Стаття: "Українська діаспора Далекого Сходу - Зелений клин"

Історія України

Для кого: 11 Клас, Дорослі

16.03.2021

265

2

0

Опис документу:
Українська діаспора в Росії характеризується різним часом і мотивами поселення в тих чи інших регіонах. Різною є питома вага українців, рівень збереження ними української мови, національної свідомості, культури, схильності до асиміляції. Різні причини політичного та соціально-економічного характеру зумовили міграцію мільйонів українців на територію сучасної Росії в тому числі і на Далекий Схід.
Оберіть документ з архіву для перегляду:
Перегляд
матеріалу
Отримати код
Перегляд
матеріалу
Отримати код
Перегляд
матеріалу
Отримати код

ВСТУП

Українська діаспора в Росії характеризується різним часом і мотивами поселення в тих чи інших регіонах. Різною є питома вага українців, рівень збереження ними української мови, національної свідомості, культури, схильності до асиміляції. Різні причини політичного та соціально-економічного характеру зумовили міграцію мільйонів українців на територію сучасної Росії в тому числі і на Далекий Схід. Міграційний рух на схід існував ще до приєднання українських етнічних земель до Московської держави, але масового характеру він почав набувати з включенням України (спочатку Лівобережної, а потім і частини Правобережної) до складу Російської імперії. Особливого розмаху міграція українського населення набула в другій половині ХІХ ст. після скасування кріпацтва, неухильно зростаючи в наступні десятиріччя. Тоді ж відбулася переорієнтація основних потоків українських мігрантів у Росії. У ХІХ ст. вони були спрямовані переважно в прилеглі до України південні губернії Росії і на Північний Кавказ; на початку ХХ ст. – в азіатську частину Росії, на Далекий Схід (“Зелений Клин”). Значною за масштабом була українська міграція й у радянський період, для освоєння районів нового господарського розвитку – Сибіру та Далекого Сходу, видобутку корисних копалин, промислових новобудов у важкодоступних регіонах Росії. Для багатьох мешканців Радянської України це було єдиною можливістю поліпшити своє матеріальне становище, придбати житло. Тож за такий тривалий час на Далекому Сході сформувалась досить велика, майже півмільйонна, українська громада.

Українська революція на початку 90-х років XX століття і відновлення України як великої європейської держави докорінно змінило становище багатомільйонної української діаспори у світі. З розпадом СРСР і утворенням на його просторах нових суверенних держав, українські етнічні меншини, які сформувалися в цих країнах в результаті переміщення трудових ресурсів, що практикувалися тоталітарним режимом, перейшли на становище закордонних. Виникло по суті нове соціальне явище – так звана східна українська діаспора. Відбулось різке збільшення чисельності української діаспори. Що ж до української етнічної спільноти на Далекому Сході, то вона перейшла на становище зарубіжної практично незорганізованою. Якщо проблема української діаспори, а саме західної полягала у збереженні етнічної ідентичності, то східної української діаспори – передовсім у відродженні такої ідентичності.

З середини ХІХ до початику ХХІ століття на Далкому Сході сформувалась досить велика українська громада. Відомо, що початок ХХ століття був найсприятливішим періодом в історії для української діаспори Далекосхідного регіону. В цей час українці провадили активну суспільно-культурну роботу, діяли українські школи, самодіяльні колективи, була у вжитку українська мова. Однак це тривало недовго. З встановленням радянської влади активна діяльність української громади завмирає аж до 90-х років ХХ століття.

Чимало досліджень, які стосуються української діаспори охоплюють питання переселення і освоєння українцями цієї величзної території, а питання про громадське життя українців у Далекосхідному регіоні, їх національно-культурні та мовні проблеми, які існували і існують з часів перших переселенців, залишались тривалий час поза увагою дослідників. Цим і зумовлена актуальність даної роботи.

Звернення уваги до проблем української діаспори в 90-ті роки ХХ початку ХХІ століття, зумовлене не тільки тим, що українська спільнота в цьому регіоні є найчисельнішою серед усіх існуючих там національних меншин, а ще й тим, що саме в цей період склались умови для покращення становища української діаспори. Усвідомивши себе діаспорою, етнічні українці розпочали самоорганізовуватися. Саме в ці роки відбувається відродження старих і створення нових українських товариств і організацій, заснування нових періодичних видань, організація українських колективів художньої самодіяльності, проведення з’їздів і конференцій, присв’ячених проблемам українців за межами України. Саме в цей час з’являються люди, яким небайдуже їх походження, які прагнуть відродити українські звичаї і традиції на російській землі, хоча і без допомоги зі сторони Росії.

Дана робота охоплює період з середини ХІХ початок ХХІ століття, що є її хронологічними рамками. З огляду на досліджуваний період джерельною базою для написання роботи слугували праці в яких висвітлено питання про переселення та освоєння українцями величезної території Далекого Сходу (праці Буссе Ф., Кабузана В., Якименка М., Світ І.).

Публікації про суспільно-культурне й громадсько-політичне життя українців на Зеленому Клині на сторінках наукових вісників і газет друкували такі дослідники як А.Попок, М.Траф’як, Л.Луцак, M.Андрусяк, В.Чорномаз, Н.Бай, О.Мамай, С.Остапа, В.Трощинський.

Метою даної робот є ознайомлення з діяльністю, проблемами і потребами української діаспори на Далекому Сході.

Першочергове завдання даної роботи – простежити як відбувалось заселення українцями Далекосхідного регіону, в якому стоновищі перебувала українська громада напротязі ХІХ – кінеці ХХ століття, як забеспечувались національно-культурні права українців Зеленого Клину, а також якомога детальніше висвітлення особливостей процесу етнічного відродження української діаспори на початку 90-х років ХХ ст.; аналіз становища в якому опинилась українська діаспора в кінці ХХ століття; дослідження діяльності найбільших українських громад і характеристика різних напрямків їх роботи; висвітлення процесу становлення і оформлення нових зв’язків з Україною. Це дозволить побачити, як відбувалась поступова самоорганізація і відновлення української громади в нових умовах, об’єктивно оцінити внесок України і Росії в цей процес.

Перегляд
матеріалу
Отримати код
Перегляд
матеріалу
Отримати код

ЗМІСТ

    Вступ

    Розділ І. Заселення і освоєння Далекого Сходу українцями

    Розділ ІІ. Суспільно-культурне та громадсько-політичне життя українців на Зеленому Клині

    Розділ ІІІ. Становище української діаспори в Далекосхідному регіоні в 90-х рр. ХХ – початку ХХІ століття

    Висновки

    Список використаної літератури

Перегляд
матеріалу
Отримати код
Перегляд
матеріалу
Отримати код
Перегляд
матеріалу
Отримати код

Розділ І. Заселення і освоєння Далекого Сходу українцями

Кажучи про історію українців на Далекому Сході, ми розглядаємо переважно проживання українців на території, відомій під назвою Зелений Клин це південь Далекого Сходу, який зараз входить до Російської Федерації.

Слід зазначити, що й до сьогодні не існує єдино визнаного значення терміну “Зелений Клин”. Різні дослідники по-різному розуміють його як географічний, так і суспільно-політичний зміст. Наприклад, за визначенням відомого діаспорного дослідника, активного і безпосереднього учасника подій 1920-1940-их років на Далекому Сході Івана Світа площа Зеленого Клину сягає 2100000 кв.км. Проте за даними “Енциклопедії українознавства”, територія Зеленого Клину обмежується Амурщиною і Приморщиною, які разом охоплюють близько 1000000 кв.км.

Однак, попри розходження, більшість дослідників сходяться на тому, що спершу назву “Зелений Клин” переселенці з України дали частині Південно-Уссурійської округи Приморської області Російської імперії. Пізніше ця назва поширилась і на сусідні землі, де осідали колоністи з українських губерній. Згідно із сучасним адміністративно-територіальним поділом Зелений Клин складають Амурська область, Приморський край і більша частина Хабаровського.

Перші українці оселилися на терені Зеленого Клину з початку другої половини XIX ст. Але були вони вкрай нечисельні і складалися переважно з вихідців сусідніх сибірських губерній Протягом 1850—1882 pp. з Нерченської області прибуло 17 827 козаків (особи обох статей), що становило 28,38% всіх новоселів. Тут були й вихідці з Полтавської, Харківської й Таврійської губерній.

У 50—70-х pp. XIX ст. переселенці з території Лівобережної України брали активну участь у заселенні Північного Кавказу й Новоросії, а Правобережна Україна не відігравала будьякої помітної ролі в пере-селенському русі. Так, наприклад, з Полтавської губернії протягом 1861—1876 pp. виселилось 6430 сімей, з них 34,7% виїхали до Новоросії, 50,2%—на Кавказ і тільки 7 родин —до Сибіру й на Далекий Cxід.

Становище змінилось з 1883 р. Генерал-губернатор Східного Сибіру Д.Анучин у 1882 р. запропонував для прискорення заселення Південно-Уссурійського краю переселенцями з Європейської Росії організувати перевезення селян морем за державний кошт.

Початок справді масовому переселенню українців на Далекий Схід поклав царський указ від 1 червня 1882 р., в якому були опубліковані спеціальні правила про казенно-коштне переселення до Південно-Уссурійського краю, відповідно до яких з Європейської Росії мали щорічно переселятися 250 селянських сімей. Одеса оголошувалася місцем збору для тих переселенців, які вирішили переселятися на Далекий схід морем за маршрутом Одеса – Константинополь – Порт-Саїд – Аден – Коломбо – Сингапур – Шанхай – Нагасакі – Владивосток. Відомо що 13 квітня 1883 р. сюди прибув перший пароплав на борту якого перебувало 724 переселенці з Чернігівської губернії. Протягом наступних років цим маршрутом здебільшого за казенний, а також і свій кошт, на Далекий Схід перебралися десятки тисяч українців, яких приваблювала в першу чергу вільна земля. Для сухопутних переселенців з України місцем збору були Харків і Конотоп.

У 80—90-х pp. крім казеннокоштного, здійснювалось своєкоштне переселення селян на Далекий Схід. Для заохочення 26 січня 1882 р. було видано закон, згідно якого переселенці звільнялись від рекрутської повинності протягом 10 наборів. Крім того, вони назавжди звільнялись від подушного податку і тільки після 20-річного строку повинні були платити поземельний податок.

1884 р. багато селян бажали переселитися на Далекий Схід за власний рахунок. Тому з 1886 р. казеннокоштне переселення було замінене своєкоштним. Дозвіл на переселення надавався тепер тільки порівняно забезпеченим селянам. Кожна сім’я мала привезти з собою не менш 600 крб. і придбати на новому місці все необхідне. Таким чином, царизм надавав право на переселення тільки заможним верствам селянства, бо йому не хотілося позбавити поміщиків Європейської Росії дешевої робочої сили.

За підсумками дослідника В. М. Кабузана, в 1883 — 1905 pp. на Далекий Схід переселилося 172876 осіб, з українських губерній — 109510 чоловік, або 65,82% всіх переселенців. Більшість із них оселилося в Приморській області — 77139 українців, тобто 78,1%. В. Кабузан стверджує, що питома вага українців у Приморській області до 1903 p. ніколи не була нижча за 75%.Серед переселенців до Амурської області в даний період відсоток українців був менший і становив 47,8. Слід додати, що за місцем виходу серед поселенців до Амурщини відчутно переважали полтавчани — 64,51%. Участь інших губерній України в справі заселення Приамур’я була порівняно скромною: Харківська губернія дала 1351, Чернігівська—1187, Київська — 977, Подільська — 1013, Катеринославська — 1876 осіб обох статей, вихідців з Правобережної України було значно менше.

22 червня 1900 р. царський уряд затвердив нові “Тимчасові правила для утворення переселенських дільниць в Амурській та Приморській областях”. На їх основі з 1 січня 1901 р. замість 100-десятинного родинного наділу переселенці одержували на кожну душу чоловічої статі не більше 15 десятин придатної землі. Нові правила поставили переселенців XIX ст. у привілейовані умови порівняно з новоселами початку XX ст.

Незважаючи на це будівництво Сибірської залізниці, а також зростання обезземелювання селянства у Європейській Росії привели до збільшення кількості селян, які їхали на Далекий Схід, навіть при умові дії нових правил. 1902 р. була відкрита Китайсько-Східна залізниця, що з’єднала Приморську область з усією країною суцільним рейковим шляхом. Це поставило Примор'я в особливо сприятливі для заселення умови.

У 1906—1916 pp., тобто в період проведення столипінської реформи, темпи заселення й господарського освоєння Далекого Сходу ще більше зросли. Право на переселення одержували вже й незаможні верстви селянства, бо царський уряд свідомо заохочував переведення сільської бідноти на окраїни держави.

За період з 1850 по 1916 pp. з України на Далекий Схід переселилося 276300 осіб, або 56,54% всіх переселенців. В Амурській області українці становили 49,7% поселенців, у Приморській - 61,2%. За виходом це були: з Чернігівської губернії - 68992 осіб (24,97%), з Київської - 66709 (24,14%), з Полтавської - 66703 (24,14%), Харківської - 14381 (5,2%).

Щодо про причини, які найчастіше спонукали українських селян до переселення з рідних земель на чужину, то їх можна виділити кілька, а саме:

  • аграрне перенаселення;

  • недостатнє земельне забезпечення;

  • пільги, які надавалися переселенцям; казкові уявлення збіднілих селян про багатство краю.

Міністерство внутрішніх справ при виборі районів виселення віддавало перевагу губерніям Лівобережної України, де в ті роки, внаслідок високої питомої ваги поміщицького землеволодіння, зокрема в Полтавській, Харківській та Чернігівській губерніях, а також скорочення розмірів селянських наділів у зв'язку з природним приростом населення, збільшилось малоземелля й посилилось аграрне перенаселення. У європейській частині Російської імперії за період з 1870 по 1900 рік селянських дворів зросло на 57,8%, а загальної площі – лише на 20,5%. Земельний наділ зменшився в середньому з 3,5 до 2,6 десятин на одну особу чоловічої статі.

Царський уряд через переселення прагнув освоїти цілинні землі на нещодавно приєднаних територіях, а водночас хоч якось зменшити земельний голод і знайти застосування зайвим робочим рукам. Найчастіше переселенцям на нових землях на кожну родину виділялося по 100 десятин, а хто хотів більше – міг придбати за невелику плату. Бралось до уваги й те, що Лівобережна Україна була порівняно близькою до південних портів територією, не мала розвинутої промисловості, а, отже, не могла дати знедоленому селянству надійних джерел існування.

Кажучи про розселення українців на Далекому Сході то вони осідали переважно на шляхах свого просування, біля залізниць та інших шляхів сполучення. А вже по нижній течії Амуру від Хабаровська до Миколаєвська вони зустрічалися поодинокими сім'ями, а в Східно-Камчатському та Чукотсько-Анадирському краї їх не було зовсім. У Приморській області українці особливо щільно розселилися по Південно-Уссурійському краю, у басейні нижньої течії правих приток р.Уссурі й на узбережжі Ольгінського повіту до м. Олімпіади. Тут вони становили переважну більшість. Українці тяжіли до землеробства й уникали селитися в промислових районах. Це підтверджували й дані сільськогосподарського перепису населення 1923 р.; за ними, з 221652 українців, яких нарахували радянські статистики в тогочасній Приморській губернії, 216675 жило в селі. Тоді як із росіян у селі мешкав лише кожний третій. Отже, можна зробити висновок, що на Зеленому Клині розвивалися переважно російське місто й українське село.

Українці міцно дотримувалися традицій у топоніміці, про що свідчать численні назви сіл, з яких постає далекосхідна географія України: Чернігівка, Полтавка, Київка, Чугуївка, Зіньківка, Ромни, Тараща, Звенигородка, Васильківка. Прилуки, Хорол, Кролевець, Ніжино, Пирятино, Богуславка, Біла Церква, Харківка, Рокитне, Попельня, Тавричанка, Хмельницьке і навіть Хрещатик.

Таким чином, українці, які за переписом 1897 року становили на Далекому Сході 57 тис. осіб (15,3% усіх жителів) складали ядро переселенців півдня цього регіону в другій половині XIX – на початку XX ст. та відіграли значну роль у заселенні та освоєнні цього регіону. І зайняли одне з провідних місць в історії цього краю, відомого згодом як Зелений Клин.

Особливістю нового етапу переселень, які поновлюються в середині 1920-х рр. було, по-перше, те, що вони відбувалися організовано, планово, і, по-друге, що значна частина їх мала примусовий характер. Добровільне переселення було пов’язано з освоєнням земель так званого колонізаційного фонду. Створений у квітні 1925 р. Всесоюзний переселенський комітет при ЦВК СРСР покликаний був організувати заселення Далекого Сходу, Сахаліну, Сибіру, Карело-Мурманського краю, а також вільних земель на Північному Кавказі, в Поволжі та на південному Уралі. Одна з головних ролей в освоєнні цих земель відводилась Україні. Відповідно до поставлених завдань, було організовано переселення з України на Далекий Схід протягом 1925-1929 рр. – 50 тис. чоловік. У 1930-х рр. наслідком політики колективізації, а згодом голоду стало масове переселення українців у промислові райони Росії. Всього за період з 1926 до 1939 р. з України вибуло понад 2,8 млн. чоловік. У 1939-1940 рр. у східні райони Російської Федерації було організовано переселення ще майже 200 тис. українців.

Значне число українців прибуло в Російську Федерацію під час евакуації з України підприємств та їхніх працівників напередодні і в роки Другої світової війни.

На перші післявоєнні роки припадає початок нового етапу депортації українського населення. Згідно з затвердженим у жовтні 1947 року “Планом заходів Міністерства внутрішніх справ СРСР по перевезенню спецпоселенців із західних областей УРСР” передбачалося виселити 75 тис. осіб. Проте невдовзі Міністерство державної безпеки СРСР збільшило цю цифру до 100 тис. осіб. На початку 1950-х рр. чисельність виселених на спецпоселення, досягла 171,5 тис. осіб.

У післявоєнні роки уряд СРСР продовжував переселенську політику, спрямовану на освоєння східних і північних районів Російської Федерації. Для координації та сприяння цьому процесові в липні 1949 р. було організовано Головне переселенське управління при Раді Міністрів СРСР, замість якого в 1954 р. були утворені переселенські управління в окремих союзних республіках, зокрема в УРСР. Планові показники сільськогосподарського переселення неухильно виконувалися. Так, відповідно до плану, з 1949 до 1953 р. з України в інші регіони було відправлено 420,7 тис. чоловік. У період першого повоєнного перепису населення 1959 року на Далекому Сході проживало 441,5 тис. українців.

Суттєву роль у стимулюванні міграції з України в Сибір та на Далекий Схід у 1970-х-1980-х рр., зокрема для освоєння Західно-Сибірського нафтогазового комплексу, будівництва Байкало-Амурської магістралі та інших господарських об’єктів на сході й півночі Російської Федерації, відіграли надбавки та районні коефіцієнти до зарплати за роботу в цих районах.

Загальна чисельність українців у РРФСР за період між переписами населення 1970 і 1989 рр., незважаючи на процеси асиміляції та часткову рееміграцію, зросла більш ніж на 1 млн. чоловік і досягла 4 млн. 362,9 тис. чоловік. Для прикладу, кількість українців у Хабаровському краї – на 36 тис., Амурській області – на 30 тис., Приморському краї – на 22 тис., Сахаліні – майже на 8 тис.

Чисельні українські громади на Далекому Сході є в Приморському і Хабаровському краях (в 1989 р. відповідно 185,1 і 112,6 тис. чол.), а також у Магаданській (85,8 тис), Амурській (70,8 тис), Сахалінській (46,2 тис) і Камчатській (43,0 тис) обл., 77,1 тис. українців нараховується в Якутській АРСР, де їх число останнім часом дуже швидко зростало (за 1979—1989 pp. з 46,3 тис. до 77,1 тис чол.). За питомою вагою серед усього населення українці займають на Далекому Сході перше місце в Росії. Частка українців, які вважають рідною мовою українську, в 1989 р. становила на Далекому Сході 40,6% і коливалася по окремих регіонах від 34,2 до 49,4%.

Тож, заселення українцями Далекого Сходу розпочалося з середини ХІХ століття, завдяки сприятливій політиці царського уряду, який прагнув якомога шидше освоїти щойно приєднані території. Така політика продовжувалася і в радянські часи хоча і носила здебільшого примусовий характер. Таким чином за досить тривалий час з середини ХІХ до початку ХХІ століття на Далекому Сході сформувалась велика українська громада, яка нині налічує півмільйона осіб.

Розділ ІІ. Суспільно-культурне та громадсько-політичне життя українців на Зеленому Клині

Можна виділити три періоди в розвитку українського культурного життя на Далекому Сході: царський, “період свобідного вияву” та русифікаційний. Визначний дослідник Зеленого Клину Іван Світ виділяв в історії українського суспільного життя регіону чотири періоди: 1) від перших переселень до 1905 р.; 2) 1905 - 1917 pp.; 3) 1917 - 1922 pp.; 4) від 1922 року. З погляду дня сьогоднішнього таких періодів можна виділити сім - обмеживши 4-й період 1922-1931 рр; 5) 1931-1933 рр. (період так званої “українізації”); 6) від 1933 до поч. 1990-х рр.; 7) від початку 1990-х рр.

Початок відносно активного громадського життя українців на Далекому Сході датується 1905 р., в період, певною мірою, ліберальної політики царату у відношенні до національних меншин, викликаної революцією. Тоді значно збільшилось надходження до краю української друкованої продукції не тільки з України, але й від українських громад Сполучених Штатів Америки, з якими вже існували відносно стійкі контакти. У Владивостоці 1907 — 1908 pp. при Східному інституті засновується “Студенческое Общество Украинцев” на чолі з К. Андрущенко, яке провадило українську агітацію, ставило театральні вистави, виписувало книжки й часописи й один час під керівництвом І. Воблого було досить активне. Першою ж і, на жаль, невдалою спробою створенння національного об’єднання українців на Зеленому Клині було намагання організувати “Просвіту у 1906 р. в м. Микольськ-Уссурійському.

Вже в 1910 року в Микольськ-Уссурійському таки було засновану першу на Зеленому Клині “Просвіту. За статутом, “товариство має метою сприяти розвитку української культури, а головним чином, просвіті українського народу його рідною мовою, діючи в межах м. Микольськ-Уссурійського та Уссурійського краю. Для досягнення цієї мети товариство має на увазі; а) видавати книжки, брошури, часописи, газети й інше українською мовою; б) відкривати свої читальні, бібліотеки, музеї, торгівлю книжками й ін.; в) влаштовувати публічні лекції, читання, загальноосвітні курси, вистави, літературно-музичні вечори, концерти, виставки й ін.; г) засновувати стипендії, школи, притулки, ясла, бюро праці і т. ін., просвітні й благодій-ницькі установи; д) закладати конкурси та премії за кращі твори літератури та мистецтва”.

Таємно діяв і український гурток в Імані (нині – м.Дальнєреченськ Приморського краю). З 1909 р. регулярно відзначалися Шевченківські свята. З усього Зеленого Клину тільки в Благовєщенську вдалося в ті роки здобути дозвіл на ведення відкритої української роботи, коли в 1911 р. був затверджений статут “Українського Клубу”.

У Владивостоці вдалося налагодити українське життя біля місцевого Народного Дому, і вже 1912 року українці отримували майже 400 примірників різних українських газет і часописів, досить часто влаштовувалися театральні вистави. Для поширення української літератури було навіть організовано спеціальний книжковий склад у Микольськ-Уссурійському.

З початком першої світової війни та запровадженням суворіших адміністративних заходів українське суспільне життя в Зеленім Клині завмирає. У такому стані перебувало все українське життя на Далекому Сході до початку Лютневої революції 1917 р., коли ліквідація заборони на все українське відкрила більші можливості для відносно вільного національно-культурного розвитку українців, почали створюватися національні організації — громади. Ці громади спершу були універсальними щодо своїх завдань і не мали певного політичного обличчя й чітко окресленої мети. Такі громади заснувалися у Владивостоці, Хабаровську, Благовіщенську, Свободному, Микольську-Уссурійському, в дрібніших містах і селищах теж були утворені українські організації.

Організація українських громадських центрів у різних місцях Далекого Сходу і особливо на Зеленому Клині дала можливість скликати 13-14 червня в Микольськ-Уссурійському І-ий Загальний Всеукраїнський з’їзд діячів і громадянства Далекого Сходу. Ініціатором скликання його стала Далекосхідна Вчительська Спілка, головою якої був О.Ступак. З цього першого з’їзду й бере початок активна планова українська робота на Зеленому Клині.

Крайовий з’їзд у Микольську став мобілізуючою силою для всього українства Далекого Сходу. Ширилася мережа українських організацій по всьому краю. Окружна рада була створена в Микольську, “Просвіта” в с. Осинівка, с. Хороль, кооперативні громади у с. Михайлівка, Монастирище, Осиновка, аматорський гурток у с. Григорівка, культурно-просвітний гурток на ст. Гродеково. В самому Микольську працювали відділ Далекосхідної Артистичної Спілки, кооператив “Гайдамака”, товариство “Просвіта”, видавництво “Сяйво”.

Оскільки після першого з’їзду багато питань лишилося нерозв’язаних, 7 січня 1918 р. у Хабаровську відбувся II З’їзд, на який прибуло багато селян. Селяни, які мали погані земельні наділи, підняли питання про повернення в Україну. Для зв’язку з Україною й захисту інтересів місцевих селян, що бажали повернутися, з’їзд ухвалив послати своїх делегатів до Києва. Після з’їзду почав виходити часопис “Хвилі України”.

7-12 квітня 1918 р. у Хабаровську під проводом голови владивостоцької “Просвіти” Юрія Глушко-Мови відбувся ІІІ Далекосхідний український з’їзд. У ньому взяли участь близько 80 делегатів, з яких до 50 осіб були селяни, а решта — міська інтелігенція і залізничники. Українські селяни різко виступили проти руйнівного господарювання радянської влади на Далекому Сході. З’їзд вирішив звернутися до українського уряду в Києві, щоб він вимагав від російського уряду визнати Зелений Клин частиною України на основі самовизначення народу, що чисельно (80% всього населення) тут переважає. Телеграму такого змісту з’їзд надіслав до Смоленська, сподіваючись, що там уже зібралась українсько-російська мирна конференція. Однак сподіваної конференції в Смоленську телеграма не застала, а тому й не дійшла своєчасно до українського уряду.

Активність українців Далекого Сходу була безпосередньо пов’язана з розвитком подій в самій Україні. Поки в Києві діяла Центральна Рада Далекосхідні українці активно самоорганізовувались й боролись за свої права. З початком переворотів у Києві та зростанням впливів большевиків, які виступили проти організованого українства зі зброєю в руках, український рух на Далекому Сході опинився в дуже складних умовах. Певна частина населення регіону домагань українців не розуміла і, в кращому випадку, ставилась до нього байдуже, інша ж частина почала здійснювати всі можливі заходи для його ліквідації.

Прагнення українців Зеленого Клину створити свою державність на Далекому Сході, підтримка ними свої Батьківщини в її боротьбі за незалежність послужили підставою для їх переслідування. Ще до проголошення радянської влади на території Далекосхідної республіки 5 листопада 1922 р. у Владивостоці було заарештовано Голову Секретаріату Української Далекосхідної Крайової Ради Ю. Глушка-Мову. А одразу після встановлення влади більшовиків - 14 листопада - почалися масові арешти всього 120 осіб. 5-13 січня 1924 р. в Читі відбувся процес над діячами українського національного руху, яких було звинувачено у зв’язках з японцями, намірах відірвати Далекий Схід від РСФСР і т. ін. 14 з них засудили на різні терміни позбавлення волі.

Із встановленням на Приморщині та Амурщині влади більшовиків і арештом значної частини українських керівників і активістів, українські установи в обов’язковому порядку почали закривати. Тим сами активне українське життя на Зеленому Клині припинилося на довгі роки.

Єдиним центром суспільно-культурницького та громадсько-політичного життя українців залишалася Маньчжурія, куди перебралось багато діячів з України та Зеленого Клину. Але 1923 р. китайська влада закрила в Маньчжурії українські організації, а пізніше навіть конфіскувала майно Українського клубу та його дім. Все це призвело до майже цілковитого занепаду українських організацій у першій половині 1926 року.

Початком наступу на національні права українців Зеленого Клину можна вважати 1927 рік, коли згідно всесоюзного перепису, виявилося, що число українців на Далекому Сході у порівнянні з 1917 роком не тільки не збільшилось, а навпаки зменшилось більш ніж удвічі (з 950 до 400 тис.). Цією фальсифікацією Москва намагалася довести, що Далекосхідний регіон за національним складом є невідємною частиною Росії.

Однак, місцева влада змушена була рахуватися з проголошеним компартією курсом на “справедливе розв’язання національного питання” і в 1931-32 рр. на терені Приморщини розпочинається політика “українізації”, внаслідок якої Чернігівський, Ханкайський, Спаський, Калінінський, Шмаківський, Іванівський та Яківлівський райони, з майже суцільним українським населенням були перетворені на українські національні райони, в яких все діловодство та система освіти переводилися на українську мову, в Михайлівському районі мали бути створені умови для обслуговування українського населення на рідній мові. В м.Спаську було створено український педагогічний технікум, який планувалося перетворити на український педінститут. Спаськ мав також стати осідком для Українського державного пересувного театру, що був саме тоді створений в Далекосхідньому краю. Чотири українських національних райони було створено на Амурщині. Загалом до середини 30-х років іх стало 17. Наприкінці 1932 року в Далекосхідному краї працювало 1076 українських шкіл першого ступеня, в яких рідною мовою навчалося 52,5 тисяч дітей, а також відкрито 219 комплексів середніх українських шкіл (8,8 тисяч учнів). Діяли 73 українські хати-читальні, працював український педагогічний інститут (1926-1932 рр.).Однак з початку 1933 р. політику українізації було припинено, а всі українські освітньо-культурні установи ліквідовано. З цього часу на Приморщині остаточно зникають українські школи, газети, книжки. Лише під час другої світової війни у Владивостоці велося деякий час з пропагандовою метою українське радіомовлення.

В період так званої “українізації” 1931-1933 років в Далекосхідньому краї відновила діяльність і україномовна преса. В цей же час в українських національних районах видавались районні газети - “Боротьба” (Іман), “Приханкайська правда” (орган Спаського РК ВКП(б)), “Чернігівський колгоспник” (Чернігівка). Але у 1933 році сталінський режим завдав жорстокого удару по українській культурі, освіті і пресі в Росії. У зв’язку з рішенням Комуністичної партії та уряду СРСР про згортання “політики українізації”.

Таким чином, після ліквідації здобутків 1917 – 1920-их років й, особливо, періоду так званої “українізації”, коли для забезпечення потреб українців у Росії існувала майже повна культурно-освітня інфраструктура, розпочався процес примусової асиміляції, який призвів до занепаду будь-якого суспільно-культурного життя української громади і тривав до початку 90-х років ХХ ст.

Розділ ІІІ. Становище української діаспори в Далекосхідному регіоні в 90-х рр. ХХ – початку ХХІ століття

До недавнього часу термін “українська діаспора” сприймався в Україні досить неоднозначно і навіть критично. Це пояснювалось тим, що, по-перше, термін “діаспора” підкреслював факт переважно недобровільного розсіяння людей одного етнічного походження, а по-друге, у процесі розвитку діаспор недержавних народів неодмінно доходить до формування політичної ідеології, спрямованої на визволення історичної батьківщини й утворення власної незалежної держави, що було неприйнятним для тих політичних і наукових кіл в Україні, які виступали за збереження її статус-кво у складі СРСР.

З проголошенням незалежної Української держави ставлення до терміну “українська діаспора” значною мірою змінилося. Цей термін став широко вживаним, ним користуються для означення усіх українців, котрі жили й живуть поза Україною. Українська східна спільнота, яка утворилась після розпаду СРСР й утворення нових незалежних держав перейшла на становище зарубіжної практично незорганізованою. Після ліквідації здобутків 1917-1920-х років й, особливо, періоду так званої “українізації”, коли для забезпечення потреб українців у Росії існувала майже повна культурно-освітня інфраструктура, розпочався процес примусової асиміляції. Це зумовило великі труднощі не тільки для їхньої етнічної самоідентифікації, але й для взаємодії з Україною. Тому, нова політична ситуація, що склалася наприкінці 1980-х рр., спричинила піднесення національної самосвідомості українців, які почали відроджуватись у формі громадсько-культурних об’єднаннь.

Національно-культурне відродження не обминуло і українську діаспору Далекого Сходу. Початок нового етапу відродження українського суспільно-культурного життя на Далекому Сході нерозривно пов’язаний з українською піснею, українським сценічним словом. На Далекому Сході де українці мають глибокі корені, розгорнула свою діяльність низка культурно-просвітницьких товариств: товариство української мови та культури (Уссурійськ), “Зелений клин-Україна” та “Зелений клин-Черемош” (Спаськ-Дальній), Українське товариство “Веселка” (Большой Камень), етнокультурне товариство “Київська Русь” в Южно-Сахалінську (при ньому діє українська недільна школа, налагоджено передачі українською мовою по місцевому радіо). Та найбільші – Товариство української культури Приморського краю (Владивосток) і українське земляцтво “Славутич-Колима” в Магаданській області. Перші українські організації на Д.С. виникли в м. Владивостоці та м. Спаську-Дальньому й формувалися незалежно одна від одної.

На зборах представників місцевих українців, які відбувались 27 січня 1991 року у Владивостоці було вирішено створити Товариство української культури Приморського краю. При написанні статуту товариства за основу було взято статут Київського Товариства української мови ім. Т.Шевченка.

Період найбільшої активності товариства припадає на 1991-93 рр., коли його чисельність сягала понад 80 осіб. З 1992 р. товариство відродило на Зеленому Клині традицію щорічних Шевченківських свят. В березні 1993 р. за ініціятивою ТОУК у Владивостоці відбувся V Український Далекосхідній з’їзд з участю представників українських товариств з Приморського, Хабаровського країв та Сахаліну. В 1993 р. воно організувало у Владивостоці недільну українську школу, яка, правда, проіснувала нетривалий час, та видало 5 чисел відродженої газети “Українець на Зеленому Клині”, що виходила раніш в 1917-20 рр. Товариство підтримує тісні зв’язки з Україною через товариство “Україна”.

В 1990 р. в м. Спаську-Дальньому Приморського краю за iнiцiативою Л. Луцак створене , українське культурницьке товариство “Зелений Клин”. Поштовхом до створення товариства став приїзд восени 1989 р. на Зелений

Амурське Товариство української мови ім. Т.Шевченка, створене на початку 1990-их рр. у м. Завитинську Амурської обл. Об’єднувало переважно українцiв-вiйськовослужбовцiв місцевого гарнізону.

Українське товариство “Веселка” в м. Великий Камінь Приморського краю утворене в 1993 р. на основі народного ансамблю танцю “Веселка”. У 1999 р. товариство не відновило реєстрацію й офіційно припинило своє існування.

На початку 1992 року на Північному Сході Росії, на Магаданській землі, було створено українське земляцтво “Славутич-Колима” . У жовтні 1992 року в адміністрації Камчатської області було офіційно зареєстровано Статут українського товариства на півострові - “Земляцтва українців Камчатки”. В 1995 році в відділі юстиції був зареєстрований Статут нової організації – Регіональний український культурний центр “Дніпро”.

Станом на 1994 р. на Далекому Сході діяло 11 українських товариств у містах Владивосток, Спаськ-Дальній, Уссурійськ, В-Камінь (Приморський край), Хабаровську, Біробіджані, Благовещенську, Магадані, Ю-Сахалінську. Характерною ознакою є те, що попри таке розмаїття товариств і організацій, більшість українських громад Далекого Сходу у середині 90-х переживали стадію організаційного оформлення й становлення і були слабкими. Кількість активістів була досить мала. Велика відстань між осередками, погано налагоджений зв’язок між ними, слабка матеріальна база є причиною майже відсутньої координації спільних дій. Все це значно ослаблює потенціал Далекосхідного українства.

Причину такого становища можна пояснити тодішнім недосконалим законодавством і поганим виконанням вже існуючого. Тільки після прийняття “Концепции Государственной национальной политики Российской Федерации” та Закону “О национально-культурной автономии” (червень 1996 року) розпочалось формування відповідної правової бази захисту прав національних меншин в РФ.

Надзвичайно важливу роль в цих умовах покликана відіграти україномовна преса – та організуюча і об’єднуюча сила, без якої формування мовного середовища, становлення та розвиток українського громадського життя було б, практично, неможливе. Протягом 1991-2004 рр. на Далекому Сході світ побачили такі україномовні видання: “Українець на Зеленому Клині”. Зареєстрована заходами Товариства української культури Приморського краю (Владивосток) 1 грудня 1992 р. Тираж видання - 999 примірників. За умови не перевищення такого тиражу газета не підлягає державній реєстрації. Обсяг газети - два друковані аркуші; Щомісячне друковане видання “Батьківщина” орган Національно-культурної автономії українців Камчатки; “Гомін Колими”. Газета Магаданської регіональної національно-культурної автономії “Колима-Славутич”. Перше число вийшло 10 грудня 2002 року. Тираж видання – 999 примірників. За умови не перевищення такого тиражу газета не підлягає державній реєстрації. Обсяг газети - два друковані аркуші.

У березн 1993 року до 100-річчя від початку переселення українців на Далекий Схід Товариство української культури провело у Владивостоці науково-практичну конференцію “Українці на Далекому Сході: 1883-1993 рр.” та V Далекосхідний з’їзд українців. На жаль гостей було небвгато, та серед них був народний депутат України Олександр Гудима. Метою з’їзду було створення Далекосхідного об’єднання, щоб українці активніше брали участь в громадсько-політичному житті регіонів. Об’єднання дістало назву “Зелений Клин”. Але Товариство не знайшло підтримки у місцевої влади, яка заявила що ні приміщення, ні грошей виділяти не буде.

Представники від Далекосхідного регіону були делегатами І Конгресу українців незалежних держав колишнього СРСР, який відбувся в Києві 22-23 січня 1992 року (А.Попок, Н.Фоміна, Л.Луцак, Н.Малих, Л.Грушевий, А.Димська, В.Ткачук, В.Чорномаз), І-го Всесвітнього форуму українців, який відбувся 21-24 серпня 1992 року у Києві (А.Попок, Н.Фоміна, Л.Грушевий, В.Світальський, Н.Малих, А.Загороднюк, Я.Шевченко, капітан 2 ранги Володимир Овчаренко, худ. керівник Ансамблю пісні та танцю Тихоокеанського флоту капітан 3 ранги Анатолій Калєкін, соціолог, канд. філософських наук Сергій Квітка, підприємець Костянтин Харченко, В.Ткачук, В.Чорномаз), а також II Всесвітнього форуму українців, який відбувався з 21 по 24 серпня 1997 р. у Києві.

Загалом самосвідомість та активність українців Далекого Сходу низька. Українською мовою володіють одиниці, молоді в організаціях майже немає. Українці, які в четвертому чи п’ятому поколінні живуть у цих краях, міцно інтегровані в російське суспільство і уявлення не мають про сучасну Україну. Півмільйона українців Далекого Сходу мають лише близько 20 колективів художньої самодіяльності, одну радіопередачу, одну газету, один недільний клас.

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Список використаної літератури

  1. Андрусяк M. Державні змагання українців на Далекому Сході (1917-1920 pp.) // Літопис Червоної Калини. Львів, 1932. – № 4.

  2. Бай Н. Створити земляцтво було неважко // Вісті з України. - 1992. - № 40. – С. 4.

  3. Буссе Ф.Ф. Переселение крестьян морем в Южно-Уссурийский край. СПб, 1896.

  4. Демографічна карта розселення українців у Росії. – 2005. – травень. – http://www.kobza.com.ua

  5. Енциклопедія українознавства. – Львів., 1993. – Т. 2.

  6. Інформаційний простір української діаспори у Росії: Регіональні пресові видання українських громад Росії в 1989-2004 роках. – 2005. – серпень. – http://kobza.com.ua/content/view/1088/29. htm.

  7. Заставний Ф. Географія України. – Львів., 1994.

  8. Земляцтво українців Камчатки і його подвижники. – 2005. – січень. – http://www.u-u-m.boom.ru/Praci.htm

  9. Кабузан В. Дальневосточный край в XVII - начале XX в. (1640-1917). Москва. – 1985.

  10. Кабузан В. Переселення українців у Далекосхідний край в 1850-1916 рр. //Український історичний журнал. – К. – 1971. – № 2. – С. 65-70.

  11. Луцак Л. Зелений Клин помирає // Вісті з України. - 1992. - № 18. – С. 4.

  12. Мамай О. За Сибіром, де сонце сходить, або чому не відбулась в Зеленому Клині друга Україна // Дзеркало тижня. – 1999. – 23 жовтня.

  13. Мицюк О. Про переселення на Далекий Схід. – К., 1913.

  14. Остапа С. Бесіда з головою Спаської національно-культурної автономії Анатолієм Яремчуком. – 2004 – липень. - http://www.uvkr.org.ua/visnik.

  15. Остапа С. Далекий Схід: надія на відродження залишається // Голос України. – 2003. – грудня. – http://www.novamova.com.ua/htm/04/37.htm

  16. Попок А. Громадсько-політичне та релігійне життя українців на Далекому Сході в XX ст. // Український історичний журнал. – 1998. – № 6. – С. 54-68.

  17. Попок А. Діяльність української преси на Далекому Сході // Альманах УНСоюзу на 1998 р. – Парсіппані-Ню Йорк., 1997. – С. 196-208.

  18. Попок А. З’їзд відбувся, але проблем не вирішив // Вісті з України. – 1993. – № 26. – С.6.

  19. Попок А. З історії діяльності Товариства “Просвіта“ на Далекому Сході // Визвольний шлях. – Лондон., 2000. – Кн. 11. – С. 84-90.

  20. Попок А. Розраховуємо на підтримку Українського уряду // Вісті з України. - 1991. - № 20. – С. 3.

  21. Попок А. Українська освіта на Далекому Сході в XX ст. // Київська старовина. - К., 2002. - № 3. - С. 102-116.

  22. Попок А.. Українці Примор’я // Вісті з України. - 1993. - № 1. – С. 6.

  23. Попок А. Українці в Примор’ї. Портрет на фоні історії. // Трибуна. – К. – 1997. – № 5-6. – С . 35.

  24. Світ І. Український Далекий Схід // Україна. – 1992. – № 4. – С.16.

  25. Світ І. Український Далекий Схід. З передмовою та доповненнями Василя Кийовича. – Одеса – Хабаровськ, 1944. – С.9.

  26. Світ І. 1917 рік на Далекому Сході //Календар-альманах УНСоюзу на 1967 р. – С. 152

  27. Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1917-1920 роках – К., 1999, розділ “Зелений Клин”. – С. 294-320.

  28. Траф’як М. Українці на Зеленому Клині // Трибуна – К. – 1993. – № 8-9. – С. 19-21.

  29. Трощинський В., Попок А. Проблеми етнічного відродження східної української діаспори // Українські варіанти. – К., 1997. – Ч. 2. – С. 26-33.

  30. Чорномаз В. Українці Зеленого Клину на порозі тисячоліття. – 2002. – грудень. – http://www.kobza.com.ua.

  31. Чорномаз В. Переселення українців до Далекого Сходу наприкінці XIX - на початку XX ст. Українці на Далекому Сході (1883-1922). – http://etno.iatp.org.ua/lib/czornomaz.html.

  32. Черномаз В. Реализация идей национально-культурной автономии на Дальнем Востоке: исторический опыт // Первый Приморский Форум “Межконфессиональное и межнациональное развитие. Опыт. Сотрудничество. Проблемы. Перспективы”. Владивосток, 2000. – С. 115-123.

  33. Шимонович І. Зелений Клин - Нова Україна. – Львів., 1924. – С. 2.

  34. Якименко М. Организацияпереселения крестьян с Украины на Дальний Восток (1883-1901). // Вопросы истории СССР: Респ. междувед. науч. сб. – Харьков, 1988. – Вып. 33. – С. 110-117.

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.