Курсова робота на тему "Симон Петлюра і українська революція"

Опис документу:
Розділ І. Україна напередодні національно-демократичної революції. 1.1 Причини та характер революції. 1.2 Внутрішнє політичне становище в Україні. Розділ ІІ. Симон Петлюра – активний учасник державотворчих процесів в 1917-1920 рр. 2.1 Біля витоків створення української армії. 2.2 Симон Петлюра – один із керівників УНР 2.3 Боротьба за відстоювання українських інтересів.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код

План

Вступ.

Розділ І. Україна напередодні національно-демократичної революції.

1.1 Причини та характер революції.

1.2 Внутрішнє політичне становище в Україні.

Розділ ІІ. Симон Петлюра – активний учасник державотворчих процесів в 1917-1920 рр.

2.1 Біля витоків створення української армії.

2.2 Симон Петлюра – один із керівників УНР

2.3 Боротьба за відстоювання українських інтересів.

Висновок.

Список використаних джерел та літератури.

Вступ

Кожна велика революція, відповідно до нових умов, у тій чи іншій формі відтворює історичну традицію народу, серед якого вона вибухнула. Це — coціологічний закон, виправданий наочно за роки 1917–1930. Так, Польща відтворила принципи колишніх конфедерацій, Чехословаччина — лінію Гуса та Жижки, Росія — віковічне самовладство. Україна — демократичну козацьку традицію XVII-го століття. Але народи не тільки відтворюють свою традицію, вони ще й перcoніфікують її в тих людях, що мають в coбі силу і волю витримати тягар тієї перcoніфікації. Кожний народ за наших часів висунув таких людей, і були то у Польщі –Пілсудський, у Росії — Ленін, в Україні — Симон Петлюра.

Чому саме Симон Петлюра, а не хтось інший з тих видатних і талановитих людей, що могли бути і були його конкурентами? Бо застала їх українська революція уже з набутою популярністю, з готовим начебто народним авторитетом. Коли почалась українська революція, всі національно-творчі елементи з запалом кинулися до праці з народом і серед народу. З головою поринув до тої праці і Симон Петлюра. Але незабаром виявилося, що вся сила творчої енергії його зосереджується не на цій чисто політичній стороні революційного процесу, де й без нього було досить визначних людей. Його увага поволі сконцентрувалася на відтворенні тієї частини нашої державної традиції, яка завжди була, є і буде найважчою, найнеобхіднішою, а одночасно й найяскравішою в комплексі революційних завдань. 
Симонові Петлюрі належить честь організації української республіканської армії, відтворення занедбаної традиції збройної боротьби за батьківщину. На такій праці народні маси найлегше й найкраще розпізнають та оцінюють відповідних людей.

Бо потрібні для неї - жертовна ідейність, непохитна воля, вміння наказувати і та глибока інтуїція, що дозволяє за одну мить розібратися в найтяжчих обставинах, - якості великою мірою властиві лише природженим революційним вождям. 
Українське революційне вояцтво майже всім зобов'язане Симонові Петлюрі, одночасно Симон Петлюра так само майже всім зобов'язаний українському козацтву: військові з'їзди дали йому військове міністерство; повстання року 1918 зробило його першою особою в армії; боротьба з російською навалою поставила його на чолі держави, ім'я його козаками донесене було до найглухішого кутка українського, до найтемнішої хати. 

Симон Петлюра - це історична постать, яка привертає своєю неординарністю та винятковістю. На сьогоднішній день такий образ є актуальним, щоб знати про героїв України, котрі намагалися добитися незалежності своєї батьківщини.

Образ головного отамана УНР у новій українській історії став символом боротьби за волю й незалежність України. Саме тому протягом 70 років після вбивства Симона Петлюри радянські спецслужби не переставали шукати в нас у країні сліди петлюрівщини. Навіть сьогодні багато хто, чий розум і душа були покалічені радянським тоталітарним режимом, намагаються не згадувати імені лідера українського визвольного руху 1917- 1921 років.
Феномен Петлюри як політика й лідера націй, що виявився під час революції й підсилився в роки захоплення більшовиками України, став визначальним для українського руху опору. Симон Петлюра — відважний борець за незалежну українську республіку.

Історія чи не кожної країни повниться суперечливими постатями, але все ж таки мало хто міг би конкурувати у цьому сенсі із Симоном Васильовичем Петлюрою, чия спадщина і роль і далі викликають бурхливі і контрастні емоції.

В історії національно-визвольної боротьби та української державності ім'я Симона Петлюри займає почесне місце. Його внесок в справу національного та соціального визволення українського народу досить показний, хоч з цього приводу збереглося багато діаметрально протилежних тверджень. Інакше, мабуть, і не могло бути, бо по-різному бачилися сучасникам С. Петлюри майбутнє України та шляхи її визволення. А тому вони, залежно від своїх політичних уподобань, або гаряче схвалювали його діяльність, або ж гостро засуджували. Що ж до ворогів незалежної України, починаючи від комуністів і закінчуючи російськими монархістами, то вони ненавиділи С. Петлюру і, як тільки могли, паплюжили його ім'я.

А зважаючи на той факт, що Петлюра був дитям свого часу, перебував під впливом деяких ідей та концепцій, поширених на той час, і не міг внаслідок цього уникнути помилок і прорахунків, то це тільки допомагало його ворогам і критикам знаходити аргументи проти нього.

Метою вивчення даної роботи є виявлення тих причин і історичних умов, які привели до розгортання національно-демократичної революції, створення Української держави, та ролі Симона Петлюри в державотворчих процесах.

У роботі вирішуються наступні завдання:

- виявлення причин та характеру революції;

- аналіз особливостей політичного становища в Україні напередодні національно-демократичної революції;

- характеристика міжнародного положення України, виділення основних векторів зовнішньої політики, воєн і союзів, направлених на досягнення суверенітету;

- створення українських збройних сил;

- державотворчі процеси та роль Симона Петлюри у вирі всіх революційних перипетій;

- характеристика специфіки особи і діяльності Симона Петлюри;

- особливості боротьби за відстоювання українських інтересів.

Хронологічні рамки даної роботи - 1917-1921 рр. Це час українських революційних перипетій: від створення Центральної ради, утворення Української народної республіки, української держави Павла Скоропадського, утворення Директорії, до підписання Ризького мирного договору між Польщею і Росією, та Другого Зимового походу, яким закінчується збройна боротьба військ Української народної республіки за незалежність України.

В даній роботі мною наведені аргументи щодо спростування версій про влаштовування Симоном Петлюрою погромів проти євреїв, про помилкове укладання Варшавського договору УНР з Польщею, про нібито найгірший період в історії України – петлюрівщини.

Тема роботи дала можливість по-іншому подивитися на події української революції та діяльність Симона Петлюри.

Курсова робота складається із двох розділів, в яких послідовно аналізується поставлена проблема. При написанні роботи використано предметно-хронологічний підхід для аналізу явища української революції в цілому, окремих проявах та в часі.

Розділ І. Україна напередодні національно-демократичної революції.

1.1 Причини та характер революції.

1917 рік став доленосним не тільки для Російської імперії, а й для її південно-західної частини — україн­ських земель.

Перша Світова війна пробудила надію на відновлення незалежності в усіх тих народів, які, будучи поневоленими, чекали від перемоги можливості реалізувати своє право на самовизначення.

Росія, яка брала участь у війні з 1914 р., переживала глибоку соціально-економічну і політичну кризу. Світова війна підірвала й без того погано організоване промислове виробництво. Масово закривалися заводи й фабрики. Припинився випуск багатьох видів продукції. Скорочувалося виробництво у найважливіших галузях про­мисловості. Неймовірний хаос панував на транспорті. Надзвичайно тяжкими були наслідки війни для сільсько­го господарства. Військові мобілізації призвели до знач­ного зменшення працездатного населення. Скоротилися посівні площі, зменшився валовий збір зерна, підупало тваринництво, і як наслідок — настав голод. Він довів країну до повного виснаження, а населення до розорен­ня та подальшого зубожіння. Навіть до армійських частин хліб надходив з перебоями. В країні небачено зросли ціни, процвітала спекуляція. Посилювалась інфляція.

Половина працездатного населення України змушена була одягнути військові шинелі. Десятки тисяч солдат не повернулися додому або ж дістали поранення, які призвели до інвалідності. Протягом двох років воєнних дій Росія втратила 1,5 млн. чоловік убити­ми, 4 млн. — пораненими та 2 млн. — полоненими.

Незліченні людські жертви, матеріальні витрати на війну, поразки на фронтах, господарська розруха, продо­вольча криза мали своїм закономірним результатом на­ростання соціальної напруги. Воєнні умови ускладнили становище пролетарських верств українських міст. Мілі­таризація промисловості супроводжувалась обмеженням дії робітничого законодавства, введенням обов'язкових понаднормових робіт, ліквідацією обмежень на жіночу та дитячу працю. Підвищення заробітної плати робітників ні­велювалося зростанням цін на товари повсякденного по­питу. Посилення штрафних санкцій, зниження рівня охо­рони праці вели до зростання виробничого травматизму та погіршення житлово-побутових умов — усе це посилю­вало наростання більш організованих форм робітничого протесту.

Активізувався і селянський рух. В умовах війни селян­ство потерпало під тягарем державних податків, земських і мирських поборів, шляхової, гужової, пожежної та ін­ших повинностей. Малоземелля і безземелля збільшувало соціальне розшарування, сприяло міграції сільського на­селення у міста, його пролетаризації. Невдоволення викликали і землевпорядні роботи, по­в'язані зі столипінською аграрною реформою.

Робітничі страйки і селянські виступи стали характер­ною прикметою суспільного життя.

Протягом січня — лютого 1917 р. відбулося 50 страй­ків, у яких брало участь понад 40 тис. робітників.

Внаслідок мобілізацій частка працездатного чоловічо­го населення у сільському господарстві зменшилася на 39 відсотків.

Частка найбідніших селянських господарств становила 47,5 відсотка.

Протягом серпня 1914 р. — грудня 1916 р. відбулося понад 160 виступів селян і батраків.

П'ятдесят сім відсотків населення Російської імперії становили неросійські народи —«інородці», як презирли­во їх називали царські чиновники. Світова війна, соціально-економічна і політична кризи, породжені нею, при­звели до того, що Російська імперія опинилася на краю своєї загибелі. Умови самої війни призвели не до згортан­ня українського національно-визвольного руху, а, навпа­ки, до його зміцнення й піднесення.

Репресії царського уряду, військової влади щодо укра­їнства, особливо у Галичині, зумовили бурхливе наростан­ня антиросійських настроїв. Такою ж активною протидією характеризувалося ставлення українців і до антиукраїн­ської політики австро-угорського уряду. Все це сприяло активізації українських політичних сил у боротьбі за неза­лежність. Розгортається активний рух за відродження ук­раїнської культури й освіти.

Політичні партії та їхні лідери на порядок денний своєї боротьби стали висувати вимоги від надання національно-культурної автономії до повної політичної самостійності України.

27 лютого 1917 року в Російській імперії перемогла демократична революція. Самодержавство, яке існувало в Росії з 1613 року, було знищене.

Україна, як частина Російської імперії, перебувала у вирі бурхливих подій. Наростанню революційної ситуації передували такі причини:

• перебування українських теренів з кінця XVIII ст. в політичній та економічній залежності від Російської та Австрійської імперій;

• важкі соціально-економічні умови більшості населення країни (особливо робітників і селян): низька зарплатня, виснажлива праця, злидні, безземелля, жорстока експлуатація;

• переслідування в Російській імперії українського суспільного руху, утиски політичних партій та громадських рухів.

Передумовою революції в Україні стала Перша світова війна, яка принесла злидні, численні жертви серед українців, економічну й політичну кризу.

1.2 Внутрішнє політичне становище в Україні

Політичні свободи, можливості, здобуті в результаті перемоги демократичної революції в Росії у лютому 1917 р., втягнення у річище політичного життя багато­мільйонних мас викликали активізацію діяльності існую­чих політичних партій та появу нових.

Лідером українського руху традиційно залишалась ін­телігенція. Саме завдяки її зусиллям на початку століття творилося організаційне та ідейно-політичне підґрунтя Української революції.

Розвиток революційних подій в Україні залежав від того, за якою політичною силою підуть мільйони. Усвідо­млюючи це, всі політичні сили, політичні партії та орга­нізації розгорнули завзяту боротьбу за вплив на населення.

Політичні організації в Україні у 1917 р. були пред­ставлені як загальноросійськими (кадети, меншовики, більшовики), національними (польськими, єврейськими та ін.), так і власне українськими партіями.

У 1917 р. на Україну припадало близько 25 % від за­гальної кількості членів всеросійських партій меншовиків та соціалістів-революціонерів. Кількість членів Партії на­родної свободи (конституційних демократів) становила 8-10 тис. осіб. З національних: УПСР на осінь 1917 р. налічувала 75 тис. членів; УСДРП — 5 тис. членів.

З діючих в Україні партій національних меншин були представлені польські та єврейські національні демокра­ти. Загалом у 1917 р. в Україні існувало понад 20 різних партій. Про їх вплив найяскравіше свідчать результати виборів до Всеросійських Установчих зборів (проводи­лись у листопаді 1917 р.). Так, УПСР зібрала 52 % го­лосів, УСДРП — 1,3 %; більшовики отримали 10 %; представники правих партій — понад 12 %.

Отже, наймасовішою з них була Українська партія соціа­лістів-революціонерів, найвідоміші діячі якої — П. Христюк, М. Шаповал, М. Ковалевський, а також М. Грушевський, що перейшов до есерів від українських лібералів. Головним завданням есери вважали перебудову капіта­лістичного ладу на соціалістичний, виступали за глибокі аграрні перетворення в інтересах селянства, обстоювали автономію України у складі Російської федеративної де­мократичної держави. Якщо УПСР більше орієнтувалась на селянство, то другою за чисельністю і впливом політичною партією в Україні була Українська соціал-демократична робітнича партія. Її керівниками були В. Винниченко, І. Мазепа, С. Петлюра, М. Порш, Б. Мартос, М. Ткаченко. УСДРП вважала себе виразником інтересів українського робіт­ництва. Партія виступала за демократичний розвиток Ук­раїни з соціалістичною перспективою у складі федератив­ної Росії. Ліберально налаштована частина української інтелі­генції була об'єднана у лавах Української партії соціалістів-федералістів. У її складі були такі авторитетні діячі українського руху, як С. Єфремов, А. Ніковський, Д. До­рошенко, О. Лотоцький, О. Шульгін, С. Шелухін, М. Груніснський (до початку 1917 р.). Потенційними противниками названих партій висту­пали організації самостійницького напряму — Українська народна партія (лідерами були брати Олександр та Андрій Макаренки, І. Липа, О. Андрієвський, І. Луценко), Ук­раїнська партія самостійників-соціалістів (М. Міхновський, І. Луценко, О. Степаненко) та Українська хліборобсько-де­мократична партія (В. Липинський, брати Сергій та Володимир Шемети). На відміну від партій соціалістичного спрямування, Українська християнсько-демократична партія (УХДП) була партією правого крила, об'єднуючи у своїх лавах представників заможних верств українського суспільства (українських поміщиків, заможного селянства), спирала­ся на традиційні цінності — приватну власність та хуто­рянське селянське господарство і визнавала необхідність незалежності України, не обмежуючись вимогою її авто­номії.

«Таким чином, в авангарді Української національно-демократичної революції перебували партії, що могли акумулювати революційний потенціал широких верств суспільства, зацікавлених у докорінній зміні національ­них і соціально-економічних відносин. І тому на пер­шому етапові діяльності Центральної Ради існували реальні підстави для консолідації сил, які уособлювали інтереси всього українського суспільства».

(Рубльов О., Реєнт О. «Українські визвольні змагання 1917-1921 рр.»).

Розділ ІІ. Симон Петлюра – активний учасник державотворчих процесів в 1917-1920 рр.

2.1 Біля витоків створення української армії.

В результаті Світової війни царський уряд розпався, неначе Колос, побудований на глиняних ногах. Фронт почав розвалюватися. Солдати покидали позиції. Військовими частинами керували солдатські комітети. Почали формуватися національні частини. У Мінську була створена Українська фронтова рада для військ Західного фронту на чолі з Симоном Петлюрою. Одночасно почав діяти Військовий комітет з формування національних військових частин. Ідеї формування армії за національною ознакою були схвалені І Всеукраїнським військовим з'їздом, який проходив у травні 1917 р. в Києві. Українізація 34-го армійського корпусу генерал-лейтенанта Скоропадського почалася в серпні 1917 р. Корпус отримує назву 1-го Українського Корпусу. До його складу увійшли вісім полків, об'єднаних у дві дивізії. Полкам присвоїли імена відомих військових і державних діячів України: 1-ий Київський імені Богдана Хмель­ницького, 2-й Стародубський імені гетьмана Івана Скоропадського, 3-й Полтавський імені гетьмана Сагайдачного, 4-й Чернігівський імені гетьмана Полуботка і т.д.

 Україна відразу відчула всю вагу тих подій. В Києві з'являється із заслання Михайло Грушевський. Починає свою працю Володимир Винниченко.

Була покликана до дій Українська Центральна Рада. Постає Військовий Організаційний комітет, який скликає  на початку травня 1917 року Український Військовий з'їзд -- з числа українців-вояків на фронті, у флоті, у запіллі. На цей з'їзд представником від українців Західно-Південного фронту прибув Симон Петлюра. Від цього моменту, від прибуття Петлюри на Військовий з'їзд, почала приспішуватися українська воєнно-державна історія.

Військовим Петлюра не був. Це треба підкреслити. У довоєнний час він був семінаристом, журналістом, публіцистом, партійним діячем, типово цивільною людиною, без жодних рис військового командира чи навіть простого вояка. Але перебування Петлюри упродовж двох чи трьох років у близькості до фронту й багатогранного життя на цьому фронті дало йому можливість уважно спостерігати всі рівні цього життя і приглянутися зблизька до вояцьких та суто людських рис, проникнути у глиб душ сірої маси, куди не завжди заглядали навіть воєнні командири. За довгі роки спілкування з людьми у складних рамках партійного життя, а потім під час праці постачальником військових частин Західного фронту у Петлюри вивершилися і витончилися глибші знання психології людей, психології людських груп. Це від того часу Симон Петлюра виробив у собі спромогу швидко пізнавати свого співрозмовника і «читати» його, наче відкриту книгу.

22 травня 1917 р. в Києві від­бувся 1-й Всеукраїнський військовий з'їзд, на який прибуло біля тисячі делегатів від мільйона фронто­вого вояцтва. Ініціатори з'їзду — поручик Міхновський, сотник Павелко та інші представники Полуботківського товариства — вва­жали єдиним і певним шляхом до відбудови української державності — шлях негайного утворення могутньої власної армії. Спів­чуття у тогочасних політичних діячів вони не мали, а тому споді­вались найти його на військовому з'їзді. Але їх сподівання не здій­снились. В той час  ще значна частина вояцтва була під впливом щедрих обіцянок російської революції та вірила російській демо­кратії.

Середню лінію на цьому з'їзді зайняв Симон Петлюра. Він був представником вояків-українців з західного російського фронту. На цьому з'їзді Петлюру мало  знали, тоді як імена проф. М. Грушевського та В. Винниченка були відомі. Але вояцтво якось інтуїтивно відчуло велику силу Петлюри, навіть ще не чувши його промов, і обрало його до пре­зидії з'їзду. І лише потім, після кількох виступів, Петлюра цілком опанував з'їздом В своїх таланови­тих промовах Петлюра відкинув демагогію про шкідливість тво­рення українських військових частин, але разом з тим заспокоїв і палких на той час прихильників негайного творення свого війська без жодного порозуміння з росіянами. На з'їзді були ухвалені резо­люції загального характеру про організацію українського війська шляхом українізації російських частин. Для виконання цього був обраний на 1-му Військовому з'їзді Генеральний Комітет, на чолі якого був Симон Петлюра. Але Комітет майже нічого не зробив та й зробити щось при тій ситуації не міг. Для росіян думка про укра­їнізацію війська була дикою. Та й багато наших вважали її не особливо мудрою. Політичною програмою наших діячів була тоді ав­тономія в «межах великої Росії», а для цього військо не було потрібне. Отже, 1-й Військовий з'їзд треба розглядати, як могутню демон­страцію пробудження українського козацтва, що за рожевим сер­панком російської революції ще не бачило реальної тогочасної дійсності. Але наслідки цієї демонстрації виявилися на фронті, де оста­точно була скріплена національна позиція вояків-українців. Думка про відокремлення українців в окремі сотні, курені, полки, дивізії й навіть корпуси вже набрала виразних форм.

II Всеукраїнський військовий з'їзд, на якому головував С. Петлюра, відбувся через 26 днів після 1-го, а власне 18 червня 1917 р. Прибуло на цей з'їзд, не дивлячись на його заборону й всі можливі перешкоди з боку російського командування, — 2308 делегатів, що репрезентували 1 міль­йон 600 тисяч озброєного українського народу. Вояцтво побачило, що від російської демократії нема чого сподіватись, що добровільно вона Україні нічого не дасть. Рожевий серпанок величі й краси російської революції та віра в справедливість російської демократії розвіялись. Треба було сказати рішуче слово, й військо його ска­зало. Особливо рішучий самостійницький настрій був у представ­ників од Дорошенківців з Чернігова та Полуботківців з Києва.

Наслідком II Всеукраїнського військового з'їзду 23 червня 1917 р. був виданий 1-й Універсал УЦР. І хоч в ньому було сказано: «Хай буде Україна вільною»..., але «не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською», слова «однині самі будемо творити наше життя» показують, що Україна сві­дома своєї сили й не потребує ласки того, хто триста років гнобив її.

Всі події, що відбувалися на той час, можна поділити на кілька періодів. До подій першого періоду треба віднести III Військовий з'їзд 2—11 листопаду 1917 р. В цей час вся влада в Росії перейшла до рук більшовиків. Скільки прибуло на з'їзд представників, докладно не відомо. Петлюра на III Військовий з'їзд впливу не мав і тому залишив посаду Військового Генерального Секретаря.

Перший період закінчується виданням IV Універсалу УЦР, яким оголошувалось, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Дер­жавою Українського народу»...

Центральна Рада, біжучи наввипередки за більшовицькими гаслами, хотіла втримати під своїм впливом розбурхані маси. Але в тих умовах заклик Центральної Ради запізнився, та й маси приймали ті заклики пасивно, бо більшовики все одно обіцяли на­шим наївним «землячкам» більше.

В той час, як писався IV Універсал УЦР, Петлюра закликав до збройної боротьби тих, хто не хотів бути московським попиха­чем. І ставали до бою кращі сини нації. Вони збройною си­лою почали доводити своє право.

Другий період активної збройної боротьби розпочався в Крутах. Там 29 січня 1918 р. поліг цвіт української нації — не­численний, але сильний духом і волею до перемоги над гнобителями України «Студентський Січовий курінь», що складався з студентів, учнів вищих класів середніх шкіл та військової фершальської школи. Крім того, там був відділ юнаків 1-ої Київської військової школи. Ці студенти, недосвідчені у військовій справі діти та юнаки, своєю кров'ю освятили першу частину IV Універсалу УЦР, вклю­чаючи великі слова: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною Державою українського народу».

2.2 Симон Петлюра – один із керівників УНР.

Після захоплення більшовиками Києва 26 січня 1918 р. був відданий наказ «нещадно нищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх во­рогів революції». Знищувалися всі, хто говорив україн­ською мовою, носив на плечах погони або мав просто інтелігентний зовнішній вигляд. Кількість жертв становила від 2 до 5 тис. осіб.

Виснажені безперервними боями гайдамаки та вільні козаки, на яких саме і лежав весь тягар боротьби за Київ, потребували відпочинку. Саме тому вони не брали активної участі у боях на Поділлі, які проводив Запорізький загін. 12 лютого гайдамаки разом з запорожцями вступили до Житомира, звідки переїхали до Коростеня. Коростень фактично був ключовим містом на Правобережжі, і саме через нього більшовицькі  війська могли здійснювати свої наступи з Києва. Тому січовики Євгена Коновальця вирушили з урядом далі на Сароси, а запорожці втяглися в бої під Житомиром та Бердичевом. Гайдамаки С.Петлюри залишилися у Коростені. Саме тут Симон Васильович Петлюра та його гайдамаки дізналися про укладення Берестейського миру. Ця звістка настільки обнадіяла Гайдамацький курінь, що він на чолі з С.Петлюрою, не зволікаючи, виїхав під Бердичів, де запорожці вели завзяті бої з червоногвардійцями. Бердичів та важливий стратегічний пункт — станція Тетерев — були відбиті спільними зусиллями гайдамаків та запорожців 26 лютого. Ввечері того ж дня до цього міста ввійшли німецькі війська.

Крім керівництва Українського уряду у Симона Васильовича Петлюри з'явилися і нові супротивники — німці. Німецьке командування вбачало у Петлюрі небезпеку, бо вважало його людиною державного мислення, спроможного у будь-який момент розгорнути багнети українських військ проти німців. Як зазначалося у доповіді начальнику операційного відділу Східного фронту, Петлюра — «авантюрист, пользующийся большой популярностью». Німцям більше до смаку було бачити на чолі Української держави таких, як студент Київського університету В.Голубович чи недосвідчений підполковник С.Жуковський.

Так чи інакше, але у Симона Васильовича Петлюри після зайняття столиці України фактично не залишалося можливості працювати на ниві військової справи. Бо проти нього були і віце-прем'єр Центральної Ради Голубович, і військовий міністр, і німецьке командування. І цим політичним інтригам не могли завадити авторитет, величезна пошана до С. В.Петлюри в українському військові. Симон Петлюра знав, що з поверненням до Києва він буде змушений піти з армії. Але піти з війська потрібно було так, щоб це назавжди запам'яталося. С.Петлюра захищав столицю України, він майже останнім відступив з неї, і він мусив першим повернутись до Києва. А це вже було в його силах.

 1 березня 1918 року кияни побачили вишукані лави гайдамаків, які поверталися до своєї столиці. Поверталися після її страшенного погрому червоногвардійцями. На чолі гайдамаків йшов Симон Васильович Петлюра.

І знов на Софійській площі був парад, і знов лунали слова Симона Петлюри, прощальні слова... Усі гайдамаки знали, що С.В.Петлюра мусить піти від них, а тому це болісно переживали.

За описаний період Симон Васильович встиг зробити дуже багато. Він стояв на чолі 170-тисячної армії і воював на вулицях Києва як рядовий солдат, він зумів створити Гайдамацький кіш, вояки якого до останнього подиху захищали незалежність України. Його любили та поважали в армії. Однак настав той час, коли С.В.Петлюра був вимушений відійти від війська та знов зайнятися громадськими справами.

Так завершилася військова діяльність Симона Васильо­вича Петлюри за часів Центральної Ради...

Після того, як Брест-Литовський договір з німцями був підписаний і у Київ увійшли німецькі війська, Симон Петлюра прийняв рішення перейти на становище приватної особи.

Після гетьманського перевороту 26 квітня 1918 р. С.В.Петлюра спочатку очолив Київське губернське земство, а потім — Всеукраїнський союз земств. 3 особливою наполегливістю він намагався розгорнути роботу Союзу як суто національної організації — на противагу тому русифікаторському напряму, що вже почав викристалізовуватись в діяльності гетьманського уряду. На аудієнції у гетьмана П. Скоропадського та у виступі на зборах сільськогосподарського товариства в Києві він пропагував ідею відновлення скасованої гетьманом земельної реформи. 12 липня 1918 року С.В.Петлюра був заарештова­ний і близько чотирьох місяців пробув в ув'язненні.

Доба Гетьманату тривала недовго – близько 7,5 місяців. Невдала аграрна політика, репресії проти селянства, невирішеність аграрного питання, цілковита залежність від окупаційної військової сили, а також поразка держав Центрального блоку призвели до краху Української держави П. Скоропадського.

«Повстання під проводом Директорії ...друга Вели­ка Українська Революція... листопадова Українська Революція».

(Шаповал М. «Велика революція і українська визвольна програма»).

Ще за існування режиму Скоропадського існувала сильна опозиція. Опозиційними осередками були Український народний державний союз на чолі з В. Винниченком та Всеукраїнський земський союз, очолюваний С. Петлюрою. Ці групи і взялися за організацію антигетьманського повстання.

У ніч з 13 на 14 листопада 1918 року в Києві відбуло­ся таємне засідання Українського національного союзу, в якому взяли участь представники політичних партій (українські есери та українські соціал-демократи), Се­лянської спілки, профспілки залізничників і Українських січових стрільців. Присутні відхилили ідею негайного відновлення Центральної Ради і створили орган УНР із п'яти осіб — Директорію. До її складу увійшли В. Винниченко (був обраний головою), С. Петлюра, П. Андрієвський, А. Макаренко та Ф. Швець.

З Білої Церкви війська Директорії почали наступ на Київ. У зіткненні 18 листопада під Мотовилівкою (40 км від Києва) гетьманські частини були розсіяні. 20 листопада війська Директорії оточили Київ, а 14 грудня військові частини на чолі з командиром “осадного корпусу” Є. Коновальцем увійшли в нього. П. Скоропадський залишив місто, а його Рада Міністрів склала свої повноваження й передала владу Директорії, яка прибула до Києва 19 грудня.

Зречення гетьманським урядом влади, вступ до Києва військ Директорії, парад повстанських військ на Софій­ському майдані на чолі з С. Петлюрою, що їхав верхи на білому коні, — усе це поставило крапку в історії ге­тьманського режиму й знаменувало новий етап револю­ції — відновлення Української Народної Республіки.

«Антигетьманське повстання, боротьба за пова­лення режиму П. Скоропадського, відновлення УНР ціл­ком обґрунтовано вважається однією з вищих точок розвитку Української революції, одним із переломних її рубежів».

(Солдатенко В. «Українська революція: Історичний на­рис»).

Доля незалежності України та перспектив Української революції значною мірою залежала від складного пере­плетіння інтересів різних країн. Одразу після захоплення влади Директорія зіткнулася з проблемою, над розв'язан­ням якої билися її попередники. Прийшовши на зміну Гетьманату, Директорія перебувала в тяжкому становищі, бо їй протистояли ворожі сили майже по всьому периме­тру кордонів: на заході — польські армії Ю. Пілсудського, на півночі і сході — Червона армія Л. Троцького, на півдні — білогвардійські частини генерала А. Денікіна. Отже, нова українська революційна влада опинилась пе­ред вибором: або Антанта, або радянська Росія. У цьому питанні серед керівництва УНР не було єдності поглядів: В. Винниченко, В. Чехівський, М. Грушевський, М. Шаповал — обстоювали лінію на порозуміння з радянською Росією, С. Петлюра, представники військового команду­вання О. Греков,

Є. Коновалець, А. Мельник — висува­ли аргументи на користь координації дій з Антантою.

Розбіжність поглядів лідерів Директорії у питаннях зовнішньої політики гостро виявилася також і під час переговорів Директорії з представниками французької деле­гації. Внаслідок цього остання відмовилася надати матеріальну допомогу республіканській армії. ЦК УСДРП прийняв рішення про відкликання своїх членів з Директорії та уряду. Петлюра хотів скористатися цим. Він розраховував стати головою Директорії. Тому вибрав інший шлях — пише заяву до ЦК про вихід з УСДРП. З цього часу Петлюра починає боротьбу за керівну роль в Директорії й уряді. Але опозиція на чолі з П. Андрієвським намагалася усунути його. Наслідком цього стало те, що на засіданні Директорії у лютому 1919 року Петлюра не був обраний її головою. Було ухвалено, що члени останньої на засіданнях головуватимуть по черзі. Постанову про обрання С. В. Петлюри головою Директорії ухвалено лише 9 травня 1919 року (до цього часу Петлюра був членом Директорії і виконував функції Головного отамана всіх збройних сил Української Народної Республіки). Йому належала вся військова влада. Але для обмеження компетенції Петлюри та його можливостей як Головного Отамана на цьому ж засіданні Директорії запроваджено посаду наказного отамана.

«Підбиваючи ж певні підсумки діяльності Дирек­торії, слід зазначити, що в жодному принциповому питанні вона так і не визначилась. Насамперед це стосується питання стратегії державотворення... Єдиним, у чому остаточно виявилась чітка тенден­ція — утвердження не тільки фактично, а й на зако­нодавчому рівні лідерства Петлюри. Було покладено початок режимові його особистої влади...»

(Копиленко О., Копиленко М. «Держава і право України. 1917-1920 рр.»).

2.3 Боротьба за відстоювання українських інтересів.

Здобути державну суверенність Україні, на думку С.Петлюри, можна було тільки шляхом збройної боротьби, ціною втрат і крові.

Тоді стає зрозумілим чітке усвідомлення С.Петлюрою нагальної необхідності розбудови національних Збройних Сил, його рішуча підтримка всіх тих верств українського народу, що вимагали для України сильного війська. Його титанічна праця, спрямована на організацію національної армії, вражає нашу уяву тим більше, що С.Петлюра був, власне, цивільною людиною, талановитим журналістом і літератором, але аж ніяк не військовим. Не маючи ніякої військової освіти, він — чи не єдиний з провідних українських політиків того часу — зумів осягнути все значення створення та подальшого зміцнення збройних сил республіки, їхньої ролі для оборони державності України. Саме дякуючи заходам С.Петлюри, Українська Армія постала як реальна військова сила, разом з армією її Головний Отаман пройшов усім тернистим шляхом перемог, зради, блокад і поразок.

С.Петлюра залишався з армією і в час, мабуть, найбільшого випробування загартованості і свідомості українського вояцтва — восени 1919 р. Як відомо, тоді Уряд і Армія УНР опинилися у надзвичайно скрутному становищі. Після перших успіхів серпневого походу об'єднаних українських армій 31 серпня 1919 р. під тиском Добровольчої армії генерала Денікіна було залишено Київ. Несприятлива зовнішньополітична та військова ситуація, яка склалася в Україні після вимушеного відступу з Київщини українських військ, призвела до того, що Українська Армія опинилася під потрійним тиском ворожих сил (Добровольчої армії ген. А.Денікіна, більшовицьких військ і польської армії ген. Галлера) у т.з. «трикутнику смерті». Треба було будь-що об­межити кількість фронтів.

Після втрати Києва, зберігаючи контроль над невели­кою територією України — Надзбруччям, — Директорія УНР змушена була змінити систему орієнтирів. УНР вхо­дить у зовнішньополітичну сферу впливу Польщі.

Війська УНР ще деякий час продовжували боротьбу з переважаючими силами супротивника, вдаючись до так­тики партизанської війни. Війська, очолювані генералом М. Омеляновичем-Павленком, здійснили рейд тилами денікінців та більшовиків — знаменитий «Зимовий похід», під час якого «армія ні разу не схилила національного прапора..., населення бачило в ній свою армію, яка боро­лась за інтереси народні» (І. Мазепа). Рейд тривав понад 5 місяців. Війська подолали дві тисячі кілометрів, ово­лоділи Вінницею, Уманню, на короткий час Одесою.

5 грудня С.Петлюра відбув до Варшави для порозуміння з Польщею, а в перспективі — і з Антантою. Він сподівався, що Антанта, зокрема Франція, схвально поставиться до боротьби, яку проводив Уряд УНР проти більшовизму, і допоможе Україні організувати її національну армію.

Восени 1919 р. Українська Армія, через брак набоїв і військового спорядження вимушена була відступати на всіх фронтах під тиском чисельно переважаючого ворога. У цей час майже всі терени України були захоплені Добровольчою армією генерала А.Денікіна і більшовицькими військами (Наддніпрянська Україна) та поляками (Галичина та почасти Волинь і Поділля).

Незважаючи на окупацію західноукраїнських земель польською армією генерала Галлера, загальна політична і військова ситуація нагально вимагала зближення УНР з Польщею. Польські збройні сили налічували у цей час близько 130 тис. чол. і при сприятливих обставинах саме їхній потенціал міг стати підґрунтям для озброєння та постачання українських військ. Крім цього, С.Петлюра планував використати західноукраїнські землі (що опинилися тоді фактично у складі Польщі) для майбутнього поповнення існуючих та розгорнення нових дивізій армії УНР. Власне, у тих умовах і в той час іншого шляху перед С.Петлюрою й не було — він мусив домовитися з поляками.

Наслідком цього тривалого переговорного процесу стало укладення 1 вересня 1919 р. угоди з Польщею, яка фактично мала прелімінарний характер. Щоб досягти цього порозуміння, С.Петлюра вимушений був відмовитися на користь Польщі від «Східної Галичини і частини Волині по річку Збруч». Ще однією негативною рисою підписаної угоди було те, що в ній не йшлося про визнання Польщею УНР. Єдиним досягненням було зобов'язання поляків реорганізувати та належним чином озброїти Українську Армію. Більшість членів Уряду УНР не підтримали Головного Отамана, але ж подальші події підтвердили правильність зусиль С.Петлюри. Як вже зазначалося, у кінці листопада 1919 р. армія УНР перебу­вала в катастрофічному стані, який вимагав негайних, рішучих і навіть непопулярних дій для збереження ядра армії та продовження боротьби за державність України. І Головний Отаман свідомо пішов на це. Тимчасово (!) відмовившись від західноукраїнських земель, С.Петлюра забезпечив базу для майбутнього розгорнення Української Армії.

Ці територіальні здобутки Польщі за рахунок України і були закріплені статтями Варшавського договору від 21 квітня 1920 р., який став єдиною поважною домовленістю УНР. Дорогою ціною — шляхом тимчасового зречення західноукраїнських територій на домагання Польщі — фронт блокади України Антантою було прорвано. На той час іншого виходу для УНР просто не було — Польща розмовляла з Україною з позиції сили. Це був, власне, тільки тимчасовий військовий союз для боротьби проти спільного ворога. 24 квітня 1920 р. була підписана польсько-українська Конвенція.

Початок протибільшовицької кампанії об'єднаних польської і української армій розпочався успішно. За тижні союзники опанували майже всією Правобережною Україною. Бойові операції польсько-українських сил полегшувалися тією обставиною, що у запіллі більшовиць­ких військ успішно діяла армія УНР на чолі з генерал-хорунжим генштабу М.Омельяновичем-Павленком. Виконуючи наказ Головного Отамана, Українська армія рушила на захід, маючи на меті з'єднатися з польсько-українськими військами головного удару. Зосередившись біля ст. Вапнярка, армія УНР низкою потужних ударів з тилу прорвала фронт більшовицьких військ. 6 травня 1920 р. армія УНР перейшла на звільнений український терен, закінчивши, таким чином, свій легендарний п'ятимісячний рейд у районі м. Ямполя. Через кілька днів до міста прибув С.Петлюра, який вітав українське вояцтво із закінченням 1-го Зимового походу.

Проте Польська сторона не дотрималась виконання жодного з пунктів військової конвенції. Поляки на відвойованих у більшовиків українських територіях чинили грабунки, єврейські погроми, репресії щодо православних священиків. Небажання сприяти створенню чисельної Української Армії, дуже обмежена кількість зброї, що була надана армії УНР, певною мірою спричинилися до фатальних наслідків кампанії 1920 р. У результаті прориву польського фронту 1-ю Кінною армією М.Будьонного вже 10 червня було залишено Київ. Армія УНР вперто боронила свої позиції на крайньому правому фланзі польських військ, але поляки невпинно відступали на захід. Однією з яскравих сторінок успіхів української зброї у цій війні був вдалий захист польського міста Замостя 6-ю Січовою дивізією у серпні 1920 р. від шалених атак більшовицької кінноти М.Будьонного. Січовики витримали облогу, що дало можливість полякам перегрупувати свої сили і кінець кінцем довести до остаточної перемоги битву під Варшавою.

Незважаючи на позитивну зміну стратегічної ситуації, Польща не мала бажання продовжувати боротьбу з більшовицькою Росією. Серед польських урядових кіл все більше поширювалася думка про поділ сфер впливу в Україні між Варшавою і Москвою.

Укладення 12 жовтня 1920 р. в Ризі домовленостей між Польщею і більшовицькою Росією залишило армію УНР на самоті із переважаючими силами Червоної Армії. Загальне несприятливе стратегічне становище українських військ (як і брак набоїв та військового спорядження) вкрай ускладнювало опір армії УНР більшовицькому тискові. Зрозуміло, що при таких обставинах Українські війська були не в змозі довго змагатися з більшовицькою армією, яка постійно отримувала поповнення, що прибувало після ліквідації врангелівського фронту.

«Ризький мир поховав самостійницькі плани урядів УНР та ЗУНР й узаконив контроль більшовицької Росії над більшістю території України...»

(Грицак Я. «Нарис історії України: формування модерної української нації XIXXX ст.»).

Але і після розриву УНР з Польщею боротьба укра­їнських військ не припинилася. З інтернованих бійців у польських таборах були сформовані загони добровольців, названі Українською повстанською армією (УПА).

У листопаді 1921 р. ці загони розгорнули наступ в Ук­раїну, який дістав назву Другого Зимового походу, або Ли­стопадового рейду. Цим походом закінчилася збройна бороть­ба військ УНР за незалежність України.

Директорія виявилася безси­лою вирватись за межі фактичної ізоляції. Невдачі в по­шуках союзників залишили її наодинці з переважаючими більшовицькими військами, що і зумовило її поразку, а разом з тим і поразку Української національ­но-демократичної революції.

Висновок

Сьогодні настав час об'єктивної оцінки постаті Симона Петлюри, який для нас є своєрідним містком між тією героїчною добою визвольної боротьби українського народу під проводом Б.Хмельницького і сьогоденням, коли на карті Європи з'явилася незалежна Українська Держава. Це твердження можна обґрунтувати тим, що С.Петлюра, як і гетьман Б.Хмельницький, уособлював душу народу, його думки й почуття. С.Петлюра повніше, ніж будь-хто у той час, відбив столітні, споконвічні прагнення українського народу до самостійного життя, вільного існування у європейській сім'ї народів.

В його особі найбільш вдало поєдналися риси державного мужа і військового вождя, той симбіоз політики й військовості, який був притаманний національним героям —  провідникам і будівничим суверенних держав світу. Велич людини і пам'ять про неї визначається її ділами.

Все життя Симона Петлюри до останньої миті було віддане боротьбі за єдність і самостійність українського народу. Постать С.Петлюри невід'ємна від найсвятіших прагнень українського народу до волі, щастя і справедливості. Це має забезпечити  йому видатне місце не тільки в українській, а й світовій історії, у нетлінній пам'яті нащадків.

    Петлюра і петлюрівщина... Скільки ненависті вкладали в ці слова вороги і які надії покладали на них українці. Голова Всеук­раїнського військового з'їзду, Ге­неральний секретар військових справ, Головний отаман військ УНР, Голова Директорії... Без сумніву, неоднозначно через час трактуємо цю особистість, безза­перечним залишається одне — на довгі роки після нього українські борці називалися петлюрівцями, а боротьба за національні права — петлюрівщиною.

  Ще й сьогодні депутати-комуносоціалісти кля­нуться «вимести з України всю петлюрівщину». Ще й  сьогодні в Росії страшною лайкою звучить слово „петлюрівець ”. Ще й сьогодні євреї ненавидять і клянуть Петлюру як антисеміта і погромника. Ще й сьогодні в Україні бояться вголос говорити про те, що найбільшими і самими жорстокими погромниками були білогвардійські офіцери, які вважали радянську  владу жидівською владою. Що єврейськими погромами в Україні і в Польщі  „прославили ” себе козаки легендарної Першої кінної армії і взагалі деякі частини більшовицьких військ.  Що погромами займалися численні бандитські загони, які брудним шумовиння піднялись наверх під час громадянської війни.  Ще й сьогодні бояться сказати, що лише в Петлюрівських військах видавалися діючі  накази про боротьбу з погромниками, що тільки  в Петлюрівських військах були створені спеціальні мобільні загони для оперативної боротьби з погромами. Ким би не були погромники! Напевно саме тому ще й сьогодні в самостійній Україні нема або майже зовсім нема пам'ятників нашому національному герою.

Не говориться вголос про те, що майже 95% вбитих в погромах євреїв слід відносити на рахунок білої гвардії, а міф про  головного погромника Петлюру був створений білою еміграцією зразу після закінчення громадянської війни. Євреї перетворили суд над підлим вбивцею Отамана в огидний самосуд над світлою пам'яттю вождя.  Вони невдячно забули про те,  скільки євреїв врятували  мобільні загони Петлюри, і заодно забули про те, скільки людей замучили євреї в підвалах Чека    в Харкові, Києві, Одесі та інших українських містах  і містечках. Коли обвинувачуєш цілий народ, потрібно думати і про вчинки свого.

А  про найбільшу свою заслугу Симон Петлюра сказав сам у промові на політичній нараді 26 листопада 1919 року: «Ми вис­тупили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як са­мостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за свою державну незалежність... Ми створили Ук­раїнську націю, яка й надалі актив­но боротиметься за свої права, за право самостійно й ні від кого не­залежно порядкувати на своїй землі...».

 

                

Список використаних джерел та літератури

  1. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917—1921. Ч. 2 –Львів, 1951

  2. Косик В. Зовнішня політика Симона Петлюри. Симон Петлюра. Збірник студійно-наукової конференції в Парижі (травень 1976). Статті, замітки, матеріали — Мюнхен, Париж — 1980.

  3. Іванис В. Симон Петлюра—президент України. То­ронто, 1952.

  4. Ананка Ж.П. Симон Петлюра у сучасному вимірі української

свідомості. “Трибуна”, №11-12, 1996.

5. Винниченко В. Відродження нації. Київ, 1990.

6. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. Київ, 1991.

7. Вергель О. Він хотів процвітання України. “Самостійна Україна”, №4, 1994.

  1. Лукаренко К. С.Петлюра: людина в історії. “Молодь України”, 7.05.1992.

  2. Олейніков О. Симон Петлюра: кривда та дійсність. Київ, 1997.

  3. Ергійчук В. Правда про Симона Петлюру - великого сина України. “Українська газета”, 23.05.1996.

  4. Темко Г. Симон Петлюра і збройні сили України. “Дніпро”, №5-6, 1996.

  5. Хміль І. Петлюра і петлюрівщина. “Радянська освіта”, 5.06.1990.

13 . Україна і Росія  Константин С.Кононенко  УТГІ . Мюнхен. 1965

14. Симон Петлюра. Сидір Корбут.

15. Симон Петлюра та українська національна революція. Збірник  Київ Рада, 1995

16. Симон Петлюра   Вибрані твори та документи. Київ. Довіра. 1994

17. Останній гетьман   Ювілейний збірник пам'яті Павла Скоропадського Київ. Академпрес  1993

18. Нариси історії українських визвольних змагань 19217-1918   Львів. Каменяр. 1994

19. Історія Української держави двадцятого століття. І. Нагаєвський Київ 1993

20. Історія України   Наталія Полянська-Василенко  Київ  Либідь 1995

21. Збірник пам’яті Симона Петлюри     Київ. Фенікс, 1992

22. До 85-річчя українського парламенту. Сергій Кот.  Українське слово. Березень 2002

23. Велетні українського духу    Юрко Сиротюк  Українське слово 16-17 травня 2002

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»