Вірші та казки " Частини мови та члени речення"

Опис документу:
Цей докумепнт містить вірші та казки про частини мови, морфологічні ознаки частин мови та члени речення. Це допоможе школярам краще запам ятати матеріал, адже краще запам ятовується те, що цікаве та просте

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Іменник

Не любить змій-чаклун людей,

бо вони все знають,

І предмети всі навколо

якось називають.

Вирішив всі знання в нас відібрати:

«Лише я один на світі буду усе знати».

Люди вранці розплющили очі

І зрозуміли, що хтось їм наврочив.

Ніхто в своїх кімнатах

не міг нічого упізнати,

Виглядають у вікно —

незнайоме все воно.

Що це дзвеніло і нас розбудило?

Від нього лиш чути — тік-так і тік-так,

Ой, що це, а хто це — не взнають ніяк.

Захотілось їсти — на що ж його сісти?

Хочеш повір мені, хочеш не вір

  • Не може ніхто навіть вийти надвір.

Потрапили всі в якесь дивне кільце,

Ой, що це? Ой, хто це? І це, і оце?

Що це росте під вікном надворі?

Хто це літає високо вгорі?

Не можуть навколо нічого впізнати

Хочеться людям плакать, кричати.

Хто це і що це — великий секрет,

Загубив свою назву кожен предмет.

Дружно давайте ти, він і я

Вернемо предмету назву й ім'я.

На виручку прийде до тебе й до мене

Наш давній знайомий,

кмітливий — Іменник.

Відкриє відразу тобі і мені

Нам дуже потрібні слова чарівні:

Книжка, дошка, кабінет,

Печиво, повидло, мед —

Кожен з них — це є предмет.

Іменник вірних друзів має,

На питання Хто? Що? відповідає,

Власні і загальні назви означає.

А ще істоти, неістоти може називати,

Рід, відміну, групу мати.

Змінюватись також може,

Бо має відмінків-братів,

А однина і множина

для Іменника — сестра.

Ось такий Іменник наш маленький,

Мови синочок рідненький.

Відмінки іменників

До Іменника в гостину

Завітала вся родина.

Мов пелюстки у барвінка,

Розмістилися відмінки.

Місця вистачило всім,

А було їх рівно — сім.

Перший брат був головний,

Звався гордо —

Називний.

Хто? і Що? він завжди знав,

Предметів назви пам'ятав.

Другий братець —

Родовий,

Був з них дуже діловий.

Міг він навіть загордиться,

Бо не було в братів ні в кого лавки, шинку чи крамниці,

А у нього це було,

І не де-небудь — в столиці.

І кого лиш не було там —

Безліч різного народу:

Водія машин, пілота,

Вершника і пішохода.

Чого там тільки не було:

Цукерок, печива, пампушок

Всі йшли вони до кого?

До відмінка Родового.

Бо хіба ж не діловий

Був відмінок Родовий?

Третій брат — феноменальний,

Ім'я щедре мав —

Давальний.

Він ні кому і ні чому

Не відмовить ні у чому:

Чоловіку, звіру, птиці,

Горобцеві і синиці,

Дереву, грибу, суниці

Приготовані гостинці.

Всіх похвал найвищих гідний

Був четвертий брат —

Знахідний.

У біді він будь-кого,

У нещасті — будь-що.

Виручать спішить бігом

Братець всюдисущий —

Чи то зайчика в капкані,

Чи рибину на гачку —

Вдень, вночі й на світанні

Він спішить на виручку.

Шлях життєвий

Дуже трудний Вибрав п'ятий брат —

Орудний.

Ким лише не працював,

Як лише не мудрував: лікарем та інженером,

Продавцем або шофером,

Був солдатом, офіцером,

Футболістом і боксером.

У ворота б'є м'ячем,

Захищає край мечем,

Треба правити комбайном —

Він туди біжить негайно.

По дорозі по кільцевій

Ходить шостий брат —

Місцевий.

В капелюсі, при валізі

Він лишається на місці.

Він не їздить ні на кому,

Він не їздить ні на чому!

Мабуть, він не знає втоми;

Пропадає десь довічно

Сьомий брат — відмінок

Кличний.

Всі гукають: «Брате, брате!»

Де ж це він? Всі хочуть знати.

Всі гукають: «Друже, друже!»

Бачить хочуть його дуже.

Ось зібралися усі

Сім братів — відмінків сім.

Бережуть, мов Білосніжку,

Мову нашу з вами ніжну.

Прикметник

І знов підступний чарівник

Недобрим задумом проник,

І ось слова сказав він грізні:

— Не хочу, щоб були всі різні,

А шоб однакові були

Машини, люди і столи.

Усіх я хочу покарати,

Усіх перетворю в квадрати.

Перетворю я сонце в квадрат,

немов віконце.

Не хмари по небу будуть літати,

А тільки квадрати, самі лиш квадрати.

А вітер не листя буде зривати,

А лише квадрати, тільки квадрати.

Машини усі тепер будуть стояти,

Бо замість коліс у них будуть квадрати,

Люди на роботів усі будуть схожі,

Тож будуть лякатись себе перехожі,

1 очі квадратні їх з жахом побачать,

Що звірі і птахи — квадрати ходячі.

Зачарованим предметом

Повернути їх прикмети

Поспіша чимдуж Прикметник.

Він нас правилу навчить,

Чаклуна він теж провчить.

У кожного предмета

Своя ознака є, своя прикмета.

Який? Яка? Яке? Які?

За розміром, за кольором,

Вагою, довжиною й шириною.

Все це знає наш Прикметник.

Дієслово

і

Змій-чаклун не їв, не спав

Нові чари готував,

Чар таких ніхто на світі

Ще не бачив і не знав.

А коли приготував,

Грізним голосом сказав:

— Всі предмети на землі —

І великі і малі,

Білі, чорні, сині... зупиніться нині.

І цих чарів сили

Враз все зупинили.

Кінь підняв передні ноги —

Й не торкнувся більш дороги.

Ліфти всі позастрягали,

Люди мов позасинали,—

Хтось із чашкою в руці,

Хтось із милом на лиці.

Краплі дощику висять,

До землі їм не дістать.

От яке накликав лихо —

Стало скрізь на диво тихо.

Пароплави не гудуть,

Поїзди вже не ідуть,

Сонце мов закам'яніло, ,

Так на місці і висіло.

І було не зрозуміло,

Чи воно комусь світило.

І настала дивна річ —

День на дворі, а чи ніч?!

І дорослі всі і діти

Розучились щось робити.

Як же чари ці розбити?

Що ж робити? Що зробити?

Хто предметам допоможе,

Дію повернути зможе?

Є таке чудове слово,

Зветься просто... Дієслово!

Форми дієслова (синтаксична роль)

Сидить якось на березі річки Діє­прикметник та й журиться...

— Добридень, брате! Чого зажу­рився? — почувся чийсь веселий голос.

  • А... то ти, Дієприслівнику! І чого радієш? Хіба твоя доля не така, як моя? Тебе ж також не приймають у товариство частин мови, хоч маєш там близького родича, як і я. І свояк твій, Прислівник, там теж поважна фігура. Правда, тобі дещо краще, Дієслово вважає тебе трохи ближ­чим родичем, бо ти, бач, виражаєш

І також дію, хоч і додаткову. А я? — сумно промовив Дієприкметник і зігнувся ще нижче.

— Ех ти... Не вмієш мислити по-сучасному. Не приймають нас тут, то підемо туди, де без нас ніяк не можна. Ходімо до фірми «Синтак­сис». Там будуть раді нам і Слово­сполучення, і Речення,— відповів Дієприслівник.

Так і зробили. І не шкодують, бо їм тут доручають дуже відповідальну роботу членів речення, часто від­дають їм під команду залежні слова і тоді шанобливо звуть Зворотами. Ось яку кар'єру зробили в новій фірмі Дієприкметник і Дієприслів­ник.

Займенник

Іменник втомився від праці важкої

І зачинився у спальнім покої,

Предмети втомився вже він називати

І вирішив трохи поспати.

Йому було лиш тільки треба

Когось залишить замість себе.

Розпорядився одразу іменник:

— Займе моє місце братець—

Займенник.

Та от Займенник нізащо

Не міг назвати Хто і Що.

Йому іменник повелів

Не називати слів,

А тільки лиш на них вказати:

Я, ми, він, вони, той, оцей, ніхто, ніщо,

Весь, себе, ніякий, це, твій, ваш,

котрий і кожний...—

Всі займенники лиш можуть

На предмет, ознаки вказати,

Та не в змозі їх назвати.

Особові займенники

І ось настав день, коли всі слова змогли зібратись у великому палаці Королеви Мови. Зажурена, вийшла вона до своїх підданих.

У нашому мовному царстві смуток,— сказала вона,— захворів Іменник. Треба допомогти йому й знайти метких, вправних поміч­ників.

— Я! — вигукнуло одне маленьке слово.— Я все можу! Я маленьке і вправне слово! Я скрізь встигну...

— Ой, ой, ой! Як негарно вихва­лятися,— похитала головою Коро­лева.

Я хотіло ще щось сказати, але, озир­нувшись, побачило своє розчервоніле личко у великому люстеркові на стіні й зовсім несподівано сказало: «Ми». Але знову не стри­малось, повернулось до товаришів і закричало:

— Ви — підете?

Ви посміхнулось і весело повідо­мило:

— І Він, і Вона, і Воно, і Вони — завжди готові вийти на роботу замість Іменника.

— Ну, що ж — сказала Мова,— тепер я спокійна. Тільки давайте домовимось: не всі відразу.

Я, Ми — замість Іменника в пер­шій особі. Ти, Ви — в другій особі. Він, Вона, Воно, Вони — у третій особі. Так і живуть до цього часу в дружбі та злагоді іменники та зай­менники, заступаючи за потреби один одного.

Прислівник

Одного разу в країні Української мови сталося горе. Почулось чиєсь ревіння. Це був Прислівник. Він плакав, бо був незмінним, та ще й другорядним членом речення. Прислівника почали втішати його друзі — Іменник та Дієслово. Вони хотіли віддати йому свої питання, рід, час, відмінки.

Потім підійшли Дієприкметник і Дієприслівник та сказали: «Бра­те, не сумуй. Ми відведемо тебе до лікаря-закінчення». Лікар пообіцяв допомогти Прислівнику. І почав роботу. Спочатку підібрав усі закін­чення, які міг, але нічого не допо­могло. Пішов він до свого друга лікаря — Питання. І той не зміг підібрати питання інше. ЩО? не допомогло. ЩО ЗРОБИТИ? Теж не годиться.

Ще більше розплакався Прислів­ник і пішов до останнього лікаря — Відмінка. Не допомогли навіть сім відмінків. Заплакав бідний При­слівник. Зібрались біля нього усі частини мови, втішають його. Але підійшла до них Королева Мова і сказала: «Не треба бути ні Імен­ником, ні Дієсловом. Залишайся ж сам собою».

З того часу Прислівник — незмінна частина мови.

Дієприслівник

Одного разу у країні Грамати­ки відбулися вибори президента. А почалася передвиборна кампанія ще задовго до виборів. На посаду президента країни Граматики пре­тендували декілька частин мови та форм Дієслова. Наймолодшим був Дієприслівник — розумний, незмінний (ніколи не змінювався, не відмовлявся від свого походження), і енергійний, бо означав додаткову дію або стан.

Кожен з претендентів запропонував свою програму.

Іменник хотів створити ще багато : нових частин мови, але яких — не

знав. Тому отримав 7 % голосів.

Прикметник тільки вихваляв себе І епітетами — розумний, мудрий, і добрий, красивий. Не любить народ | хвальків, от і має 10 %.

Прислівник обіцяв, що люди будуть жити добре, весело, заможно. Але і він зробить це по-своєму, пліч-о-пліч з Іменником і Прикметником. І Прислівник отримав 15 % голосів. А ось Дієслово обіцяє щось робити, і якщо його виберуть, зрозуміють, допоможуть. Йому дали 50 % го­лосів.

Настала черга молодшого канди­дата — Дієприслівника. Він виступив з такою промовою: «Шановні! виборці! Я цілком згоден з програмою моїх колег. Я хочу, щоб люди жили весело, не сумуючи, заро­бивши гроші, могли достойно прожити на ці кошти, щоб у країні Граматики панував спокій, щоб діти жили забувши про війну, щоб, читаючи, отримували нові знання. Я хочу щоб усі частини мови жили дружно, в мирі та злагоді, радіючи успіхам одне одного, підтримую чи одне одного в нещасті!» І що ж ви думаєте? Дієприслівник за свою мудрість та розсудливість отримав 100 % голосів.

А ви, діти, почули дієприслівники у казці? То назвіть їх.

Прийменник

Простягає руку Прийменник,

— Прийми,— йому каже іменник.

— Прийменників я не приймаю,

Бо права такого не маю,

І Кожен з нас — слово окреме,

Тому далі тримайся від мене.

Та куди б не сховався іменник,

Знайде всюди настирний

Прийменник —

На столі й під столом, у селі, за селом,

Біля лісу, коло ставу,

у театрі на виставі.

Вчепився за нього хвостом .

На мосту й під мостом

міняє так часто хвоста,

Наш іменник, мабуть, неспроста.

Тільки правило знайте просте:

Хвіст той ніколи не приросте,

Бо треба всім нам пам'ятати —

Від інших частин мови

Слід Прийменник окремо писати

Сполучник

Сполучник сполучає багато різних слів,

Не тільки слів, але і речень.

Підрядним чи сурядним буває він, до речі,

Значення лексичного взагалі не має,

І ніким у реченні він не виступає.

У країні казковій,

У чудовій країні мови

Морфологія — цариця (знати нам її годиться)

Всіх зібрала у палаці:

«Нумо, швидше всі до праці,

Хай прекрасна наша мова

Розцвітає пречудово.

Тут піднявся крик і гам,

Синтаксис не знає сам,

Що йому тепер робити,

Як же речення мирити.

Бо розбіглися вони,

Нікому їх поєднати,

У складні посполучати».

«Хто візьметься за цю справу?» —

Морфологія питає.

«Я,— Сполучник виступає,—

Буду я єднать оці

Різні речення прості.

Поверну усіх додому,

Поєднаю у складному.

Якщо прості рівноправні,

Допоможуть сполучники сурядні.

Є підрядним теж робота —

Спробують хай обережно

З'єднать частини

головну й залежну».

Так вони і порішили,

Речення всі помирили.

Знову спокій у країні мовній,

Бо є сполучник

службова частина мови.

Вигук

Особлива це частина мови,

Не повнозначна, не службова,

Значення предметного не має,

На питання не відповідає,

З членами речення не дружить,

Хоч їм частенько вірно служить.

Цікава і легка

Частина мови ця.

Нумо! Всі її вивчати,

Почуття так виражати.

Ах! емоцій через край,

Геть всім лінощам, нехай

Учні вигук пам'ятають,

Слова ввічливі вживають:

Перепрошую, будь ласка.

Ще вигуки такі бувають,

Що звуки тварин і птахів виражають —

Ку-ку, гав-гав, тьох-тьох —

Це ми вивчаємо, друже, удвох.

Навіть можемо звуки природи почути,

Якщо вигуки нам не забути:

Кап-кап, дзень-дзень,

Бом-бом, ба-бах і брень.

Казка «Пригоди Сполучника»

Одного разу йшов лісовою стежкою Сполучник і сумував: «Що це за несправедливість? Всі частини мови дружать між собою, ще й пиша­ються, що їх називають повнознач­ними. Навіть прийменник, і той з ними подружився, хоч і належить до Службових. Хитрий, виражає від­ношення між предметами, до імен­ника в друзі набивається. А мені що робити? Нікому я не потрібний. Подумаєш, слова інколи сполучаю. Коли покличуть мене, а коли й без моєї допомоги обійдуться».

Аж ось назустріч йому біжить Про­сте Речення, а за ним ще одне, наздоганяє втікача.

Побігли вони до Сполучника, зупи­нились.

— Ти хто такий? — питають його.

— Я — службова частина мови, а звати мене — Сполучник. А ви хто такі?

— Ми — Прості Речення. Цар Син­таксис дав нам завдання поєдна­тись у складному реченні і знайти засіб зв'язку. От ми й шукаємо, чим би нам поєднатись.

— Ой! — зрадів Сполучник.— Я можу поєднати. Давайте будемо дружити.

— Згода, будемо друзями.

З того часу Сполучник з'єднує про­сті речення у складному.

Односкладні речення

Не за синіми морями, не за дале­кими краями, а в Країні Грамати­ки, у місті Синтаксисі жило собі Просте речення. І мало воно двох синів-красенів — Підмета і Присуд­ка. Жили дружно, допомагали один одному, працювали на фірмі «Двос­кладне речення». Але ось з'явилась у місті нова фірма. Конкуренти почали підмовляти Підмета поки­нути Двоскладне Речення і перей­ти до них на роботу. Не згодився Підмет, бо не міг залишити брата. Тоді конкуренти задумали посва­рити граматичну основу і підіслати до них Знак Питання. І йому таки вдалося посварити братів. Заспере­чались вони. Хто найголовніший? Кожний хотів бути найголовнішим, не ділитися з братом роллю голо­вного члена речення. Почуло цю сварку Просте Речення і викликало до себе синів.

— Чому не хочете жити у мирі та злагоді між собою?

— Кожний з нас хоче бути єдиним головним членом у реченні,— від­повідали Підмет і Присудок і знову почали сваритися.

— Тихо, тихо, не сперечайтесь,— вигукнуло Просте Речення.— Мені треба подумати, як вас помирити.

І вирішило порадитись із своїм си­вим батьком Синтаксисом. І від­повів мудрий Синтаксис:

— Якщо вже посварились мої ону­ки Головні Члени Речення, то дам тобі, сину мій, таку пораду. Домовся з фірмою-конкурентом, створіть дві дружні фірми відповідно до складу граматичної основи.

Одна фірма буде «Двоскладне Ре­чення», де працюватимуть і Підмет, і Присудок. А інша фірма назива­тиметься «Односкладне Речення», де може бути або Підмет, або При­судок. А найголовніше тут те, що зміст речення буде без другого чле­на і так зрозумілий. А щоб кожний брат мав свої обов'язки, поділи їх на дві групи:

1) Дієслівні — з головним членом Присудком;

2) Називні (іменні), де головний член — Підмет.

Оголосило Просте Речення це рі­шення мудрого Синтаксиса своїм синам. Вони з радістю погодились.

3 такого часу Називні Речення стверджують наявність предметів і явищ, мають тільки Підмет. А ось Присудок — хлопець хитрий. Він поділив дієслівні речення ще на

4 групи, взявши в помічники особові займенники. Це означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові та безособові речення.

Так і працюють Підмет і Присудок у двох фірмах «Двоскладне Речен­ня», «Односкладне Речення».

Синтаксис і пунктуація

Було це, діти, дуже давно.

За велінням цариці Граматики став Син­таксис володарем словосполучень і речень. Він був розумним пра­вителем. У реченнях кожне сло­во слухняно ставало на своє місце. Та чомусь ходив Синтаксис засму­чений, зажурений. Відчував, що у нього не все є для щастя. Хоті­лося йому, щоб думки виражались з почуттями. Прагнув, щоб кожне речення мало відповідну інтонацію.

На жаль, у його царстві не було Роз­ділових знаків. Тому при розмові втрачалися паузи, які були потрібні. Ні питальних, ні окличних речень не могло бути. Навіть межі речень іноді важко визначались...

Одного разу засмучений Синтак­сис гуляв по місту і незчувся, як опинився у дрімучому лісі. Тут він побачив цікаве видовище. Краси­ва молода дівчина, що нагадувала царівну, бо мала на голові корону із загадкових знаків, гуляла в ото­ченні дивних істот. Спочатку Син­таксис подумав, що то цифри. Та коли підійшов ближче, побачив, що помилився. Знаки підстрибували, ; жестикулювали, а дівчина-царівна у відповідь тільки кивала головою. її великі карі очі були дуже сумні.

Синтаксис наблизився до царівни і здивовано запитав:

— Хто ви такі?

Дівчина замість відповіді тільки усміхнулась.

— Я цар Синтаксис, а ви хто? — ще голосніше запитав Синтаксис. Він здивувався, бо тепер його речен­ня прозвучало з питальною інтона­цією, виражало здивування.

— Нарешті! — відказала царівна.— Я Пунктуація. На три роки зача­рував мене злий чаклун Мовчун. Якщо за цей час до мене не загово­рив би розумний Синтаксис, я і мої слуги назавжди залишилися б німі.

— Як це чудово, що ми зустрі­лись! — вигукнув Синтаксис— На­решті я знайшов те, чого мені бракувало. Тепер я знаю, що таке почуття! Я щасливий, що зустрів Тебе. Віднині Ти і Розділові знаки будуть жити у нашому царстві. Маю надію, що речення затоваришують з ними. А я просто не уявляю собі майбутнього без тебе, дорога Пунк­туаціє!

З того часу Синтаксис і Пунктуа­ція — нерозлучні.

Безособові речення

У володіннях царя Синтаксиса і цариці Пунктуації знову непоро­зуміння. Жили Односкладні Речен­ня у мирі та злагоді, запрошували до себе в гості особові займенники. Аж ось засумувало Безособове Речення: «Всі речення як речення, а я... Ось означено-особове речення дружить із дієсловами умовного та наказо­вого способу 1—3 особи однини та множини, закликає: «Робіть доб­ро людям!» Неозначено-Особові Речення, хоч і мислять дійову осо­бу неозначено, але беруть у поміч­ники дієслова 3 особи множини. Висунули одне з них кандидатом у депутати. А Узагальнено-Особові Речення вказують на дію, що вико­нується усіма або кожною особою. Ще й перебрались в основному до прислів'їв та приказок: «Друга шукай, а знайдеш — тримай».

А мені що робити? У моїх реченнях дійова особа граматично не вира­жається. Дружить зі мною тільки Дієслово, та й те безособове. Ось уже три дні мені не спиться, нічо­го не хочеться. І гірко заплакало Безособове Речення. Навіть цар

Синтаксис і цариця Пунктуація не могли заспокоїти його. Вирішили всі односкладні речення допомог­ти побратиму і написали до газети «Мовні вісті» таке оголошення:

«Шановні жителі мовної країни!

Допоможіть Безособовому Реченню знайти друзів, щоб воно передавало стан природи або людини. Сподіває­мось на вашу підтримку».

І ось через деякий час підійшли до Безособового Речення Дієслівні Форми на -но, -то і запропонували свою дружбу. І скоро було чутно веселий сміх.

Незабаром Безособове Речення ма­ло багато друзів. З далекої країни Морфологія приїхала Неозначена 1 форма Дієслова, а згодом до неї приєдналися слова — треба, можна, жаль, шкода, час, слід. І подумало Безособове Речення: «Як приємно знайти друзів. Треба бути добрим і чуйним. Тоді стане весело і легко жити».

А коли у гості приїхав ще й При­слівник, то Безособовому Реченню зовсім не було сумно.

Ось так у Безособового Речення з'явилося багато друзів.

Неповні речення

Ось живуть в країні мовній

Інші речення — неповні, їм зайві члени не потрібні,

Пропущені вони.

А щоб зміст був зрозумілий, їх можна відтворить.

Усім допомагають,

Повторів уникають. їх вживають у розмові,

Скромні речення — неповні.

Неповні речення

Чудова наша мова,

Калинова, бурштинова.

І як зірка вона сяє,

Тим, хто наполегливо її вивчає.

Ось розглянемо такі

Ніби речення й прості.

— Що,— ви скажете,— вивчати?

Прочитать і записати.

Але є у нашій мові

Прості речення неповні.

У діалогах їх вживають

І повторів уникають.

В мові вони допомагають

Виділити основне,

Можуть навіть входить у складне.

Ось такі вони «шановні»

Дивні речення неповні.

Однорідні члени речення

У реченні є члени рідні,

Вони звуться однорідні.

Незалежні й рівноправні,

Вони браття гарні, ставні.

На одне питання відповідають,

Непоширені й поширені бувають.

Ще важливо пам'ятати —

І Для того, щоб їх поєднати, і

Три види зв'язку треба знати,

Правильно у вимові вживати.

Браття дружно всі живуть,

Кому в помічниці ждуть,

А сполучники сурядні

Подружитись з ними раді.

Ось які цікаві члени речення — брати,

Треба, щоби їх вивчали він, і я. і ти.

Звертання

Є у війську членів речень

Одне горде звання.

Що, цікаво? Так, до речі,

Його звуть Звертання.

Всіх гукає, спонукає,

Але хитрість одну має

(Встановили ми практично):

Не пов'язане з членами речення

граматично.

Та без друзів все ж не можна

Обійтися в світі.

Всі це знають: і дорослі,

І маленькі діти.

|То іменник полюбляє

В кличному відмінку

До товариша Звертання

Завітати в гостину.

1 у тому війську

Може крокувать

Воно на початку,

Навіть в кінці стать.

Тоді знаки розділові,

Пунктуації доньки чудові,

Разом з Окликом й Питанням

Спішать виділить Звертання.

А якщо Звертання раптом

Стане в середину,

Комами з обох боків

Виділить себе (по чину).

Пауза та інтонація

Йому допомагають,

В усному мовленні

Звертання виділяють.

Все це треба пам'ятати,

Помилок не допускати.

Вставні слова

У чудовій країні Граматики, у ко­ролівстві Синтаксис жило собі гор­де Звертання. Воно дуже пишалося тим, що не буває членом речення. І так, мабуть, довго вихвалялося б Звертання своїм особливим ста­новищем у реченні, якби одного разу не побачило, як дружно і весе­ло живуть інші жителі королівства.

Однорідні члени речення, мов бра­ти, поєднувались у реченні сполуч­никовим, безсполучниковим чи змішаним зв'язком. Односкладні речення теж дружили один з одним, ще й запрошували в гості неповні речення.

— А у мене ніколи не було друзів,— зітхнуло Звертання.

Вирішило воно знайти собі това­риша. Недовго думаючи, вирушило у дорогу. Довго йшло, втомилося, сіло в затінку відпочити. Аж ба­чить — іде по галявинці якесь слово й наспівує:

Я маленьке слово, Звуть мене Вставне, Маю різне значення, Живу собі одне. Хочу друзів мати. Щоб разом крокувати.

Побачивши Звертання, слово зупи­нилось.

— Привіт! Ти хто? — запитало.

— Я — Звертання, вказую на особу, до якої звертаються з мовленням. Не є членом речення. А ти? Це ти про себе співало?

— Авжеж, це я. Ходжу, шукаю друзів. Я виражаю ставлення мовця до того, про що він повідомляє.

— Знаєш,— зауважило Звертан­ня,— а ми ще й схожі. У нас багато спільного.

— Справді. Ми не пов'язані з інши­ми членами речення граматично.

Ну, то давай дружити!

Давай, будемо друзями.

З того часу Звертання і Вставні сло­ва дружать.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ залишилося:
0
3
міс.
0
9
дн.
0
7
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!