• Всеосвіта
  • Бібліотека
  • Різне
  • Реферат на тему "Сучасні соціальні загрози: продовольчі кризи, спалахи пандемій, надмірно велике число хронічних захворювать

Реферат на тему "Сучасні соціальні загрози: продовольчі кризи, спалахи пандемій, надмірно велике число хронічних захворювать

Опис документу:
Соціальні загрози дуже різноманітні за своїм кількісними та якісними характеристиками, рівнем інтенсивності впливу і можуть викликати наслідки різні за розмірами шкоди, завданої національним цінностям і життєво важливим інтересам народу. Масштабність загроз визначається фронтом їх розповсюдження (кількісні параметри території, населення, виробництва) та інтенсивністю - темпами та обсягами негативних змін.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ ІМЕНІ ІГОРЯ СІКОРСЬКОГО»

ІНЖЕНЕРНО-ФІЗИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Кафедра високотемпературних матеріалів та порошкової металургії

Реферат

з дисципліни

«Сталий інноваційний розвиток»

На тему:

«СУЧАСНІ СОЦІАЛЬНІ ЗАГРОЗИ: ПРОДОВОЛЬЧІ КРИЗИ, СПАЛАХИ ПАНДЕМІЙ, НАДМІРНО ВЕЛИКЕ ЧИСЛО ХРОНІЧНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ»

(№ 134)

Виконав:

Група

ПІБ

Перевірив:

доц. каф. КХТП, к.т.н.

Бендюг В.І.

Оцінка: Дата: Підпис:

Київ 2017

ЗМІСТ


ВСТУП

В умовах глибоких трансформаційних процесів, які відбуваються в світі, на особливу увагу заслуговує проблема соціальної безпеки, що безпосередньо впливає на ефективність змін у всіх сферах суспільного життя. ХХІ століття характеризується поширенням інформаційних потоків, стрімким розвитком нових технологій, у тому числі пов’язаних із пізнанням і розвитком науково-техноємних галузей промисловості в розвинутих країнах світу. Розвиток науково-технічного прогресу, як свідчать численні дослідження, сприяє появі різного роду небезпек, обумовлює зростання втрат від небезпечних впливів, у тому числі й загальнонаціонального масштабу [1].

Сучасна наука під соціальними загрозами розуміє об'єктивну чи в достатньому ступені ймовірну можливість дестабілізації, а то й катастрофу соціальної системи, спричинення їй шкоди в цілому, чи певному її життєво важливому компоненту чи компонентам. Доцільним є врахувати те, що джерелами такої загрози можуть бути як природні процеси і явища, так антропогенні фактори.

Г. Мурашин і Є. Кравець відзначають, що під загрозою розуміється явна чи потенційна зміна її конституційної системи, зміна сталого стану суспільних відносин, середовища залюднення, при якому порушується нормальне існування людей, функціонування і розвиток самого суспільства.

На думку М. Пендюри, соціальними загрозами можуть бути існуючі потенційно або реально небезпечні виклики у різних формах прояву (зовнішній - з боку іноземних держав і внутрішній аспект - всередині країни), які можуть чи завдаються національним інтересам країни з боку природних явищ або під силою людського фактору.

Таким чином, під соціальним загрозами необхідно розуміти наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам суспільства.

Соціальні загрози дуже різноманітні за своїм кількісними та якісними характеристиками, рівнем інтенсивності впливу і можуть викликати наслідки різні за розмірами шкоди, завданої національним цінностям і життєво важливим інтересам народу. Масштабність загроз визначається фронтом їх розповсюдження (кількісні параметри території, населення, виробництва) та інтенсивністю - темпами та обсягами негативних змін [2].

РОЗДІЛ 1. Класифікація соціальних загроз

Сучасне середовище життєдіяльності людини містить багато джерел небезпек. Нині фахівці називають понад 150 найменувань можливих небезпек, які негативно впливають на людину. Експерти згрупували їх наступним чином (узагальнена схема на Рис.1):

1. За джерелами походження загрози поділяються:

- природні - передбачають небезпечні геологічні (землетруси, деградація ґрунтів чи надр, лавини та інші літосферні явища);

- метеорологічні (несприятливі погодні умови, повітряні потоки та інші атмосферні явища);

- гідрологічні (морські хвилювання, режим стоку вод, повені, цунамі, замерзання і скресання акваторії, зміна стану водних ресурсів та інші гідросферні явища);

- біологічні (врожайність, природні пожежі, масове ураження сільськогосподарських рослин і тварин хворобами чи шкідниками, зміна стану біосфери та інші явища в рослинному і тваринному світі);

- медико-біологічні (людські хвороби);

- космологічні (стан і рух небесних тіл, газів, випромінювань, усіх явищ космосфери);

- фізико-хімічні (зміна стану мікросвіту) загрози. Так, наприклад, для України найбільш актуальною є проблема повенів у Закарпатті, на Одещині, для Вірменії- проблема землетрусів, для західних і центральних штатів Америки - проблема буранів та смерчів (останнім часом - східні узбережжя Америки), а для Японії - землетрусів, тайфунів та цунамі тощо.

2. Загрози техногенного характеру:

- транспортні аварії (катастрофи);

- пожежі;

- неспровоковані вибухи чи їх загроза, аварії з викидом (загрозою викиду);

- небезпечні хімічні, радіоактивні, біологічні речовини;

- рангове руйнування споруд і будівель;

- аварії на інженерних мережах і спорудах життєзабезпечення;

- гідродинамічні аварії на греблях, дамбах.

3. Загрози антропогенного характеру в різних сферах суспільного життях:

- у науково-технічній (керовані людиною аспекти техносфери);

- у соціально-медичній (стан охорони здоров'я, фізичної культури і спорту);

- у соціально-географічній (стан подальшого освоєння світового океану, земної поверхні);

- у соціально-екологічній (збереження гомеостазу між соціальним та природним середовищем);

- у соціально-космічній (перспектива розвитку космосу, його використання);

- у економічній (перспективи розвитку народного господарства);

- у психологічній (особа, її психіка та здатність зберігати розумову достатність);

- у демографічній (зростання кількості населення, міграція населення):

- у філолого-етнографічній (розвиток мови, писемності, національних звичаїв і традицій);

- у освітньо-педагогічній (виховання і навчання, розвиток кадрів і закладів народної освіти);

- у культурно-естетичній (мистецтво, література, культура, художня творчість, розвиток кадрів і закладів культури - преси і поліграфії, радіо і телебачення, кіно і театру, музеїв і парків, бібліотек і пам'ятників культури),

- у зовнішньополітичній (зовнішня політика своєї та інших країн, міжнародні відносини тощо), внутрішньополітичній, інформаційній, прикордонній, гуманітарній та інших сферах.

4. За відношенням до людської діяльності:

- об'єктивні - формуються та реалізуються незалежно від бажання і волі людини, її діяльності, або пов'язані з якісними характеристиками суб'єкта безпеки;

- суб'єктивні - є результатом свідомої, цілеспрямованої діяльності людини і соціальних інститутів (розвідувальна, контррозвідувальна, оперативно-розшукова та інша дестабілізуюча діяльність).

5. За наслідками:

- цивілізаційні - реалізовані загрози на певному етапі розвитку суспільства, що призвели до порушення цілісності і сталості суспільства в поступальному історичному розвиткові, протікання процесів самоорганізації і саморегуляції, дисбалансу механізму регулювання за допомогою настанов, норм і законів, а також організацій і установ, що забезпечують функціонування суспільства взаємовідносин між соціальними суб'єктами у поступальному його розвиткові;

- глобальні - реалізовані загрози, що охоплюють увесь світ. На відміну від цивілізаційних загроз характеризують здебільшого кількісний бік, обсяг загроз;

- транснаціональні - реалізовані загрози, що охоплюють різні нації. Прикладом вияву таких загроз може бути активна діяльність транснаціональної терористської організації Аль Каїда, терористи якої брали участь у вчиненні актів тероризму у різних країнах;

- регіональні - реалізовані загрози, що охоплюють нації певного регіону;

- національні-реалізовані загрози, що обмежуються сферою од локальні - реалізовані загрози, що обмежуються сферою конкретного об'єкта (району, області, штату, конкретних об'єктів підприємницької діяльності, осіб, групи осіб тощо). Прикладом може слугувати загроза аварії на хімічному заводі, що може призвести до екологічної катастрофи в певному регіоні.

6. За рівнем небезпеки:

- особливо небезпечні - такі, що створюють небезпеку заподіяння шкоди життєво важливим національним інтересам;

- підвищено небезпечні - такі загрози, що створюють небезпеку заподіяння шкоди важливим національним інтересам;

- небезпечні - такі загрози, що створюють небезпеку заподіяння шкоди іншим національним інтересам.

Необхідно зазначити, що на теперішній час існує низка глобальних проблем, що несуть в собі загрози для всього людства. Організація Об'єднаних Націй виділяє основних дванадцять проблем, для вирішення яких має докладати зусилля вся світова спільнота: припинення ядерного конфлікту і роззброєння, демографічна, продовольча, ресурсна, енергетична, екологічна проблеми, підняття економіки відсталих країн, ліквідація небезпечних захворювань, освоювання світового океану і космосу, протидії злочинності та тероризму, протидії наркоманії, нелегальною міграцією та торгівлею людьми [1,2,3].

Рис.1.1 Групування можливих небезпек, що негативно впливають на людину [1].

РОЗДІЛ 2. Продовольча криза

2.1. Сутність проблеми

На сучасному етапі розвитку людства однією з найгостріших проблем є продовольча. За останні 30—40 років темпи зростання чисельності населення в багатьох країнах світу випереджають темпи зростання виробництва сільськогосподарської продукції, що призвело до гострої нестачі продуктів харчування. Особливо це стосується країн, що розвиваються, на які припадає переважна більшість населення планети, яке недоїдає та голодуючих. За даними ФАО (продовольча і сільськогосподарська організація під егідою ООН), у світі зараз близько півмільярда людей постійно голодують і вдвічі більше недоїдають [4].

Відомий демограф Б.Урланіс у 40-х роках писав, що у Х-ХІІІ ст. голод косив мільйони людей, а за ним часто йшли різні епідемії, що спустошували цілі міста, села, навіть народи.

Із середини XIV ст., коли розвинулась торгівля, вдосконалилося транспортування і зберігання зерна, забезпечення продуктами поліпшилося. Та глобальна продовольча проблема залишилася. Уперше про неї заговорили у 30-х роках XX ст. після штучного голодомору в Україні (1932-1933 pp.), організованого комуністичним режимом, коли вмерло до 6-7 млн. українців [5].

Після Другої світової війни (1945 р.) створена перша спеціалізована організація ООН-ФАО, у назві якої вживається слово "продовольча". Цим була підкреслена роль світового співтовариства і місце сільського господарства у боротьбі за ліквідацію бідності. До цієї справи приєдналися Світовий Банк Реконструкції і Розвитку, регіональні банки, спеціальний фонд ОПЕК — країн-експортерів нафти.

Вважають, що деяка відсутність продуктів харчування стимулює людську думку на пошук засобів виробництва, кращих сортів сільськогосподарських культур тощо. Англійський учений В. Бехерман у 1975 р. висловився, що недостача продовольства залишається серйознішою проблемою, ніж, наприклад, порівняно молода проблема забруднення довкілля. Однак більшість дослідників розглядають продовольчу проблему як багатопланове явище, яке має вплив на всі сторони суспільства і тому не може не розглядатися у взаємозв'язку з економічною системою, політичним ладом, національними традиціями господарювання та вирощування сільськогосподарських культур.

Гострою є проблема якісного складу їжі. Найважливіша складова частина повноцінної їжі — тваринний білок. Основними джерелами тваринного білка є молоко, м'ясо, риба і яйця, а рослинного — продукти зернових і бобових культур. Мінімальною нормою в помірних кліматичних умовах було б споживання 1 г білка на 1 кг маси людини в день. Проте майже 2/3 населення Землі за добу споживає менше 15 г тваринного білка, тобто живе на межі голоду.

Недостатнє споживання особливо позначається на дітях. Майже 300 млн дітей в країнах Азії, Африки і Латинської Америки внаслідок поганого харчування відстають у фізичному і розумовому розвитку. Щоденно від голоду там помирає близько 12 тис. чоловік [4].

Тривалий час дискусія про шляхи вирішення продовольчої проблеми зводилася до ідеологічної боротьби. Представники планової економіки доводили, що проблему голоду загострюють розвинені країни світу і що її можна вирішити шляхом "справедливого розподілу продуктів харчування". Досвід господарювання у колишньому СРСР та в інших країнах соціалістичної орієнтації показав, що таким шляхом можна хіба підтримувати мінімальний рівень фізіологічних потреб людини. Адже важко знайти підприємця, який, виробляючи продукти харчування, не розраховував би на економічну вигоду.

Пояснення продовольчої проблеми у країнах, що розвиваються, "демографічним  вибухом" теж не має під собою  твердого ґрунту, бо, наприклад, китайці  проблему забезпечення населення продуктами харчування частково вирішили шляхом реформування сільського господарства.

Виділяють такі групи чинників, які впливають на глобальну продовольчу проблему: природні умови і розміщення населення. Сюди відносять загальну площу та структуру сільськогосподарських угідь, визначають сільськогосподарський потенціал, клімат, співвідношення між кількістю населення і масою продовольства тощо; світовий транспорт і зв'язок, що забезпечують широкий вихід продуктів харчування на зовнішній ринок (залізничний транспорт, міжнародний автомобільний транспорт, розвиток судноплавства, наявність сучасних засобів зв'язку); політична ситуація у світі (розстановка політичних сил, наявність міждержавних співтовариств, об'єднань і навіть використання поставок продовольства у політичних цілях); світова економіка і торгівля у їх єдності (продовольство як складова частина торговельних потоків, роль балансових розрахунків, кліринг (система безготівкових розрахунків) [6].

Серед природних чинників, які мають особливе значення для вирішення продовольчої проблеми, визначальною є земля. Однак не вся земля придатна для вирощування сільськогосподарських культур. Структура її використання в державах і районах світу дуже різна.

В Європі і Азії, наприклад, розорано відповідно 25,3 і 17,0% площі суші, тоді як площа орних земель в Австралії і Океанії, в Африці і в Латинській Америці становить усього 6,0, 6,7 та 8,9% відповідно. У структурі використання земель у різних регіонах світу найбільшу питому вагу в Австралії та Океанії займають пасовища (56%), у Латинській Америці — ліси (48,1%). Серед земель Близького Сходу переважають пустелі, які не придатні для землеробства.

Крім цього, додаткові дослідження ФАО показали, що 78% земної поверхні мають серйозні природні обмеження для розвитку землеробства; 13,5% площі характеризуються низькою продуктивністю; 6% — середньою і лише 3% — високою.

Як уже зазначалося, 11,3% земної суші придатні до обробітку, тобто є орними землями. Приблизно ще 1800 млн. га (12% поверхні суші) можуть бути освоєні під орні землі та багаторічні насадження. 71 % резервних земель розміщений у країнах, що розвиваються.

Оптимальна чисельність населення світу обґрунтовується у кількості 14 млн. осіб. А для задоволення потреб прогнозованої кількості населення необхідно буде використати всі потенційно придатні для агровиробництва землі, площа яких повинна б зрости: у Південній Америці — у 3,5 разу, в Африці — у 1,6, в Центральній Америці — у 1,4 і у Південній і Південно-Східній Азії — у 1,1 разу.

Зрозуміло, що в таких межах розширити площу сільськогосподарських угідь практично неможливо, так як людству, крім ріллі, потрібні ще ліси ("легені землі") і території, відведені під сільськогосподарські цілі. Тому встановлено, що вирішити продовольчу проблему молоді суверенні держави "третього світу" можуть двома шляхами. По-перше, екстенсивним шляхом, за рахунок освоєння нових земель і, по-друге, інтенсивним, тобто шляхом підвищення продуктивності використовуваних земель, що приведе до збільшення виробництва продовольства з одиниці площі.

Для продовольчого забезпечення людства суттєве значення мають біологічні ресурси Світового океану. Адже в ньому видобувається близько 20% харчових білків тваринного походження [5].

Оскільки можливості розширення сільськогосподарського виробництва в більшості країн світу обмежені, а інтенсифікація виробництва продовольства вимагає значних затрат, що викликає ріст цін, то особливий інтерес представляє розширення нетрадиційного виробництва продуктів харчування, зокрема розробка технологій виробництва білків такої якості, які б використовувалися для виробництва нових харчових продуктів, особливо таких, що імітують тваринницькі.

Таким чином, продовольча проблема має всі підстави для її вирішення. Ця проблема повинна зводитися не до зменшення кількості населення, а до впровадження економічних реформ, перш за все в країнах, що розвиваються.

2.2. Продовольча проблема в країнах, що розвиваються

Забезпечення продовольством швидко зростаючого населення країн, що розвиваються, ставиться до числа найбільш невідкладних глобальних проблем сучасності. Саме тут проживає найбільше голодуючих: близько 57% із них в Азії, 27% в Африці, 11% у Латинській Америці та близько 5% на Близькому Сході. Хоча найбільша кількість тих, що недоїдають, мешкає в Азії, найвищий приріст голодуючих спостерігається в Африці.

Переважна частина голодуючих сконцентрована у відносно невеликій кількості країн. Так, 75% голодуючих Азії проживає у семи країнах: Бангладеш, Бутані, Індії, Мальдівах, Непалі, Пакистані та Шрі-Ланці; дві третини голодуючих Африки проживають в Ефіопії, Нігерії, Заїрі, Кенії, Уганді та Мозамбіку.

Таблиця 2.1 – Список країн з найбільшою кількістю голодуючих станом на 2002-2004 роки за данними продовольчої та сільськогосподарської організації ООН

Країна

Кількість голодуючих
(млн осіб)

Частка від загальної чисельності
населення країни

Демократична
республіка Конго

39,0

74%

Гаїті

-

58%

Зімбабве

6,0

47%

Ефіопія

32,7

46%

Замбія

5,0

46%

Танзанія

16,4

44%

Мозамбік

8,3

44%

Ємен

7,6

38%

Мадагаскар

6,6

38%

Північна Корея

7,6

33%

Кенія

9,9

31%

Бангладеш

44,0

30%

Судан

8,7

26%

Пакистан

37,5

24%

Таїланд

13,8

22%

Індія

209,5

20%

Філіппіни

14,6

18%

В'єтнам

13,0

16%

Колумбія

5,9

13%

Усього у світі

850

13%

Китай

153,7

12%

Нігерія

11,4

9%

Бразилія

13,1

7%

Індонезія

13,8

6%

Мексика

5,3

5%

При цьому не можна не визнати досягнення молодих незалежних держав у сільському господарстві й постачанні населення продовольством. Якщо у 30 – 40-ві роки середньорічний приріст сільськогосподарської продукції у країнах Азії, Африки та Латинської Америки становив приблизно 1%, то в період їхнього після колоніального розвитку він піднісся до 2,5-3%. Нині виробництво продукції у країнах, що розвиваються, приростає: у рослинництві на 2,4%, у тваринництві на 3,4%.

Деякі країни, що розвиваються, широко застосувавши досягнення “зеленої революції”, добилися повного або майже повного самозабезпечення продуктами харчування . Для більшості країн, що розвиваються, характерним є рослинний раціон харчування, де в основному переважають один-два види продуктів.

Недостатня забезпеченість продуктами харчування негативно впливає на показники середньої тривалості життя людей. Вона впливає також на їх здоров`я , фізичну працездатність. Безпосередньо від голоду в країнах, що розвиваються, щорічно вмирає від 13 до 18 млн. осіб.

Здебільшого жертвами голоду і недоїдання в країнах, що розвиваються, стають сільські жителі, чиї діти частіше недобирають належну їм за віком масу тіла. За оцінками ФАО, 60% дітей у Південній Азії, 39% у Тропічній Африці відстають у фізичному розвитку.

При оцінці скрутної продовольчої ситуації в цих країнах необхідно враховувати незавершеність аграрних реформ, бідність широких мас селянства, відсталість систем землеробства, нераціональне використання земельних і водних ресурсів, часті стихійні лиха, які знищують працю мільйонів людей, відсутність транспорту та іншої інфраструктури.

Значної шкоди країнам, що розвиваються, завдає аграрна політика розвинутих країн. Так, субвенційований імпорт сільськогосподарської продукції із промислово розвинутих країн, передусім із країн ЄС, руйнує місцеві ринки продовольства. Штучно здешевлене ввезення кукурудзи і пшениці із країн ЄС в Африку створило перенасичення цими продуктами місцевих ринків. Наприклад, звільнена від мита кукурудза на 55% дешевша, ніж та, що вирощена в Кенії.

Причиною голоду є не відсутність запасів зерна, а неспроможність країн, що розвиваються, викупати на світовому ринку продукти харчування. У структурі сімейного бюджету частка продовольчих витрат у цих країнах перевищує 60%, тоді як у Германії вона становить 17%, у США – 19%. У деяких країнах з перехідною економікою через невисокі доходи населення цей показник наближається до 70%, при цьому раціон обмежується споживанням хліба, крупів, картоплі.

Зонами критичної продовольчої ситуації є території в межах Сахелю (Мавританія, Сенегал, Гамбія, Малі, Нігерія, Чад), де слабо розвинута промисловість, і Північно-Східній та Південній Африці ( за винятком ПАР). Найбільш жахливе становище у 20 країнах “зони голоду”, що розташована в сухих саванах і напівпустелях. Тут темпи приросту населення вдвоє перевищують виробництво продовольства. У раціоні африканців переважає низькокалорійна рослинна їжа з невисоким вмістом білків, жирів та вітамінів. Для багатьох африканських держав середньодобова забезпеченість їжею оцінюється у 80-85% від рекомендованих ФАО норм.

Осередком хронічного дефіциту продовольства є також Центральноамериканський субрегіон - Сальвадор, Гондурас, Гватемала, де середньодобове споживання не перевищує 2000 ккал. Найбільш загострена проблема на Гаїті (1905 ккал).

Рішення продовольчої проблеми країн, що розвиваються, пов'язане з подоланням їх економічної й науково-технічної відсталості й лежить на шляхах радикальних соціально-економічних перетворень, ліквідації відсталих форм землеволодіння й землекористування, підйому сільського господарства на основі впровадження передових наукових методів його ведення.

Незважаючи на те, що сільське господарство є провідною галуззю економіки більшості країн, що розвиваються, його без перебільшення можна назвати найбільш слабкою ланкою економічних структур цих країн. Використання відсталих агротехнічних методів, низький рівень продуктивності праці визначили таке положення, при якому один зайнятий у сільському господарстві в країнах, що розвиваються, ледь може прогодувати себе й свою родину.

Ця проблема буде збільшуватися тим, що чисельність населення планети, за прогнозами вчених, до 2025 р. збільшиться - до 8,5 млрд. людей, 83% яких будуть проживати в країнах, що розвиваються. Однак питання про можливість задоволення потреб такої чисельності населення в продовольстві й інших сільськогосподарських товарах за рахунок наявних ресурсів при нинішньому рівні розвитку технології дотепер залишається відкритим, що часто підкреслювалося в доповіді Конференції ООН по навколишньому середовищу й розвитку, у спеціальній главі «Сприяння стійкому веденню сільського господарства й розвитку сільських районів».

У цій ситуації увага країн світового співтовариства, повинна приділятися в першу чергу збереженню й нарощуванню потенціалу родючих сільськогосподарських земель і вдосконалюванню сільськогосподарського виробництва з метою підвищення його продуктивності, а також систем зберігання й розподілу продукції. У іншому випадку загроза наростання голоду на планеті стає цілком реальною. Досить сказати, що згідно із прогнозами попит на продовольство у світі зріс до 2010 р. на 50% і в три рази зросте до 2050 р. Відповідно зросте, якщо не будуть вжиті серйозні заходи, і соціальна напруженість у географічних зонах, що характеризуються незадовільною продовольчою забезпеченістю, аж до появи районів голоду [5].

2.3. Основні шляхи вирішення продовольчої кризи

Із самого виникнення глобальної продовольчої проблеми точилися дискусії про шляхи її розв`язання. Незважаючи на певні розбіжності, мова йде про основні такі шляхи – екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний шлях полягає насамперед у подальшому розширенні пасовиськ, орних, рибопромислових та інших угідь. За окремими даними, світова площа сільськогосподарських земель за 1980-2000 рр. Зросла з 4,4 млрд. до 5,1 млрд. га. У середньому на душу населення у світі приходиться 0,3 га ріллі – основного джерела одержання продовольства. За останні роки площі ріллі скорочуються абсолютно, не говорячи вже про відносне скорочення (на душу населення), у зв`язку з зростанням населення, особливо в країнах, що розвиваються. В окремих країнах є великі розбіжності у площі ріллі на душу населення. Так, у США на душу населення припадає 0,67 га ріллі, в Австралії близько 2 га, на Україні – 0,63 га, у Германії – 0,12 га, у Великій Британії – 0,11, у Японії – 0,03 га.

У світі є резерви для збільшення оброблюваних площ. Нараховується кілька мільйонів квадратних кілометрів земель, які можна було б використати для потреб сільського господарства. Найбільші земельні площі, потенційно придатні для обробітку, мають Латинська Америка та Африка. В Латинській Америці нині використовують трохи більше чверті придатних земель. В Африці на середину 90-х рр. обробляли менше 20% таких земель. Але розширення їх використання не тільки потребує великих капіталовкладень, а й призведе до деградації ґрунтів. Тому для збільшення виробництва продовольства в першу чергу прагнуть поліпшити використання наявних сільськогосподарських угідь. Велика частина оброблюваних площ землі знаходиться у Північній півкулі. Понад половину їх розташовано в Європі й Азії і 15% - у Північній Америці. У цих регіонах виробляється й основна частина продовольства більше половини площі зайнято зерновими культурами.

Інтенсивний шлях розв`язання продовольчої проблеми передбачає механізацію, хімізацію, підвищення енергоозброєності сільського господарства, найбільш продуктивних порід тварин – тобто застосування всіх тих засобів, які дають змогу збільшити віддачу землеробства й тваринництва навіть при зменшенні сільськогосподарських площ. Вирішальне значення для нього матимуть біотехнологія, впровадження нових високоврожайних сортів і нових методів обробки ґрунту, а також меліорації, історія якої налічує вже кілька тисячоліть. Проте меліорація земель також потребує старанної підготовки і прогнозування, бо досвід багатьох країн показує, що вона може спричинити до багатьох небажаних наслідків [7].

Перспективне вирішення продовольчої проблеми йтиме найшвидшим шляхом підвищення урожайності, збільшення площ зрошувальних земель та удосконалення технологій обробітку земель. Технічні можливості для впровадження таких заходів є лише у найрозвиненіших країнах, а тому важливо підкреслити необхідність всебічного співробітництва, яке може закласти основи прогресу у вирішенні продовольчої проблеми на планеті.

Великі перспективи інтенсифікації сільськогосподарського виробництва пов`язують із технологічною революцією. Ця революція виражається у використанні досягнень генної інженерії, біотехнології та інформаційної технології безпосередньо у фермерському землеробстві й тваринництві для поліпшення якості продукції, зниження виробничих витрат і т.д.

Таким чином, можливості збільшення виробництва сільськогосподарської продукції далеко не вичерпані. Це:

підвищення родючості ґрунтів, що пов`язано з успіхами агромеліорації та агрохімії;

підвищення біологічної продуктивності сільськогосподарських культур шляхом упровадження досягнень сільськогосподарської генетики й селекції;

виведення продуктивних порід худоби;

ефективне використання сонячної енергії для фотосинтезу органічної маси та впровадження генної інженерії;

підвищення біологічної продуктивності Світового океану та широке впровадження аквакультури.

Значну роль у розв`язанні продовольчої проблеми відіграють різноманітні міжнародні організації, передусім спеціалізовані установи ООН – Продовольча і сільськогосподарська організація (ФАО), яка об`єднує близько 190 держав світу, та Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку. Її офіційна мета – поліпшення харчування і підвищення життєвого рівня народів; підвищення продуктивності сільського господарства і поліпшення системи розподілу продовольства та продукції. Найвищий орган ФАО – конференція у складі представників усіх держав-членів. Керівний орган – рада у складі представників 49 держав-членів, яких обирає конференція. Адміністративний орган – Секретаріат на чолі з генеральним директором. Місце перебування секретаріату ФАО – Рим [8].

Наростання негативних тенденцій у забезпеченні продуктами харчування в більшості країн світу стало основою для висунутої ФАО ініціативи щодо проведення саміту з питань продовольства. Він відбувся у римі в листопаді 1996 р. з участю представників 186 держав. На саміті було прийнято Римську декларацію про всесвітню продовольчу безпеку і План дій Всесвітньої зустрічі на найвищому рівні з проблем продовольства. Ці документи можуть слугувати базою для різноманітних шляхів досягнення загальної мети – продовольчої безпеки на індивідуальному рівні, на рівні домашніх господарств, на національному, регіональному і глобальному рівнях.

У плані дій зазначено, що кожна країна має прийняти відповідну стратегію залежно від її ресурсів і здатності до досягнення індивідуальних цілей, одночасно беручи участь у співробітництві на регіональному й міжнародному рівнях для виробництва колективних рішень із глобальних проблем продовольчої безпеки.

ФАО висловлює надію, що за допомогою вироблених на саміті механізмів до 2015 р. вдасться знизити кількість людності, котра регулярно недоїдає.

Отже, інтенсивний шлях - головний у розв'язанні продовольчої проблеми людства. Уже тепер він забезпечує 9/10 усього приросту продукції землеробства [4].

Таким чином, створення підвалин світової продовольчої безпеки – це системне завдання, вирішення якого починається з глобального, світового рівня і має доходити до кожної окремої людини.

РОЗДІЛ 3. Пандемії

3.1. Особливості епідемічного процесу

Пандемія – це епідемічна захворюваність, що набула континентального чи глобального поширення на надзвичайно високому рівні. Характеризується відсутністю колективного імунітету в людства, і, як правило, ефективних засобів профілактики (вакцина) та лікування [9].

Існування будь-якого збудника інфекційної хвороби, окремого біологічного виду неможливе без постійної зміни індивідуального хазяїна. Ця зміна відбувається за допомогою особливого способу, який Л.В. Громашевський назвав механізмом передачі збудника інфекції. При цьому раніш заражений організм хазяїна виступає як джерело збудника інфекції, а той, якому цей збудник був переданий, як сприйнятливий до хвороби організм. Останній сам стає джерелом збудника інфекції, і цей процес передачі повторюється безперервно, доки існують сприйнятливі організми, доки є «горючий» матеріал для збудника. Таким чином, збільшується кількість збудників, кількість хворих, поширюється захворюваність. У цьому і вбачають сутність епідемічного процесу, основною закономірністю якого є безперервність, що підтримує життєздатність популяції збудників інфекційних хвороб. Основні риси епідемічного процесу були вивчені Л.В. Громашевським, який уклав їх у так звані закони епідеміології (основні ланки епідемічного процесу).

Сучасне розуміння механізмів розвитку епідемічного процесу пропонує виділення типів епідемій при антропонозах (джерело збудника інфекції - заражений організм людини) з внутрішнім становленням епідемічного варіанту збудника в колективах та в результаті заносу епідемічного варіанту збудника в них ззовні. У практичних цілях важливою є розшифровка причинно-наслідкових зв’язків в передепідемічний період.

Належність до організованих колективів. Вираженими групами ризику, особливо з активною передачею збудника, є дошкільні дитячі установи, школи, особливо школи-інтернати, різного роду гуртожитки, військові колективи. І в даному випадку умовою, що формує високі показники захворюваності, є «перемішування» людей, але не вертикальне, а горизонтальне.

Професія. Окремі інфекційні хвороби за своїм характером відносяться до професійної патології.

Щільність населення. Важливим фактором ризику захворюваності різними нозологічними формами інфекційних хвороб є щільність населення, у зв'язку з чим захворюваність повітряно-крапельними інфекціями в місті зазвичай вища, ніж на селі. При окремих нозологічних формах хвороб, навпаки, групою ризику є населення з меншою щільністю населення. Це характерно для деяких інфекцій з низькою маніфестністю в результаті того, що при великій щільності відбувається більш активна імунізація за рахунок безсимптомних форм інфекції ще в дитячому віці. Так було з поліомієлітом до широкомасштабного застосування вакцини. Вірусний гепатит А внаслідок цього іноді називають хворобою малих міст.

Скупченість розміщення. Ознака скупченості в окремих групах населення або колективах оцінюється за площею і (або) обсягом приміщень 88 (спальних, житлових, виробничих, навчальних), що приходять на одну людину.

Людність. Ознака людності визначається абсолютною кількістю людей, що складають колектив (стосовно школам, дитячим садам, військовим частинам і т.д.), а всередині колективу - стосовно до спальних приміщень (у гуртожитках, казармах) або навчальним і виробничим приміщенням (наприклад, класам шкіл). Спеціальні розрахунки на прикладі гепатиту А показали, що цей фактор є головним у визначенні показників захворюваності в епідемічний період.

Санітарні умови. Широко розповсюджене поняття санітарних умов є комплексним поняттям. Проте в епідеміології воно частіше використовується стосовно до умов водопостачання, системі видалення нечистот, а також утримання території. При відсутності каналізації та водопроводу підвищується ризик поширення тих інфекцій з фекально-оральним механізмом передачі, які передаються в основному за допомогою факторів передачі (вода, їжа, мухи).

Резистентність та імунітет. Будь-яка група населення, характеризується генотиповою і фенотиповою неоднорідністю за ознакою сприйнятливості до інфекційних захворювань, а також по здатності виробляти і зберігати імунітет. Виділення таких груп проводиться ретроспективно при оцінці захворюваності в осередках. Лабораторні критерії виділення відповідних груп забезпечують диференційований підхід до профілактики.

Щеплення. Захворюваність інфекційними хворобами, керованими засобами імунопрофілактики, неоднакова у щеплених і нещеплених. Тому, ознака щеплення відноситься до епідеміологічно значущих ознак.

3.2. Найбільш відомі епідемії та пандемії в історії людства

У зв’язку із небезпекою спалаху нових епідемій увага вчених прикута до вивчення закономірностей та особливостей їхнього виникнення й поширення. Дуже важливо дослідити й проаналізувати наслідки спалахів хвороб, що відзначалися високою смертністю та увійшли в історію як найбільші епідемії та пандемії.

Люди й досі не навчились точно визначати кількість жертв пандемії чи епідемії. Часом важко встановити, що ж спричинило таку високу смертність. Людство потерпало від пошестей дуже давно, і перші письмові згадка про епідемію трапляються ще у Геродота. Він описав епідемію прокази у Персії у 5-6 ст. до н. е. Звичайно, з розвитком медицини деякі хвороби вдалося подолати (наприклад, чорну віспу), проте деякі й досі нагадують про себе, забираючи тисячі життів щороку.

Грип «іспанка» (1918 – 1919 рр.)

Найжорстокіша епідемія грипу, котра, ймовірно, почалася в Америці й поширилась на решту континентів. Свою назву грип придбав за місцем першої появи - Іспанії, де до травня 1918 року ним вже хворіло близько 9 мільйонів чоловік. Перша світова війна і пов'язані з нею переміщення мільйонних армій сприяли майже миттєвому розповсюдженню вірусу по всій землі: від Аляски і Гренландії до Австралії і джунглів Амазонки. Технічний прогрес, так славимий вченими того часу, теж зробив свою справу: поїзди, кораблі і дирижаблі розповсюдили вірус так швидко, що за перші 30 тижнів свого існування у всьому світі вірус знищив більше 35 мільйонів чоловік.

За підрахунками, ця пошесть за півроку забрала від 50 до 100 млн. життів. До того ж, грипом тоді хворіли не тільки діти чи літні люди, а й працездатне молоде населення. Його частка становила майже 8%. Тоді як кількість населення на той час становила 1,8 млрд. Всього ж «іспанкою» перехворіло близько 600 мільйонів або майже третину населення планети, а померло за різними даними від 60 до 100 мільйонів чоловік.

У 2009 році іспанка знову з'явилася, правда, в більш легкій формі. Штам H1N1, відомий на початку ХХ століття як "іспанка" нині змінив назву на «свинячий грип», і лікується як інші види грипу.

Вчені спрогнозувати, що якби така пандемія виникла сьогодні, то жертвами її стали б 350 млн. людей. Лікарні не змогли б справитися з великим напливом хворих, не всім була б надана медична допомога. Такі «страшилки» розповідаються не для того, щоб лише налякати, а й щоб підготуватися до можливої епідемій. А така ймовірність була продемонстрована у 2000 році, коли виник спалах атипової пневмонії.

«Чорна смерть», XIV-XV ст., наступні спалахи аж до XVІІІ ст.

Таку назву дали бубонній чумі, що за століття забрала близько третини тогочасного населення Європи – 34 млн. людей. Стільки ж жертв чуми було в Китаї та Індії. Епідемія не оминула і Близького Сходу. За 1348-1349 рр. у Сирії від недуги загинули 400 тис. людей; багато померли і в країнах Африки. Можна стверджувати, що чума за 100 років забрала 100 млн. життів. Стільки ж загинули від «іспанки», але тільки протягом півроку.

Чуму викликає збудник Y.pestis. Вона має три форми: бубонну, легеневу та септичну. Через подібність клініки до жертв чуми могли бути зараховані хворі, що насправді померли від сибірки або ж геморагічних лихоманок (наприклад, лихоманки Ебола). Тож цілком і повністю списувати середньовічні епідемії на чуму не можна.

Вперше про чуму заговорили в 540 році нашої ери, а за наступні сто років по всій земній кулі від епідемії загинуло більше 150 мільйонів чоловік. Для розуміння глобальності катастрофи варто знати, що все населення тодішнього світу не перевищувало 400-450 мільйонів. В історії перша зустріч людства з цією хворобою увійшла як "юстиніянова чума", по імені правлячого в той момент візантійського імператора Юстініана I.

Саме радянським вченим вдалося поставити хвороба на коліна. У 1947 році під час спалаху чуми в Маньчжурії вони вперше в світі застосували стрептоміцин. Завдяки ним одужали навіть самі безнадійні хворі. Так, поодинокі спалахи чуми ще відбуваються, але фахівці встановили, що правильне лікування чуми має проводитися за допомогою антибіотиків, сульфаніламідів і лікувальної протичумної сироватки. Тоді смертність від зараження відбувається лише в 5-10 відсотках випадків.

Вдруге чума, що отримала гучне ім'я "Чорна смерть", з'явилася в XIV столітті. Як і належить справжній пандемії, вона майже одночасно буяла на території Африки і Євразії. В цей же час хвороба отримує ще одне ім'я - "бубонна чума", бубони - це нариви і пухлини, які виникали у хворих. Місцем появи "нульового пацієнта" стала пустеля Гобі, а вже звідси разом з полчищами Золотої Орди хвороба протягом 10 років рознеслася по всій земній кулі. Як і в перший раз наслідки інфекції були жахливі: Європа спорожніла, втративши за деякими підрахунками до 40 відсотків населення, на території Китаю і Індії вимерли кілька сотень міст і сіл, кількість мертвих в Африці і зовсім не підлягає підрахунку.

Третє знайомство людини з чумної паличкою відбулося в 1855 році в Китаї. Полонини Юньнаня протягом чотирьох десятиліть страждали від інфекції в поодинці, але до початку XX століття завдяки торговцям і арміям зараза добралася до решти світу. В цілому, третя "хвиля" була не так руйнівна, хоч і помітно попсувала Китай і Індію, убивши в сумі близько 20 мільйонів чоловік

Малярія

Малярія – це інфекційне захворювання, яке спричинюють найпростіші з роду плазмодіїв (Plasmodium, зокрема 80-90 % випадків смерті припадає на тропічну малярію, яку породжує Plasmodium falciparum). Передається людині при укусах комарів роду Anopheles (так званих «малярійних комарів»). Перебіг хвороби супроводжується гарячкою, ознобом, потом, спленомегалією (збільшенням розмірів селезінки), гепатомегалією (збільшенням розмірів печінки) і анемією, характеризується хронічним перебігом з можливістю рецидивів. Досі малярія залишається найнебезпечнішою вбивцею. Щодня від неї помирають 2800 дітей, а за рік – 2,7 млн. людей в усьому світі. Найгірше те, що цю хворобу вдавалося стримувати широким застосуванням ДДТ, від якого гинув переносник – малярійний комар. А зараз застосування ДДТ заборонено в багатьох країнах. Тож малярія і надалі вбиває.

СНІД, 1981

З 1981 року, коли вперше був поставлений діагноз СНІД (самого збудника відкрили на кілька років пізніше), від цієї хвороби загинули 25 млн. людей. Здається, небагато порівняно з тим, скільки помирають від грипу, однак за поширення цієї хвороби відповідальні самі люди. Епідемію легко було б зупинити, якби люди змінили свою поведінку. Адже СНІД не передається ні повітряно-крапельним шляхом, ні через воду чи продукти.

Холера

Холера як смертельна кишкова інфекція була відома людству з давніх часів. Вона згадується ще у Гіппократа і Цельса. Захворювання характеризується швидкою втратою організмом рідини, зневодненням і подальшої смертю. Але до XIX століття хвороба ніколи не вела себе агресивно і завжди обмежувалася поодинокими спалахами на місцях землетрусів і повеней. Цю хворобу викликає холерний вібріон, що заражає продукти і питну воду.

У 1816 році на території сучасного Бангладешу почалася перша пандемія холери. Жертвами її стали тисячі британських солдатів, мільйони індійців і понад сто тисяч людей на острові Ява. До середини століття хвороба дісталася до Росії, цей момент описаний в історії завдяки численним "холерним бунтів". Далі інфекція поширилася на Німеччину, Францію, Великобританію, залишивши після себе до 60 тисяч трупів в кожній країні. Після холера перебралася за океан і вбила більше 250 тисяч чоловік в США і Канаді.

До 1860 року вже майже зникла хвороба з'являється знову. У Росії від неї вмирає мільйон людей, майже півтора мільйона гине у всій Європі. До 1923 року холера вб'є ще 10 мільйонів чоловік. Останній раз пандемія холери була оголошена в 1962 році, хоча поодинокі випадки і осередкові спалахи захворювання фіксуються до сих пір.

Лікування холери полягає в боротьбі з зневодненням і втратою організмом життєво важливих елементів, а також в застосуванні найпростіших антибіотиків, стійкості до яких вірус так і не виробив.

Азійський (російський) грип, 1889-1890 рр.

Лише за два місяці після першого зареєстрованого випадку захворювання епідемія сягнула берегів Північної Америки. Звідти перекинулась на Південну Америку, а з часом – в Австралію та Індію. Тож мала місце пандемія, яка забрала лише у Західній Європі 250 тис. життів.

Натуральна віспа

Віспа, як і холера, була відома лікарям з давніх часів. Це високо заразна інфекція зі смертністю більше 40 відсотків. Відповідно до літописів, перші епідемії віспи були зафіксовані в Азії в період з IV по VIII століття нашої ери. Відсутність знань про хвороби привели до плачевних наслідків: населення Китаю і Кореї зменшилися на чверть, Японії на 40 відсотків. У XVII-XVIII століттях смертність від віспи в Європі і Росії становила до 1,5 мільйонів чоловік в рік. Кількість видужали, але залишилися інвалідами доходило до 20 мільйонів.

Саме в цей час лікарі і вчені відразу декількох країн починають звертати увагу на дивну закономірність: люди, які безпосередньо контактують з тваринами - пастухи, доярки, кавалеристи, хворіють натуральною або "чорної" віспою значно рідше за інших. Пізніше було встановлено, що інфікування коров'ячою віспою робить людину практично повністю несприйнятливим до захворювання натуральною. Почалися масові вакцинації, але позитивний ефект з плином часу слабшав, була потрібна ревакцинація, яку люди часто ігнорували, вважаючи, що і в перший раз піддали себе непотрібному ризику. В результаті до 1875 року в Європі щорічно помирало близько мільйона чоловік.

У 1928 році через повсюдних вакцинацій натуральна віспа перестала загрожувати людству. Проте, до цього в XX столітті вона встигла знищити до 400 мільйонів чоловік. Саме радянські вчені в 1958 році запропонували світу 25 мільйонів вакцин від віспи для боротьби з хворобою. Поки віспа вважається ліквідованою, а єдині два примірника цього вірусу зберігаються в російському державному науковому центрі вірусології та біотехнології "Вектор" і в американському Центрі з контролю і профілактиці захворювань.

Цікаво, що натуральна віспа, швидше за все, найнебезпечніша хвороба для королів та імператорів. У різний час від неї померли королева Англії Марія II, ватажок ацтеків Куітлауак, король Франції Людовик XV і три японських імператора

Епідемія вітряної віспи серед корінного населення Америки, 1492-1900 рр.

До Колумба кількість населення Америки сягала 75 млн., з них 12 млн. населяли Північну Америку. До 1900 року корінного населення Північної Америки зменшилося до 273 тис. Звичайно, багато факторів вплинули на скорочення численності індіанців. Однак цілком справедливо стверджувати, що винна завезена з Європи вітряна віспа, проти якої індіанці не мали жодного імунітету.

Епідемії висипного тифу

Збудником хвороби є рикетсія, а переносником – воші. Вчені припускають, що під час відступу Наполеона з Росії саме висипний тиф став причиною високої смертності французьких солдатів. До того ж, епідемія повторилася під час Першої світової війни, забравши 9 млн. життів. Уже під час Другої світової війни завдяки широкому застосуванню ДДТ кількість захворілих не досягла рівня епідемії.

Поліомієліт

Висока ефективність профілактики захворювання вакцинацією була доведена тим, що з 1955 року випадки поліомієліту не реєструються в багатьох державах, зокрема в США. Проте ще й досі окремі випадки захворювання трапляються, переважно у тих країнах, де вакцинація неповна.

Епідемія сальмонельозу

Звичайно, із розвитком гігієни й санітарії ця хвороба, що передається фекально-оральним шляхом, не призводить до масштабних наслідків. Збудником є сальмонела, а найпоширенішим шляхом, через який вона потрапляє до організму, залишається вода. Жертвою цієї хвороби став чоловік і син королеви Великобританії – Вікторії.

З 1906 року стало відомо, що джерелом можуть бути й ті люди, котрі самі не хворіють на сальмонельоз, а лише переносять збудника. Так, нью-йоркська кухарка Мері Малон у 1906 році стала причиною захворювання 33 людей, троє з яких померли. Сама жінка не хворіла. На вимогу відсторонення від кухні Малон не погодилась, і її довічно було ізольовано на карантин на одному з островів. Відтоді вчені виявили десятки людей-носіїв і підрахували, що через них того ж 1906 року померло ще 600 людей .

3.3. Біологічна зброя

Постійний прогрес людства зовсім не ліквідує всіх загроз існуванню суспільства. Навпаки, у міру розвитку зберігаються старі і з’являються нові глобальні загрози. Світ стає комфортнішим, але небезпечнішим. Постіндустріальна епоха створює загрозу нових захворювань, поява яких може бути спровокована продовженням розробок ядерної зброї, хімічної зброї та біологічної зброї.

В умовах несприятливого екологічного середовища, а також глобальних систем комунікації розповсюдження біологічних вірусів стає все більш можливим.

Поки людство стикається лише з «пробними погрозами» — ВІЛ, атиповою пневмонією, губчатим енцефалітом. Ці віруси забрали життя дуже багатьох людей, але поки що не викликали пандемії. Але це може відбутися в будь-який момент. Причому, на відміну від чуми, віспи або холери, які відбувалися в минулі століття, поширення хвороби не можна буде локалізувати в декількох країнах або навіть на одному континенті. За кілька годин вірус буде перевезений за океан на літаку.

Причому якщо у носія вірусу буде інкубаційна стадія розвитку хвороби, то служби безпеки аеропортів не зможуть запобігти його переміщення з країни в країну і навіть з континенту на континент.

У сучасному світі яскраво виражений факт загрози біологічної зброї, який може бути використано не тільки в цілях масового знищення людей, а і встановлення диктаторського режиму, або застосування терористичними організаціями.

Біологічна зброя — це патогенні мікроорганізми або їх спори, віруси, бактеріальні токсини, заражені тварини, а також засоби їх доставки (ракети, керовані снаряди, автоматичні аеростати, авіація), призначені для масового ураження живої сили противника, сільськогосподарських тварин, посівів сільськогосподарських культур, а також псування деяких видів військових матеріалів і спорядження. Є зброєю масового ураження і заборонена згідно Женевського протоколу 1925 року. Вражаюча дія біологічної зброї ґрунтується в першу чергу на використанні хвороботворних властивостей патогенних мікроорганізмів і токсичних продуктів їх життєдіяльності.

Створення різними країнами цих видів зброї і подальша розробка у військових цілях не завжди було обґрунтованим. Рано чи пізно, спрощення технологій виробництва та розробки зброї масового ураження мало призвести до втрати контролю над ним і поставити все людство перед новими і дуже серйозними загрозами безпеки. Біологічна зброя та її компоненти на сьогоднішній день є найбільш доступними. Крім того, за ефективності впливу, біологічну зброю нітрохи не поступається ядерній зброї або хімічній зброї. Крім прямих людських втрат, біологічна зброя має ще одну вражаючу дію — воно здатне викликати масштабну паніку.

Сьогодні людям погрожують «старі і нові» інфекційні захворювання, для яких медиками були розроблені і реалізуються дослідницькі програми, спрямовані на захист людей від інфекцій. У першу чергу, це захист від пандемії СНІД, яка «стартувала» на Заході в 1982 році. Через 20 років після її появи більше 60 млн. чоловік на планеті є носіями ВІЛ-інфекції (першої стадії фатального СНІД) та більше 5 млн. чоловік заразилися в 2002 році. Інша «нова» інфекція — атипова пневмонія (SARS), вірусне респіраторне захворювання, була виявлено на території континентального Китаю і в 2002-2003 році вразила кілька тисяч людей. Боротися з вірусами досить складно. За визнанням медиків, щоб вивести штам будь-якого вірусу з обігу, потрібно вакцинувати 95% жителів планети. А це завдання вельми скрутна. Це означає, що повністю перемогти хвороби практично неможливо.

Сучасні засоби транспорту і новітні технології переміщення величезних мас людей (товарів) по повітрю, суші і океанах істотно активізують процеси поширення інфекцій, їх переносників практично по всіх країнах світу. Розширення обсягів міжнародної торгівлі і переміщення маси людей між континентами підвищує ймовірність поширення інфекційних захворювань, особливо з коротким інкубаційним періодом і повітряно-крапельним механізмом передачі збудника (грип, віспа, чума). Сьогодні туристам важливо знати, що в деяких країнах існує реальна можливість зараження особливо небезпечними інфекційними захворюваннями, які характеризуються тяжким клінічним перебігом і можуть призвести до смертельного результату. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я особливо небезпечні інфекції реєструються в основному, в країнах Азії, Африки і Південної Америки. Боротьба з інфекціями у цих країнах вимагає активного втручання з боку їхніх держав, з метою застосування сучасних методів і технологій протидії інфекціям. Це можуть бути новітні методи діагностики, ефективні засоби профілактики та лікування інфекційних хвороб. Однак, вартість реалізації таких програм, освоєння сучасних методів, технологій і ресурсів для протидії інфекціям часто настільки висока, що практично недоступна. Тому епідемії різних інфекційних захворювань в бідних країнах світу можуть приймати великі масштаби з важкими соціально-економічними наслідками для їх населення.

Еволюція біологічної зброї, хімічної зброї привела до створення нового виду озброєнь — так званого «генної зброї», яке базується на останніх досягненнях молекулярної біології. Сучасні методи молекулярної біології можуть бути використані у двох напрямках: для створення високоефективних ліків і засобів ураження. Пошук ефективного лікарського препарату, діє на біологічні агенти, ведеться на молекулярно-клітинному рівні. Так, наприклад, дослідники з Гарвардського університету та Університету м. Медісон (штат Вісконсін) виявили на поверхні макрофага клітини імунної системи, на яку в першу чергу діють  бацили сибірської язви, які використовують рецептори макрофага для транспорту токсинів. Розчин цих молекул у воді при додаванні їх до макрофагів підвищував стійкість останніх до токсину, що, можливо, послужить основою для створення нового препарату проти сибірської виразки. Однак ці ж дані можуть бути використані і для створення штамів, що володіють високою вірулентністю, які дозволяють розробити новий вид біологічно активних сполук, які стануть основою вірусів з непередбачуваним спектром токсичності.

У свій час дію сибірської виразки вивчалося на найбільшому в світі випробувальному полігоні біологічної зброї, який був закладений на острові Відродження в Аральському морі в 1948 році. На полігоні був побудований лабораторний комплекс, з усією необхідною інфраструктурою. У час правління Сталіна, на острові була розміщена жіноча колонія для особливо небезпечних злочинниць. Аж до 1953 року, досліди проводилися саме на ув’язнених. Тут же в невеликому саморобному крематорії трупи загиблих спалювалися.

Елементи генної інженерії в сучасному світі широко застосовуються в косметології та виробництві продуктів харчування. Це найпростіший і найбільш масовий шлях поширення біологічної зброї та особливо небезпечних інфекцій. Це бомба уповільненої дії, яка може бути використана в якості геноциду. Тому необхідні дієві заходи з визначення впливу харчових добавок на організм людини, новітніх косметичних засобів, постійна перевірка якості продукції. Є спостереження, що свідчать про розвиток залежності від харчових добавок. У результаті після припинення їх прийому знижується рівень здоров’я, пропадає інтерес до життя, знижується стійкість до захворювань. Це планомірне негативний вплив на генофонд нації.

Біологічну зброю слід тримати під суворим контролем: не тільки в плані забезпечення безпеки військово-біологічних і промислових об’єктів по зберіганню запасів і зразків засобів захисту від біологічної зброї; науково-дослідних і промислових об’єктів, що випускають і використовують у виробництві особливо небезпечні біологічні речовини і патогенні мікроорганізми, але і в плані прогнозування розвитку нових інфекцій [11].

РОЗДІЛ 4. Хронічні неінфекційні захворювання (ХНІЗ)

4.1. Ризики розвитку ХНІЗ

Внесок високої смертності в депопуляцію надзвичайно великий, тому, впливаючи на неї, можна отримати вагомі результати й істотно знизити зростаюче зменшення чисельності населення. Якщо розглядати проблеми смертності з позиції можливого скорочення втрат від неї зусиллями охорони здоров'я та суспільства на підставі сучасних знань і досвіду, серед причин смерті, які призводять до зменшення тривалості життя населення, перше місце посідають ті, що визначені умовами життя і поведінковими факторами ризику. Смертності від них в 50-70 % випадків можна запобігти. На другій сходинці розташовані причини смерті, для ліквідації яких необхідно поліпшити доступність і якість медичної допомоги. В цілому причини смерті, яким можна запобігти, становлять 40 %, а в працездатному віці їх доля сягає 70 % [12].

Смертність характеризується як кількісними, так і якісними показниками. До перших відносять рівні і тенденції, до других - її внутрішню структуру. Хронічні неінфекційні захворювання (ХНІЗ) спричиняють глобальні соціально-економічні втрати населення багатьох країн світу, включаючи й Україну. Саме вони на 82,8 % визначають рівень загальної смертності всього населення нашої країни і на 62,4 % - смертність населення працездатного віку.

У наш час загальновизнано, що епідемія ХНІЗ значною мірою пов'язана зі способом життя і виникненням унаслідок цього фізіологічних чинників ризику. При цьому фактори ризику, пов'язані зі способом життя людини, є спільними для основних ХНІЗ. Зниження підвищених рівнів факторів ризику супроводжується зменшенням захворюваності на ХНІЗ і смертності від неї. На підставі цих взаємозв'язків була створена концепція факторів ризику, суть якої полягає в тому, що хоча ми досконало і не знаємо причин розвитку основних ХНІЗ, завдяки експериментальним, клінічним і особливо епідеміологічним дослідженням визначені чинники, пов'язані зі способом життя, навколишнім середовищем, генетичними особливостями людини, які сприяють розвитку і прогресуванню цих захворювань. Ця концепція є науковим підґрунтям їх профілактики.

Система стратегічних цілей і принципів у галузі ХНІЗ серед факторів, пов'язаних зі способом життя, виділяє паління, нездорове харчування, недостатню фізичну активність і зловживання алкоголем. Їх корекція сприятиме зниженню індивідуального ризику за рахунок впливу на такі біологічні чинники, як надлишкова маса тіла та ожиріння, артеріальна гіпертензія, порушення жирового і вуглеводного обміну.

Фактори ризику розвитку ХНІЗ напряму пов'язані з соціальними, економічними та екологічними детермінантами здоров'я. До їх переліку відносять освіту, наявність і доступність здорової їжі, психосоціальний стрес, доступність послуг охорони здоров'я та інфраструктур, що підтримують здоровий спосіб життя.

Наукові дослідження в галузі профілактики серцево-судинних та інших хронічних захворювань переконливо довели високу ефективність програм боротьби з цими хворобами. Яскравим прикладом є проект "Північна Карелія" у Фінляндії: зниження на 82 % смертності від ішемічної хвороби серця серед чоловічого населення працездатного віку протягом 30 років значною мірою обумовлено зменшенням рівня трьох факторів ризику: високого артеріального тиску, високого вмісту холестерину і паління. За той же період спостереження смертність від раку легень зменшилася на 60 % [13].

Аналогічним чином, за рахунок зниження рівнів артеріального тиску, холестерину, індексу маси тіла і куріння зменшилася смертність загальна і від ішемічної хвороби серця за 10 років у Литві. Ефективні заходи по боротьбі з факторами ризику можуть спричинити зниження частоти цього захворювання на величину до 86 % .

4.2. Профілактика ХНІЗ

Незважаючи на наявність переконливих доказів того, що профілактичні заходи, спрямовані на фактори ризику розвитку ХНІЗ, сприяють зміцненню здоров'я і запобігають виникненню хвороб, спричиняючи тим самим зниження захворюваності, в Україні не існує загальнонаціональної політики щодо них.

До цього часу адекватної програми щодо вирішення демографічних проблем не розроблено. Діють лише слабо узгоджені між собою окремі фрагменти цієї програми: "Здоров'я нації", "Програма профілактики і лікування артеріальної гіпертензії в Україні", "Програма запобігання та лікування серцево-судинних і судинно-мозкових захворювань", "Питна вода України", "Репродуктивне здоров'я нації на період до 2015 року". Безперечно, реалізація цих програм має окремі позитивні результати. Разом з тим, збереження тенденцій до погіршення показників громадського здоров'я свідчить про явно недостатню ефективність профілактичних заходів, що проводяться.

Унаслідок відсутності великомасштабних профілактичних заходів оголошений пріоритетним профілактичний напрямок охорони здоров'я став не більше ніж лозунгом.

У країнах Заходу, навпаки, медична профілактика набирає силу: в загальнодержавних витратах на охорону здоров'я вона становить 15-20 % або 800-1500 доларів США на одну людину. У пошуках шляхів виходу із складної ситуації в охороні здоров'я, що склалася, значну увагу слід приділяти досвіду західних країн, активно переймати їх технології профілактичної роботи і поширювати їх в нашій країні.

На думку спеціалістів, слідуючи західним стандартам розвитку охорони здоров'я, ми, навіть якщо почнемо вкладати в медичну профілактику стільки ж коштів, скільки вкладає Захід, зможемо досягти існуючих показників здоров'я населення західних країн як мінімум через 25-30 років. Зрозуміло, що така перспектива нас не задовольняє. Для ефективного вирішення проблем охорони здоров'я країни потребує прийняття нових, нестандартних рішень, що дозволяють на підставі малозатратних технологій забезпечити результат за більш короткий термін.

Для вирішення існуючих складних проблем зі здоров'ям народу необхідно, насамперед, значною мірою зміцнити профілактичний напрямок охорони здоров'я. Метод, за допомогою якого лікувально-профілактичні установи його здійснюють, - диспансеризація, яка ґрунтується на положенні "охорона здоров'я здорових людей".

З початку 60-х років, на жаль, почався відхід від основних принципів охорони здоров'я. Провідними критеріями оцінки стану охорони здоров'я стали кількість лікарняних ліжок та кількість лікарів без урахування результатів їх діяльності. Кадрові ресурси охорони здоров'я враховувалися в поліклініці на кількість прикріпленого населення, а в стаціонарі - на лікарняне ліжко без урахування фактично виконаних обсягів роботи. На тлі загального зниження фінансування охорони здоров'я до середини 70-х років різко скоротилися витрати на проведення профілактичних заходів [14].

Ціна відмови від основних принципів профілактичного напрямку в охороні здоров'я - різке погіршення стану здоров'я населення. За період 1975-2008 рр. загальна смертність населення України зросла на 64 %, середня тривалість життя скоротилася на 2 роки, а показник приросту населення від позитивного значення +4,8 досяг негативного -6,4.

Забезпечення послідовної і довготривалої політики, що сприяє мотивації населення і формуванню сприятливого навколишнього середовища для збереження здоров'я, підвищення якості та подовження життя громадян - одне з головних завдань держави. Така державна політика сприятиме зниженню поширеності серед населення ХНІЗ та факторів, що спричиняють їх розвиток і прогресування, створенню доступних умов для підтримки здорового способу життя і зміцнення здоров'я, профілактиці захворювань і підвищенню відповідальності населення за збереження здоров'я та запобігання ХНІЗ.

Необхідно визнати, що зниження смертності від ХНІЗ - проблема не лише охорони здоров'я; це - соціальна проблема всього суспільства, усієї держави. Відповідно і шляхи вирішення цієї проблеми повинні бути загальнодержавними заходами за участю всієї спільноти.

Успішному розвитку профілактики перешкоджає нерозуміння політиками, урядом, організаторами охорони здоров'я, громадськими і науковими діячами того, що соціально-економічного зиску, збільшення кількості років здорового життя і продуктивності працюючого населення можна досягти, вкладаючи ресурси в профілактику захворювань і програми зміцнення здоров'я. Досвід США, Фінляндії, Канади та інших країн свідчить, що послідовна політика уряду щодо профілактики ХНІЗ обумовлює значне зниження смертності від них.

Перешкоджають розвитку превентивної медицини і традиційні пріоритети охорони здоров'я - лікувальна допомога, а також невіра в те, що профілактика може бути ефективною. Все ще підлягає сумніву поведінкова теорія факторів ризику в розвитку ХНІЗ, ігнорується роль таких чинників ризику, як куріння, нездорове харчування, недостатня фізична активність. Однією з причин такого нерозуміння є й те, що користь від профілактики спостерігатиметься через багато років від прийняття сьогодні політичних рішень [13].

Те, що профілактика є по суті лише декларацією, підтверджується і відсутністю в країні єдиної структури, що управляє профілактичною роботою. Такою структурою міг би бути відділ профілактики хронічних неінфекційних захворювань у Міністерстві охорони здоров'я. Цей відділ розвивав би політику профілактики ХНІЗ та координував би діяльність по її реалізації в регіонах. Для цього необхідно вжити певних організаційних заходів, виділити адекватні людські, технічні і фінансові ресурси.

Профілактика не може бути успішною лише за рахунок сил охорони здоров'я - необхідне тісне співробітництво з іншими секторами суспільства. Партнерство між міністерствами, недержавними і громадськими організаціями, науково-дослідними установами і професійними науковими товариствами за активної участі самого населення дозволило б об'єднати ресурси для проведення спільної профілактичної роботи і впливати на поведінку населення через різні сектори суспільства. Залучення професійних кадрів, технічних і фінансових ресурсів із різних секторів суспільства на етапах планування, реалізації та оцінки ефективності заходів з профілактики ХНІЗ - невід'ємна складова створення партнерства.

Однією з проблем неефективності профілактики в нашій країні є недосконалість нормативно-правової бази і низький контроль над виконанням існуючих законів та адміністративних документів. Так, наприклад, з досвіду розвинених країн, законодавчі заходи щодо контролю тютюнокуріння є дуже ефективними. Проте, в нашій країні навіть виконання існуючого законодавства щодо обмеження куріння (Закон України № 2899-IV "Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров'я населення" від 22.09.2005 року) не контролюється.

Головною причиною неефективності профілактики є низьке фінансування профілактичної роботи. Адекватне фінансування - одна з необхідних умов для здійснення ефективних превентивних заходів ХНІЗ. Слід визнати, що фінансування профілактики і зміцнення здоров'я населення не може здійснюватися лише відрахуваннями з бюджету охорони здоров'я, які переважно представлені статтями видатків на діагностику і лікування захворювань. Певною мірою цю проблему можна буде вирішити при переведенні охорони здоров'я на страхову медицину, оскільки збільшення фінансів на профілактику дозволить зменшити витрати на лікування. Джерелами фінансування можуть бути державні та приватні інвестиції, інвестиції страхових і бізнес-компаній, громадських і міжнародних організацій. Поряд з цим, як свідчить досвід США, Австралії, Фінляндії, один із можливих шляхів отримання коштів на профілактику - цільові відрахування від акцизних зборів на тютюнові вироби та алкогольну продукцію.

Найефективніший шлях фінансування профілактики ХНІЗ - цільове фінансування відповідних програм і проектів. Такий підхід дозволяє оцінити одержані результати і доцільність використання вкладених коштів, що в умовах обмеженого фінансування надзвичайно важливо, і фінансувати в подальшому лише ефективні та пріоритетні напрямки і програми.

Проведення досліджень і моніторинг є однією з фундаментальних складових у розробці, впровадженні і оцінці програм боротьби з ХНІЗ. Інформаційні системи відіграють провідну роль у спостереженні за потребами населення в просвітницькій і профілактичній допомозі, виборі науково обґрунтованої стратегії, плануванні, реалізації превентивних заходів і оцінці їх ефективності. Надзвичайне стратегічне значення має повноцінний контроль цільових факторів ризику і форм поведінки. Незважаючи на значне поширення цих хвороб, у нашій країні відсутня система моніторингу цих захворювань та їх факторів ризику.

Загальновідомо, що статистичні дані не відповідають реальним показникам захворюваності населення. Зрозуміло, що визначення дійсної захворюваності, тимчасової непрацездатності, інвалідності та смертності повинно бути підставою для точного економічного планування і фінансування, необхідних для адекватного медичного обслуговування, лікування і профілактики. У першу чергу, це стосується тих захворювань, які роблять найбільший внесок у смертність і визначають тривалість життя. Епідеміологічні дослідження на випадкових репрезентативних вибірках населення, надаючи повну і достовірну інформацію щодо поширеності ХНІЗ та їх факторів ризику в популяції, дозволяють оцінити масштаби проблеми і визначити пріоритети дій медичної науки і практики для проведення конкретних та ефективних превентивних заходів серед населення.

Створення постійно діючої інформаційної системи моніторингу чинників ризику і прогресування ХНІЗ дасть можливість:

  • оцінювати показники здоров'я населення (захворюваність, тимчасову непрацездатність, інвалідність, смертність);

  • аналізувати поширеність поведінкових та біологічних факторів ризику серед різних контингентів;

  • контролювати рівень обізнаності населення в галузі профілактики;

  • прогнозувати захворюваність і смертність від основних ХНІЗ.

Забезпечення послідовної і довготривалої політики щодо профілактики ХНІЗ потребує зібрання на різних рівнях кількісної і якісної інформації. Необхідно істотно поліпшити доведення такої інформації до тих, кому вона призначена, причому не лише до осіб, що приймають рішення, а й до громадськості. Рівень знань населення в галузі здоров'я - один із вагомих факторів, від якого залежить відповідальність громадян за збереження здоров'я, відмову від шкідливих звичок і формування здорового способу життя. Важлива роль у цьому процесі належить засобам масової інформації.

Нерідко під зміцненням здоров'я розуміють лише відповідальність самих громадян за зміну способу життя, не усвідомлюючи того, що соціальне середовище значною мірою визначає поведінку людини і що соціальне середовище, яке сприяє зміцненню здоров'я, треба формувати.

Профілактика в наш час розуміється лише як індивідуальний підхід, який проявляється, в кращому випадку, в порадах щодо здорового способу життя, а частіше - у призначенні лікарями медикаментів. Немедикаментозні методи і популяційна профілактика практично не використовуються. Досвід доводить, що для досягнення ефекту необхідні популяційні підходи, які не тільки змінюють поведінку населення, а й формують здорове соціальне середовище.

Отже, зниження захворюваності можливе шляхом здійснення, з одного боку, стратегій, що заохочують здоровий спосіб життя і створюють сприятливе для здоров'я середовище, на рівні всього населення, а з другого боку - стратегій, спрямованих на зниження ступеня ризику за рахунок профілактичних заходів на індивідуальному рівні, для категорій підвищеного ризику. Тобто, будь-яка профілактична програма повинна включати комплекси популяційних (нешкідливих і дешевих) та індивідуальних (з максимальною користю в конкретних випадках) профілактичних заходів.

Лікарі-практики майже не займаються профілактикою через відсутність достатнього рівня знань, часу і бажання, тобто індивідуальної профілактики немає. З іншого боку, вони не обізнані в популяційних підходах, внаслідок чого і популяційна профілактика не розвивається. В країні немає єдиної системи стандартів навчання методам профілактики ХНІЗ як на перед-, так і на післядипломному рівні. Таким чином, є потреба у зміцненні організаційно-кадрового потенціалу служб охорони здоров'я для здійснення профілактики ХНІЗ. Це означає подальший розвиток системи підготовки кадрів і поліпшення роботи по розповсюдженню знань.

Прикладом комплексного підходу до вирішення проблеми ХНІЗ та зміцнення здоров'я населення є програма ВООЗ СINDI (Countrywide Integrated Noncommunicable Disease Intervention), стратегія якої ґрунтується на таких принципах:

  • зниження індивідуального ризику (цей підхід спрямований на осіб з високим ризиком і передбачає формування здорового способу життя);

  • зниження ризику в масштабах всього населення (цей підхід спрямований на соціальні детермінанти здоров'я і орієнтований на покращання соціально-економічних умов життя та забезпечення доступності і якості медичної допомоги);

  • ефективне використання медико-санітарних служб (цей підхід спрямований на забезпечення більш широких можливостей системи первинної медико-санітарної допомоги);

  • надання реальних можливостей і умов для збереження і зміцнення здоров'я через партнерство і міжсекторальне співробітництво (цей підхід спрямований на мобілізацію ресурсів та сприяння розробці політики і програм зміцнення здоров'я).

Отже, для зниження тягаря ХНІЗ та їх негативного внеску в існуючу демографічну ситуацію в країні необхідно:

  • створити національну (регіональні) інформаційну базу (оцінка рівня захворюваності, смертності, факторів ризику; їх моніторинг);

  • розробити національну програму щодо профілактики ХНІЗ (створення коаліції всіх зацікавлених партнерів, розробка загальнонаціонального плану, визначення стратегії і реальних цілей);

  • реформувати сектор охорони здоров'я відповідно до нагальних потреб; вирішити питання, що виходять за межі охорони здоров'я і впливають на боротьбу з ХНІЗ (оцінка впливу соціально-економічного розвитку).

Реалізація цих заходів дозволить поліпшити якість і подовжити життя населення, збільшити трудові ресурси та економічний потенціал країни. Для цього необхідні державна підтримка, міжсекторальне співробітництво, діючі законодавчі та нормативно-правові акти, достатні кадрові та фінансові ресурси [14].

ВИСНОВКИ

Потреба в безпеці — це одна з базових, фундаментальних потреб людини, в ієрархії потреб людини вона посідає високе місце. Кожен із нас хоче жити в таких умовах, коли небезпека нашого фізичного, психічного, соціального, економічного існування зведена до мінімуму. І окремі люди, і групи людей намагаються убезпечити себе від чинників, що можуть їм зашкодити. Вони захищають своє життя, свою сім’ю, свою власність, свою честь і гідність. Але на відміну від багатьох інших потреб, потребу в безпеці неможливо повністю задовольнити, оскільки загрози завжди є в нашому житті. Не випадково відомий датський філософ Серен К’єркегор ще в XIX столітті писав: «Безпечних часів немає». Тому в будь-якому суспільстві завжди високо цінують можливість жити без ризиків і небезпек. Безпека є абсолютною цінністю, вона має універсальний характер і визнається фундаментальною всім людством. Особливо це відчувається в періоди соціальних потрясінь, епідемій, воєн, терористичних актів.

Під джерелами загроз розуміють умови та чинники, що потенційно містять деструктивні, шкідливі якості і які за певних умов реально виявляються ворожі національним інтересам наміри. Реагування на загрози має бути адекватним їх виду та масштабам, бути своєчасним (випереджаючим).

Існують різні рівні загроз: індивідуальні, суспільні й державні загрози. Розрізняють також інші види загроз: зовнішні й внутрішні; природні, антропогенні й соціальні; економічні, продовольчі, екологічні, особисті, суспільні.

Для забезпечення захисту від загроз за сферами життєдіяльності суспільство передбачає створення систем, що допомагають вижити в критичних ситуаціях і забезпечують гідне життя людей.

Заходи економічної безпеки спрямовані на забезпеченість громадян доходом, достатнім для задоволення нагальних потреб. Заходи продовольчої безпеки мають зробити доступними основні продукти харчування для всіх верств суспільства. Заходи екологічної безпеки передбачають захист населення від екологічних катастроф та екологічного забруднення, наявність чистого повітря й води. Заходи безпеки для здоров’я мають на меті зробити медичне обслуговування максимально доступним і ефективним. Заходи особистої безпеки спрямовані на збереження свободи й захист людини від загроз насильства. Заходи політичної безпеки мають на меті забезпечити дотримання основних прав людини. Заходи суспільної й культурної безпеки передбачають захист культурного різноманіття й суспільного розвитку від руйнівних тенденцій.

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Гаращук, О. В. Соціальна складова національної безпеки та сталого розвитку в умовах глобалізації /Олена Василівна Гаращук // Економічний аналіз: зб. наук. праць / Тернопільський національний економічний університет; редкол.: О. В. Ярощук (голов. ред.) та ін. – Тернопіль: Видавничо-поліграфічний центр Тернопільського національного економічного університету «Економічна думка», 2017. – Том 27. – № 1. – С. 28-34.

  2. Теорія держави та права : підручник / Є. О. Гіда, Є. В. Білозьоров, А. М. Завальний та ін.; за заг. ред. Є. О. Гіди. – К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2011. – 576 с.

  3. Лукащук-Федик, С. В. Безпека життєдіяльності: навч. посібник / С. В. Лукащук-Федик ; ТНЕУ. - Тернопіль : ТНЕУ, 2015. - 267 с.

  4. Олійник Я. Б., Федорищак Р. П., Шищенко П. Г. Загальне землезнавство: Навчальний посібник. — К.: Знання-Прес, 2003. — 247 с.

  5. Мадаєв О. С. Історія світового господарства. – Київ. – 2001. – 294 с.

  6. Карасьова Н.А. Світова продовольча криза та перспективи аграрного сектору України // Магістеріум. Економічні студії. – НаУКМА. – 2014. – Випуск 56.- С.59-62.

  7. Ревенко Л. С. Світовий ринок продовольства в епоху «генної» революції. / Л. С. Ревенко. - М.: ЗАТ Видавництво « Економіка », 2002. - 302 с.

  8. Економічна безпека світу. // Соціально-політичний журнал. 2003. – №5. – C. 3.

  9. Андрійчук О. М. Епідеміологія вірусних інфекцій. Курс лекцій: Навч. посібн. /Андрійчук О.М. – К.: ДП «Видавничий дім «Персонал», 2013. – 132 с.

  10. Інтернет ресурс: http://www.rate1.com.ua/ua/suspilstvo/medicina/1680/

  11. Інтернет ресурс: http://www.esc.lviv.ua/biolohichna-zbroya-yak-zasib-masovoho-znyschennya-lyudej/

  12. Комаров Ю.М. Высокая смертность как ведущая причина депопуляции // Профилактика заболеваний и укрепление здоровья. - 2007. - № 5. - С. 4-7.

  13. Стратегия предупреждения хронических заболеваний в Европе. - Копенгаген: ЕРБ ВОЗ, 2005. - 64 с.

  14. Вялков А.И. Н.А. Семашко - основоположник профилактического направления в отечественном здравоохранении // Общественное здоровье и профилактика заболеваний. - 2007. - № 1. - С. 3-10.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з ХІМІЇ залишилося:
0
3
міс.
2
9
дн.
0
6
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!