Готуємось до ЗНО «Обличчя Української революції: Володимир Мойсейович Чехівський»

Опис документу:
Для самостійно опрацювання та закріплення набутих знань з курсу з історії України та підготуватись до ЗНО й ДПА. Теми охоплюють історію України від заселення території до подій сучасності. ©В.Солдатенко

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

(Володимир Мойсейович Чехівський)

Громадськополітичний і церковний діяч, історик народився 19(31) липня 1876 р. в с. Горохуватка Київського повіту Київської губернії в сім'ї священика. Закінчивши 1900 р. Київську духовну семінарію, в 1901–1905 pp. працював помічником інспектора Кам'янецьПодільської духовної семінарії. Прилучившись до національновизвольного руху, В. Чехівський (Чеховський) вступив до гуртка українських соціалдемократівдрагоманівців (1897–1902 pp.). У 1902–1904 pp. він був членом Революційної української партії, до січня 1919 р. належав до Української соціалдемократичної робітничої партії.

В 1906 р. В. Чехівський був обраний депутатом І Державної думи, після розпуску якої відбув однорічне заслання у Вологді. В 1907 р. повернувся в Україну, до Києва. В 1908–1917 pp. жив в Одесі. Працював викладачем гімназії, комерційних і технічних училищ, активно співробітничав у товаристві «Просвіта» та в місцевій українській громаді.

У березні 1917 р. був обраний головою Одеського комітету Української соціалдемократичної робітничої партії. Репрезентував українську громаду Одеси на Всеукраїнському національному конгресі (6–8 квітня 1917 р.) та був членом його президії. На конгресі В. Чехівського обрали до Української Центральної Ради від Одеси. В травні 1917 р. його кандидатуру було запропоновано на посаду помічника куратора, або окружного інспектора Одеської шкільної ради. Працював редактором часопису «Українське слово», очолював Одеську філію Всеукраїнської учительської спілки.

Улітку 1917 р. В. Чехівського обрали гласним Одеської міської думи від українських партійних організацій. Одночасно він очолював Херсонську губернську раду об'єднаних громадських організацій. У жовтнілистопаді 1917 р. був головою Одеського ревкому, в листопаді Центральна Рада призначила його політкомісаром м. Одеси. Тоді ж виконував обов'язки губернського комісара освіти Херсонщини.

Прихильник компромісу з більшовиками. Домагався мирного розв'язання питання про владу. Вважав доцільним об'єднання програми більшовиків із національною програмою УСДРП як основи будівництва самостійної Української республіки. В січні 1918 р. В. Чехівський вимагав від генеральних секретарів М. Порша і М. Ткаченка припинення війни проти більшовиків і укладання миру з РСФРР Після підписання Брестського миру на зборах представників соціалістичних партій Одеси різко критикував запрошення Центральною Радою німецьких військ в Україну. У травні 1918 р. В. Чехівського було обрано членом ЦК УСДРП.

За гетьманування П. Скоропадського В. Чехівський працював у Міністерстві віросповідань і церковної політики, входив до Українського національного союзу. Зі створенням Директорії став членом Українського революційного комітету, який готував повстання проти гетьмана у Києві. Був головою Революційного комітету під час повстання. До приїзду Директорії у Київ та призначення Ради Народних Міністрів у складі Революційного комітету очолював адміністративну владу – Раду комісарів. Соратник і політичний однодумець В. Винниченка, котрий рекомендував В. Чехівського на посади голови Ради Міністрів і міністра закордонних справ Української Народної Республіки, які він обіймав протягом 26 грудня 1918 р. – 11 лютого 1919 р. (Щоправда, в революційній метушні про своє призначення він дізнався з газетних повідомлень, та ні на кого не нарікав, а без упину продовжував працювати.) До уряду В. Чехівського входили представники всіх українських партій, крім хліборобівдемократів. Дотримуючись на посту голови уряду позиції порозуміння з Радянською Росією, разом з тим послідовно боровся проти Тимчасового робітничоселянського уряду України.

На VI з'їзді УСДРП (10–12 січня 1919 р.) В. Чехівський виступив як прихильник влади рад, але без більшовицьких диктаторських методів, був обраний членом ЦК УСДРП. У січні 1919 р. брав участь у роботі Державної ради та Трудового конгресу України.

На всіх етапах громадськополітичної діяльності В. Чехівський величезного значення надавав справі збереження й розвитку національної культури українського народу. Не випадково керований ним уряд ще наприкінці 1918 р. розглянув питання про утримання особового складу університетів, про штати Державної академії мистецтв. 1 січня 1919 р. РНМ схвалила, а Директорія затвердила «Закон про державну мову Української Народної Республіки», підписаний особисто прем'єром. Того ж дня з'явився вироблений за його ініціативи закон про вищий уряд Української автокефальної православної церкви. 8 січня 1919 р. РНМ по доповіді В. Чехівського прийняла законопроект про створення національної бібліотеки УHP, 17 січня – про утворення у Києві Головної книжкової палати.

Тимчасом на становищі УНР у січні 1919 р. важко позначилося поглиблення суперечностей всередині українського національного табору, насамперед через невизначеність питання про форму влади: чи відновлення ЦР, чи скликання Всеукраїнських Установчих Зборів, чи, зрештою, влада Рад? Нестабільність політичної ситуації, зникнення ґрунту для великої коаліції національних сил, яка б забезпечила перемогу антигетьманського повстання, зумовила б непрості колізії і в Директорії і в Раді Народних Міністрів. Зокрема В. Винниченко і В. Чехівський наполегливо шукали шляхів зміцнення УНР. Однією з наріжних запорук вони вважали запровадження в Україні системи трудових Рад, розбудову Республіки трудового народу. Серед іншого це, на їх думку, могло зняти низку суперечностей з РСФРР, привести до порозуміння з її керівництвом і відвернути майже невідворотний за інших обставин кровопролитий воєнний конфлікт між двома слов'янськими народами.

Що стосується В. Чехівського, то тут деякі дослідники вважають, що окрім його лівих соціалдемократичних орієнтацій важливе значення мали релігійні погляди. «Прем'єр Чехівський, – пише М. Стахів, – був не тільки провідним членом Української соціалдемократичної робітничої партії, але також одночасно глибоко віруючим християнином, який пробував проводити християнську мораль також в міждержавних справах. Він дуже боявся відповідальності за продовження оборонної війни України проти російської совєтської агресії. Коли проф. Ісаак Мазепа переконував його, що ця війна неухильна, бо Москва має явні імперіалістичні цілі і ніщо її не спинить перед подальшим воєнним походом проти України, хіба тільки повна капітуляція на ласку і неласку Москви, то Чехівський сказав: «Я маю сумніви, як християнин: чи маю я право посилати на фронт наших козаків на смерть, коли зовсім неясно мені самому, які наслідки для України принесе ця війна. Я сам можу іти на фронт воювати за те, в що я вірю. Але інших примушувати – це, на мою думку, неморально».

Подібні погляди в такій ситуації, коли російські більшовицькі армії сунули на Україну чорною хмарою, були не від світу цього. Проте вони доказують поза всяким сумнівом, що цей прем'єр уряду УНР справді прагнув миру і напевно не мав ані тіні бажання воювати агресивно проти Росії…»

Голова Директорії і голова уряду спорядили в січні 1919 р. дипломатичну місію до Москви, яку очолив їх однопартієць С. Мазуренко. Російська сторона з великим зацікавленням зустріла посланців Києва (починався найскладніший для Радянської Росії воєнний 1919 рік!), оперативно реагувала на найвищому рівні на мирні пропозиції українських дипломатів.

Однак на заваді очевидного прогресу міждержавного врегулювання став С. Петлюра, який як головний отаман мав найбільшу реальну владу в УНР, а орієнтувався зовсім на іншу силу – інтервентів Антанти, що висадили свій військовий корпус на Півдні України.

Посилення у політичних колах України цієї орієнтації, політичні вимоги французького командування, рішення ЦК УСДРП відкликати своїх представників з Директорії та уряду УНР змусили В. Чехівського 10 лютого 1919 р. піти у відставку з посади прем'єра. Він був одним із засновників Комітету охорони республіки у Кам'янціПодільському (березень 1919 p.), дещо пізніше брав участь у створенні фракції незалежних в УСДРП, очолював ідеологічну комісію Української автокефальної православної церкви, був радником митрополита УАПЦ В. Липківського, проповідником Всеукраїнської православної церковної ради та організатором пастирських курсів у Києві.

За Радянської влади працював у історичному відділі Всеукраїнської академії наук, був професором Київського медичного інституту, Київського політехнікуму та Соціальноекономічних курсів, Вінницького інституту народної освіти. У 1921 р. виступив як свідок на судовому процесі проти членів ЦК УПСР В. Чехівський немало писав. Його перу належать численні богословські та науковоісторичні праці: «Киевский митрополит Гавриил БанулескоБодони» (1905), «За Церкву, Христову громаду, проти царства тьми» (1922 та 1947), статті у журналах «Україна» та «Церква та життя».

Характеризуючи В. Чехівського як державного діяча, О. Шульгін писав: «На чолі Міністерства стояла на початку 1919 року попросту свята по вдачі людина. В. Чехівський – щирий українець і добра людина». Вболіваючи за долю Батьківщини, він не емігрував. 29 липня 1929 р. його заарештували у справі «Союзу визволення України», начебто як члена бюро цієї організації. 19 квітня 1930 р. засудили на смерть, потім вирок замінили на 10 років ув'язнення на Соловках. У 1936 р. термін ув'язнення подовжили ще на 20 років і заслали у табори без права листування. З листопада 1937 р. В. Чехівського розстріляли за вироком «трійки» УНКВС Ленінградської області.

Література про В. М. Чехівського

Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Бібліографічний довідник. – К., 1998.

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. III. – Київ – Відень, 1920 (репринтне відтворення – К., 1990).

Гунчак Т. Україна: Перша половина XX ст.: Нариси політичної історії. – К., 1993.

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918–1920. Документи і матеріали. – У 2х т. – Т. 1–2. – К., 2006.

Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 – Т. І–II. – Ужгород, 1930, 1932.

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917–1921. – Т. І–II. – Прага, 1942.

Млиновецький Р. Нариси з історії визвольних змагань 1917–1918. –Львів, 1994.

Наріжний С. Українська еміграція. – Прага, 1942.

Революция на Украине по мемуарам белых // Сост. Алексеев С. А. – М.–Д., 1930.

Солдатенко В. Ф. Україна в революційну добу. Історичні есехроніки: В 4х т. – Т. І–IV. – Харків – Київ, 2008–2010.

Спілка визволення України: Стенографічний звіт судового процесу. – ДВОУ, 1931.

Українська загальна енциклопедія: Книга знання. Львів – Станіслав. – Т. 3. – Коломия, 1931.

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у 2х т. – Т. 1–2. –К., 1996.

Уряди України в XX ст. Науководокументальне видання. – К.,2001.

ФещенкоЧопівський І. Хроніка мого життя. – Житомир, 1992.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Т. IV. – Прага, 1921, 1922.

Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1928.

  • 04.09.2019
  • Історія України
  • 10 Клас, 11 Клас
  • Інші методичні матеріали
  • 121
  • 0
  • 0
  • Стежити

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

До ЗНО з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ залишилося:
0
3
міс.
0
8
дн.
2
2
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!