдної роботи з педагогами-початківцями і запровадив її у своєму педагогічному колективі: "Тим, хто готується до артистичної діяльності, дають цілу систему вправ на уяву, які так і формулюються: уявіть собі ... А наша професія – зрідні артистичній. Була б моя воля, я дав би подібні завдання студентам педагогічних інститутів і молодим вчителям. Нехай би вчилися уявляти себе вчителями того чи іншого класу; учнями, яким важко вчитися; учнями, яких вигнали з класу, і т.д.".

     Аналізуючи етюдні практикуми А. Макаренка, В. Кан-Калик дійшов висновку про глибоку обізнаність педагога із системою К. Станіславського, спільність їхніх педагогічних підходів, підпорядкованих меті розвитку творчої природи особистості, її творчої індивідуальності.

     Наполягаючи на важливості удосконалення акторських і педагогічних здібностей вчителя, А. Макаренко вбачав сутність такого навчання, "перш за все, в організації характеру педагога, вихованні його поведінки, а після цього в організації його спеціальних знань і навичок, без яких жоден педагог не може бути хорошим вихователем, не може працювати, оскільки у нього не поставлений голос ... Не може бути хорошим вихователем той, хто не володіє мімікою, не може надати своєму обличчю необхідного виразу чи стримати свій настрій. Видатний педагог був впевнений, що у майбутньому в педагогічних вищих навчальних закладах обов'язково буде викладатися і постановка голосу, і поза, і володіння своїм організмом, і володіння своїм обличчям, оскільки без такої роботи неможлива діяльність вихователя.

     У 20-30-ті роки ,зокрема, навчання у драматичній студії трирічних Харківських педагогічних курсів імені Г. Сковороди під керівництвом М. Розенштейн передбачало залучення майбутніх вчителів до оволодіння елементами театрального мистецтва з метою: формування в них умінь образно висловлювати свої думки; оволодіння технікою мовлення та художнього розповідання; розвитку пластики тіла й художньо виразного жесту; засвоєння мистецтва імпровізації; створення інсценувань і драматизацій .

    Значення театрального мистецтва полягає, на думку М. Бахтіна, передусім, у розвитку в особистості здатності до перевтілення, яку педагог має використовувати з метою морально-естетичного й творчого розвитку учнів. Тому головними завданнями шкільного самодіяльного театру він вважав навчання, виховання та ушляхетнення вихованців. Театральна обдарованість – явище системне, яке потребує детального вивчення, оскільки в дитині проявляється багатогранність «театральності», що охоплює дитячу діяльність за всіма напрямами.

     Робота в театральному гуртку починається з діагностики її вихованців. Як керівник гуртка,  стараюся розкрити власні підходи щодо раннього діагностування дитячої театральної обдарованості, створення системи навчально-виховної роботи для його розвитку в умовах роботи драматичного гуртка «Країна мрій». Для цього використовую методи спостереження; індивідуальні бесіди з дітьми та їх батьками; анкетування; вправи на виявлення уваги, пам’яті, інтуїції, уяви, фантазії, ігри на нестандартне бачення світу; конкурси на виразність голосу, рухливості, пластичності. Для вирішення даної проблеми  розробила й використовую індивідуальні та фронтальні форми й методи педагогічної діяльності, застосування яких дає вагомий результат.

      Метою своєї роботи вважаю створення умов для особистісного зростання вихованців, розвитку їх творчого потенціалу,виховання духовно збагаченої компетентної особистості.

     Мій досвід полягає в творчому підході до розробки серії театральних вправ щодо розвитку сценічних здібностей вихованців гуртка,  авторських постановок для колективу через залучення вихованців гуртка до творчості, пов’язаної з театральною діяльністю, розкриття перед ними багатства даного виду мистецтва, надання їм можливості для самовираження та самовдосконалення.

     Для роботи театрального колективу створена програма, яка ґрунтується на принципах послідовності, доступності, врахуванні індивідуальних особливостей вихованців.

     Театр-це особливий, синтетичний,  вид мистецтва, він включає в себе інші види мистецтва — музику, танець, живопис, скульптуру  і навчити його любити можна  цілим комплексом художніх засобів. Для пробудження дітей до творчості, театр виступає в найбільш притягуючій формі — грі.

  В процесі навчання  розкриваю красу сценічної гри, художнього слова, вчу розуміти музику, вдосконалюю акторську майстерність, працюю над розвитком пам’яті та  індивідуальних творчих здібностей дитини.

     Участь у створенні вистави надзвичайно цінна для особистісного становлення дитини-актора: тут вона вчиться емпатії – вмінню співчувати, співпереживати, співдіяти із персонажем, роль якого вона виконує, і з партнерами під час репетицій і, особливо, під час вистави, і з керівником колективу, і з глядачами, батьками, вчителями. У такій творчості, дієво сприймаючи світ, життя крізь призму п’єси, мюзиклу, танцю, дитина вчиться «бачити» себе очима інших і зростає духовно.

     Театральний колектив — найпоширеніший з усіх художніх колективів у закладі культури та освіти. Тому, намагаюся щоб  кожне заняття було забезпечене усім необхідним для того, щоб художній рівень учасників театру систематично підвищувався, репертуар був різноманітним, а майстерність виконання високою.

Не можна обмежуватись лише розучуванням і постановкою вистави від виступу до виступу. Необхідно регулярно і наполегливо виховувати учасників, а це вимагає великої і різносторонньої підготовки.

     Успіх роботи залежить від якості підготовки до кожного заняття, від систематичної і кропіткої праці над підвищенням свого педагогічного і художнього рівня, а також загальної культури.

     Громадське і художнє виховання  гуртківців - це важливий розділ роботи. Він пов’язаний з постійним проведенням бесід і практичних занять, які сприяють підвищенню художнього рівня кожного учасника.

      Робота колективу над створенням репертуару вимагає систематичного проведення бесід, тренування з сценічного руху, сценічної мови, вправи на розвиток уяви, фантазії, сценічної уваги, аналіз навчальних зауважень на заняттях, вибір репертуару і постановка вистав. Як керівник, завжди  виходжу з реальних можливостей колективу, коли ставлю перед собою завдання. Вибираю таку виставу, яка відповідає складу колективу і його можливостям.

     Драматичні образи повинні бути яскраво відтворені акторами. Визначивши тему, ідею, надзавдання постановки, намітивши форму їх вирішення, приступаю до реалізації свого задуму. Певні ідеї постановки, пошуки її форм, підбір музики, гриму, світла, костюмів, реквізиту й бутафорії, робота з художником — всі ці питання постають переді мною одночасно.  Перегляд творів образотворчого мистецтва, слухання музики надихає мене на створення вистави.

    Основою театральної підготовки гуртківців є вивчення вправ з акторської майстерності. Ці вправи послідовні, мають визначену форму, тренують не тільки м’язи дітей, а й розвивають увагу, уяву, фантазію, надаючи їм легкості, невимушеності рухів.

     Під час занять гуртківці розучують вправи з сценічного руху, сценічної мови. З метою розвитку у дітей музикальності і ритмічності, для ознайомлення їх з засобами театральної виразності та побудови театрально-сценічної мови провожу відповідні вправи та ігри.

     Публічний виступ — це показник  художнього обличчя, творчий звіт про зроблену роботу. Тому кожен виступ повинен бути ретельно підготовлений в усіх своїх, навіть маленьких частинах.

     «Країна мрій» має свій етичний кодекс:

 -    Зустріч починай з посмішки, адже це запорука успішного дня.

 -   Ми справжня  сім’я, тому  ми  разом здолаємо будь-які перешкоди - і в цьому наша сила.

 - Будь справжнім другом.

-    Світ прекрасний . Краще один раз побачити, ніж сто раз почути.

-  Пам’ятай: тільки в здоровому тілі здоровий дух.

-    Ставитись до інших так, як би ти хотів, щоб  ставились до тебе.

-   Бути великодушними та шляхетними з недругами.

-   Ввічливість і такт – запорука успіху.

-    Бути вдячним тим, хто посіяв в  тобі зерно добра, справедливості.

     Навколо стільки цікавого,  тому моє завдання показати своїм вихованцям різноманітність природи, людей, наук, мистецтв. Тож намагаюсь робити так, щоб кожен з моїх вихованців знайшов своє вподобання, розвинув творчі здібності й став яскравою особистістю. Своїм досягненням вважаю те, що все, що відбувається у нашому колективі я роблю разом із своїми вихованцями: граю, жартую, співаю, танцюю, розмовляю, просто живу разом з ними.

     Кожна дитина хоче бути оригінальною, несхожою на інших. Тому велику увагу приділяю розвитку творчих здібностей дітей. Відрізнятись від інших можна по-різному, моє завдання навчити дітей намагатись відрізнятись оригінальністю, неординарністю.

     Своє завдання бачу у нетрадиційному викладанні, у творчому підході до розробки серії театральних вправ щодо розвитку сценічних здібностей вихованців гуртка, авторських постановок для колективу.

     Отже, практична значущість діяльності  драматичного гуртка в тому, що заняття  допомагають вихованцям краще проявляти себе в акторській майстерності, більш глибше вивчати народний місцевий фольклор, традиції краю, мистецтво актора, сміливо працювати на сцені; сприяють всебічному розвитку  особистості й інтелектуальному збагаченню гуртківця, самовдосконаленню та самоствердженню, формуванню свідомої національної приналежності.

     У плануванні та проведенні занять  дотримуюся цілком нових, сучасних гуманістичних поглядів, ідей, педагогічних цінностей, що мотивують пошук шляхів удосконалення, оптимізації навчального процесу, які  сприяють не тільки зацікавленню дітей до ознайомлення з театральним мистецтвом, а й вдосконалення акторської майстерності, любові й пошани до народної творчості, звичаїв та обрядів наших предків, які є основою розвитку внутрішніх сил вихованців, що допомагають у самореалізації, бажанні стати самодостатньою особистістю.

     Актуальність досвіду роботи полягає у розкритті тісного зв’язку театру із життям, що проходить через свідомість кожного вихованця, формування його особистості, стимулюючи самостійні пошуки нових знань, дослідницько-експериментальну діяльність, відкритті для себе джерела народної мудрості предків, активізації мислення й творчих здібностей. Формування діяльної особистості на загальноосвітньому етапі виховання  театром базується на  прагненні до самопізнання та самоствердження через дослідницько-експериментальну діяльність. Це передбачає застосування комплексу традиційних і новітніх форм та методів роботи, інтегрованих занять, які розширюють кругозір вихованців, дають змогу  побачити зв’язок театру із життям. Саме такі, справді дієві методи призводять до розвитку мислення й творчого пошуку особистості.

     Надзвичайно важливе значення у роботі з гуртківцями має створення атмосфери комфортності та доброзичливості, безумовного прийняття педагогом природи дитини такою, якою вона є. Саме тому  застосовую  інтерактивні методи, релаксаційні  вправи, створення ситуації довіри для позитивного настрою у  дітей, адже такі емоції є запорукою не тільки ефективності навчально-виховного процесу, а й сприяють формуванню особистості, оскільки тільки те, що емоційно пережите дитиною, стає її ціннісно-смисловим надбанням, запам’ятовується назавжди.

      Чим раніше діти залучаються до практичної творчості, яка їх хвилює і цікавить, тим глибше вони розуміють життя й духовний  зміст майбутньої трудової діяльності. Саме тому у виховній системі гуртка  засобом  розвитку особистості є діяльність: пізнавальна, перетворювальна, комунікативна, ціннісно-орієнтаційна, художня, соціально-значуща.Як би ми гарно не говорили про наукову організацію праці педагога, інноваційні, інтерактивні форми і методи роботи, про їх ефективне застосування в практику,наші розмови були б марними, якби ми не мали практичного підтвердження результатів нашої діяльності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.Авторські методичні системи керівників творчих учнівських об’єднань: навч.

посіб. / за ред. В.В.Вербицького. -К.: Видавничо-поліграфічний центр „Київський

університет”, 2007. -391с.

2.Бех І.Д. Особистість у просторі духовного розвитку : навч. посіб. /І.Д. Бех. –К.:

Академвидав, 2012. –256 с.

3.Бех І.Д. Виховання особистості : у 2 кн. Кн.1. Особистісно орієнтований підхід:

Теоретико-технологічні засади : навч.-метод. видання /Іван Дмитрович.–К. : Либідь, 2003. 206 с.

4.Бех І.Д. Професійно-особистісна компетентність педагога у контексті

гуманістичної особистісно орієнтованої освіти / І.Д. Бех //Педагогіка і психологія /

Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського. –Вип. 6, ч. 1. –Вінниця, 2002. –С. 13–19.

5.Бех І.Д. Теоретико-прикладний сенс компетентнісного підходу у педагогіці /

І.Д. Бех // Виховання і культура. −2009. −No12 (17,18).− С.5−7.

6.Бех І.Д. Інваріанти особистісно орієнтованого підходу до виховання дитини / І.

Д. Бех // Початкова школа. –2001. –No 2. –С. 5–8.

7.Бех І.Д. Особистісно зорієнтоване виховання / І.Д. Бех. –К. : ІЗМН, 1998. –204 с.

8.Біла книга національної освіти України/ Т.Ф.Алексєєнко, В.М.Аніщенко, Г.О.Балл [та ін.]; за заг. ред. акад. В.Г.Кременя; НАПН України. – К.: Інформ. системи, 2010.

–342 с.

9. Биковська О.В. Реалізація компетентнісного підходу в позашкільній освіті /

О.В.Биковська // Позашкільна освіта та виховання.–2007. –No2. –С. 7–17.

10.Биковська О.В. Теоретико-методичні основи позашкільної освіти в Україні:

монографія / О.В.Биковська. −К.: ІВЦ АЛКОН, 2006. −356 с.

11.Гавлітіна Т.М. Національно-патріотичне виховання підлітків в умовах позашкільного навчального закладу: навч.-метод. посібник. -Рівне: Волинські обереги, 2007. -220 с.

12.Єрмаков І. Навчання і компетентність: пошуки сенсу і змісту // Завуч (Шкільний

світ). –2005. –No19. –С.3–4.

13.Життєва компетентність особистості : науково-методичний посібник / за ред.

Л.В.Сохань, І.Г.Єрмакова, Г.М.Несен. –К. : Богдана, 2003. –520 с.

14.Калениченко О. Ключові компетенції самовизначення молоді у 12-річній школі //

Директор школи, ліцею, гімназії. –2003. –No3. –С.61–62.

15.Клепко С.Ф. Дилема“факти-компетентності” // Укравління освітою.–2005. –No17.

–С.2–3.

16.Ковбасенко Л.І. Організаційно-педагогічні основи діяльності сучасного

позашкільного навчального закладу: метод. посіб. / Ковбасенко Л.І.–К., 2000. –53с.

17.Компетентності та компетенції: до визначення понять в українському контексті //

Відкритий урок. –2004. –No17–18. –С.13–17. 1616

18.Комунікативна компетентність педагога в оптимізації виховного процесу: зб. наук.

праць // Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді. –Вип. 8. кн. 1. –К., 2005. –С. 6–11.

19.Кремень В.Г. Феномен інновації: освіта, суспільство, культура: монографія /з а

ред. В.Г.Кременя. –К: Педагогічна думка, 2008. –472 с.

20.Кремень В.Г. Освіта і наука в Україні –інноваційні аспекти: Стратегія. Реалізація. Результати / Василь Григорович Кремень. –К. : Грамота, 2005. –447 с.

21.Національна програма виховання дітей та учнівської молоді в Україні /Освіта України. –2004. –No 94. – С.610.

22.Полякова Г. Компетентність як орієнтація вчителя на найвищий результат у своїй

роботі / Г.Полякова // Завуч. –2004. –No34. –С.810.

23.Пометун О. Компетентнісний підхід –найважливіший орієнтир розвитку сучасної

освіти // Рідна школа. –2005. –No1. –С.65–69.

24. Пустовіт Г.П. Позашкільна освіта і виховання. К нига 1: Теоретико-дидактичний

аспект/ Г.П. Пустовіт.–Миколаїв, 2010.

25.Рогальська-Яблонська І. Дитинство в сучасних українських реаліях: проблема

захисту прав / Інна Рогальська-Яблонська // Психолого-педагогічні проблеми сільської школи: збірник наукових праць Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини/ [ред. кол.: ПобірченкоН.С. (гол. ред.) та інші].

–Умань: ППЖовтийО.О., 2013. Випуск44. С.186 . Про позашкільну освіту

: Закон України // Позашкільна освіта в Україні (нормативно-правові акти).

–К. : НЕНЦ, 2002 - С3–32.

26.Родигіна І. Проблематика компетентнісного підходу до навчання у вітчизняній

педагогічній літературі // Директор школи (Шкільний світ). –2005. –No33. –С.15–17.

27.Родигіна І. Шляхи формування основних груп компетентностей учнів // Директор

школи України. –2004. –No8–10. –С.148–153.

28.Степанов Ф., Кузьміна Н. Базові компетенції сучасної людини / Ф.Степанов, Н.

Кузьміна // Завуч (Шкільний світ). –2002. –No29. –С.4.

29.Сухомлинський В.О.Вибрані твори : в 5-тит. /Василь Олександрович Сухомлинський. –Т.5 : Статті. –К. : Рад. шк., 1977. – 639 с.

30.Тубельський О. Взаємодія вчителів у розробці компетентнісного підходу до

змісту освіти, або Експериментальні педагогічні команди //Управління освітою.

–2004. –No17.– С.6

31.Циба В. Життєва компетентність у соціальній психології / В.Циба //Кроки до

компетентності та інтеграції в суспільство : науково-методичний збірник. –Контекст, Київ 2000. –С.8793.