Курсова на тему: Культурно-виховні козацькі традиції

Опис документу:
Розбудова самостійної Української Держави вимагає відновлення й розвитку національного виховання й освіти. Настав час усім українцям повернутися в лоно українства й дітей та молодь пройняти його благородним духом. Маємо відродити й умножити українську культуру, традиції, звичаї, як і любов до свого народу, своєї держави, шляхетність, жертовність, національну гордість і гідність. І тут без козацької педагогіки не обійтись.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Зміст

Вступ

Розбудова самостійної Української Держави вимагає відновлення й розвитку національного виховання й освіти. Настав час усім українцям повернутися в лоно українства й дітей та молодь пройняти його благородним духом. Маємо відродити й умножити українську культуру, традиції, звичаї, як і любов до свого народу, своєї держави, шляхетність, жертовність, національну гордість і гідність. І тут без козацької педагогіки не обійтись.

Козацькою називаємо педагогіку, створену українськими козаками. Це вироблена й застосовувана в їхньому середовищі система знань, засобів і досвід навчання та виховання дітей і підлітків. Вона виступає провідним компонентом української народної педагогіки у її вершинному вияві. Навчально-виховні традиції свого найповнішого вираження й викристалізованої стабілізації набрали в умовах козацької ери, сягаючи своїм корінням у глиб давнини, в українську праісторію та добу Київської Русі й Галицько-Волинської держави.

Виховний ідеал козацької педагогіки – український лицар, розумний і дужий, доблесний захисник рідної землі, палкий патріот України, носій української суверенності й волелюбності, національної гідності, народних чеснот і норм християнської моралі. “Бог і Україна" – провідне кредо життя. Гордість натури козака промовисто виразив козацький полковник Іван Богун словами: “Скидаю шапку лише перед Богом, та й то за власною охотою! [3, с. 1]

Ретроспективний аналіз історії козацької педагогіки показує її продуктивне функціонування й інтенсивний розвиток в умовах самостійної Української Держави й помітне обмеження їх при бездержавності й колоніальному підневіллі. Однак жодним супостатам не вдалося зламати української козацької педагогіки. Постійна присутність її завжди незмінно наявна по всій Україні і навіть поза її межами, зокрема в українській діаспорі. Цим неухильно забезпечується те, про що кажуть: “Козацькому роду нема переводу”. Спалахи визвольних змагань теж не обходяться без козацької педагогіки, яка виплекала її активних учасників, національних героїв України.

Борці за відновлення української державності, за самостійну соборну Україну, національно свідомі українці виростають і міцніють у вирішальній мірі завдяки виховному впливові козацької педагогіки.

Актуальність: життя невпинно йде вперед і козацька педагогіка теж не стоїть на місці. Вона зазнає певних змін. Але при цьому всьому постійною залишається її тверда традиція – формувати національно свідомих українців, стійких оборонців волі й незалежності України.

Нині, на мій погляд, маємо право говорити й про педагогіку українського січового стрілецтва, а також про українську повстанську педагогіку, які виникли на грунті козацької педагогіки. Виховані на її засадах патріотично натхненні дочки й сини нашого народу героїчно боролися за честь і незалежність України під час першої й другої світових воєн та в післявоєнний період. Яскравим представником українського лицарства, вихованого козацькою педагогікою, виступає, зокрема, національний герой України Роман Шухевич (псевдонім Тарас Чупринка, 1907-1950) – генерал-хорунжий і головний командир УПА, провідник ОУН на рідних землях, голова Секретаріату Української Головної Визвольної Ради, беззастережний речник українського самостійництва та соборництва. Гідний лицарської честі також його син Юрій Шухевич (1933 р.н.), який відбував 35 років покарання у радянському ув’язненні й на засланні за відмову відректися від свого батька, генерала УПА, й засудити український визвольний рух [5, с. 34].

Українська козацька педагогіка завжди авторитетна й високорезультативна, нескорима й вічна. А тому цілком доречним і справедливим є звернення сучасних науковців О.Губка, М.Дмитренка, П.Ігнатенка, В.Каюкова, П.Кононенка, Ю.Руденка, Д.Федоренка та інших до її наукового висвітлення. Заслуговує схвалення використання козацької педагогіки у вихованні дітей та молоді вчителями, вихователями, батьками, викладачами.

Тема: „Культурно-виховні козацькі традиції”

Мета: показати українську козацьку педагогіку та її вплив на духовність особистості

Завдання роботи: 1. визначити завдання та складові частини національного виховання; 2. розкрити сутність української козацької педагогіки як унікального явища світової педагогічної думки та показати її вплив на духовність особистості.

Розділ І. Завдання і складові частини національного виховання

1.1. Історичний розвиток національної системи виховання

Дослідження, особливо останніх років, свідчать, що пращури українців в епоху глибокої античності, часів трипільської культури, мали власну писемність, агрокалендар, самобутню міфологію, багатий фольклор, виховні традиції і звичаї. Протягом тисячоліть народна система виховання зароджувалася, розвивалась, захищаючись від руйнівного впливу як прямих чужоземних загарбників, так і замаскованих реакційних, шовіністичних політичних сил.

Невичерпним джерелом, з якого народжувалася і поступово набувала сталості, узагальненості системи виховання, була життєдіяльність наших пращурів ще в дохристиянські часи. Передача життєвого досвіду, набутих знань, умінь від покоління до покоління складало сутність історичного буття народу. Трудова, насамперед хліборобська діяльність наших предків набувала пріоритетного напрямку в житті і вихованні підростаючих поколінь.

З глибин віків розвивалась сповнена чарівної краси, високої моралі розмаїта народна творчість: пісенна, музична, танцювальна, декоративно-прикладна та ін. Багатогранна за змістом і формою народна творчість була могутнім джерелом поповнення ідей, засобів, методів і прийомів самобутнього виховання.

В епоху Київської Русі система виховання набуває чітко окреслених національних ознак. Функціонували такі її головні ланки: родинне виховання початкові училища, середня і вища школа. Для потреб держави, розвитку культури готувалися літописці, філософи, оратори, письменники, церковні та державні діячі тощо. Ще з домонгольську добу лише в Києві, відомо, діяло більше 400 церков і монастирів, при них були і школи. У часи Київської Русі при зустрічі діти низько били чолом і торкалися руками землі, бажаючи цим самим зустрічній людині здоров'я, сили і щедрості Землі-Матері, Землі-годувальниці.

У наступні періоди зароджувалася і усталювалася традиційна народна виховна мудрість, основними засобами якої були фольклор, міфологія, народний календар, мистецтво та ін. У системі виховання утверджувався культ людини і культ природи. Виховні засоби були настільки високоефективними, що діти чуйно ставилися до всього на землі: без потреби не зімнуть, не зірвуть травинку-билинку, не знищать комашину, не завдадуть болі живій істоті. Громадською думкою, звичаями заборонялося, наприклад, бити палицею по землі. Система виховання культивувала глибокі гуманістичні засади особистості.

Значний внесок у розвиток національної системи виховання робили церква, релігія. При збереженні елементів, традицій релігії дайбожичів у виховному процесі усталювалися християнські ідеї. Служителі культу відкривали нові навчально-виховні заклади, сприяли застосуванню у вихованні історичних, наукових, культурних, літературних ідей, творів, пам'яток, часто були головною рушійною силою розвитку освіти і виховання. Вони розвивали у дорослих і дітей раціональне мислення, уяву, збуджували глибокі почуття, спрямовували енергію душі, волю на ідеї добра, правди, милосердя та інших національних і загальнолюдських цінностей. З діяльністю служителів культу пов'язані і освітньо-культурні тенденції, які суперечили гуманістичному спрямуванню національної системи виховання (діяльність єзуїтських шкіл, конфлікти на релігійній основі тощо).

З XVI-XVII ст. збереглося чимало історико-культурних, літературних, педагогічних пам'яток, створених на релігійні сюжети, теми, які втілюють у собі значний гуманістичний, виховний потенціал.

Відомі культурні та освітні діячі минулого літописець Нестор, І.Вишенський, І. Борецький, П. Могила, пізніше О.Духнович М.Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький та інші були служителями релігійного культу, їхній внесок у національну систему виховання є значним. Прогресивні церковні та релігійні діячі, відстоюючи політичну, державу і духовну самостійність України, виховували молодь у патріотичному, гуманістичному дусі [1, с. 47].

Вершинних успіхів досягла українська національна система виховання в епоху великого національного Відродження (XVI-перша половина XVIII ст.). Цей період став «зоряним часом» її розвитку. Ідеї свободи і незалежності України, звільнення людини від соціального і національного гноблення, утвердження визвольного козацького руху як могутньої вільнолюбної суспільно-політичної і військової сили сприяли високому духовному піднесенню українського народу. Бурхливо розвивалися фольклор, мистецтва і ремесла, народний театр, книгодрукування, інші галузі культурно-історичного життя.

В епоху Відродження утверджувалася на очах всієї Європи самобутня українська система виховання молоді. Усталювалася нині діюча структура компонентів народної педагогіки, вимикали нові типи навчально-виховних закладів, змінювалися демократичні і гуманістичні принципи їх роботи. Всю територію України покривала густа мережа братських, козацьких, січових, дяківських, церковних, монастирських шкіл, а також шкіл народних мистецтв і ремесел. Виникали академії (Острозька - 1576 р., Києво-Могилянська -1615р. та ін.) - перші всесвітньо відомі вищі учбові заклади на території не лише України, а й східних слов'ян. Вони вписали золоті сторінки в історію розвитку української національної системи виховання науки і культури, піднісши їх на рівень європейських народів [1, с. 47].

Українське Відродження дало світові блискучу плеяду видатних учених, освітніх і громадських діячів (Л. Баранович, І. Гізель, Л. Зизаній, З.Копистенський, М. Смотрицький, Ф. Прокопович та Ін.), зміцнюючи дружбу народів. Цей знаменний етап у розвитку вітчизняної системи освіти виховання переконливо свідчить про те, що національний і загальнолюдський фактори перебувають у найтіснішому взаємозв'язку.

В епоху підготовки і проведення успішної національно-визвольної війни під проводом Б. (Хмельницького (1648-1654 рр.), мужнього відстоювання політичного, державного, економічного і культурного суверенітету України система виховання сягнули на той час апогею свого розвитку [1, с. 47].

Українську систему виховання збагачували суспільно-політичні, наукові ідеї, високі моральні ідеали та інші цінності, які складали сутність діяльності соціальних інститутів, демократичних громадсько-культуних рухів, організацій. Подив і захоплення у всьому світі викликав республіканський лад Запорозької Січі - форпосту свободи і незалежності України (принципи організації і проведення козацьких Рад, виборність гетьманів, отаманів Січі, полковників та іншої козацької старшини). У козацько-гетьманські часи на Україні діяли демократичні традиції національного самоврядування судочинства. Конституція гетьмана П. Орлика (1710 р.) містить у собі такі ідеї, положення на захист прав людини, нації, суверенності держави, які були новим явищем в європейській і світовій політичній і правознавчій думці. Завдяки цьому в національній системі виховання утверджувалися ідеї народовладдя, гуманізму, самоврядування, відданості інтересам народу [1, с. 47].

Козацько-гетьманська епоха, яка забезпечувала вільний і незалежний від інших країн розвиток національної педагогічної теорії і практики породила незвичайний феномен - козацьку педагогіку. Ґрунтуючись на ідеях козацького світогляду та ідеології, козацька педагогіка ввібрала в себе демократичні, гуманістичні основи навчання і виховання. Формувала особистість з яскраво вираженими національними ідеалами, піднесла на новий, вищий рівень українську педагогіку, за право народу, господаря своєї країни, землі. Козацька педагогіка і козацька система виховання, реалізовані в козацьких сім'ях, січових, козацьких і братських школах, соціальному середовищі, стали найвищим досягненням національної системи виховання.

З утратою політичної і державної незалежності України починала слабшати і занепадати українська система виховання в офіційних навчально-виховних закладах. Польські, російські і австро-угорські реакціонери, шовіністи, загарбавши українські території, прагнули знищити здавна існуючу систему виховання, щоб підрізати корені, які живили національну свідомість і самосвідомість українців, їхню самобутню державність, культуру. Закривалися українські школи, колегіуми, академії та ін., заборонялася рідна мова. Загарбники нав'язували українській молоді чужу мову, культуру, релігію, традиції і звичаї. Частина молоді денаціоналізувалася, переходила на чужу мову, віру, поповнювала ряди відступників від рідного народу, духовних яничарів, манкуртів.

У таких драматичних політичних умовах українська система виховання зазнавала удару за ударом, розвивалася суперечливо. Вона продовжувала функціонувати здебільшого в рамках сім'ї. Видатні сини і дочки народу (вчені, культурні і освітні діячі та ін.), національне свідомі українці берегли, як найдорожчу святиню, виховні народні традиції, духовність.

Джерела національної духовності продовжували струмувати в життєдіяльності народу, його представників учених, письменників, педагогів і т. д. Геніальний український філософ, поет, педагог Г. С. Сковорода підкреслював: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе» [1, с. 48].

Відстоюючи принцип природовідповідності виховання, необхідність відродження національної системи виховання, він зазначав: «Якщо ти українець, будь ним. Якщо ти поляк, то будь поляком. Ти німець? Будь німцем. Ти француз? Будь французом. Татарином. Все добре на своєму місці і своєю мірою, з все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне» [1, с. 48].

За відродження національної системи виховання все життя боровся Великий Кобзар України Т. Г. Шевченко, в 1861 році він видав український буквар, наснаживши його ідеями і засобами народної педагогіки, народознавства. Т. Г.Шевченко мріяв написати також підручники з історії, географії, етнографії України, боровся за національні педагогічні кадри. Естафету боротьби за національну систему виховання дружно підхопили діячі науки, культури і освіти. Яскравим свідченням розвитку української системи виховання було розгортання досліджень із гуманітарних і природничих наук (історії, філософії, математики, біології та ін.). У всьому світі шанують здобутки українських істориків - літописців Величка, Граб'янку, Самовидця, а також Д. Бантиш-Каменського, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, М. Аркаса та ін. Світову етнографію збагатили видатні українські народознавці І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Колесса, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Кравченко та ін. Палку синівську любов до мови, рідного {народу пробуджують праці відомих мовознавців О. Бодянського, О. Потебні, Б. Грінченка, А. Кримського і т. д [1, с. 48].

В умовах жорстокої русифікаторської політики самодержавства, цілеспрямованої денаціоналізації українців, руйнування їхніх виховних традицій, діяли навчально-виховні заклади (колегіуми, ліцеї, гімназії тощо), в яких реалізовувалися певні ланки, елементи української системи виховання. Так, у колегії (інші назви - ліцей, коледж) імені Павла Ґалаґана, яка функціонувала в 1871 - 1920 рр. в навчально-виховному процесі домінували народні духовні традиції. За рівнем науковості викладання, інтелігентності, вихованості випускників сучасників прирівнювали цей заклад до Царськосельського ліцею. Оксфордського і Кембріджського коледжів. Колегія імені Павла Ґалаґана виховала справжню плеяду вчених, діячів культури і освіти, серед них: президент АН України В. Липський, академіки Н. Котляревський, А. Кримський, В. Грабар, К. Костюк, М. Максимейко, письменники М. Драй-Хмара, П. Филипович та багато інших [1, с. 48].

Незважаючи на всілякі перешкоди, на Україні виникали педагогічні товариства "Просвіта", "Рідна школа", "освітньо-виховні організації, молодіжні об'єднання "Пласт" (1912 р.). "Сокіл", "Січ", та ін., діяльність яких ґрунтувалася на вітчизняних культурно-історичних традиціях, в тому числі козацьких [1, с. 48].

Яскраво виражені ознаки духовності українського народу має, наприклад, діяльність спортивно-громадської, молодіжно-виховної організації, "Пласт", яка була утворена на зразок скаутизму. Назва організації походить від слова "пластуни" (так називалися козацькі розвідники). Біля витоків цієї організації були П. Франко (син І. Я. Франка) та І. Чмола. Організаційно-ідейні основи "Пласту" розроби доктор О. Тисовський. Зміст, ідейно-моральні основи "Пласту" грунтуються на культурно-історичних традиціях, відповідають інтересам української нації [3, с.2]. Творче відродження патріотичних дитячих і юнацьких організацій є нині вельми актуальним.

Становленню української школи та національної системи виховання в Галичині в кінці XIX - на початку XX ст. великою мірою сприяла подвижницька праця освітніх діячів і народних учителів. У. Кравченко, Н. Кобринської, О. Поповича, Л. Гарматія, А. Онищука та ін. На Буковинці, чинячи опір румунізації і онімеченню місцевого населення, підвалини української школи закладав Ю. Федькович, його послідовники [3, с. 3].

Під час та після революції 1905 - 1907 рр. починалось поступове відродження української національної школи системи виховання. Після лютневої революції 1917 року розпочалося нове політичне, державне і національне піднесення України. У період революції 1917 - 1919 років, у добу УНР, гетьманату, директорії було дуже багато зроблено у справі демократизації і гуманізації навчально-виховних закладів розбудови національного виховання. Готувалися законопроекти, вступали в дію закони, які утверджували українську систему виховання Бурхливо відроджувалися культурно-національні виховні традиції, розвивалася українська педагогіка, готувалися національні педагогічні кадри. У перші роки більшовицького засилля, радянської влади на Україні освіта і виховання розвивалися суперечливо. Лід тиском наукових здобутків, громадської думки в 20 - 30 роках відбувалося дальше становлення української системи виховання тих народів, що жили на Україні. Так, у 1929 - 1930 навчальному році на Україні було російських шкіл 1261, єврейських - 786, німецьких - 628, польських - 381, молдавських - 121, болгарських - 73, чеських - 15, татарських - 11 (не рахуючи кримських шкіл), вірменських - 6, по одній шведській, ассірійській і грецькій. Державні і громадські організації, установи дбали, в тому числі і Міністерство освіти УРСР про відповідність кількості національних шкіл процентному складу населення [3, с .4].

Реалізувалася державна програма підготовки національних педагогічних кадрів. У Києві діяли польський педагогічний інститут, єврейський педагогічний Інститут, у Житомирі - єврейський педагогічний технікум тощо. Українські школи і педагогічні навчально-виховні заклади відкривалися за межами України в місцях компактного проживання наших земляків - на Кубані, і у Зеленому Клину на Далекому Сході та ін.

Однак перші багатообіцяючі пагони національної системи виховання були штучно загальмовані і багато в чому знищені, в період тоталітарного режиму в СРСР. В часи культу особи і застою панували лженаукові, антигуманні ідеї, теорії "злиття націй", "старшого брата", "безнаціонального комунізму" та ін., які привели до глибокої кризи адміністративно-чиновницької системи навчання і виховання.

У нову добу розбудови суспільного життя представники інтелігенції, зокрема педагоги України, поглиблюють і вдосконалюють національну систему виховання.

Визначною подією в суспільному житті є відродження козацьких культурно-історичних, у тому числі виховних традицій і звичаїв у формі Українського Козацтва. Глибоке і всебічне знання про Країну Козаків, Козацьку Україну, Козацьку Республіку (так нерідко називали Україну) - це невичерпне джерело ідейно-моральної та емоційно-естетичної енергії, снаги, практично перетворюючої дії. По всій Україні створюються молодіжні первинні козацькі осередки ("Січ", "Чайка", "Козацьке братство" та ін.) [1, с. 49].

Учні оволодівають тими ідейно-моральними традиціями, цінностями, які були притаманні козацькому характерництву, братству, побратимству, товариству та ін. Дослідження і впровадження в теорію і практику виховання такого феномена, як козацька педагогіка, сприятиме поглибленню національної системи виховання.

Зроблені перші кроки у відродженні української системи виховання у житті родини, школи, впроваджуються ідеї народної духовності, засоби етнопедагогіки, українознавства, створюються концепції розвитку національних) навчально-виховних закладів від дитсадка до вузу.

Сучасна українська національна система виховання ґрунтується як на досягненнях рідного народу, його культурно-історичних традиціях, так і на кращих здобутках інших народів світу, ідеях і положеннях міжнародних документів Декларації прав людини, Конвенції про права дитини, Декларації про державний суверенітет України та ін.

Всі компоненти духовності українського народу, як і його матеріальної культури, становлять національні цінності, які є серцевиною освіти і, виховання. Матеріальні та духовні надбання пізнаються, шануються і примножуються працею рук, зусиллями мозку і енергією серця, теплотою і багатством душі кожного вихованця - господаря своєї долі, всієї країни, діяча історії і культури рідного народу. Рідна народна і професійна культура, наука, духовність та кращі здобутки культур інших народів становлять основний національний та загальнолюдський зміст освіти і виховання підростаючих поколінь.

1.2. Складові духовного світу особистості

Протягом віків діти виховувались в національному середовищі, зміст та форми функціонування, якого відображають культурно-історичний досвід рідного народу. З молоком матері діти вбирають у себе той національний дух, який формує з них типових представників свого, а не іншого народу. Національне виховання, яке гармонійно вписується в життєдіяльність рідного народу, поступово формує в підростаючих поколінь всі компоненти духовності, яка передається дітям від батьків, дідів і прадідів і поглиблюється, збагачується в умовах сучасного буття нації.

У процесі реалізації національного виховання формується така система основних компонентів духовного світу особистості:

1. Національна психологія. Самобутність української національної психології обумовлена матеріальними чинниками, культурно-історичними обставинами (особливостями природи, території, економіки, культури тощо), природними особливостями українців (анатомічними, фізіологічними, генетичними та ін.). Психічні процеси (мислення, почуття, воля тощо) українця росіянина, білоруса мають як спільні, так і відмінні ознаки. Батьки, вчителі, вихователі мають помічати і розвивати в кожній дитині національно-психологічні особливості. Недооцінка, нехтування усім багатством і розмаїтістю якостей, відтінків національної психології (темпом і способом мислення, перебігом емоцій і почуттів, особливостей мовлення (тощо) збіднює психічне життя дитини, звужує світосприймання, стирає оригінальність світобачення.

2. Психологія українця - це психологія працьовитого господаря, умілого хлібороба, захисника прав особистості і державної незалежності Батьківщини - України. Це психологія людини, яка вічно захищала сама себе, свою матеріальну і духовну спадщину, падала в нерівному бою, підіймалася, перемагала, і в години політичної незалежності України сягала вершин людської цивілізації.

За останні десятиріччя українська національна психологія з відомих причин не досліджувалась. Історично відповідальна місія батьків, педагогів, громадськості - знати національну психологію і формувати її в кожній дитині.

3. Національний характер і темперамент. Вони формувалися протягом віків. Усім ладом і способом життя, своїми культурно-історичними традиціями, які мають поєднатися з минулим досвідом. Народ виховує в дітей самобутній національний характер і темперамент. Вічне правдошукання, гостинність і щедрість, ласкавість і доброзичливість, пісенність і музичність, працьовитість і талановитість, ніжність і глибокий ліризм, свободолюбність і душевне багатство - лише деякі типові якості відомого в цивілізованому світі українського національного характеру.

У навчально-виховній роботі педагог враховує, що національний характер і темперамент багатьох українців мають деякі нашарування, які історично не притаманні їм і виникли під впливом чужорідних факторів, політичних віянь і установок, ідеологічних догм, привнесених зовні. Такими нашаруваннями (тимчасовими в історії розвитку народу) у частини українців є: неповага до рідної мови, відчуття національної неповноцінності, недостатнє відчуття єдності людей і своєї нації, соборності всіх українських земель, примиренність і довготерпеливість до явищ, які порушують цілісність, згуртованість народу, принижують його духовні, культурні цінності [1, с. 49].

Вчителі, вихователі, батьки беруть до уваги соціальні і політичні фактори, які впливають на національний характер, можуть його як зміцнювати і поглиблювати так і послабляти та гальмувати. Історична місія батьків, педагогів, усієї громадськості - сприяти створенню таких суспільно-політичних умов і виробляти в учнів таку громадянську позицію, які б не руйнували національний характер, а всіляко його підтримували, зберігали і розвивали.

4. Національний спосіб мислення. Українська система виховання спрямована на те, щоб підростаючі покоління оволодівали усім багатством і різноманітністю засобів та прийомів мислення народу. Національна психологія, характер, свідомість і самосвідомість та інші складники духовності народу, трансформуючись у мисленні юнака чи дівчини, визначають їх самобутність, неповторність. У виховній роботі педагог бере до уваги, що український народ, як інші народи, пізнає дійсність під кутом зору, який обумовлений як природою самих українців (їх анатомо-фізіологічними особливостями та ін.),так і природою, економікою, видами господарської діяльності на тій території, де споконвіку живуть представники українського, народу. Завдяки цьому специфічному "куту зору", способу мислення, творче бачення світу українським народом значною мірою відмінне від творчого осмислення дійсності іншим народом. Вихователь враховує, що спосіб мислення дітей має і національні, і загальнолюдські особливості, і спосіб мислення українців має багато спільного з способом мислення (білорусів, росіян, поляків, інших слов'ян. Однак він має самобутню істотність, завдяки чому із століття в століття відтворюється і розвивається самобутність української культури, духовності.

Глибоко оволодіваючи результатами мислительної діяльності своїх батьків, дідів і прадідів, українські діти поступово опановують тим способом мислення, який матеріалізований у цих результатах (пам'ятках історії та культури, виробах мистецтва, художніх творах тощо). Національний спосіб мислення українських дітей успішно формується засобами етнопедагогіки рідного народу, в тому числі народної дидактики, математики, біології, астрономії, метеорології та інших галузей народних знань.

5. Народна мораль, етика. Національна система виховання забезпечує глибоке осмислення кожним учнем народних моральних та етичних ідей, положень, правил, принципів, поглядів. Народна мораль найкраще засвоюється у процесі безпосереднього включення дітей у працю, побут, виконання традицій, звичаїв, обрядів. Мораль народу (совість правдивість,, гідність, справедливість, чесність тощо) проймає всі грані життя, вона є його сутністю [1, с. 49].

Батьки, педагоги враховують те, що народ завжди надає пріоритетності моралі перед усіма іншими сферами, факторами життя. За народною мудрістю кожна людина має визнавати вищість, верховенство моральних знань (ідей, норм, принципів), підпорядкованість їм інших галузей, видів знань (політичних, ідеологічних тощо). Національна система виховання реалізує моральні цінності - людяність, доброту, милосердя, співпереживання як найвищі духовні надбання рідного та інших народів. Народна виховна мудрість стверджує, що у всіх справах і вчинках найголовнішим є моральний аспект, критерій. Моральна зрілість юнака чи дівчини є тим найголовнішим критерієм, який дозволяє їм практично реалізовувати, па власним вибором, політичну платформу чи ідеологію певної партії, громадсько-політичної організації. Морально незрілі, але заполітизовані і заідеологізовані представники молоді можуть рути соціальне небезпечні.

Народна етика і етикет охоплюють принципи і норми ставлення не лише до людини, суспільства, а й до живої і неживої природи. Учні захоплюються етноетикою, яка віками утверджувала красу і благородство людських взаємин, дотримання принципів, вимог народного права, правил і норм подружнього, побратимського і товариського життя.

6. Народна естетика. Вона найтіснішим чином пов'язана з народною мораллю. Національна система виховання історично виникала і утверджувалася в гармонійному взаємозв'язку з ідеями, принципами народної естетики. Народ завжди прагнув будувати своє життя культуру, побут, дозвілля за законами краси. Відчуття і розуміння краси також має національний характер. Виховуючи в учнів народні естетичні погляди, смаки, педагог пояснює, що, наприклад, лад, будівництво і влаштування українського житла, садиби має традиційний національний естетичний колорит: біла хата, біля неї - червона калина і струнка тополя, кручені паничі за тином, розмальовані ворота, соняшник на городі. У хаті - вишиті рушники, квіти, духмяні трави, на стінах - портрети батька і матері, бабусі і дідуся, національних героїв України [1, с. 49].

Розділ ІІ. Козацька педагогіка як унікальне явище світової педагогічної думки

2.1. Козацька педагогіка - складова української етнопедагогіки

За визначенням видатних вчених світу, кожен народ має свій напрямок формування особистості молодого покоління, майбутнього громадянина. А тому складається певна система національного виховання, пов'язана з історією розвитку держави, її народом, традиціями, ідеалами, відповідними поглядами, звичаями, обрядами, політичними й, особливо, релігійними переконаннями. З часів, коли Україна стала незалежною, самостійною, суверенною державою, змінилися і підходи до системи виховання, формування особистості громадянина у навчально-виховних закладах, сім'ї, суспільстві.

Проте основою в цьому плані залишаються вищезгадані аспекти, а також національно-культурні цінності, які нерозривно пов'язані з культурно-історичними традиціями, в тому числі українського козацтва.

Видатний педагог К. Д. Ушинський писав: "Незважаючи на схожість педагогічних форм усіх європейських народів, у кожного з них своя особлива національна система виховання, своя особлива мета і свої особливі заходи досягнення цієї мети" [12, с.4].

Для нашого народу національний принцип виховання нерозривно пов'язаний з козацькою педагогікою, яка є значною частиною саме народної педагогіки.

Не будемо переповідати історію козацького руху на Україні, адже кожен чітко знає, що саме козаки постійно розвивали, відстоювали і боронили національні ідеї (перш за все свободу і незалежність України, формування лицарського характеру, широкого світогляду, моралі на засадах загальнолюдських цінностей та заповідей божих), національний менталітет, права та обов'язки, на підставі гуманізму та широкої демократії. Головною школою виховання була, звичайно, сім'я, проте неабияку роль відігравали школи церковні, дяківські, братські, монастирські, а згодом і перші українські академії: Острозька (1576 р.) та Києво-Могилянська (1615 р.). Козак, як воїн, формувався в Запорізькій Січі й особливо у походах, які регулярно здійснювалися.

Основою козацької педагогіки, за свідченням істориків, була певна система передачі життєвого досвіду, знань, умінь, накопичених поколіннями, а також славних народних традицій, шанобливого ставлення до Бога, до старших, до батьків, до керівної верхівки Січі.

Історію українського козацтва вивчали багато вчених, літописців, науковців, істориків.

Гійом Левассер де Боплан писав: „Оповівши про доблесті козаків, доречно буде сказати про їхні звичаї і заняття. Майте на увазі, що серед цих козаків трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, швеці, бондарі, кравці та інші... Всі вони добре вміють обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати всілякі м'ясні страви”... [12, с.5]

А взагалі, слід визнати, що всі вони розуміються на багатьох ремеслах, хоча одні вправніші в якомусь фаху, ніж інші; трапляються і такі, що мають більш обширні знання, ніж загал. Словом, усі вони досить кмітливі але саме в тих справах, які вважають для себе корисними й необхідними, головним чином ті, що пов'язані з їхнім селянським життям.

Козаки належать до грецької віри, яку називають руською, дуже шанобливо дотримуються релігійних свят і постів, на які в них припадає 8-9 місяців на рік і під час котрих вони такі вперті, що переконують один одного, буцім від цього залежить порятунок їхньої душі. Вони відзначаються міцним здоров'ям і навіть не хворіють...

Мало хто з козаків умирає від недуги, хіба хто у глибокій старості, бо більшість з них гине на полі слави» [12, с.5].

Хіба можна ще щось додати до того, що сказав про козаків французький інженер та картограф Г. Л. де Боплан ( 1600 - 1673), який довгий час вивчав історію, побут, звичаї, традиції наших славних козаків.

Козацька педагогіка - феноменальне явище і складова української етнопедагогіки: в усній формі вона зберегла, передаючи з покоління до покоління найкращі духовні цінності народу, досвід виховання, формування і навчання особистості, не зафіксовані письмово прогресивні й результативні форми допологового виховання, батьківського опікування немовлят і дітей дошкільного віку, роботи з отроками, підлітками і юнаками та побудови взаємин між дорослими. Так виникли неписані закони кодексу лицарської честі, що передбачали:

- любов до батьків, рідної мови, вірність у коханні, дружбі, побратимстві, ставленні до Батьківщини - України;

- готовність захищати слабших, молодших, зокрема дітей;

- шляхетне ставлення до дівчини, Жінки, бабусі;

- непохитна відданість ідеям, принципам народної моралі, духовності (правдивість і справедливість, скромність і працьовитість тощо);

- відстоювання повної свободи і незалежності особистості, народу, держави;

- турбота про розвиток національних традицій, звичаїв і обрядів, бережливе ставлення до рідної природи, землі;

- прагнення робити пожертви на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів;

- цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей свого організму;

- уміння скрізь і всюди чинити шляхетно, виявляти інші чесноти [9, с.34].

Козацька педагогіка як невід'ємна складова української етнопедагогіки акумулювала в собі вироблені віками та апробовані часом традиції тіловиховання молоді.

Система освіти і виховання у школах Запорозької Січі (козацькі, січові, полкові, паланкові, парафіяльні та інші школи) передбачала формування у молоді, крім якостей лицарської честі, певної системи доблесті та звитяги, а саме:

- готовності боротися до загину за волю, честь і славу України;

- нехтування небезпекою, коли справа стосується нещастя рідних, друзів, побратимів;

- ненависть до ворогів, прагнення визволити рідний край від чужих зайд-завойовників;

- здатність відстоювати рідну мову, культуру, право бути господарем на власній землі;

- героїзм, подвижництво у праці та в бою в ім'я свободи і незалежності України.

У козацькому середовищі виникло, закріпилося, а потім і поширилося в слов'янському стилі кілька специфічних систем фізичних і психофізичних вправ, спрямованих на тіловиховання, самовдосконалення особистості. Це перш за все система фізичного виховання і військового вишколу учнів різних типів шкіл (володіння луком, списом, шаблею і арканом, майстерність їзди на бойовому коні, управління і догляд за ним тощо).

Система ведення наступальних і захисних боїв з позиції духовності, створення "кругової неприступної оборони" (між іншим, і свої військові табори вони зводили за такими ж принципами), системи козацького єдиноборства: все підпорядковувалося основній меті - вихованню незборимого воїна-захисника, богатиря, красивого тілом і духом, інтелектуально багатого.

Козацька служба вимагала високого рівня духовності й загартованості, витривалості до голоду і спеки, дощу і снігу, до відсутності харчів і питної води, що зумовлювало побудову єдиноборств у поєднанні з високим рівнем моральності, лицарської честі.

Як і бувале козацтво, молодь на свята народного календаря, у процесі народних ігор, змагалася на силу, спритність, винахідливість, точність. Традиційними були змагання на конях (перегони та ін.).

А в непрохідних дніпровських плавнях козацька молодь під наглядом найбільш досвідчених запорожців у постійній праці загартовувала своє здоров'я, силу і спритність. Цьому сприяло полювання, плавання, рибальство та постійні змагання з веслування.

Найбільш відповідальним випробуванням для молоді було подолання дніпровських порогів, і тільки тоді вони отримували звання "істинного" запорозького козака".

Серед запорозьких козаків значного поширення набули різноманітні системи єдиноборств. Найвідоміша лягла в основу козацького танцю гопак, що формує інтелектуальне, духовне, фізичне та естетичне багатство юності.

Окремі козаки спеціальними вправами досягали неймовірного ефекту, коли "тіло грає" (у такому разі больові удари противника не відчувалися). Такі козаки миттєво концентрували внутрішню енергію в ту частину свого тіла, куди спрямовувався удар нападника. Подібні явища притаманні й східним системам боротьби, наприклад, мистецтву тибетських ченців катода і "школі залізної сорочки" в кунг-фу та карате [9, с.36].

Отже, високий рівень розвитку психофізичної і духовної культури козацтва, досягнення української етнопедагогіки з питань тіловиховання молоді, інтелектуального розвитку визнані й апробовані у світі, мають природне право на відновлення кращих своїх здобутків у практиці тіловиховання і духовності сучасної молоді. Успіх буде гарантовано за умови творчого підходу до практичної реалізації теоретичних узагальнень потреби відновлення на високому рівні козацького гарту, тіловиховання і гармонійного розвитку молоді в процесі відновлення національної системи освіти.

Найголовнішими вимогами до такої діяльності можуть бути відомі козацькі заповіді:

- не шкодь своїми діями іншим;

- візьми все найкраще, що зробить тобі добро, зміцнить силу, загартує волю, збудить думку, уяву, сформує почуття і переконання;

- без потреби не зазіхай на сусідські звички, не переймай чужих молитов, а бери лише те, що продовжить життя, зробить його незборимим, загартованим, помножить майстерність, вправність, а здібності перетворить на невичерпні [9, с. 37].

Ці та інші настанови тяжіють за своєю сутністю до Заповідей Господніх.

Відомо, що запорожці були глибоковіруючими людьми, і відсіч усім ворогам давали за заповідями Божими.

Виховання в козацьких школах і літніх юнацьких таборах проводилося у ході різноманітних ігор, засобами спортивних, рухливих ігор, розваг та змагань, що гартували волю і характер юних, розвивали духовність і інтелект, множили витримку, наполегливість, уміння доводити справу до кінця, до перемоги. Спортивно-фізичні ігри прямо та опосередковано впливали на формування інтелектуального рівня юного українця, на розумовий і фізичний розвиток особистості.

В умовах боротьби за збереження українського етносу і ви­живання в екстремальних обставинах козаки гартували своє тіло і дух, доводячи особистість майже до ідеальності.

Козацтво - високоінтелектуальний і суспільнотворчий унікум державотворення, громадського дива Європи, в якому кожен козак - це мудрець.

У Запорозькій Січі, як і у Стародавній Греції, існував культ фізичного розвитку особистості. Фізично недосконала людина відчувала свою нерівність і тому щиро прагнула підвищити свій фізичний вишкіл. Як свідчать літописи, слабку людину січове товариство ніколи не обирало в старшини.

Могутнім вождем був Іван Підкова, гетьман низових козаків, який був такої міцної породи, що гнув підкови. Ось чому за ним закріпилося прізвисько "Підкова".

Добре розвиненими фізично були Б. Хмельницький, П. Сагайдачний, І. Богун, І. Свірчевський та ін. А про гетьмана Мазепу французький дипломат Жан Балюз писав: "Тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, і їздець із нього знаменитий" [11, с. 65].

Зважаючи на все вищесказане, хіба не варто тепер в школах під час вивчення історії чи української літератури звернути увагу на твір Боплана чи такі як "Українські козаки та їхні останні гетьмани" і "Богдан Хмельницький" Меріме Проспера, «Історія запорізьких козаків» (у ІІІ томах) Д. І. Яворницького, «Оповідання про славне військо запорозьке низове» А. Ф. Кащенка. Доцільно порекомендувати їх учням для позакласного читання.

Велику цінність для розвитку козацької педагогіки мають наукові праці, історичні дослідження козаччини М. Костомарова, В.Антоновича, М. Аркаса, Д. Дорошенка, І. Огієнка, а також високоідейні, духовні, побудовані на славних традиціях українського народу, його величі і красі, мужності і стійкості, непереможного таланту художні твори Т. Шевченка, А. Чайковського, Б. Грінченка, В.Симоненка, Л. Костенко, І. Драча, Д. Павличка, а також місцевих поетів та прозаїків, які час від часу повертаються до нашої славної минувшини.

2.2. Козацькі традиції. Національний герой Іван Сірко

Напевно, не випадково усі воїни, національні герої, як правило - богатирі. Залишилися численні легендарні перекази про козаків -характерників, яких не брали ні ворожа куля, ні шаблюка бусурмана. А деякі з цих легенд - переказів надлюдські властивості приписували конкретним історичним особам, як, наприклад, Іванові Дмитровичу Сірку (1605 - 1680), який за народним поголосом міг ловити кулю на ходу й назад кидати її в дуло пістоля того, хто стріляв.

Населення України проводило виховання підростаючого покоління на прикладах визначних козаків, козацьких традиціях і законах, тому вся педагогіка носила назву козацької, її дійовими засобами ставали народні козацькі думи й історичні пісні, легенди і народні перекази, сміховини та величезна кількість влучних афористичних творів, які потім одержать назву приказок та прислів'їв.

Все це яскраво видно і на прикладі життя та боротьби славетного І.Д. Сірка. Щодо нього у свою вічну пам'ять (думи, історичні пісні, перекази, легенди, що є прикрасою українського епосу і міфології) народ увібрав найсвітліше, що тільки може характеризувати визначного полководця, дипломата, державного діяча і прекрасну людину, якого 8 разів підряд обирали кошовим (нечувано в історії козацтва), який переміг ворога в 52- 53 походах із 55, а решта битв завершилася перемир'ям [13, с. 67].

Про подвиги Івана Сірка сповіщали козацькі літописці Самійло Величко, Григорій Граб'янка, історик з Київської колегії Інокентій Гізель та ін.

Такі лицарі, як Іван Сірко, цілком заслужено здобувають безсмертя в пам'яті народній. Наприклад, у пісні "Та ой як крикнув же та козак Сірко" народ називає свого улюбленого героя сонечком, місяцем, сизим орлом.

Кобзарі усієї України, лірники і скрипалі, сліпі співаки розповідали в піснях і думах про життя, подвиги незборимого Івана Сірка, його батьківську турботу про козаків, яких він називав синками, дбаючи про здоров'я кожного, про його військовий і фізичний гарт, тіловиховання.

Про Сірка ходила добра слава як про звитяжця: він міг сам і вимагав від своїх козаків - "молодих соколят" - спати на землі, митися холодною водою, уміти пірнати, плавати, стрибати у воду. Кожен його козак умів доглядати за конем (навіть, якщо був пішим), гарцювати, переходити з галопу в алюр і навпаки, рубати ("сікти на капусту") лозу на повному скаку (а це могла зробити лише струнка людина).

Як відомо, Іван Сірко не залишив спеціального заповіту, тим паче з питань тіловиховання і гарту людського організму. Але спосіб його щоденного життя, спілкування з козаками свідчать, що він сам прожив своє життя за давніми українськими законами і традиціями тіловиховання, тіловдосконалення, у тісному зв'язку з природою, її законами та особливостями, чого наполегливо і постійно вимагав від своїх підлеглих, від молоді.

Іван Сірко за життя дбав про розвиток могутньої гілки народної культури і світосприйняття - фольклору. Він дбав про збереження стародавніх традицій, обрядів, про відродження національної культури в побуті, народній освіті, науці, у розвитку суспільних взаємин. Через те вдячний народ природно зробив Івана Сірка героєм своїх творів, не забуваючи ні на мить про Сірка як про славного воїна, якого служителі Бога порівнювали з Георгієм-Войовником, Георгієм-Побідоносцем, Георгієм - Переможцем Змія. А це вже явище більш складного порядку - тісного взаємозв'язку появи народнопоетичних творів про національних героїв, уславлення їхнього подвигу як легендарно-фантастичних героїв і обернення їх на надзвичайно важливий виховний потенціал козацької педагогіки.

Виховне значення образу Івана Дмитровича Сірка зростатиме прямо пропорційно до вивчення його життєвого шляху й образу в народнопоетичній творчості, творами якої користується національна етнопедагогіка. Тому кожному слід знати, що кошовий отаман Іван Сірко воював навіть у Франції, потім у Паризькому університеті читав лекції з історії України і Польщі. Цей визначний полководець і дипломат, енциклопедист свого часу, який володів багатьма мовами, мав знання, що дорівнювали знанням найвидатніших тоді вчених світу, чітко знав, що недоторканність рідних земель (кордонів землі української) слід утримувати не тільки і не стільки силою, як договорами, угодами, роз'ясненням своєї позиції, переговорами, переконаннями, давати відсіч слід тільки у разі прямої агресії [13, с. 68].

У лекціях з історії України, з якими І.Д. Сірко виступав у столичному університеті Франції, він докладно зупинявся на давніх українських (ще праукраїнських) традиціях тіловиховання і тіловдосконалення, на системі українсько-козацьких шкіл військового одноборства і самозахисту, їхньому впливові і єдності з інтелектуальним і духовним вихованням. Сірко завжди велику увагу приділяв домашньому (сімейному) вихованню.

Звичайно, в українських навчальних закладах і академіях, певно, були фахівці з питань тіловиховання, духовного виховання, але серед козацьких мас Іван Сірко став справді першим.

Народний поголос приписує Сіркові не лише чудодійство, велетенську силу, а й справжній козацький гумор. Навіть авторство славнозвісного листа запорозьких козаків турецькому султанові народ чітко приписує Сіркові, хоч історія зберегла оригінали багатьох інших листів цього звитяжця. Іван Сірко був бойовим соратником Богдана Хмельницького і, як твердить професор Ю.А. Мицик, на Переяславській раді кошовий отаман не присягав на вірність цареві, однак у листах до самодержця, своїми бойовими діями, в усних виступах перед козацькими загонами і населенням різних регіонів України та європейських держав щиро і переконливо закликав до дружби з російським народом.

Кошового отамана Івана Сірка ще за його життя називали найрозумнішим учителем і вихователем козацтва, який навіть негативний вчинок котрогось з козаків умів обернути на засіб виховання позитивного, прекрасного.

Проте І.Д. Сірко в історії козацтва і козаччини - явище зовсім не унікальне, таких звитяжців було чимало по Україні, - вони були в кожному населеному пункті, у кожному козацькому загоні, полку.

Певно, через те, керуючись народною мудрістю, що чисті й незамулені джерела знань, духовності - де могутня і непереборна сила в боротьбі за волю ("вольності", "воленьку святую" та ін.), поняття "воля" було найпоширенішим серед козаків, найдорожчою духовною цінністю. Українське козацтво виробило власну духовність, різноманітні компоненти якої - козацька ідеологія, козацька філософія, козацька мораль і етика, козацький характер, козацький світогляд благотворно впливали на молодше покоління.

Як видно з прикладу І.Д. Сірка, козацька система виховання заперечує рабську психологію, втрату людиною самостійності та гідності, пасивність, політичне прислужництво, невіру в свої сили. Багато людей були переконані, що таких козаків не беруть ні куля, ні шабля, ні вогонь, ні вода. Такі реальні й напівлегендарні факти з життя козаків-характерників стимулюють учнів розвивати в собі фізичні та духовні резерви, займатися ґрунтовним самопізнанням і самовдосконаленням [13, с.68].

Історію переробити і відродити не можна, перенести старови­ну в сьогодення без творчого підходу теж практично не можливо, бо з'явились нові умови, обставини, нарешті, люди стали іншими, не такими, якими були в період формування традицій, обрядів, ритуалів, звичок, основ культурних характеристик епохи. Навіть унікальний випадок відродження в державі Ізраїль давньо­єврейської мови івриту як державної уже несе зовсім інші функції, ніж тоді, коли іврит обслуговував давньоєвропейське суспільство.

Аналогічно і зі здобутками козацької педагогіки у формуванні інтелектуальної козацької духовності й тіловиховання молоді, що теж потребують творчого підходу при практичному перенесенні досягнень минувшини на ґрунт сьогодення. Тільки в конкретних справах, активній інтелектуальній і практичній діяльності учні зможуть успішно розвивати в собі козацьку кмітливість, винахідливість, підприємливість, творчу ініціативність, - зазначають провідні теоретики козацької педагогіки.

Висновки

Козацькою називаємо педагогіку, створену українськими козаками. Це вироблена й застосовувана в їхньому середовищі система знань, засобів і досвід навчання та виховання дітей і підлітків.

Керуючись нагальними потребами суспільства щодо молодого покоління, дуже важливо вже тепер створити в кожному навчально-виховному закладі певні творчі групи, які б вивчали історію українського козацтва, прививали любов до славних традицій студентам, учням, вихованцям гуртків незалежно від віку, статі й рівня акредитації навчально-виховного закладу.

Ще 4 січня1995 року за № 14/ 95 було видано Указ Президента України «Про відродження історико-культурних господарських традицій Українського козацтва». В цьому великої державної ваги документі, зокрема, вказано: «І схвалити громадські ініціативи щодо державної підтримки подальшого розвитку і діяльності організацій Українського козацтва, які об'єднують громадян України, що відносять себе до козаків, спрямовані на відродження історичних, патріотичних, господарчих та культурних традицій Українського козацтва; взаємодію з державними органами щодо патріотичного виховання молоді, організації фізкультурно-спортивної та культурно-просвітницької роботи» [3, с.3].

Широке поле діяльності в наш час є щодо формування світогляду молодого покоління на засадах національної системи виховання і впровадження козацької педагогіки в напрямку вивчення народної медицини, кулінарії, ідеології, філософії, моралі, етики, характеру українського національного руху та менталітету, традицій, звичаїв, обрядів тощо.

У нову добу розбудови суспільного життя представники інтелігенції, зокрема педагоги України, поглиблюють і вдосконалюють національну систему виховання.

Визначною подією в суспільному житті є відродження козацьких культурно-історичних, у тому числі виховних традицій і звичаїв у формі Українського Козацтва. Глибоке і всебічне знання про Країну Козаків, Козацьку Україну, Козацьку Республіку (так нерідко називали Україну) - це невичерпне джерело ідейно-моральної та емоційно-естетичної енергії, снаги, практично перетворюючої дії. По всій Україні створюються молодіжні первинні козацькі осередки ("Січ", "Чайка", "Козацьке братство" та ін.).

Учні оволодівають тими ідейно-моральними традиціями, цінностями, які були притаманні козацькому характерництву, братству, побратимству, товариству та ін. Дослідження і впровадження в теорію і практику виховання такого феномена, як козацька педагогіка, сприятиме поглибленню національної системи виховання.

Тенденції розвитку сучасної козацької педагогіки проявляються в:

  1. актуалізації наявних у ній традиційних засад утвердження життєвого оптимізму, українського лицарського духу й патріотизму;

  2. наданні її наукового обгрунтування;

  3. наповненні змісту запитами сьогодення;

  4. спрямуванні в русло розбудови самостійної Української Держави;

  5. поверненні історичної пам’яті поколінь;

  6. появі нових виховних форм і засобів (дитячих гуртів “перевеслят” (”козачат”) й молодіжних об’єднань “Джура”) тощо.

Список використаної літератури

  1. Гутник І. Козацька педагогіка як складова системи національного виховання молоді // Початкова школа. -2003. -№ 10. - С.47-49

  2. Історія української школи і педагогіки: Хрестоматія. -К.: Знання, 2003. -765, с.

  3. Козацька педагогіка: (Добірка статей) // Освіта. -2004. -№ 37. - С. 1-7

  4. Левківський М. В. Історія педагогіки: Підручник. -К.: Центр навчальної літератури, 2003. -359 с.

  5. Малежик М. Школа в Запорізькій Січі // Українська культура. -1996. -№ 1-2. - С. 34-35

  6. Мосіяшенко В. А. Історія педагогіки України в особах: Навчальний посібник. -Суми: Університетська книга, 2005. -266, с.

  7. Руденко Ю. Козацька педагогіка : Історія , нинішній день та майбутнє // Час. -1997. -14-20 серпня. - С. 10

  8. Руденко Ю. Історія козацької педагогіки: Програма для педагогічних ВНЗ, факультетів // Освіта. -2001. -№ 44. - С. 3-4

  9. Скорук М. Шкільна козацька республіка як демократична модель функціонування національної школи // Виховна робота в школі. -2007. -№ 4. - С. 34-38

  10. Стефанюк С. Сфери дії козацької педагогіки як фактора соціалізації // Визвольний шлях. -2000. -№ 10. - С. 3-10

  11. Хлистун І. Козацька педагогіка у формуванні української національної еліти // Рідна школа. -2005. -№ 2. - С. 65-66

  12. Федоренко Д. Мудрість козацької педагогіки: Учителю сучасної школи про козацьку педагогіку, її всеохоплюючий, комплексний характер і виховні функції // Освіта. -1999. -10-17 листопада. - С. 4-5

  13. Федоренко Д. Взірець козацької звитяги // Рідна школа. -2003. -№ 2. - С. 67-68

  14. Фігурний Ю. Українська родина і козацьке побратимство в контексті українознавчих досліджень //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. -2000. -№ 3: Українознавство. - С. 56-58

  15. Ярошинська О. Становлення соціально-педагогічної діяльності інституту батьківства в козацьку добу // Рідна школа. -2004. -№ 6. - С. 54-55

Додатки

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Соціальне партнерство закладу позашкільної освіти та сім’ї»
Просіна Ольга Володимирівна
36 годин
590 грн

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.