Всеосвіта

Головне меню порталу

Головне меню порталу

3 квітня 2020 об 11:25
0 0

Вчитися через смартфон або навіть планшет – тільки зазнавати мук

Відверто та чесно про недоліки дистанційного навчання розповідає журналістка та блогерка Катерина Щоткіна.

Катерина Щоткіна – українська журналістка, авторка багатьох публікацій на соціальні та політичні теми та авторка книг – опублікувала у своєму блозі текст про вчителів, батьків та учнів в умовах карантину. А також про можливості сімей допомогти дитині організувати дистанційне навчання вдома. Публікуємо для вас перекладений уривок її тексту. 


Типовий день батьків трьох різновікових школярів на карантині починається нетипово: завдання, пошук дидактичних матеріалів і перекидування одне одному почесного обов'язку – пояснити своєму ледареві курс алгебри за дев'ятий клас. Це непросто, особливо для батьків, які продовжують робити свою роботу з дому і тут виникає закономірне бажання оголосити, що "ми на це не підписувалися". Що освітою повинна займатися школа. Що податки стягують й зарплати вчителям продовжують платити (на відміну від деяких батьків, які опинилися в результаті карантину або без роботи, або з мінімальними виплатами).

Так, це не дуже справедливо. Так, "ми на це не підписувалися". Але що поробиш?Дистанційне навчання оголило колосальну нерівність, про яку ми знали, але  могли собі дозволити її певний час не помічати. Ця нерівність проявилося в самих різних площинах та іпостасях.

Починаючи з нерівного доступу до інформації – не у всіх, наприклад, є широкосмуговий інтернет для повноцінного онлайн-навчання. Закінчуючи найважливішим – нерівністю бажань.

У нестандартній ситуації карантину дорослі розділилися на тих, хто готовий хоча б спробувати, і тих, хто “не підписувався". Як підсумок, вибір дорослих не залишає вибору дітям: ті, у кого батьки беруть хоч якусь участь в організації освітнього процесу вдома, виявляються в нерівному стані з тими дітьми, чиї батьки вирішили цим не займатися.

Немає сенсу когось засуджувати. Хтось працює і не може брати на себе таку відповідальність. Хтось не може заглибитись в тему матеріалу – і так клопоту вистачає. А хтось вважає за не потрібно це робити. Не лише дистанційне навчання – взагалі в школу. Поки до школи треба ходити,  і це обов'язково, а якщо не ходити, можуть виникнути неприємності, нехай ходить, чого вдома сидіти, до того ж соціалізація, питання про похід в школу серйозно не піднімається. Але якщо ходити не треба, то і школи як такої немає. 

Не секрет, що багато батьків ставляться до школи скептично. Хтось вважає, що вона "все одно нічого не дає", "я уже нічого не пам'ятаю" і т. д. Хтось вважає, що школа застаріла, освіта в сучасному світі має виглядати зовсім інакше. Загалом, школа закрилася – невелика втрата, можна від неї відпочити всім. І батькам теж.

Питання про те, чому школа перетворилася в важку ношу для батьків, варто відзначити на полях і повернутися до нього, коли школи нарешті знову відкриються.

У батьків є виправдання: вони ніколи не навчались вчитись. І вони платять податки державі, яка забезпечує, згідно з Основним Законом, загальну середню освіту. Тобто навчання – зокрема дистанційне – лягає на плечі вчителів. Але і вчителі, своєю чергою, теж ніколи "не підписувалися". Ніхто не готував їх до такого формату роботи. Навпаки, всі вони виховувалися у святій вірі в те, що школа – як інститут, місце, метод – абсолютно непорушна і необхідна. А тут...

У новій ситуації вчителя і цілі школи – як і всі ми, незалежно від віку та професії, поводяться по-різному і проявляють свої кращі й гірші якості з граничною відвертістю. Хтось серфить в інтернеті, експериментує з форматами й платформами, закидує батьківські акаунти всім, що вдалося розшукати, організовує обмін інформацією між батьками, які теж шукають в інтернеті щось (алгебра для дев'ятого класу – це, скажу я вам, той ще челендж для дипломованого гуманітарія), обриває телефони тих, хто не відгукується. Хтось, в кращому випадку, скидає в батьківські групи навчальні плани й домашні завдання для самостійного вивчення.

Сайти шкіл, у кого вони є, в масі своїй виявилися непотрібними речами – життя на них завмерло на тому самому дні, коли був оголошений карантин. Жодних новин. Жодних інструкцій. Жодної інформації про те, як жити далі.

На допомогу приходять високі технології. Але це ще один привід поговорити про нерівність. Онлайн-курси та платформи, на які невпевненою ходою, але все ж входять особливо просунуті вчителі, не для всіх. Для повноцінного користування платформами, особливо які передбачають проведення уроків у форматі відеоконференцій, що поки є найефективнішим способом проведення уроків, необхідно широкосмугове підключення до інтернету. Яке є далеко не у всіх в нашій країні. Ті, у кого такого задоволення немає, опиняються у скрутному становищі. 

А ще потрібна стаціонарна комп'ютерна система або ноутбук. Вчитися через смартфон або навіть планшет –  тільки зазнавати мук. Подивитися ролики на youtube, звичайно, можна. Але вже навіть з презентаціями (звичайними, в Power Point) виникають труднощі. Для набору тексту, роботи з декількома вікнами або навіть для повноцінного веб-серфінгу смартфон абсолютно непридатний. У такий спосіб, ті діти, у яких є доступ до комп'ютера, виявляються в більш вигідному становищі в порівнянні з тими, хто має у своєму розпорядженні тільки мобільні девайси. І це, як правило, питання соціальної й майнової нерівності.

Але в більшості випадків об'єктивні труднощі ніщо в порівняно з суб'єктивним небажанням мати справу з навчанням власної дитини. "Що ви хочете?” – нарікає вчителька четвертокласника. – У нас є діти, які й у звичайний час регулярно не виконують домашні завдання. Так вони вам на карантині самі вдома вчитися будуть?". Звичайна історія: батьки не беруть трубку, а якщо беруть, то відповідають загальними фразами й нічого не роблять. І тиснуть на вчителя – що йому більше всіх треба? ДПА скасували. У наступний клас переведуть – нікуди не дінуться. Так чого турбуватися?

Чиновники МОН борються з цими негативними настроями, як вміють. А відомо, що усе-таки вміють: т. в. о міністра освіти Любомира Мандзій оголосила, що "це не канікули", всі повинні вчитися, тому що після виходу з карантину (вже смішно, правда?) ми з усіх спитаємо, всіх перевіримо, хто що засвоїв. 

Почати з того, що вимагати від учнів відзвітувати про засвоєння матеріалу може тільки той, хто надав цьому учневі всі можливості для навчання. А якщо такої можливості йому не забезпечили, то на якій підставі вимагаєте? А закінчити тим, що це грізне попередження викликає одне просте запитання: ну, припустимо, не засвоїв і що? Відсутність санкцій губить навіть найпрекрасніше розпорядження. Але прописувати санкції у нас, по-перше, не прийнято, по-друге, в даній ситуації це було б просто обурливо: карати можемо, а забезпечити дітям повноцінний і рівний доступ до навчання – ні?

Ідея проводити уроки по ТБ – ніби з’явилась в повітрі. З огляду на телевізійну природу нашої влади й той факт, що більша частина населення живе в телереальності. І вона по-своєму гарна. Телеформат найбільш демократичний – доступ до телевізора, на відміну від широкосмугового інтернету, є у всіх (або майже у всіх). Для проведення цих уроків можна запросити кращих з кращих українських вчителів, і це вже зроблено. У студії можна посадити зірок сцени й екрану, щоб діти хоча б заради цього звернули якусь увагу на те, що відбувається.

Але недоліки телеформату також очевидні та є зворотною стороною його досягнень. Головним освітнім недоліком ТБ зазвичай називають відсутність інтерактивності. Викладач на екрані – це тільки лектор, який ніяк не взаємодіє з аудиторією.

Але відсутність інтерактивності – це пів біди. Ніхто, в загальному, не обіцяв, що повністю замінить школу телевізором, і не стверджував, що ТБ-уроки – це панацея. Це кризове рішення. Спроба закрити чимось хоча б найбільші пробоїни в бортах шкільного корабля. Те, що можна зробити наявними засобами, швидко і максимально демократично.


Читайте також: 

У соцмережі батьки висловились з приводу дистанційної роботи вчителя

#карантин #дистанційне_навчання #криза