Розробка відкритого уроку з нагоди державно важливої події

Опис документу:
Плани конспекти уроків навчання грамоти у початковій школі що можна використовувати як за старою програмою, так і за програмою нової української школи. Розроблені щоправда за старою програмою. Плани конспекти уроків навчання грамоти у початковій школі що можна використовувати як за старою програмою, так і за програмою нової української школи. Розроблені щоправда за старою програмою

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код

«Солдатські вдови… Журавки сиві»

Захід до річниці з дня визволення України від фашистських загарбників.

Дві долі (міні-сценка)

Від автора:

В осіннім парку вальс танцює тиша,

Замріялося сонце золоте,

І вся природа як в останнє дише,

І п’є повітря хмільне і густе.

Коли ж на гіллях листя поріділо

І вітер мандрував туди-сюди,

Тоді якось на лавочці зустрілись

Два погляди, дві долі, два світи.

Молода жінка:

- Яка щаслива я була недавно!

Літня жінка:

- Яка щаслива я була давно!

Молода жінка:

- Як шкода, що пройшло кохання марно!

Літня жінка:

- Як добре, що минулося воно!

Молода жінка:

- Воно було яскраве і жагуче,

Як опік, як зірок далеких дар!

Літня жінка:

- Воно було тужливе і тягуче,

Немов липкий і притомний нектар.

Молода жінка:

- Як він мене любив! Шалено, палко,

Немов збирався з кимось на війну,

І деколи було його аж жалко,

Але частіш я заздрила йому.

Літня жінка:

- А я його любила так печально,

Немовби знала – це не назавжди,

І прийде день, коли, на жаль, фатально

Розійдуться дороги і світи.

Молода жінка:

- І я гадала – все це від напасті,

Так не буває в справжньому житті…

Я так боялася повірить в щастя,

Що вбила всі моменти золоті.

Літня жінка:

А я хотіла вірить хоч хвилину

У те, що щастя все ж на світі є…

Та я була лише слабка людина,

Що не зуміла захистить своє…

Молода жінка:

- Коли скінчилось все – настала туга

Така німа, немов старе кіно,

І тільки серце билось глухо-глухо,

Немов вмирало з мрією воно…

Літня жінка:

- Коли скінчилось все – пітьма настала,

І не було із неї вороття…

Я остаточно вірить перестала

У щастя, у кохання, у життя…

І зараз дивно, що радіють люди,

Що сяє сонце і що вітер дме…

Молода жінка:

- І страшно, що кохання більш не буде,

Що щастя мою долю обмине…

Від автора:

Проміння сонця в листі загуляло,

Ще мить – і світ опуститься в пітьму.

Дві долі одна одну утішали,

І дві дороги сплелися в одну.

***

Молода жінка:

- Яка щаслива я була недавно!

Літня жінка:

- Яка щаслива я була давно!

Молода жінка:

- Як шкода, що пройшло кохання марно!

Літня жінка:

- Як шкода, що минулося воно!

Ведуча. Війна... зловісним смерчем пролетіла звістка,стиснулося від болі материнське серце. добра і ніжна провела за ворота своїх синів-соколів .

Буде довго ждати, виглядати, молитися тихо. Та візьме на свої худенькі плечі весь тягар війни, працею своєю невтомною наближатиме день перемоги. У тривожному чеканні ждали матері повернення своїх синів-соколів.

Та скільки синів не діждались синів наші матері. Скільки їх згорьованих по всій країні.

Ведуча. Посивіли від горя матері, ніякою мірою не

виміряти втрат, нічим не вилікувати незагоєних

ран материнської душі та до її щедрот тягнеться

усе живе. Мати - це вічність життя.

Ведуча. Мати і земля... земля і мати... це їх роботящі руки, моєї і твоєї матерів, з попелу війни підняли до життя цю землю, вмили гіркою сльозою, засіяли молодим життям. заквітла перед хатою мамина вишня, зацвіли в саду мальви та чорнобривці, защебетав соловейко - і посміхнулася мати.

( сценка. Мати збирає сина у солдати)

Автор Проводжала мати сина у солдати,

Почала тихенько рюкзака складати.

Мати- Ось тобі, синочку,шкарпетки тепленькі,

Бо не буде поруч рідної неньки.

А це ось конверти, щоб листи писати,

Швидше повертайся до рідної хати.

Автор. Поклала і мило, й рушник не забула,

До свого серця сина пригорнула.

Мати. Служи , мій синочку, ми будем чекати,

І з нетерпінням тебе виглядати.

( Благословляє. Музика. Іде стрій солдат. Син цілує матері руку. Приєднується до строю . Виходять.)

Мати: Пам’ятай, мій сину, якого ти роду,

Пам’ятай історію рідного народу.

( Музика ….)

Ведучий 1: Солдати поверталися додому… Поверталися в рідні краї з важких воєнних доріг!

 Ведучий 2: Як на них чекали! Чекали чоловіка, батька, коханого.

 Ведучий 1: Не всі повернулися з воєнних доріг: чорні хустки печалі ще довго покривали передчасно посивілі голови солдатських вдів.

 Ведучий 2: Скільки їх, молодих, вродливих, убитих горем, залишилося жити в самоті! Ніхто не вів тоді тієї сумної статистики.

 Ведучий 1: Важко їм довелося. Проте так уже влаштоване людське буття: живі мусять жити. І вони жили. Давали лад собі, дітям, господарству.

 Ведучий 2: Про кожну з них можна розповідати не один, а кілька днів підряд. І буде це бентежна повість про невмируще кохання, жіночу вірність, відданість материнському і громадянському обов'язку.

  

Учень. Ой, літали в небі в парі журавлі,

Та звили гніздечко рано по весні.

Двоє журавляток вивели вони,

Захищав їх батько дужими крильми.

Разом все літали, в небі, в висоті,

Доглядали діток ніч і день при дні

Та одного разу журавель пропав,

Зосталась журавка й двоє журавлят.

Плаче журавлиха, все літа, літа

Журавля шукає в полі, де жита

Виглядає милого, щастя – долі жде,

Вірить, що вернеться, вірить – що прийде.

Ведучий 1: Чим виміряти невимовний біль вдовиного серця? Вона й донині пам'ятає, як у домівку прилетіла страшна звістка: "Ваш чоловік загинув смертю хоробрих". Відразу обірвалися усі надії. На тендітні плечі лягла тяжка чоловіча робота і безкінечні думи і турботи про дітей.

 

(Звучить пісня "П'є журавка воду" (сл. І.Зінченка, муз. О.Зуєва).

 Ведучий 2: Вони, жінки, відбудовували господарство, орали й часом навпіл зі своїми слізьми засівали землю, налагоджували повоєнне життя. Чимало невзгод випало на їх долю.

 Ведучий 1: Кажуть, що у війни не жіноче обличчя. Я не знаю війни, але не можу позбутися думки, що у війни обличчя вдови.

 Ведучий 1: Сивою журавкою кружляє вдовина пам'ять, і чоловіки живі у їхніх серцях. І сліз немає, усі виплакані безсонними ночами. Сил залишилось мало.

 Ведучий 2: Вдовиними слізьми і потом зрошені поля. Їхніми долонями надоєні тисячі літрів молока. Вдовиними мозолями побудовані нові хати, висаджено сади. 

Ведучий 1: Низький вам уклін, невсипущі трудівниці – солдатські вдови.

(музика)

Учень. Чи сонце сіяє, чи небо в похмурі,

Чи дощ, наче сльози, траву полива,

Схилилась над мужем у вічній зажурі

Як докір живим нам, солдатська вдова.

У тузі самотній вже роки прожиті

Зів'яли надії під снігом коси.

А ти ще в чеканні шепочеш молитву:

О, Боже мій милий, його воскреси!

Із щемом у серці бринить, наче тронка,

Твій спогад про мужа, про давнії дні...

А там у шухляді, лежить похоронка –

Останняя звістка з страшної війни.

Добрий день, дорогая Маріє!

Я з тобою й в атаку іду...

Потерпи ще і знай: твоя віра

Допоможе нам всім у бою.

  

Ведучий 1: Материнська любов, мудрість матері, мужність матері. Звичні словосполучення, чи не так? Від кого ж і чекати вірності в любові, як не від матерів? У кого ж більше терпіння, чуйності, безстрашності? В матерів наших!

Пісня «Мальви»

 Ведучий 2: Я схиляю голову перед тими матерями, які просту життєву арифметику чують мудрим материнським серцем. Оті знання й допомогли їм вистояти в грізні роки Великої Вітчизняної. Та й не лише тоді.

 Ведучий 1: Коли поверталися чоловіки, сини і брати, це на їхні плечі лягло світло зустрічі, а якщо не поверталися – тінь вічної втрати чи не їх торкалося чола? В кожній рисочці материнського обличчя – жіноча надія на мир, на радість, на долю щасливу.

  Ведучий 2: Мало щастя випало на долю матерів наших. Але й краплини щастя вони уміли зберігати особливо. Ніхто, крім них не зміг би так. Тільки вони – вічні, терплячі трудівниці в холодній хаті і на убогому полі. Тільки їхнє серце могло не розірватись, витримати погляд голодних сирітських оченят і тоненьке: "Мамо, дай їсти". А на полиці голодно і холодно. І тамувала ненька дитячий голод ласкою материнською, нерозтраченим теплом своєї душі.

 Ведучий 1: Солдатські вдови... Скільки їх, наших славних жінок, які одержали страшні повідомлення про смерть чоловіка, не вірили, чекали, виглядали тих, кого проводжали на війну з малими дітками на руках. Чекали і оберігали діточок своїх.

 Ведучий 2: Їм треба було скрізь встигнути: і в полі, і в домі. Треба було зберегти сиріток, щоб вийшли з них люди роботящі й порядні, щоб не соромно було за них перед пам'яттю батька їхнього.

Ми низько схиляємо голови перед вами, матері наші, солдатські вдови. Бо були ви для нас, дітей війни і за батька, і за матір, бо втілили ви в дітях своїх все хороше, про що мріяли, до чого прагнули. 

Ведучий 1: Багато з тих пір промайнуло літ, але холодні води несуть і несуть в Дніпро легенди героїв, розквітають яскраві квіти на могилах героїв.

Учень.Під горою піниться Дніпро,

І стоять тополі, наче варта

Щоб ніщо порушить не могло

Спокій невідомого солдата. 

 

 (Мелодія )

Ведуч.

Це на світанку сталося колись:

Стривожений, із муками і жалем,

Світ стрепенувся, кров’ю вмить заливсь,

Неначе розпанаханий кинджалом.

Війна назустріч молодому дню

Із гуркотом, із брязкотом котилась.

Лавиною металу і вогню

На нашу землю й долю навалились.

Ведуч.

Сотні тисяч матерів проводжали своїх синів на фронт: вусатих і безвусих, спокійних і жвавих, веселих і серйозних і ,до болю, рідних.

(сценка)

( Мати в чорній хустині.)

Помилуй його, куле, обмини…

Невже тобі так хочеться убити?

Він молодий, немає ще жони,

Лиш Батьківщину вміє він любити.

Та батька й матір…Батько на війні –

Обом повоювати довелося…

Ти пролетиш свинцева по стерні,

Зітни при стежці колос чи колосся.

Ну зачекай… Помилуй… Він іще

Зустріне у житті свою кохану.

Не обминеш, то розсічи плече,

Він у шпиталі вигоїть ту рану…

А куля пролетіла навпрошки,

Не слухала вмовлянь моїх , проклята,

І в саме серце влучила таки.

( Звучить ніжна музика. Входять хлопець і дівчина.)

Хлопець: Вісімнадцять було нам в ту пору ясну,

Як весна перейшла в тепле літо.

Нам судилось іти на жорстоку війну,

І обох нас - убито…

Дівчина: Убито…

Хлопець: І кохання забилось в риданнях й журбі…

Як же так? Не здійснилися мрії…

І мене не обняти ніколи тобі…

Дівчина : І у мене немає надії…

Хлопець: Нам ніколи не стрітись, уже не зійтись,

Бо тепер ми - дерева і квіти.

Пам’ятаєш? Як ми сподівались колись,

Що сім’я буде в нас , будуть діти…

Дівчина: Пам’ятаю… А ти пам’ятаєш , як ми

Бігли сонечко вранці стрічати?

Хлопець: Так… Ми щиро кохали, були ми людьми,

Як же палко ми вміли кохати !

Дівчина : Гілка роду на нас обламалася враз.

Не судилось зійтися в коханні.

Хлопець : Йти на танки в атаку був даний наказ…

Обірвалось життя на світанні.

Дівчина : А були б у нас діти : дівчатко, хлоп’я.

Вечори і погожі світання…

Хлопець : В нас була б пречудова, велика сім’я,

Бо було в нас безмежне кохання.

Дівчина : Не судилось, не сталось, міраж просто все…

Хлопець : Не здійснилось… А вітер пелюстки несе…

(Звучить трагічна музика).

Пісня «Степом, степом»

Ведуч.

Недожиті життя, недоспівані пісні, скалічені долі, передчасна сивина

І вічний біль розлуки та втрати – все це війна.

Сценка "Біля братської могили"

Я бачила не раз, як плакав ветеран -

Не від ран, не від ран, незагоєних ран.

Плакав тихо, без слів - мов його в тім вина,

Що могил стільки братських лишила війна.

Може, очі сльозить гірких спогадів дим?

Може, в братській могилі його побратим?

Бо у день лихоліття піднявся на бій

І фашисту сказав: "Геть, поганцю, - не смій!"

Ким він був, цей солдат? Чий він син? Чий він брат?

Українець, грузин, білорус чи литвин?

Хто чекає його, не втрачаючи сил?

Не від ран, що на тілі - від пам'яті ран

Біля братських могил втре сльозу ветеран.

(До обеліску Слави йде мати у зажурі і траурі з квітами або свічкою. Звучить фонограма "Пісні про мальви..." )

Сповідь матері

Автор

Старенька мати йде до свого...

Гранітні плити плачуть під ногами,

Стукоче серце в грудях, ниє спина.

Мати

Синочку, рідний, йди в обійми мами.

Я пригорну до тебе свої руки,

Зцілую рідні - рідні оченята...

Як важко було у часи розлуки

Без тебе жити і без твого тата.

Автор

Тече сльоза і падає на плити.

Із стели очі дивляться хлоп'ячі.

Їм тільки жити, жити і творити.

Вони ж навік залишаться дитячі.

Стоїть старенька й плаче, ні, ридає..

Перед очима в неї похоронка

І бій, що котрий день вже не згасає,

І у землі пекуча та воронка.

Мати

- Синочку, рідний, чуєш, як курличуть

У синім небі сумно журавлі?

Вони ж тебе до себе, сину, кличуть,

А ти лежиш в холодній цій землі.

Син

- Я чую, мамо, чую, як співають

Мені над Україною пісні,

Ти не журись, я крила розпростаю

І прилечу до тебе уві сні.

Знайомим рушником зітру сльозу

І поцілую в сивеє чоло.

Мати

- О синку рідний, мій єдиний сину,

як хороше б тоді мені було!..

Автор

Стоїть старенька мати на могилі,

І навіть квіти плачуть мовчазні...

Від сина погляд відвести не в силі,

А син довічно житиме у сні.

(Фонограма пісні "А льон цвіте..")

Мати

Сниться мені, що я вийшла у широкий степ, стала посеред нього та й питаю:

- Скажи, сивочолий, де мені синочка шукати? Забарився з війни, не можу дочекатися його. Може, знаєш, де могила його?

А степ мовив високими полинами:

"Що тобі сказати, сива мати, багато славних лицарів лежить у моїй землі.

Вічним сном сплять старі й молоді, що склали тут буйні голови давно колись.

Та найбільше полягло в останню страшну війну. Був тут запеклий бій, крові пролилося чимало. Й зараз тяжко мені від неї. Ти йди далі, там стоїть курган, а на ньому орел гніздиться, може, він знає, де твій син."

Прийшла я до кургану, а на ньому й справді орел сидить. Я його й питаю:

- Скажи, сивий орле, чи не бачив ти мого синочка, Михайлом звуть.

Розпростер орел широкі крила, підняв гордо голову, подивився у степ та й каже:

"Іди, мати, на край степу, там в одинокій могилі лежить солдат, син твій".

Його убито. А листи йому все йдуть...

Дружина пише, що тільки ним горить і дише..

А він - у царстві темноти...

І йдуть, і йдуть, і йдуть листи..

Холодне срібло з висоти з-за хмари лине на могилу...

А в ній - солдатське біле тіло.

На ній під місяцем вінки.

І йдуть, і йдуть, і йдуть листи..

Шумить, хвилюється трава,

Мов загляда у мертве ложе.

А в небі зорі, як слова листів,

Що він читать не може...

Не б'ється серце молоде...

Але приходить ось година

І на могилу ту кладе

Листи печалі Україна.

(Мати кладе квіти, схиляє голову і виходить)

( "Дзвони пам'яті" муз. Рахманінова. Повільно рухається колона зі свічками)

Ведуч.

Кривавим сном закінчилась війна.

Літа зарубцювали давні рани…

Під кулями ворожими сповна

За тишу заплатили ветерани.

Ведуч.

Вже третє покоління підростає,

Що про війну по фільмах тільки знає.

І ви для них історією стали…

Спасибі вам, що ми війни не знали.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»