і отримати безкоштовне
свідоцтво про публікацію

«Хто поета хоче взнати, мусить йти до його хати»: 100 років від дня народження Олеся Гончара

3 квітня виповнилося 100 років від дня народження Олеся Гончара.

3 квітня виповнилося 100 років від дня народження Олеся Гончара. Проте що ми знаємо про нього сьогодні? Окрім того, що він є видатним українським письменником, літературним критиком, номінантом на Нобелівську премію, академіком та одним з перших лауреатів Шевченківської премії? Попри те, що він є знаним серед українців, письменник лишається досить «закритим» для народу. А необхідно, «щоб читач побачив найперше людину з усіма притаманними саме людині рисами, а не комусь там абстрактному, часом і забронзовілому» - сказала його дружина Валентина Данилівна.

Олесь Гончар (ім’я при народженні – Олександр Біличенко) народився 3 квітня 1918 року. Стосовно місця його народження сперечалися дві сусідні області – Полтавська та Дніпропетровська. Сам Гончар у своєму щоденнику дав відповідь на довічне запитання:  «Доскіпливо питають — звідки ж таки: з Полтави чи з Дніпропетровська? І звідтам, і звідтам. Тато й мама помирили…». Тому можна сказати, що письменника народила Дніпропетровщина, а зростила Полтавщина. А якщо точніше, то з’явився на світ він у  с.Ломівка, на вулиці Петрозаводській. Після смерті мами, його забрала  до себе рідня  по лінії матері, і записала його в сільраді на своє прізвище— Гончар, а згодом із Сашка він взагалі став Олесем (так вчителька назвала). Так Сашко Біличенко став Олесем Гончаром. Важко було зростати юному хлопцю без матері. Але її йому все ж змогла замінити бабуся Прісина. Співала йому, жаліла, водила до церкви, про що він не раз згадував у своїх мемуарах. Він писав, що саме бабуся прищепила йому християнське виховання, і це не раз допомагало йому у житті та в творчості: «На фронті йдемо в атаку, навколо мене хлопці, як снопи падають, а мене кулі не беруть. Думаю, це хтось молиться за мене, або бабуся, або сестра…».

По завершенню війни Гончар вступив до Дніпропетровського університету та поселився у сестри Олександри. В 2003 році на будиночку, де мешкала його сестра, повісили меморіальну дошку з надписом: «Тут у роках 1945—1947 жив і писав свої твори Олесь Терентійович Гончар». В тому ж році він познайомився із Своєю майбутньою дружиною – Валентиною Малою. Вона і до сьогодні продовжує допомагати своєму чоловікові, і в 2008 році видала книгу споминів про нього. Пані Валентина дуже цікаво описує своє перше враження про Олеся: «Його з’ява була справжньою сенсацією. Тоді, після війни, хлопців на факультеті філології майже не було — один, два, три… та й по тому. Фронтовик, красень, пише вірші… Чим не ідеал для кожної дівчини, яка мріє про лицаря на білому коні, свого обранця, того єдиного, що на все життя… Дівчата з нашого відділення й старші курсом у нього закохувались, без надії на взаємність. Одна з моїх близьких подруг, переповнена емоціями, якось зізналася мені: «Я за нього ладна була б померти…» На перервах між лекціями дівчата блукали коридорами корпусу в бажанні його зустріти…». Сьогодні університет, де навчалися Олесь та Валентина, має його ім'я.

В 1946 році його «Прапороносців» надрукували в журналі «Вітчизна», і за запрошенням Юрія Яновського, Гончар переїхав до Києва. Так починався його шлях до літературного визнання, а сам Яновський став для нього своєрідним наставником. Згодом друкуються його твори «Земля гуде», друга книга «Прапороносці», «Таврія», «Перекоп», «Людина і зброя», «Тронка»…За цей час він встиг стати головою Спілки письменників та здобути визнання в Радянському Союзі як літератора. Переломним для нього моментом став 1968 рік, коли він написав свій новий роман «Собор». Підтекст роману викликав бурю обурення в Союзі та став каталізатором дисидентського руху в Україні. І, як наслідок, свій 50-річний ювілей письменник проводив в атмосфері цькування та заборон.

Але, всупереч цьому, сьогодні майже в кожній домашній бібліотеці на полиці можна знайти стареньку сіру книгу, на якій написано: «Собор», Олесь Гончар, видавництво «Дніпро». А в квітні цього року в Інституті філології КНУ ім. Тараса Шевченка за співпраці з його ріднею вдалося створити Музею-кімнату на його честь.

То що ми знаємо про Олеся Гончара? Його твори хвилюють душу, ми сьогодні продовжуємо відчувати гордість за те, що в бентежному та складному минулому столітті, знайшлося місце для таких глибоких творів, написаних українською мовою. Він не лише знайшов визнання в тодішньому своєму середовищі. Він має визнання до сьогодні! Все це можна пояснити поєднанням таланту, сміливості, вірності власним переконанням, неприйняттям тогочасних літературних шаблонів та вмінню популяризувати українське слово. Проте, ми маємо задуматись, як його образ зринає у нашій пам’яті? Суворими та холодними на портреті у шкільній аудиторії, чи усміхненою простою людиною, на яку хоче бути схожим нове покоління? Ми, українці просто зобов’язані вивчати та популяризувати своїх творців серед молоді вже сьогодні.

 

Джерело День: https://day.kyiv.ua/

Джерело Слово Просвіти: http://slovoprosvity.org/

 

 

134
05.04.2018 14:59:22

Бажаєте дізнаватись більше цікавого?


Долучайтесь до спільноти

Збірник методичних матеріалів проекту «Всеосвіта» I видання