Використання мнемотаблиць при роботі з художніми творами

Опис документу:
Досвід відображає застосування мнемотехнології в спеціальній освіті, що передбачає узагальнене використання різних видів, а саме мнемоланцюжків, мнемотаблиць та колажів як засобів комплексного виховного, розвивального і корекційного впливів на дітей з особливостями у розвитку (когнітивна недостатність, дефіцит уваги, загальне недорозвинення мовлення), що наразі є особливо актуальним, адже зростає кількість дітей з особливостями у розвитку

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Відділ освіти Уманської міської ради

Міський методичний кабінет

Дошкільний навчальний заклад ясла-садок комбінованого типу № 21

Бондаренко Т.Д.

Використання мнемотаблиць при роботі з художніми творами

Навчально – методичний посібник

Умань 2017

ЗМІСТ

Вступ________________________________________________________________________________________________ 3

Освітні завдання з розділу «Дитина у світі культури. Літературна скринька» з дітьми шостого року життя__________ 6

Методика вивчення віршів за мнемо таблицею_____________________________________________________________ 7

Творчі завдання з художньо-мовленнєвої діяльності з дітьми старшого віку____________________________________ 8

Використана література________________________________________________________________________________ 9

Додатки:

Мнемотаблиці для ознайомлення з художніми творами: народними казками, оповіданнями В. Сухомлинського, К.Д. Ушинського, Лесі Українки_____________________________________________________________________________ 10

Мнемотаблиці для переказу народних казок та оповідань В. Сухомлинського, К.Д. Ушинського__________________ 15

Мнемотаблиці для вивчення віршів Т.Г. Шевченка_________________________________________________________ 22

Мнемотаблиці для вивчення віршів Лесі Українки _________________________________________________________ 25

Твори_______________________________________________________________________________________________ 28

ВСТУП

«Вчіть дитину яким-небудь невідомим йому

п’яти словам – він буде довго і марно

мучитися, а зв’яжіть двадцять таких слів з

картинками, і він їх засвоїть на льоту» .

К.Д. Ушинський.

Досвід відображає застосування мнемотехнології в спеціальній освіті, що передбачає узагальнене використання різних видів, а саме мнемоланцюжків, мнемотаблиць та колажів як засобів комплексного виховного, розвивального і корекційного впливів на дітей з особливостями у розвитку (когнітивна недостатність, дефіцит уваги, загальне недорозвинення мовлення), що наразі є особливо актуальним, адже зростає кількість дітей з особливостями у розвитку.

На думку вчених, важливим є використання мнемотехнології для розвитку та корекції мови:

  1. Дитина краще запам’ятовує та відтворює навчальний матеріал.

  2. Дитина швидше запам’ятовує структуру та послідовність розповіді. Це сприяє тому, що дитина більше уваги приділяє лексико-граматичному оформленню речень (мнемо таблиця), правильній звуковикові (мнемо ланцюжок).

  3. Мнемотехнологія формує у дитини винахідницькі якості. Використовуючи графічні аналогії або малюнки-замісники, дитина декодує інформацію, що розвиває нестандартне мислення.

  4. Проведення корекційно - розвивальної роботи з використанням мнемотехнології з метою розвитку мовленнєвих умінь, навичок та відповідного формування психічних процесів.

Педагогічний вплив на розвиток зв’язного мовлення дітей – не просте завдання. Необхідно навчити дітей зв’язано, послідовно, граматично правильно будувати вислови, розповідаючи про навколишнє середовище.

Враховуючи, що діти перенасичені інформацією, необхідно щоб навчальний процес для них був цікавим та розвивальним.

Мнемотехніка (від грец. – мистецтво запам’ятовувати ) це система методів і прийомів, що забезпечують успішне запам’ятовування, збереження та відтворення інформації, знань про особливості об’єктів природи та навколишній світ, ефективне запам’ятовування структури розповіді, а також сприяють розвитку мовлення.

Обробка інформації відбувається завдяки використанню дітьми своїх природніх можливостей ( образне мислення, творчий потенціал), що допомагає сформувати навички самонавчання, підвищує впевненість у своїх можливостях та дає змогу залічувати мнемотехніку до здоров’язбережувальних технологій.

За допомогою мнемотехніки розв’язуються певні завдання:

  • Розвиток монологічного та діалогічного мовлення, використовуючи графічні аналогії, а також за допомогою малюнків-замісників, запам’ятовувати і розповідати знайомі казки, вірші за мнемотаблицею та колажем, психічні процеси: мислення, пам'ять, увагу, спостереження, вміння порівнювати, виділяти істотні ознаки;

  • Закріплення правильної звуковимови, вивчення літер;

  • Сприяє розв’язанню винахідницьких завдань казкового, ігрового, екологічного та етичного характеру.

Як і будь-яка діяльність, мнемотехніка будується від простого до складного. Починати її необхідно з простих мнемоквадратів, послідовно переходити до мнемодоріжок, а пізніше до мнемотаблиць.

Зміст мнемотаблиці – це графічне зображення або часткове зображення персонажів казки, явищ природи, певних дій тощо, завдяки виділенню головних смислових ліній сюжету розповіді. Важливою є передача умовно-наочної схеми, яку необхідно зобразити її, щоб намальоване було зрозумілим для дітей. Мнемотаблиці слугують дидактичним матеріалом на заняттях з розвитку зв’язного мовлення дошкільнят. Вони використовуються з метою збагачення словникового запасу, а також під час навчання дітей складати розповіді, перекази казок, відгадуванню та загадуванню казок, вивченню віршів.

Освітні завдання з розділу «Дитина у світі культури. Літературна скринька» з дітьми шостого року життя:

  • Продовжувати ознайомлення з фольклорними творами різних жанрів та тематики української літератури, творами письменників-класиків, сучасних українських письменників;

  • Вчити уважно слухати , усвідомлювати ідею та зміст складніших за обсягом художніх творів різних жанрів (казка, оповідання, вірш, байка) української літератури для дітей; запам’ятовувати та пригадувати жанр, назву та автора твору (за фрагментами, ілюстраціями, описом героїв);

  • Учити відповідати на запитання за змістом казок, самостійно розповідати у вільний час знайомі казки; висловлювати своє ставлення до героїв казок, оцінювати їхні вчинки; впізнавати назву казки за описом героїв, ілюстраціями та фрагментами з тексту казки; самостійно виділяти зачин та кінцівку;

  • Вчити здійснювати елементарний аналіз художніх творів: знаходити , розуміти засоби виразності (порівняння, епітети, повтори, образні художньо-поетичні вирази, зачини та кінцівки) і спонукати до їх використання у власному мовленні;

  • Розвивати поетичний слух, бажання запам’ятовувати вірші , виразно читати напам’ять. Стимулювати дітей до самостійного переказу казок та оповідань, чітко зберігаючи послідовність сюжету, передаючи своє ставлення до літературних героїв. Учити виявляти творчу ініціативу, придумувати продовження і закінчення казки, розповіді;

  • Розвивати мовленнєву та пізнавальну активність, спонукати до словесної творчості;

  • Виховувати любов до рідної мови; формувати культуру мовного спілкування.

Методика вивчення віршів за мнемотаблицею

Актуальність вивчення віршів завжди гостро стояла в системі освіти. Як показує практика, традиційне вивчення віршів , що ґрунтується на механічному запам’ятовуванні , не поліпшує пам'ять та не формує навички вивчення віршів, тому сам процес вивчення віршів зазвичай викликає негативні реакції та психоемоційне перенавантаження.

Спеціалісти Школи ейдотехніки розробили алгоритм швидкого та ефективного вивчення віршів за допомогою мнемотехніки. Така методика не має зазначених негативних впливів і цікава для дитини. Алгоритм вивчення віршів має такі позиції:

  • Прочитати вірш та сформувати загальне уявлення про його зміст.

  • Використовуючи мнемотехнічні прийоми , зобразити текст вірша у вигляді малюнків (асоціацій, аналогій) та скорочених записів.

  • Прочитати вірш без тексту, спираючись на створенні малюнки.

  • Пришвидшувати темп читання вірша за малюнками доти, поки вірш не читатиметься «на одному подиху», тобто швидко і без затримки

  • Прочитати вірш за малюнком виразно та з інтонацією.

Творчі завдання з художньо-мовленнєвої діяльності з дітьми старшого віку

  • Визначити жанр твору;

  • Описати головних героїв, визначити основні риси характеру;

  • Вправа «Оціни вчинок»;

  • Вправа «Передай діалог героїв»;

  • Вправа «Поясни значення слів…»;

  • Визначити структуру твору (зачин, розв’язка, кінцівка), пояснити головну думку кожної частини;

  • Виділити в тексті засоби виразності;

  • Придумати новий епізод до тексту, ввести нового героя, придумати нове закінчення до казки;

  • «Перетвори вірш у казку» (скласти творчу розповідь за віршем);

  • Гра-фантазування «У рими» (придумування самостійно віршів);

  • Інсценізація твору;

  • Намалювати малюнок до твору, головного героя;

  • Вправи «Уяви, що ти опинився…», «Заплющ очі та уяви собі, який має вигляд…»;

  • Вправи на добір означень, порівнянь до заданого слова.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Базовий компонент дошкільної освіти України (оновлений 2013 р.)

  1. Дитина: Освітня программа для дітей від двох до семи років / наук. Кер. Проекту В О Огневюк; авт.. кол.: Г В Бєлєнька, О Л Боганіч., Н І Богданець – Білоскаленко ( та ін. ) наук ред.. Г В Бєлєнька, М А Машовець; Мін. Осв. І науки України, Київ. Ун – т ім. Б. Грінченка. – К.: Київ унт ім. Б Грінченка, 2016. – 195,160 с.

  2. Методичні рекомендації до освітньої програми для дітей від двох до семи років « Дитина»

  3. Чепурний Г.А. Мнемотехніка: технологія ефективного засвоєння інформації в умовах сучасної освіти: навчально-методичний посібник/ Г.А.Чепурний.- Тернопіль :Мандрівець, 2015.

  4. Буданцева Н. І. Використання мнемотехнології для розвитку та корекції мови дошкільнят / Н. І. Буданцева // Освіта та розвиток обдарованої особистості. - 2015. - № 2

Інтернет - ресурси

https://kazky.org.ua/zbirky/ukrajinsjki-narodni-kazky

https://mala.storinka.org/леся-українка-в-дитячому-крузі-збірка-віршів-для-дітей

https://mala.storinka.org/тарас-шевченко-вірші-для-дітей

http://klasnaocinka.com.ua/uk/article/opovidannya-v-sukhomlinskogo

https://mala.storinka.org/костянтин-ушинський

Додаток №1

Мнемотаблиці для ознайомлення з художніми творами: народних казок, оповідання В. Сухомлинського, К.Д. Ушинського, Лесі Українки

«Зайчикова хатка»

«Лисичка і качалочка»

«Біда навчить» Леся Українка

«Я вирощу внучку дідусю» Василь Сухомлинський

«Витівки бабусі зими» К.Д. Ушинський

Додаток №2

Мнемотаблиці для переказу народних казок та оповідань В. Сухомлинського, К.Д. Ушинського

«Лисичка – сестричка та вовк – панібрат»

«Солом’яний бичок»

«Рукавичка»

«Ледача подушка» В.Сухомлинський

«Що найсмачніше?» В.Сухомлинський

«Ранкові промені» К.Д.Ушинський

«Умій почекати» К.Д.Ушинський

Додаток №3

Мнемотаблиці для вивчення віршів Т.Г. Шевченка

«Тече вода з-під явора»

«Садок вишневий коло хати»

«Зацвіла в долині …»

Додаток №4

Мнемотаблиці для вивчення віршів Лесі Українки

«На зеленому горбочку»

«Вишеньки»

«Літо краснеє минуло»

Додаток №5

Твори

Зайчикова хатка

Українська народна казка

Жили собі лисиця та заєць. У зайчика була хатка луб’яна, а у лисички — крижана. От прийшла весна. Лисиччина хатка розтанула, а Зайчикова стоїть як і стояла. От лисичка і каже до зайчика:

Пусти мене, зайчику, у свою хатку переночувати.

Пожалів зайчик та й пустив її. А вона взяла та й вигнала зайчика. Іде бідолашний плаче, що аж дороги за сльозами не бачить. А назустріч йому собаки:

Чого це ти, зайчику, плачеш?

А як же мені не плакати, коли мене лисичка з хатки вигнала?

Не плач, ми тобі поможемо.

Пішли вони до хатки. Собаки як загавкають:

Гав-гав-гав! Ану, лисице, іди геть із зайчикової хатки!

А лисиця їм із печі:

Як вискочу, як вистрибну, полетить ваша шерсть!

Собаки злякалися і втекли. Заплакав зайчик іще дужче. Аж тут іде ведмідь.

Чого це ти плачеш? — питає у зайчика.

А як же мені не плакати, коли мене лисиця із хатки вигнала?

Не плач, я тобі допоможу.

Зрадів наш зайчик. Пішли вони з ведмедем до хатки. Як загарчить ведмідь:

Ану, лисичко, геть із зайчикової хатки!

А лисиця йому з печі:

Як вискочу, як вистрибну, полетить твоя шерсть!

Злякався ведмідь і втік. Сидить зайчик під кущем і гірко плаче. Аж тут іде півник Золотий Гребінець, на плечі косу несе.

Чого плачеш? — питає.

А як же мені не плакати, коли мене лисичка з хати вигнала?

Пішли, я тобі поможу.

Та де тобі! Собаки гнали, не вигнали, ведмідь гнав, не вигнав і ти не виженеш.

А я тобі кажу, ходім.

Ось прийшли вони до хатинки. Півник як закукурікає:

Ку-ку-рі-ку! Іду до хатки лисичку виганяти!

Злякалася лисичка та й каже:

Іду, іду, ось уже взуваюся!

А півник знову:

Іду до хатки лисичку виганяти. На плечі косу несу, заріжу, заріжу!

Лисичка відповідає:

Зачекай, уже одягаюся.

Півник постукав у віконечко, а лисичка як вискочить, як дремене. Подякував зайчик півникові Золотому Гребінцю і сказав:

Як хочеш, будемо разом жити.

І стали вони разом жити-поживати і добра наживати.

Лисичка і качалочка

Українська народна казка

Украла собі лисичка-сестричка курочку та й біжить. Біжить та й біжить, от стала її ніч застигати. Бачить вона хатку, заходить туди, вклонилась звичайненько та й каже:

Добривечір, люди добрі!

Дай боже здоров’ячка.

Пустіть переночувати!

Ой лисичко-сестричко, у нас хатка маленька,– ніде буде тобі лягти.

Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.

Хазяї й кажуть:

Добре, ночуй!

А де ж я свою курочку подіну?

Пусти її під піч.

От вона так і зробила. А вночі нишком устала, курочку з’їла й пір’ячко загребла.

Другого дня встала раненько, вмилася біленько, господареві на добридень дала.

Ой, де ж це моя курочка?

А під піччю.

Я дивилась, там нема.

Сіла та й плаче.

Тільки й було добра, що курочка, та й ту забрано. Віддай мені, хазяїне, за курочку качечку!

Нема що робити – треба давати. Взяла лисичка качечку в мішок та й пішла. Біжить та й біжить, аж застигла її на дорозі ніч. Бачить вона хатку, заходить туди та й каже:

Добривечір, люди добрі!

Ті їй:

Дай боже здоров’я!

Пустіть переночувати!

Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі лягти.

Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.

Ну, добре, ночуй.

А де ж я свою качечку подіну?

Пусти її в хлів між гуси.

От вона так і зробила. А сама вночі нищечком устала, качечку з’їла й пір’ячко загребла.

Другого дня встала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала.

А де ж моя качечка?

Глянули в хлів – нема. Каже їй хазяїн:

Мабуть, гусей випускали, та випустили й її.

А лисичка плаче:

Тільки й добра було, що качечка, та й ту забрано. Віддай мені, хазяїне, 8а качечку гусочку!

Нема що робити – треба давати. Взяла вона гусочку в мішок та й пішла.

Іде та й іде... Аж ізнову вечір настає. Бачить вона, що стоїть хатка, зайшла туди та й каже:

Добривечір, люди добрі! Пустіть переночувати!

Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі лягти.

Дарма, я й під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся, так і переночую.

Люди кажуть:

Ну, добре, ночуй!

А де ж я свою гусочку подіну?

Пусти в хлів до ягнят.

От вона так і зробила. А сама вночі нищечком устала, гусочку з’їла і пір’ячко загребла.

Другого дня устала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала, а тоді;

А де ж моя гусочка?

Подивились – нема. От вона й каже хазяїнові:

Де я не бувала, такої пригоди не знала, щоб у мене що вкрадено!

Хазяїн і каже:

То, може, ягнята затоптали її.

А лисичка:

То вже як хоч, хазяїне, а віддай мені ягня.

Нічого робити. Віддали.

Узяла лисичка в мішок те ягня та й пішла.

Іде та й іде,– застає її знову ніч. От вона, побачивши хатку, стала проситися на ніч:

Пустіть, люди добрі, переночувати!

Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі й лягти.

Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.

Добре, ночуй!

А де ж я своє ягня подіну?

Пусти в загороду.

От вона так і зробила. А вночі нищечком устала та й з’їла те ягня.

Другого дня встала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала та й питає:

А де ж моє ягня?

Далі сіла та й давай плакати та примовляти:

Де я не бувала, такої пригоди не знала, що одно було добро, та й те вкрадено.

Хазяїн їй і каже:

Ото невістка гнала воли, то, може, й випустила.

От вона й каже йому:

Ну, як собі хоч, хазяїне, а віддай мені невістку!

Свекор плаче, свекруха плаче, син плаче, діти плачуть. А лисичка таки зав’язала невістку в мішок. От іще вона не вийшла, та якось там на часинку відійшла із хати, а син узяв, вив’язав з мішка невістку, а ув’язав собаку.

Прийшовши, лисичка взяла, не розв’язуючи, той мішок з собакою та й понесла. Несе та ще й приказує:

За курочку – качечку, за качечку – гусочку, за гусочку – ягнятко, а за ягнятко – невістку!

Та як струсоне тим мішком, а собака: « Авурр...»

А лисиця:

А, капосна невістко, пособачилась! Ану, гляну на тебе, яка ти є.

Сіла та й розв’язала мішок. Тільки розв’язала – собака звідти як вискочить! Вона навтіки, собака – за нею та далі в ліс... от-от дожене! Ні, таки добігла лисичка до нори, заховалась. Сидить вона в норі, а собака – над норою, не може влізти. А лисичка і давай питатися ушей:

Ушечки мої любі, що ви думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?

Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.

Спасибі ж вам, мої любі вушка, я вам сережки золоті куплю.

Тоді до очей:

Що ви, оченьки мої любі, думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?

Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, туди-сюди розглядали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.

Спасибі ж вам, мої оченьки любі, я вам золоті окуляри куплю.

Потім до ніг:

Що ви, ніженьки мої1 любі, думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?

Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, швидше втікали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.

О, спасибі ж вам, мої ніженьки, я вам куплю червоненькі черевички зі срібними підківками.

А що ти, хвостище-помелище, думало-гадало, як від того проклятого хортища втікало?

А хвіст розсердився на те, що лисичка до нього так неласкаво заговорила, та й каже:

Те я думав-гадав, поміж ногами плутав, щоб хорт догнав, золоту кожушину зняв.

Розсердилась лисиця на хвоста та й вистромила його з нори:

На тобі, хортище-собачище, хвоста, відкуси, поки біле!

А хорт як ухопився, так увесь і відкусив.

От тоді лисиця пішла між зайці. А зайці ще тоді хвостатими були. Побачили вони, що лисиця куца – давай з неї сміятися. Вона їм і каже:

Дарма, що без хвоста, але я вмію хоровода скакати.

Як?

Та так. Тільки треба вам хвости позв’язувати, то й ви навчитесь.

Ну, позв’язуй!

Позв’язувала їм хвости, а сама збігла на шпиль та звідтіля як гукне:

Тікай, бо йде вовчище!

Зайці як сунуть в усі сторони,– так хвости й пообривали. Після того, як посходились докупи зайці, бачать – усі без хвостів. От і давай питатись один одного:

Ти був у лисички?

Був.

І я ж, братику, був!

Почали вони змовлятись, щоб як-небудь віддячити лисиці. А вона підслухала, бачить, що лихо, та мерщій з того лісу, більше про неї й не чули.

«Біда навчить»

Леся Українка

Був собі горобець. І був би він нічого собі горобчик, та тільки біда, що дурненький він був. Як вилупився з яйця, так з того часу нітрішки не порозумнів. Нічого він не тямив: ані гніздечка звити, ані зерна доброго знайти,— де сяде, там і засне; що на очі навернеться, те і з'їсть. Тільки й того, що завзятий був дуже,— є чого, нема чого, а він вже до бійки береться. Одного разу літав він з своїм товаришем, теж молодим горобчиком, по дворі в одного господаря. Літали вони, гралися, по смітничку громадили та й знайшли три конопляні зернятка. От наш горобчик і каже:

Мої зернятка! Я знайшов!

А чужий і собі:

Мої! коли мої! коли мої!

І почали битися. Та так б'ються, та так скубуться, аж догори скачуть, аж пір'я з них летить. Бились, бились, поки потомились; сіли один проти одного, надулись і сидять; та вже й забулись, за що була бійка. Коли згадали: а де ж наші зернята? Зирк, аж зернят вже й нема! По дворі ходить курка з курчатами, квокче та промовляє:

Дурні бились, а розумні поживились, дурні бились, а розумні поживились!

Що ти кажеш? — питають горобці.

Та то я дякую вам, що ви такі дурні. От поки ви здуру бились, то я з моїми курчатками поснідала вашими зернятками! Що то, сказано, як хто дурний!.. Нікому було вас бити та вчити! Якби вас хто взяв у добру науку, то, може б, з вас і птахи були!..

Чужий горобчик розсердився за таку мову.

Вчи своїх дурних курчат розуму, а з мене й мого розуму досить! — підскочив, тріпнув крильцем, цвірінькнув та й геть полетів. А наш горобчик зостався й замислився.

"А правда,— думав він,— краще бути розумним. От курка розумна, собі наїлася, а я мушу голодний сидіти".

Подумав, подумав, та й почав просити курку:

Навчіть мене розуму, пані матусю! Ви ж такі розумні!

Е, ні! — каже курка,— вибачай, серденько! Маю я й без тебе клопоту доволі,— он своїх діточок чималенько, поки то всіх до ума довести! Шукай собі інших учителів! — та й пішла собі в курник.

Зостався горобчик сам.

Ну, що робить? Треба кого іншого питати, бо вже я таки не хочу без розуму жити! — і полетів у гай.

Прилетів у гай, коли бачить, сидить зозуля на калині та все: "Ку-ку! ку-ку!" От він до неї:

Тіточко, що я вас проситиму! Навчіть мене розуму! У вас же нема своїх дітей; а то курки просив, то вона каже, що в неї й так багато клопоту.

А я тобі от що скажу,— відповіла зозуля,— як у мене свого клопоту нема, то чужого я й сама не хочу! От, не мала б роботи, чужих дітей розуму вчити! Се не моє діло! А от, коли хочеш знати, скільки тобі літ жити, то се я можу тобі сказати.

Аби ти була жива, а за мене не турбуйся! — відрізав горобець і полетів геть.

Полетів він геть аж на болото, а там ходив бузько і жаб ловив. От підлетів горобчик до нього та й каже несміло:

Пане, навчіть мене розуму. Ви ж такі розумні...

Що, що, що? — заклекотів бузько,— тікай-но ти, поки живий! Я вашого брата!..

Горобчик мерщій від нього, ледве живий від страху.

Бачить він, сидить на ріллі гава й сумує. От він до неї:

Дядино, чого ви так зажурились?

Сама не знаю, синочку, сама не знаю!

Чи не можете, дядиночко, мене розуму навчити?

Та ні, синочку, я й сама його не маю. А от коли ти вже так хочеш, то полети до сови: вона, кажуть, вельми розумна-розумна, то, може, вона тобі що порадить. А я до того розуму не дуже, бог з ним!

Прощавайте, дядино! — сказав горобчик.

Щасливо!

Полетів горобчик питати, де сова сидить; сказали йому, що вона в сухому дубі в дуплі мешкає. От він туди,— бачить, справді сидить сова в дуплі, тільки спить. Горобчик до неї:

Пані! чи ви спите? Пані! пані!

Сова як кинеться, як затріпоче крилами:

Га? що? хто? — кричить, витріщаючи очі.

Горобчик і собі трошки злякався, а все-таки хоче свого дійти.

Та се я, горобець...

Горобець? Який горобець? Не бачу! Чого притирився? І яка вас лиха година по дневі носить? Оце напасть! І вдень не дадуть заснути!..

І сова знов заснула.

Горобчик не посмів її вдруге будити, сів собі на дубі та й почав ждати ночі. Ждав, ждав, аж йому обридло. Коли се, як стало вже добре темніти, прокинулась сова та як заведе: — Гу-у-у!.. Гу-гу-гу-у-у!.. Горобчик аж отерп зо страху: хотів уже втікати, та якось утримався. Вилізла сова з дупла, глянула на горобчика, а очі в неї світять! Страх, та й годі!..

Ти тут чого? — спитала.

Та я, вибачайте, моя пані,— ще зранку тут сиджу...

І чого?

Та чекаю, поки ви встанете...

Таж я встала! Ну, чого тобі треба? Чого стримиш?

Я хотів би вас просити,— вибачайте ласкаво,— чи не могли б ви мене розуму навчити? Адже ви такі мудрі...

Не на те я мудра, щоб дурнів розуму навчати! Хто дурнем вродився, той дурнем і згине. Тікай-но ти, а то я голо-о-дна! — гукнула сова, та як засвітить очима...

Горобчик миттю як схопиться, полетів світ за очі, десь у гущавину заховавсь та там і проспав аж до самого ранку. Спить горобчик, та так міцно, коли се у нього над головою щось як заскрегоче: "Че-че-че!" Горобчик прокинувся, аж дивиться, сидить на сучку сорока білобока та так скрегоче, аж очі заплющила.

З ким ви, панянко, так розмовляєте? — спитав її горобець.

А тобі що до того? Чи ба, який цікавий! А хоч би й з тобою!

Та я дуже радий, як зо мною. Я б вас просив, моя панно, щоб ви мене розуму навчили.

А нащо тобі, мій молодчику, розум? Без розуму легше в світі жити та таки й веселіше! А ти, голубчику, ліпше красти вчися, от як я, то тоді й розуму не треба. З великого розуму не тяжко й з глузду зсунутись; ти ось поговори зо мною, то я тебе навчу, як і без розуму прожити...— і заскреготала сорока, та що далі, то все хутчіш та все дрібніш...

А бодай тобі заціпило, скреготухо! — крикнув горобчик,— ото глушить! Цур тобі! — та скоріш від неї геть.

Сів собі горобчик на полі та й думає: "Де я того розуму навчуся? Скільки світа злітав, а щось небагато навчився, хіба уже воно так і зостанеться..." Зажурився він, поглядає сумно по полю, а по полю чорний крук ходить, та так поважно.

"Ну, ще в сього поспитаю; се вже востаннє",— подумав горобчик.

Навчіть мене розуму! — звернувся він просто до крука,— я вже давно його шукаю, та ніяк не знайду.

Розум, молодче, по дорозі не валяється,— мовив поважно крук,— не так-то його легко знайти! А я тобі от що скажу: поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш. От тобі моя наука. А тепер іди, мені ніколи.

Полетів горобчик, засмутився. "Що то мені така наука?" — гадає собі; однак більше ні в кого розуму не питав,— обридло вже. Посумував трохи, що мусить без розуму жить, а потім і забув. Почав знов гуляти веселенько. Ні гадки йому.

І не зоглядівся горобчик, як і літечко минуло. Настала осінь з вітрами холодними, з дощами дрібними, а дедалі й сніжок став перепадати. Біда горобчикові — холод, голод! Вночі де не сяде, спати не може, так холодний вітер і пронизує; вдень їсти нічого, бо все зібрано в клуні, а якщо й знайде, то за сваркою загубить. От і почав наш горобчик до розуму приходити — годі сваритися! Куди горобці летять, і він за ними; що вони знайдуть, то і він поживиться, та все без сварки, без бійки, то горобці його й не женуть від себе,— а перше то й близько не підпускали. Побачив горобчик, як інші пташки в теплих гніздечках сидять, почав він і собі придивлятись, як то гнізда будуються. Почав він пір'ячко до пір'ячка збирати, соломку до соломки складати та гніздечко звивати. Так статкує наш горобчик, так дбає! Дедалі всі горобці почали його поважати; куди зберуться на раду, то й його кличуть, так він вславився між ними своїм розумом. Перезимував він зиму щасливо, а на весну вже став великим та мудрим горобцем; сидів він у гніздечку не сам, а з горобчихою, і четверо яєчок в гніздечку лежало. Як виклюнулись гороб'ята, то горобцеві новий клопіт — годувати діточок, та вкривати, та глядіти, та од хижого птаства боронити,— не до гуляння було! А вже що господарний був горобець, то було аж сусіди-горобці дивуються: "Які ви, пане сусідоньку, мудрі! І де ви того розуму навчились?" — питають було його. А він було тільки голівкою кивне. "Біда навчила!" — каже.

«Я вирощу внучку, дідусю»

Василь Сухомлинський

У садку росте стара вишня. Маленький хлопчик Олесь побачив недалеко від неї маленьку вишеньку та й питає дідуся:

Дідусю, де взялася ця маленька вишенька?

З кісточки виросла, — відповів дідусь.

То це донька старої вишні?

Так, донька.

А внучка у старої вишні буде?

Буде, Олесю, — відповів дідусь, — якщо ти викохаєш оцю маленьку вишеньку, діждешся з неї ягідок, посадиш кісточку — то з кісточки її виросте внучка старої вишні.

Олесь задумався.

Я вирощу внучку старої вишні, — сказав Олесь.

«Витівки бабусі зими»

К.Д.Ушинський
Розлютилася стара зима й задумала все живе зі світу звести. Спочатку вирішила вона до птахів дістатися: набридли пернаті своїм криком і писком. Подула зима холодом, зірвала листя з лісів і дібров та розкидала їх по дорогах. Нікуди птахам подітися; почали вони зграйками згуртовуватися, думоньки думати. Зібралися, покричали та полетіли за високі гори, за сині моря, в теплі краї. Залишився горобець, і той під стріху забився.

Бачить зима, що птахів їй не наздогнати – накинулася на звірів. Запорошила снігом поля, завалила кучугурами ліси, вкрила дерева крижаною корою та посилає мороз за морозом. Ідуть люті та злі, з ялинки на ялинку перестрибують, потріскують і поклацують, звірів лякають. Але тварини не бояться: в одних шуби теплі, інші у глибокі нори заховалися; білка в дуплі горішки гризе, ведмідь у барлозі лапу смокче; зайченя, плигаючи, гріється, а конячки, корівки, овечки давним-давно в затишних хлівах сіно жують.

Ще дужче злиться зима – до риб добирається. Посилає мороз за морозом, один відодного лютіший. Морозці жваво біжать, молотками голосно постукують: без клинів по озерах і річках мости зводять. Замерзли водойми, але тільки зверху, а риба вся вглиб пішла: під крижаною покрівлею їй іще тепліше.

Ну, постривай же, – думає зима, – дістану я людей!

І знову шле мороз за морозом, один від одного зліше. Заволокли хурделиці візерунками вікна; стукають і у стіни, і у двері, що аж колоди лопаються. А люди затопили печі, смажать собі млинці гарячі та із зими сміються. Доведеться кому по дрова в ліс їхати – вдягне кожух, валянки, рукавиці теплі та як почне сокирою махати, аж піт ллється. А на дорогах, ніби зимі на сміх, вози потягнулися: від коней пар в’ється, візники ногами топчуть, рукавицями плескають, плечима смикають і морозець підхвалюють.

Але найприкріше здалося зимі, що малі діти – й ті її не бояться! Катаються собі на ковзанах і на полозках, у сніжки грають, баб ліплять, гори зводять, водою поливають і ще мороз кличуть: «Прийди допоможи!» Щипне зима зі злості одного хлопчика за вухо, іншого за ніс, щічки побіліють, а малий схопить снігу, почне терти – й розгориться в нього обличчя, як вогонь.

Бачить зима, що нічим їй не перемогти, та заплакала від злості.

«Лисичка-сестричка та вовк-панібрат»

Українська народна казка

Як була собі лисичка, та зробила хатку, та й живе. А це приходять холоди. От лисичка змерзла та й побігла в село вогню добувать, щоб витопить. Прибігає до однієї баби та й каже: «Здорові були, бабусю! З неділею... Позичте мені огню, я вам одслужу». — «Добре, — каже, — лисичко-сестричко. Сідай, погрійся трохи, поки я пиріжечки повибираю з печі!» А баба макові пиріжки пекла. От баба вибира пиріжки та на столі кладе, щоб прохололи. А лисичка підгляділа та за пиріг, та з хати... Виїла мачок з середини, а туди напхала сміттячка, стулила та й біжить.

От біжить, а хлопці товар женуть до води. «Здорові були, хлопці!» — «Здорова, лисичко-сестричко!» — «Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!» — «Добре», — кажуть. — «Тільки, — каже, — тепер не їжте, а як я вибіжу з села, то тоді». От помінялись. Лисичка за бичка — та в ліс... А хлопці до пиріжка — аж там сміттячко...

От прибігла лисичка до своєї хатки, вирубала дерево, зробила санки, запрягла бичка — і їде. Аж біжить вовк: «Здорова, лисичко-сестричко!» — «Здоров, вовчику-братику!» — «Де ти взяла бичка-третячка та санки?» — «Зробила собі!» — «Підвези ж, — каже, — мене, лисичко-сестричко!» — «Е, куди я тебе візьму? Ти мені й санки поламаєш!» — «Ні, — каже, — я тільки одну ніжку положу». — «Ну, клади!» От од’їхали трохи, вовк і каже: «Положу я, лисичко-сестричко, й другу ніжку!» — «Е, вовчику-братику, ти мені й санки поламаєш!» — «Ні, — каже, — не поламаю!» — «Ну, клади». Вовк і положив.

Їдуть, їдуть, коли це щось — трісь. «Е, вовчику-братику, ти мені вже й санки ламаєш!» — «Ні, лисичко-сестричко, то я орішок розкусив». — «Ну, гляди!» От їдуть... «Положу я, лисичко-сестричко, й третю ніжку!» — каже вовк. — «Куди ти положиш? Ти мені санки поламаєш!.. Чим я тоді дровець привезу?» — «Ні, — каже, — не поламаю». — «Ну, клади». Вовк положив і третю ногу. Коли це — трісь! «Ой лихо! — каже лисичка. — Іди собі геть, вовчику, ти мені зовсім санки поламаєш!» — «Ні, то я орішок розкусив!» — «Дай же й мені!» — «Нема, — каже, — останній!..» їдуть собі та й їдуть. Вовчик і каже: «Сяду я зовсім, лисичко!» — «Куди ти сядеш, вовчику-братику? І санки розламаєш!» — «Я помаленьку», — каже, — «Ну, гляди!» От вовчик тільки що сів, а санки так і розпались... Лисичка тоді давай його лаять! Лаяла-лаяла та й каже:

«Піди ж, сякий-такий сину, дровець нарубай, і на санки вирубай, і приволочи!» — «Як же я, — каже вовчик, — вирубаю, коли я не знаю, якого дерева?» — «Е, сякий-такий сину! Як санчата ламать, так і знав, а дровець вирубать, то й ні!» Каришувала його, каришувала... «Як увійдеш, — каже, — в ліс, то кажи: рубайся, дерево, й пряме й криве! Рубайся, дерево, й пряме й криве!» Вовк і пішов.

От приходить в ліс та й каже: «Рубайся, дерево, криве й криве! Рубайся, дерево, криве й криве!» Дерево й нарубалось. Таке корячкувате, що й на палицю не вибереш — не то на полозок! Приносить вовчик до лисички те дерево. Вона як подивилась, давай його знов батькувати... «Ти, — каже, — сякий-такий сину, не так казав, як я тобі веліла!» — «Ні, лисичко-сестричко, я, — каже, — стояв та все казав: рубайся, дерево, криве й криве!» — «Е, бісів сину, і того недотепний! Ну, сиди ж ти тут, — я сама піду нарубаю». Та й пішла.

От сидить вовк сам собі — так їсти хочеться! Обшукав він скрізь лисиччину хатку — нема нічого. Він думав-думав... «Давай, — каже, — з’їм бичка та й утечу!» От взяв, проїв дірку у бичка, із середини все виїв, а туди горобців напустив і соломою заткнув, а сам — драла... Приходить лисичка, зробила санчата, сіла: «Гей, бичок-третячок!» Аж бичок не везе. Вона його батогом... Як ударила, а віхоть соломи й випав; а горобці — хрррр!.. «А, сучого сина вовчик!.. Постій же, — каже, — я тобі згадаю!» Та й пішла.

Лягла на шляху та й лежить. Їдуть чумаки з рибою. Вона притаїлась, мов нежива. Чумаки дивляться — аж лисиця. «Візьми, — кажуть, — братця, та продамо, буде за що хоч погріться!» Скинули її на останній віз та й поїхали. Їдуть та й їдуть. А лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, та все кида по рибці на дорогу, все кида... От як накидала вже багато, тоді нишком і сама злізла. Чумаки ж поїхали собі далі, а вона позбирала рибку, сіла та й їсть.

Коли це біжить вовчик: «Здорова була, лисичко-сестричко!» — «Здоров, вовчику-братику!» — «Що ти робиш, лисичко-сестричко?» — «Рибу, — каже, — їм». — «Дай же й мені!» — «Піди собі налови». — «Так як же я наловлю, коли я не вмію?» — «Ну, як знаєш, а я не дам і кісточки!» — «Так хоч навчи мене як наловить». А лисичка й дума: «Постой же! Ти мого бичка-третячка з’їв, — тепер я тобі оддячу! А так, — каже, — піди до ополонки, устроми в ополонку хвіст та потихеньку води і приказуй: ловись, рибко, мала й велика! Ловись, рибко, мала й велика! То вона й наловиться». — «Ну, спасибі за науку!» — каже вовчик.

От прибігає вовчик до ополонки, устромив в ополонку хвіст: «Ловись, — каже, — рибко, мала й велика!» А лисичка з очерету: «Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!» А мороз надворі такий, що аж шкварчить!.. Вовчик усе хвостиком воде та: «Ловись, рибко, мала й велика!» А лисичка: «Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!» Поти ловив вовчик рибу, поки хвіст так і прикипів в ополонці!.. Тоді лисичка в село: «Ідіть, люди, вовка бить!»

Люди як вискочать — з кочергами, з рогачами, з сокирами... Вбили того вовка — і пропав бідний! А лисичка й досі живе у своїй хатці.

«Солом’яний бичок»

Українська народна казка

Жили собі дід та баба. Дід служив на майдані майданником, а баба сиділа дома, мички пряла. І такі вони бідні - нічого не мають; що зароблять, то проїдять, та й нема. От баба й напалася на діда: 

- Зроби та зроби мені, діду, солом'яного бичка і осмоли його смолою. 

- Що ти говориш? Навіщо тобі той бичок здався? 

- Зроби, я вже знаю навіщо. 

Дід - нічого робити - взяв, зробив солом'яного бичка й осмолив його смолою.

Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом'яного бичка пасти; сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує: 

- Пасись , пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись , пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь з обдертим боком. Наскочив на бичка: 

- Хто ти такий? - питає, - Скажи мені! 

А бичок йому: 

- Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений. 

Ведмідь каже: 

- Коли ти солом'яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати! 

Бичок нічого, - мовчить. Ведмідь тоді його хап за бік, давай смолу віддирати. Віддирав, віддирав та й зав'яз зубами, ніяк і не вирве. Сіпав, сіпав - затяг того бичка хтозна-куди! 

От баба прокидається - аж бичка нема. "Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть він уже додому пішов". Та мерщій днище та гребінь на плечі та додому. Коли дивиться - ведмідь у бору бичка тягає. Вона до діда: 

- Діду, діду! Бичок наш ведмедя привів, - іди його вбий! 

Дід вискочив, віддер ведмедя, взяв і кинув його в погріб. 

От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже набрала кужелю і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує: 

- Пасись , пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись , пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! 

Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк та до бичка: - Хто ти такий? - питає, - Скажи мені! 

А бичок йому: 

- Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений. 

- Коли ти солом'яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати, а то капосні собаки обідрали! 

- Бери! 

Вовк зразу до боку, хотів смоли віддерти. Драв-драв та зубами й зав'яз, що ніяк уже не віддере; що хоче назад, та ніяк. Вовтузився з тим бичком! 

Прокидається баба - аж бичка уже й не видно. Вона й подумала: "Мабуть, мій бичок додому побрів". Та й пішла. Коли дивиться - вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у погріб укинув.

Погнала баба і на третій день бичка пасти. Сіла під могилою та й заснула. Аж біжить лисичка: 

- Хто ти такий? - питає, - Скажи мені! 

- Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений. 

- Коли ти солом'яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати; капосні хорти трохи шкури не зняли! 

- Бери! 

Зав'язла й лисиця зубами в смолі, ніяк не вирветься. Баба дідові сказала - дід укинув у погріб і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика отак упіймали. 

От як назбиралось їх, сів дід над лядою та й давай гострити ножа. Ведмідь його й питає: 

- Діду, навіщо ти ножа гостриш? 

- Щоб з тебе шкуру зняти та пошити з тієї шкури і собі і бабі кожухи. 

- Ой, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю! Я тобі багато меду принесу. 

- Ну, гляди! 

Взяв і випустив ведмедика. Сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його й питає: 

- Діду, навіщо ти ножа гостриш?

- Щоб з тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку пошити. 

- Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за це цілу отару овечок прижену. 

- Ну, гляди!

І вовка випустив. Сидить та ще ножа гострить. Лисичка виткнула мордочку, питає: 

- Скажи мені, будь ласка, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?

- У лисички, - каже дід, - гарна шкурка на опушку й на комірець, хочу зняти. 

- Ой, не знімай з мене, дідусю, шкури, я тобі курей, і гусей принесу! 

- Ну, гляди!

І лисичку пустив. Зостався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає: "Нащо?" А він і каже: 

- У зайчика шкурка м'якенька, тепленька, - будуть мені на зиму рукавички й капелюх. 

- Ой, не ріж мене, дідусю, - я тобі стьожок, сережок, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю! 

Пустив і його. 

От переночували ту ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж - дер-дер! - щось до діда в двері. Баба прокинулась: 

- Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить, - піди подивись! 

Дід вийшов, коли то ведмідь цілий вулик меду приніс. Дід узяв мед, та тільки ліг, аж у двері знов - дер-дер! - повен двір овець вовк понаганяв. А незабаром лисичка принесла курей, гусей - усякої птиці; зайчик понаносив стьожок, сережок, намиста доброго... І дід радий, і баба рада. Взяли попродали овечки, та накупили волів, та став дід тими волами ходити чумакувати, та так забагатіли! 

А бичок, що не стало вже треба, доти стояв на сонці, поки й не розтанув.

«Рукавичка»

Українська народна казка

Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку. От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже:

Тут я буду жити!

Коли це жабка плигає та й питає:

А хто-хто в цій рукавичці?

Мишка-шкряботушка. А ти хто?

Жабка-скрекотушка. Пусти й мене!

От уже їх двоє. Коли біжить зайчик. Прибіг до рукавички та й питає:

А хто-хто в цій рукавичці?

Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто?

А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!

Іди!

От уже їх троє.

Коли це біжить лисичка — та до рукавички:

А хто-хто в цій рукавичці живе?

Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто?

Та я лисичка-сестричка. Пустіть і мене!

Та йди!

Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик — та й собі до рукавички, питається:

А хто-хто в цій рукавичці живе?

Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто?

Та я вовчик-братик. Пустіть і мене!

Та вже йди!

Уліз і той. Уже їх п'ятеро.

Де не взявся — біжить кабан.

Хро-хро-хро! А хто-хто в цій рукавичці живе?

Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто?

Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене!

Оце лихо! Хто не набреде — та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш?

Та вже влізу,— пустіть!

Та що вже з тобою робити,— йди!

Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь — та й собі до рукавички, реве й питається:

А хто-хто в цій рукавичці живе?

Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто?

Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрідь. Пустіть і мене!

Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно?

Та якось будемо.

Та вже йди, тільки скраєчку! Уліз і ведмідь, — семеро стало.

Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься.

Коли це дід оглядівся,— нема рукавички. Він тоді назад — шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла-бігла, бачить — лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!»

Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,— так усі й порозбігалися лісом. Прийшов дід та й забрав рукавичку.

«Ледача подушка»

В.Сухомлинський

Маленькій Яринці треба рано вставати, щоб до школи йти, а не хочеться, ой як не хочеться! Ввечері питає Яринка у дідуся:

- Дідусю, чому вранці вставати не хочеться? Навчіть мене, дідусю, спати так, щоб хотілося вставати i йти до школи.

- Це подушка в тебе ледача,- відповів дідусь.

- А що ж їй зробити, щоб вона не була ледачою?

- Знаю я таємницю,- пошепки сказав дідусь.- Ото саме тоді, як вставати не хочеться, візьми подушку, винеси на свіже повітря, добре вибий її кулачками - вона і не буде ледачою.

- Справді? - зраділа Яринка.- Я так i зроблю завтра.

Ще дуже рано, а треба збиратись до школи. Не хочеться вставати Яринці, але треба ж нарешті подушку провчити, лінощі з неї вибити.

Схопилась Яринка швиденько, одяглася, взяла подушку, винесла на подвір'я, поклала на лавку - та кулачками її, кулачками. Повернулася до хати, поклала подушку на ліжко - та й умиватися. А дідусь у вуса посміхається.

«Що найсмачніше?»

В.Сухомлинський

Діти влаштували на дереві годівницю для пташок.

Щодня приносили соняшникове насіння, пшеницю. А синичкам — шматочок сала. Ось і сьогодні повісили сало на ниточку.

Прийшов у садок Дмитрик. Йому дуже хотілося побачити, як снідає синичка. Сів біля вікна й дивиться. Прилетіла синичка, сіла біля шматочка сала і дзьобає. Дзьобне й защебече. Дзьобне й защебече.

«Це вона дякує за сало», — думає Дмитрик.

Захотілося Дмитрикові принести синичці чогось ще смачнішого. Він дуже любив вареники з сиром. Приніс Дмитрик вареника і поклав на годівницю. Не знав Дмитрик, що синички вареників не їдять

«Ранкові промені»

К.Д.Ушинський

Виплило на небо червоне сонечко і стало розсипати по всіх усюдах свої золоті промені — будити землю. Перший промінь полетів і попав на жайворонка. Стрепенувся жайворонок, випурхнув із гніздечка, піднявся високо-високо і заспівав свою срібну пісеньку Ах, як добре у свіжому ранішньому повітрі Як добре Як привільно!»
Другий промінь попав на зайчика. Перекрутив вухами зайчик і весело застрибав по росяному лугу побіг він добувати собі соковитої трави на сніданок.

Третій промінь попав в курник. Півень заплескав крилами і заспівав Кукуріку Кури злетіли з сідал, закудкудакали, стали розгрібати сміття і черв’яків шукати. 

Четвертий промінь попав у вулик. Виповзла бджілка з воскової келії, сіла на віконце, розпрямила крила і «зум-зум-зум!» — полетіла збирати медок із запашних квітів. 
П’ятий промінь попав в дитячу — на ліжечко до маленького ледаря. Ріже йому прямо в очі, а він повернувся на інший бік і знову заснув.

«Умій почекати»

К.Д.Ушинський

Жили собі брат і сестра – півник та курочка. Побіг півник у садок та й почав клювати зеленісіньку смородину, а курочка й каже йому:

Не їж, півнику! Почекай, поки смородина достигне.

Півник не послухався, клював та й клював і наклювався так, що насилу додому дійшов.

Ох! – кричить півник. – Лишенько моє! Боляче мені, сестричко, боляче!

Напоїла курочка півника м’ятою, приклала гірчичник, – і пройшло.

Видужав півник і пішов у поле; бігав, стрибав, зогрівся, спітнів і побіг до ручаю пити холодну воду; а курочка йому гукає:

Не пий, братику, почекай, поки прохолонеш!

Не послухався півник, напився холодної води, – і тут почала його трусити лихома­нка; насилу курочка додому його довела.

Побігла курочка до лікаря, прописав лікар півникові гірких ліків, і довго пролежав півник у ліж­кові. Поки хворів півник, вже й зима настала. Видужав півник і бачить, що річка льодом укрилася.

Схотілося півникові на ковзанах поковзатись; а курочка й каже йому:

Ой, почекай, півнику! Дай річці зовсім замерзнути, тепер ще лід дуже тонкий, втопишся.

Не послухався півник сестри: покотився по льоду; лід проломився, а півник – шубовсть у воду! Тільки того півника й бачили.

Тарас Шевченко

Тече вода з-під явора

Садок вишневий коло хати,

Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

Пишається калинонька,

Явір молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю

Та попід горою.

Хлюпочуться качаточка

Поміж осокою.

А качечка випливає.

З качуром за ними,

Ловить ряску, розмовляє

З дітками своїми.

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Сім'я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих

Зацвіла в долині

Зацвіла в долині

Червона калина,

Ніби засміялась

Дівчина-дитина.

Любо, любо стало,

Пташечка зраділа

І защебетала.

Почула дівчина,

І в білій свитині

З біленької хати

Вийшла погуляти

У гай на долину

Леся Українка.

На зеленому горбочку

На зеленому горбочку,

У вишневому садочку,

Притулилася хатинка,

Мов маленькая дитинка

Стиха вийшла виглядати,

Чи не вийде її мати.

І до білої хатинки,

Немов мати до дитинки,

Вийшло сонце, засвітило

І хатинку звеселило.

Вишеньки

Поблискують черешеньки

В листі зелененькім,

Черешеньки ваблять очі

Діточкам маленьким.

Дівчаточко й хлоп'яточко

Під деревцем скачуть,

Простягають рученята

Та мало не плачуть:

Раді б вишню з'їсти,

Та високо лізти,

Ой раді б зірвати,

Та годі дістати!

«Ой вишеньки-черешеньки,

Червонії, спілі,

Чого ж бо ви так високо

Виросли на гіллі!»

«Ой того ми так високо

Виросли на гіллі,—

Якби зросли низесенько,

Чи то ж би доспіли?»

Літо краснеє минуло

Літо краснеє минуло,

Сніг лежить на полі;

Діти з хати виглядають

В вікна… шкода волі!

Діти нудяться в хатині,

Нудять, нарікають:

«І нащо зима та люта? –

Все вони питають. –

Он все поле сніг завіяв,

Хоч не йди із хати!

У замкнуті дивись вікна,

Ніде й погуляти!

Сніг з морозом поморозив

Всі на полі квіти…

Десь зима та не скінчиться!»

Нарікають діти.

Ждіте, ждіте, любі діти!

Літо знов прилине,

Прийде мила годинонька,

Як зима та згине;

І заквітне наше поле,

І зазеленіє, –

Знов його весна прекрасна

Квіточками вкриє.

64

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Сучасні проблеми адаптації та соціалізації особистості»
Левченко Вікторія Володимирівна
36 годин
590 грн

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.