Олеся Яскевич: «Виключити з соціуму через особливості розвитку – дискримінація»

Олесю, до вашої організації «Бачити серцем» приймають будь-яких батьків дітей з особливими освітніми потребами?

Я не приймаю до організації батьків, з якими у нас розходяться думки. Тому що «споживчі стосунки» є навіть серед батьків дітей з інвалідністю. Тобто вони боряться за рівні права таких дітей – але й прагнуть допомоги від усіх. Я вважаю, що так не повинно бути.

Що вам вдалось реалізувати за останні кілька років? 

Ми втілили у життя декілька великих проєктів:

• «Мамина школа» – це літній табір для батьків, які виховують незрячих дітей. Ми виступаємо одними з організаторів. Запрошуємо спеціалістів з Польщі, Білорусі, України і впродовж 2 тижнів вони працюють з батьками.
• «Space camp» – інклюзивний табір на високому рівні. Нас дуже тішить, що кількість відвідувачів постійно зростає: понад 100 дітей з інвалідністю і без. Впродовж місяця з дітьми працюють куратори – це люди абсолютно різних професій.
• «Так» – творча майстерня. Ми працюємо з молодими людьми з ментальною інвалідністю. Хтось із них закінчив навчатися у спеціальній школі, а хтось – ні. Ті, що закінчують школу, далі не продовжують навчатися і працювати, вони нічим не займаються. Я сиділа і думала над майбутнім мого сина. І зрозуміла, що потрібен такий проєкт, який би давав молодим людям певні навички і знання завдяки яким вони могли бути самостійними у житті. На даний момент у нас є 16 вихованців: найменшому – 18 років, а найстаршому – 38.

Вихованці майстерні «Так» створюють різноманітну продукцію, продають її і мають власні кошти. Проте більшість з них не пристосовані до самостійності: не вміють зашнурувати взуття, помити посуд тощо. Тож ми почали з найелементарніших речей.

Зараз вихованці варять мило, роблять свічки, шиють скатертини та новорічні іграшки. Наші вихованці створюють красиві речі, щоб люди купували їх не через жалість, а тому, що це дійсно зроблено якісно. Довгий час діти не розуміли, чому ми змушуємо їх перероблювати свою роботу, але тепер вони знають, що кожен шов має бути рівненьким.

Наразі троє вихованців влаштовуються на роботу до мережі «Salateira» (на момент інтерв’ю). Вони приходять тричі на тиждень, виконують певну роботу. Директор мережі тішиться й каже, що це ідеальні співробітники, оскільки вони приходять на роботу вчасно, не розмовляють, не бігають курити, не відволікаються на мобільні телефони.

• Є ще один проєкт – мене та моїх колег почали запрошувати у школи, щоб ми розповідали про дітей з особливими потребами. Ми розробили інтерактивні уроки і почали їх пропонувати школам. Не думали, що така кількість закладів освіти відгукнеться – ми вже розіслали понад 1,5 тисячі таких уроків.
• Ще ми створили освітній проєкт, у якому запрошуємо спікерів і проводимо семінари для батьків і для спеціалістів.

Які труднощі вам доводиться долати? 

Вважаю, що найголовніша наша проблема у відсутності інформаційної політики щодо людей іншого ментального типу. Я, як мама такої дитини, щоразу стикаюсь із неосвіченістю і навіть грубістю людей. Більшість із них дійсно не розуміє, що можуть бути інші люди.

Яка, на вашу думку, форма навчання дітей з особливими освітніми потребами є найкращою? 

Я за те, щоб такі діти були разом з рештою дітей. Варто бути разом не лише в рамках школи. У нас багато дітей, які навчаються за індивідуальною формою навчання. Мені здається, що у такий спосіб школи полегшують собі роботу. Я взагалі проти індивідуальних і дистанційних форм.

Просто виключити дитину із соціуму лише через те, що вона має певні особливості у розвитку – це як одна із форм дискримінації.

Як підготувати звичайних дітей до перетворення їхніх класів на інклюзивні? 

Працювати потрібно не з дітьми, а з їхніми батьками. Діти – як чистий листок, їм сказали гратися разом і вони граються, вони не бачать жодної інвалідності.

У нас були діти з 3 до 16 років. І от найменші взагалі не звертали увагу на особливості інших.

Усе залежить від того, як це піднести. Якщо це піднести так, що з дітьми з інвалідністю можна гратися, це абсолютно безпечно.

Багато хто навіть не знає, що із незрячою людиною можна помалювати, погратися, побігати. І коли ти дітям про це розповідаєш, то вони по-іншому до цього ставляться і самостійно перетворять клас на комфортне середовище. Усе залежить від дорослих: наскільки ми готові до цих змін.

Чому люди називають дітей з інвалідністю «інклюзятко» «особливі діти»? 

Ми боїмося невідомості. Ніхто не знає, як правильно комунікувати з людьми з інвалідністю. Коли людина не знає, як сказати, вона придумує ефемерні поняття.

Як з ними спілкуватися? А як ви спілкуєтесь зі звичайними? Називайте по імені, навіщо називати по інвалідності?

Дякую, пані Олеся! Питання наостанок: які ще кроки варто зробити державі, аби стати ближче до дітей з особливими освітніми потребами? 

Не все від держави залежить, насамперед – від нас. Ми можемо без кінця скаржитись на президента, депутатів і мерію – але вони ніколи не примусять нас почати нормально сприймати дітей з інвалідністю. Кожен з нас має сам зробити цей крок назустріч дітям.

У нашій країні нічого не зміниться, якщо ми в собі не поміняємо ставлення до дітей з інвалідністю. Всі думають, що «почати нормально сприймати дітей з інвалідністю» це банальна річ, і вона не працює – але насправді вона працює.

Просто посміхніться дитині на інвалідному візочку. Це дрібниця, але вона діє. І діє не лише на дитину, а й на вас самих.

Але водночас я за правильну державну інформаційну кампанію щодо цих тем. Коли інформаційний заклик з’явиться, змінити своє ставлення нам буде трішки простіше.

Фото: Facebook

Читайте також: Календарно-тематичне планування (інклюзивна освіта)